rss
04/09/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Дослідник життя й творчості філософа-полтавця Григорія Сковороди – закарпатець доктор Кирило Митрович та його родина

Одного разу ми мали велику проблему з Кирилом Митровичем. Ми мали їхати на змагання до Бамберґа. У п’ятницю Кирило каже, що на змагання він не поїде, бо наш поїзд відходить о 7-й годині ранку, і він не зможе бути на Службі Божій, якої він ніяк не може пропустити. Хоч ми всі були християни, але цього нам уже було забагато і, ясна річ, ми хотіли проігнорувати таке його виправдання. Та він наполягав на своєму.

В суботу Кирило сказав нам, що він знайшов розв’язку. Він довідався, що в якомусь костелі біля Макс II Денкмаль відправляється перша Служба Божа о 5:30 ранку. Тому що в той час іще не їздять трамваї, він пішки піде з Рамерсдорфу до того костелу, а по Службі Божій долучиться до нас на залізничній станції. Так він і зробив. Тільки ми вже в поїзді, сьома година ось-ось, а Кирила нема. Поїзд рушає, а тут Кирило пробігає через браму і бігом доганяє й забігає в останній вагон поїзду. Хоч він завдав нам багато клопоту, то коли вже аж такі високі принципи і він зумів знайти спосіб полагодити справу, від нас він мав заслужений респект…»

Кирило Митрович викінчив у Левені (Бельгія) у тамтешньому університеті філософський факультет, а згодом там таки захистив свою докторську працю про екзистенціалістів, був головою осередку ЦЕСУС-у, коли ще був студентом університету та активним у Пластовій станиці й Спілці Української Молоді в Бельгії.

Ярослав Пришляк, відомий український громадський і політичний діяч, журналіст і письменник у своїй книзі спогадів «За Україну! Записки члена ЗП УГВР» основну увагу приділив першим рокам становлення та діяльності СУМ в Бельгії: «…Спілка Української Молоді в Бельгії – це перша крайова одиниця, що постала поза Німеччиною, де в 1946 році відновлено СУМ на чужині. Вже в 1947 році, з приїздом українських ДП-істів з таборів ІРО в Німеччині до праці в копальнях вугілля Бельгії, були створені перші осередки СУМ-у, щоб у березні 1948 року оформитися під одним проводом Крайового Комітету.

Основоположниками СУМ-у, що доклали чимало зусиль на початках до його творення й розвитку, були: перший голова інж. Володимир Мацьків (1948), який виїхав до Канади; другий голова інж. Генріх Цимбала (1949-1951), також виїхав до США; інж. Зенон Янківський, колишній фінансовий референт, виїхав до Канади; д-р Кирило Митрович, колишній культурно-освітній референт і його дружина Марія Столяр, референт Юного СУМ-у, вибули на постійний побут до Парижа. Інші колишні члени Крайового Комітету (КК) та багато керівних членів поодиноких Осередків пороз’їжджались по різних країнах, де, звичайно, долучились до громадської роботи на місцях. Небагато осіб із членів основників залишились у Бельгії…

Про обсяг діяльності СУМ-у в Бельгії свідчать деякі статистичні цифри. В 1950 році, коли відбувався ІІІ-й Крайовий з’їзд, СУМ нараховував 760 членів у 23 Осередках. За підзвітний діловий рік відбулося 293 звичайні зустрічі, 120 святкових сходин, академій чи імпрез, прочитано 134 рефератів, відбулося 5 обласних здвигів та один великий Крайовий здвиг із 570 сумівцями. Впродовж ділового року діяло 11 хорів, 5 танцювальних балетів, 9 драматичних гуртків, можна було відвідувати 3 курси французької мови та два курси для неписьменних. У 1951 році центральною проблемою в культосвітній роботі було вивчення українознавства. Розроблено програму, започатковано іспитові комісії, проведено перші іспити. Успішно склали іспити 150 сумівців. Загалом, в Осередках відбулися: 141 лекція українознавства, 84 гутірки, 67 святкових сходин або академій, 48 концертів, прочитано 98 рефератів. У терені було діяльних 12 драматичних, 8 хорових і 6 балетних гуртків. Три Осередки проводили курси водіїв із практичною їздою включно.

