Війна триває. Щодня – сумні новини про загиблих бійців. Хоч як би нам хотілося, а повернути їх неможливо. Натомість, треба робити все, що в наших силах, щоб зменшити кількість смертей, – допомагати волонтерам, медикам, перераховувати кошти на тепловізори, купувати ліки тощо. А загиблим Героям – віддавати шану та пам’ятати їх. А ще – допомагати їхнім родинам та ніколи не забувати, що вони були, жили, раділи, а потім загинули на цій війні. Зокрема, і за нас з вами.

Житомирянин Вадим Антонов рвався в бій у перших лавах

Фото надано сестрою Вадима – Оленою Антоновою

В останню дорогу воїна проводжали з майдану Корольова, місця, де 22 листопада 2013 року розпочався житомирський Євромайдан. Вадим був його учасником, потім поїхав на Майдан київський. Коли Росія розпочала війну з Україною, став бійцем добровольчого батальйону «Донбас». Попрощатися з ним прийшли тисячі людей, і коли несли труну з тілом героя, люди стали на коліна. На жалобній церемонії бойові товариші згадували, що Вадим вибрав позивний на російський манер – «Самолет», бо ж прізвище «авіаційне». І була у нього звичка: широко розставивши руки, імітуючи гудіння двигунів, зображати літак у польоті. Тож україномовні побратими називали його «літачком». Розповідали також, що він був природженим воїном, не знав страху й, одночасно, був веселим. А ще – був справжнім другом. Будував великі плани на майбутнє. Один з бойових побратимів сказав про Вадима: «Таких страх не доганяє, вони його переганяють». І ще згадували, що він дуже хвилювався за матір, – буває, випросить мобілку, потайки зателефонує і приходить уже веселий, бо з мамою – все гаразд. У цивільному житті, розповів Вадимів брат Едуард, той певний час працював інженером в одному з житомирських видавництв.

Фото – зі сайта «Книга пам’яті полеглих за Україну»

Заступник командира взводу, командир штурмової групи батальйону «Донбас» киянин Тарас Костанчук (був поранений в Іловайську, залишився там, три тижні виходив з оточення) розповів «Дню»: «Вадим був стрільцем взводу спецпризначення у моїй групі, а ще сміливим до кумедного – мені іноді доводилося його стримувати, щоб не біг, куди не треба, де небезпечно. Кажу, наприклад, потрібно подивитися, що там у «зеленці» робиться. Він одразу тут, питає, чи можна йому. Збігав, подивився, що все чисто, і ми пішли далі. Він не був військовим, вступив до батальйону у травні минулого року, вчився, що називається, «на ходу», зокрема, пройшов підготовку в Нових Петрівцях. Мені, як досвідченому командирові, доводилося хапати його за автомат і казати, щоб постояв, почекав, що підемо поступово, потихеньку, але все одно він намагався бігти вперед. Веселим був, усміхненим, завжди розповідав усілякі байки, запрошував до себе у гості після війни. Війна ніяк на нього не вплинула в тому сенсі, що не зламала, чи ще щось…

Загинув Вадим 10 серпня 2014 року. Але останки його знайшли значно пізніше у Запоріжжі – за аналізом ДНК, коли окупанти передали тіла загиблих. (Найперше цим займалися волонтери з громадської організації «Народна пам’ять». – В. К.). Ми йшли з розвідкою боєм (це був перший захід на Іловайськ), і їхньому відділенню була дана команда йти правим флангом, бо там, нібито, виявили ворожу групу. Вони пішли на підсилення наших розвідників, вступили там у бій із засідкою кадирівців та «ДНРівців». І Вадим, який, як завжди, йшов попереду, отримав кулю у ближньому бою...»

Активістка організації «Волонтери Житомирщини» Діана Кучеренко розповідала авторові (у березні 2015 року – ред.): «Вадим Антонов був членом Всеукраїнської громадської організації «Євромайдан», був дуже активною людиною, непосидючою, намагався всюди брати участь – і в охороні, і в чергуванні. Але коли наприкінці весни минулого року побачив, що мало що змінюється у верхах, то вирішив, що піде на фронт. І пішов добровольцем. Він не ходив – літав, дуже швидкий був, буквально летів визволяти Україну. Так спішив, вважав, що це можна швидко зробити. Останній його дзвінок дружині був 9 серпня 2014 року, а 10-го вже був бій під Іловайськом, його останній бій... А ще він дуже любив маму і свою шестирічну доньку Сонечку.