За ініціативою проф. І. Витязя засновано в Шарлеруа Народний Університет, в якому навчалися 35 сумівців. Проф. І. Витязь, починаючи від 6 квітня 1952 року, коли утворено Виховну раду при КК СУМ-у, багато років був головою Ради. В тих роках СУМ виявився в Бельгії найбільш динамічною і життєздатною організацією. На жаль, її подальший ріст постійно переривався еміграційною течією, яка забирала, здебільшого, найактивніший елемент. Доводилось завжди працювати над створеними еміграцією прогалинами, щоб втримати організацію в дії… Перший здвиг відбувся 1948 р. у Льєжі, це була перша масова маніфестація українства в цій країні. Молодь робила тут тільки перші свої кроки і тому символічно звучала тоді назва здвигу – «Міжосередкове свято весни». Це була справжня весна організованого молодіжного життя в Бельгії.

Незабутнім залишився також другий сумівський здвиг у 1949 році в Шарлеруа під гаслом «Бог і Батьківщина», на якому був присутній владика кир Іван Бучко. Третій здвиг у 1950 році був вершком організаційного закріплення сумівського руху в Бельгії, де була складена перша присяга сумівців, що пройшли іспити українознавства першого ступеня. Четвертий здвиг у 1951 році в Льєжі відбувся в присутності членів Центрального Комітету СУМ-у, що в той час проводив свою конференцію в Бельгії.

П’ятий здвиг у 1952 році в Ля-Лув’єрі під гаслом «Честь України – готов боронити» відзначався тим, що проходив під час зливного дощу, що, одначе, не міг перешкодити проведенню. Виступ хору і балету «Гомін України» з Лілль (Франція) надав справді мистецького завершення тому здвигові. Шостий здвиг, що відбувся 30 серпня 1953 р. в м. Намюр, проходив під гаслом «Воля України – наша мета». На цьому здвигу 58 сумівців по іспитах українознавства склали присягу скріпити й освятити своє бажання боротись за волю України. На цьому здвигу вперше українська дітвора на закінчення Дитячої Оселі виступила у мистецькій програмі. Шостим здвигом закінчено п’ятирічний шлях сумівської діяльності в Бельгії і розпочато новий етап з новою вірою в остаточне досягнення своєї мети. Сьомий здвиг відбувся 29 серпня 1954 року в м. Намюр у присутності понад 600 учасників. Тим здвигом відзначено 300-річчя боротьби України з Москвою. Мистецьку програму здвигу виповнили учасники Дитячої Оселі не тільки співами й декламуваннями, але також ритмічними вправами, танцями і хороводами. Виступали два відомі співаки баритони – Т. Хітченко й Олег Нижанківський – зі Швейцарії.

Title 
 Митрович Марія зі своїми синами

Восьмий здвиг уже втретє відбувся 28 серпня 1955 року в Намюрі в присутності понад 600 учасників. Тим здвигом відзначалося 1000-ліття прийняття християнства княгинею України св. Ольгою. Величавість цього здвигу позначилась присутністю архіпастиря кир Івана Бучка. Участь у Богослужбі представника місцевого єпископа і багатьох інших вищих духовних і світських достойників свідчили про шану, яку прийшли вони віддати українській спільноті…»

Таким чином, СУМ у Бельгії, культурно-освітнім референтом якого був д-р Кирило Митрович, а референтом Юного СУМ-у його дружина Марія Столяр, зі своїми здвигами й участю в усіх національних маніфестаціях надавав нашому громадському життю в Бельгії штрихів організованості і дисципліни, що приковувало також увагу чужого оточення, а тим самим залишило назавжди для українців марку найкраще організованої національної групи.

Захоплення активною участю в Пласті у Кирила Митровича почалося, мабуть, ще до початку Другої світової війни. Один з організаторів Пласту на Закарпатті Степан Пап («Пугач») (1917-1990), український релігійний і громадський діяч, історик, член крайової екзекутиви ОУН, вояк «Карпатської Січі», священник, автор брошури «Обвинувачую Мадярщину» й угорський політв’язень писав у своєму дописі «Пластуни в політичних подіях 1938-1939 роках»: «…Мадярські агенти спровадили до Хусту ще й багато селян з Ізи, твердині партії Фенцика, що теж запродав Закарпаття мадярам. У натовпі народу, що слухає мадярських агітаторів, розмістились «Самотні Рисі». Своїм криком перебивають промовців. До них долучаються свідоміші містяни. На балконі міської ради з’явився учитель Діонісій Митрович, багаторічній учитель міської школи, чесний і поважний чоловік, свідомий українець. Не пускають його на балкон, не хочуть надати йому слово. Тоді він сходить донизу, розгортає і підносить догори синьо-жовтий прапор. На вчителя налітає лютий натовп. Прискочили відділи пластунів, члени Народної Оборони і під проводом «Самотніх Рисів» розігнали натовп. Мадярські агенти й їхні прихвосні вигнали всіх з балкону. На нім тепер уже спокійно виступив учитель Д. Митрович. Промовив до народу. Над міською радою у Хусті замайорів український прапор. Хустські пластуни розбіглися по хатах. Треба було правильно інформувати народ, щоб не дався звести мадярськими агентами і їхніми запроданцями. Мадярони вже більше не відважились на маніфестацію. Пластуни вирвали Хуст з їхніх рук. Мадяри цього не пробачили. По окупації Хусту в березні 1939 р. вони розстріляли і Митровича, і Блистова…»

Останній кошовий ужгородських куренів, пластун, скоб Михайло Козичар, що поліг на Краснім Полі в обороні Карпатської України, згадував: «Над землею кн. Корятовича замаяв жовто-блакитний український прапор. Наспів час, коли має здійснитися наша Національна Правда, що взяла свій початок від Великого Володимира, що за неї боровся Богдан Хмельницький і умирав Іван Мазепа, що за неї кривавилось українське серце під час визвольних змагань та за яку пролилась українська кров на паризьких і роттердамських вулицях. Ми, молодь Закарпаття, жили цією однією Національною Правдою. Це підкреслюю тому, щоб дехто не думав, що він своїм проєктом показує більшу відданість нашому народові від тої, що її плекають і відчувають у своїх серцях українські пластуни. У часах, коли чужий нам дух по наших школах убивав у нашій молоді українське почуття, українська молодь гуртувалася в організації Українського Пласту. І тоді не було на Закарпатті іншої молодіжної організації, хіба на папері. Тоді Український Пласт і лише Український Пласт виховав у закарпатському народові нову, характерну людину, готову до великого чину. За нами – наш власний пройдений шлях, за нами – тисячні лави юнаків і юнок, ми організовані, ми маємо свої традиції, тому нам належить вирішальне слово. А цим вирішальним словом не може бути лише те, що ми і надалі лишаємося незалежною пластовою організацією!»

Слід окремо написати й про дружину Кирила Митровичапані Марію, яка по закінченні Другої світової війни, у 1946 році, також одержала стипендію на студії у Льєжі (Бельгія).

Марія Столяр народилась 22 травня 1927 року також у священничій родині отця Теодора і паніматки Ольги, з дому Олексишин. У родині було три доньки – Ліда (в заміжжі – Лугова), яка натепер живе у Канаді, Галина, що загинула у тюрмі Берліна у 1942 році, і Марія. Марія, як і її дві сестри, з родинного гнізда винесла любов до Української церкви, народу й України. Микола Галів писав про пані Марію Митрович (Столяр): «…Незмінний життєвий девіз – служити і працювати для Української церкви і народу Марії випливав з родинно-патріотичної хати.

Середню освіту отримала у Львові. Вже в гімназійні роки стає членом Юнацтва ОУН. У 1943 році вступила на студії медицини і, водночас, брала активну участь в ОУН. З рамені ОУН була вислана до Відня. На жаль, дорогою була перехоплена поліцією і заслана на примусову працю до Німеччини. Згодом потаємно покидає місце праці і таки потрапляє до Відня. Тут Марія, як студентка медицини, влаштувалася на роботу в д-ра Зощука. Вони займались висилкою ліків через Словаччину в Україну. Продовжила студії медицини у Парижі у 1952-54 роках. Водночас, брала активну участь у студентському житті і деякий була головою студентської громади Парижа. У тих же п’ятдесятих роках минулого сторіччя Марія співпрацювала з журналом Товариства Української Студіюючої Молоді ім. Міхновського (ТУСМ) – «Фенікс», який виходив у Мюнхені; головним редактором журналу був Василь Маркусь, а автор цих рядків – адміністратором і коректором…»

Марія Столяр після одруження з відомим українським студентським і провідним громадсько-політичним діячем у Парижі д-ром філософії Кирилом Митровичем перервала студії, бо треба було займатися родинним життям. Водночас, працювала як медична асистентка.