Безумовно, хлопці, які пішли воювати, – це патріоти. Але у влади був уже час і налаштуватися, і допомагати, а я не бачу її дій щодо хорошого обмундирування хлопців, харчування, техніки, зброї. Наприклад, коли вони приїжджають туди, їм, буває, видають автомати з гнутим старим дулом або такі, в яких із перших пострілів випадає рожок. Вибачте, хлопці й зараз добувають зброю в бою. Питання до керівництва держави: чому досі так працює Генштаб? Невже немає генералів, які можуть вирішувати організаційні питання, а не тільки підготовки тактики чи стратегії боїв. Наприклад, люди, які пішли воювати й яких я добре знаю, абсолютно мирних професій – художники, архітектори, інженери, вчителі – стали на захист держави. І не просто стали, вони – воїни. Мій брат воював у батальйоні «Донбас», недавно був поранений під Широкиним, потрапив до Дніпропетровського шпиталю. Але волонтери купують для них старі автомашини, ремонтують їх, і хлопці воюють на них. Знаємо, що треба працювати, допомагати, ми це робимо, тримаємося, розуміємо, але...»

Поховали Вадима Антонова – він загинув у 38 років – з належними почестями на військовому кладовищі Житомира. Поруч із загиблими воїнами Другої світової, учасниками миротворчих операцій, іншими героями нинішньої війни за незалежність України.

Указом президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 р. «за особисту мужність і героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України» Вадим Антонов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Як повідомляється в «Книзі пам’яті полеглих за Україну», 3 грудня 2015 р. на фасаді Житомирської середньої загальноосвітньої школи № 20 І-ІІІ ступенів було урочисто відкрито меморіальні дошки на честь загиблих випускників – учасника АТО Вадима Антонова та воїна-«афганця» Валерія Лук’яненка.

 

Автор: Валерій Костюкевич, Житомир

Джерело: «День»
(https://day.kyiv.ua/uk/article/vony-zagynuly-za-nas-cuspilstvo/takyh-strah-ne-nazdoganyaye)

«Надійний, активний, мудрий»

Олександр Захарчук пройшов Майдан, був активістом обласного осередку «Народної самооборони», волонтером, який неодноразово супроводжував на схід гуманітарну допомогу. Сидіти вдома перед телевізором і співпереживати Олександр Захарчук не міг, не той характер мав.

Якось, повернувшись з Донбасу, він сказав дружині, що більше не може спостерігати за тим, що відбувається, – йде в «Айдар» добровольцем. Вона просила його не йти, подумати про дітей і старих батьків. Але пішов, пішов і не повернувся... Загинув на початку грудня 2014 року... Тіло вінничанина, бійця добровольчого батальйону «Айдар» знайшли 2 грудня 2014 року в обгорілій автівці поблизу містечка Сніжне, що на Луганщині. Машина потрапила під потужний обстріл «Градами». Після експертизи ДНК (лише за два місяці) тіло героя доправили до Вінниці. Поховали «айдарівця» на Алеї слави.

«Особисто з Олександром не була знайома, але працюю разом з його дружиною у професійно-технічному училищі № 4, – розповідає Лариса. – Знаю, що вона не пускала його на війну, ніби відчувала. Коли Сашко сказав, що більше не може сидіти вдома, що поїде до хлопців на передову, вона всіма правдами і неправдами вмовила-таки його зостатися, але лише на день. Автобус, на якому хлопці вирушили в дорогу без нього, поламався поблизу Гайсина, на межі нашої і Черкаської областей. Дізнавшись про це, Захарчук навіть пожартував, мовляв, машина без нього не хоче їхати. А тому, хоч би що казала йому дружина, він поїде на війну, бо доля цього хоче».

Олександр Захарчук наздогнав своїх товаришів за Гайсином. Він був щасливий від того, що тепер зможе захищати Україну не в тилу, а на передовій.

«Сашко був справжнім чоловіком, на якого можна було покластися в будь-яку хвилину дня чи ночі, – згадує друг загиблого Андрій Книжник. – Достатньо було зателефонувати і сказати: «Сашко, треба!» І він завжди був напоготові: «Немає проблем, Михайловичу». Надійний, активний, невибагливий. Пішовши добровольцем, він навіть не подбав, не подумав про те, що треба стати на облік у військкоматі, бо для нього це не було головним. Допомогти своїй державі у лиху годину Сашко вважав за щастя».

Указом президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Олександр Захарчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

1 грудня 2015 року у Вінниці на рідній 23-й школі захисника відкрили пам’ятну дошку.

У загиблого вінницького героя залишилися дружина, дві доньки, улюблена онучка і батьки. Світла і вічна пам’ять.

Автор: Олеся Шуткевич

Джерело: «День» (https://day.kyiv.ua/uk/article/vony-zagynuly-za-nas-cuspilstvo/nadiynyy-aktyvnyy-mudryy)