Title 
 Столяр Галина. Світлина з
https://vseosvita.ua/library/galina-stolar-
iz-kogorti-neskorenih-62822.html

Подружжя Митровичів належить до генерації двадцятих років минулого сторіччя, яка росла і формувалась на ідеях боротьби українського націоналізму, у час, коли Україна була роздерта багатьма окупантами і на арені якої розігралась доля Другої світової війни. Поруч з родинними обов’язками, вихованням дітей вони обоє були активними громадськими діячами. Марія стала членом Товариства українських жінок у Франції, а згодом – його головою. З цього форуму налагодила зв’язки з французькими і міжнародними жіночими організаціями. Брала участь у міжнародних жіночих конгресах і студійних конференціях. На міжнародних жіночих форумах виступала з доповідями й інформувала про життя українських жінок та родин під большевицькою дійсністю та в діаспорі. Водночас, брала активну участь у громадсько-політичному і релігійно-церковному житті. Виголошувала доповіді, читала поезії на літературних форумах. До кінця життя залишилась членом ОУН за кордоном і Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР). «…Я не емігрувала, щоб жити, але щоб працювати для України та нашої церкви», – таким був девіз – головна ціль життя Марії Столяр-Митрович, що 30 грудня 2015 року відійшла у Божу вічність у Франції. Микола Галів писав у некролозі, що «похоронні обряди звершив Преосвященніший Владика Борис (Ґудзяк) у співслужінні з настоятелем катедри св. Володимира Великого у Парижі о. Михайлом Романюком.

Під час похоронних богослужінь співали семінаристи з Івано-Франківської семінарії. В особі покійної чоловік Кирило втратив вірну подругу життя, сини – Богдан, Мирон і Роман – найріднішу людину – маму, внучка Галя – любу бабусю, парафія св. Володимира – практикуючу і взірцеву християнку, а організований жіночий рух і українська громада – прикладну громадсько-політичну діячку – українську патріотку. Хай пам’ять про неї йде з роду в рід. Тлінні останки покійної Марії поховано на цвинтарі в Антоні, де покійна проживала».

Хоча б кілька слів слід написати й про сестру пані Марії МитровичОлену (Галину) Столяр – видатну діячку ОУН, членкиню в організаціях «Пласт», «Союз Українок», «Просвіта», «Рідна школа», студентському товаристві «Смолоскип». Галя була не допущена польською владою до навчання на медичному факультеті Львівського університету, була змушена залишитися в батьків у Тернополі, допоки Західна Україна була під польською окупацією.

У 1940 році заарештована органами НКВД, стала учасницею відомого львівського «Процесу 59-ти» над студентами, який відбувався в січні 1941 року. Спочатку її засудили до розстрілу, але згодом помилували до 10 років ув’язнення та відправили з групою засуджених до тюрми в Бердичеві. Після поспішливого відступу «нєпобєдімой і лєгєндарной красной арміі» їй дивом вдалось врятуватись з атакованої енкаведистами тюрми. Галя Столяр одразу долучилась до підпільної боротьби ОУН з німецькими окупантами. На короткий час була арештована нацистами у Львові, але зуміла втекти. Під іншим прізвищем виїхала до Німеччини, де мала бути зв’язковою між провідником «Легендою» (Климів Іван) в Мюнхені та Україною. Як жертву большевицького терору її було зараховано на медичний факультет у німецькому університеті в Берліні. Під виглядом поїздок додому за харчами вона виконувала доручення проводу ОУН. Галя Столяр була арештована гестапо в 1942 році, витримала гестапівські тортури і нікого не видала. Розстріляна 27 грудня 1942 року.

…Племінник Марії Митрович (Столяр) та Галі Столяр відомий кінопродюсер і режисер українського походження Юрій Луговий розповідав в одному зі своїх інтерв’ю «…Мене чекає ще один незавершений фільм – «Процес 59-ти». В ньому, власне, і йдеться про процес, який відбувався за радянських часів на Львівщині. Під час цього процесу судили молодих людей років 17-ти-18-ти. Вони були членами ОУН, і це стало причиною відкриття проти них судової справи. Я мав нагоду спілкуватися з 9 особами – останніми живими учасниками процесу. І я дуже радий, що встиг зняти їх для свого фільму. До того ж, моя тітка Галина Столяр також була учасницею процесу. В неї була жахлива смерть, її вбили німці в Берліні в 1942 році. На її честь названо вулицю в Бродах».

Ось такими були мої міркування після дослідженого, прочитаного й передуманого про життя та діяльність доктора філософії, видатного дослідника творчості мандрівного філософа-полтавця Григорія Сковороди Кирила Митровича, що натепер замешкав у Франції, та про знамениті українські патріотичні родини Митровичів і Столярів.

Дослідник життя й творчості філософа-полтавця Григорія Сковороди – закарпатець доктор Кирило Митрович та його родина

Українці в Краю та на чужині через призму життєвого шляху полтавця Івана Дяченка та його родини

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com