В історичних мемуарах чи не найцікавішими є розповіді про такі деталі перемовин, зустрічей, стосунків політиків, які не потрапляють до офіційних повідомлень.

У них – жива правда тієї тонкої матерії, що зветься політикою, і яку ткати доводиться навіть у таких умовах, коли вона рветься, бо подекуди там надто тонко.

Ось і з кулуарів паризької зустрічі лідерів чотирьох країн нормандського формату прилетіла одна розповідь, яка доповнює все те, що ми знаємо про цей саміт офіційно.

А чи ця розповідь є правдивою, прочитаємо колись у мемуарах.

Якщо ж так дійсно було, то ще раз маємо пересвідчитися, що в міжнародних відносинах велике значення мають політико-психологічні фактори – як от уміння застосовувати воєнну хитрість.

Сценка, яку описують у неофіційних розмовах причетні до саміту, виглядала, нібито так: помічник президента РФ В. Путіна Владислав Сурков – один з так званих «кураторів» України – зайшовши у Парижі в кулуарах нормандської зустрічі у приміщення, в якому перебував помічник президента України В. Зеленського з міжнародних питань Андрій Єрмак, в стані збудження нервово кинув на стіл стос якихось паперів і обурено вигукнув Андрієві: «Ми так нє договарівалісь!»

Що мав на увазі «сірий кардинал» українського напряму російської політики В. Сурков, пояснюють ті самі неофіційні інформатори-оповідачі. А щоб зрозуміти суть справи, повернемося на декілька місяців назад.

Справа в тому, що В. Зеленський, ледве ставши президентом України, запалився бажанням зрушити з місця і вивести з глухого кута весь комплекс проблем, пов’язаний з війною на Донбасі, припиненням обстрілів, обміном полонених, поверненням кораблів, а в подальшій перспективі – питання анексії Криму.

А для цього почав готуватися до безпосереднього контакту з президентом РФ В. Путіним – спочатку телефонного, а в перспективі – й особистого.

Тому й почав озвучувати своє бажання якомога скоріше оживити «нормандський формат», учасники якого уже три роки як не збиралися на перемовини. І з ранньої осені цього року почав наполегливо вимагати його проведення.

Підозрюю, що для активізації цього процесу В. Зеленський вибрав президента Франції Емманюеля Макрона. І поїхав до нього з візитом, якщо пам’ятаєте, ще у ранзі претендента на булаву. Але претендента з таким рейтингом, який дозволяв уже думати і планувати президентські кроки.

Якщо це було дійсно так, то вибір, зроблений В. Зеленським, був точним.

Амбітний Е. Макрон явно леліє честолюбні наміри змінити Ангелу Меркель, котру він ніжно цілує при зустрічах, на неофіційній посаді лідера ЄС.

Тож В. Зеленський, припускаю, запропонував панові Макрону стати господарем саміту в «нормандському форматі» і переконати в цьому пані канцлерку, яка явно не горіла таким бажанням, бо бачила стратегічну безперспективність таких перемовин на даному етапі.

Але французькому політичному мушкетерові пані А. Меркель відмовити не могла – аж занадто галантним був цей молодий енергійний лідер Франції.

Тож продовжую свої, нічим не підкріплені припущення: маючи в кишені радісну згоду Е. Макрона і, думаю, неохочу згоду А. Меркель, Володимир Зеленський мав вирішити найбільш важку проблему – зрушити з місця такого непоступливого політичного «валуна», як В. Путін.

А В. Путін, котрий при необхідності активно їздить як по Росії, так і по світу, стосовно України давно став таким собі «валуном», якого майже неможливо зрушити з місця. А все тому, що російський керманич давно і непоступливо стоїть на своєму в питанні Донбасу – не віддає Україні 400 км кордону, наполягає на автономії Донбасу і, по суті, на федералізації України та на виборах в ОРДіЛО без участі і контролю України.

З президентом П. Порошенком, який план В. Путіна по Донбасу категорично не приймав, господар Кремля зустрічатися не хотів, тому й три останні роки нормандський саміт не збирався.

А ось В. Зеленський обирався як президент миру й обіцяв закінчити війну на Донбасі. На цьому, мені здається, й вирішили зіграти В. Зеленський та його оточення, щоб, перепрошую, заманити В. Путіна на Паризький саміт.

А. Єрмак

А заманити російського непоступливого президента можна було лише неофіційно пообіцявши, що український президент готовий піти на значні поступки російському в питаннях Донбасу.

Для цього й було організовано таке трохи дивне явище, коли Україна не стала наполягати, щоб Росія віддала нам полонених моряків, яких постановив відпустити Міжнародний морський трибунал, а обміняла їх, віддавши росіянам аналогічну кількість утриманих, зокрема, такого цінного свідка, як В. Цемах.

Були й інші сигнали, які дали підстави В. Путіну сподіватися, що недосвідченого В. Зеленського можна легко «з’їсти».

А далі, я припускаю, цю думку мав зміцнити помічник В. Зеленського Андрій Єрмак. Цей колишній 48-річний кінопродюсер проводить неформальні перемовини як зі США, так і з Росією, де має чималі зв’язки по лінії кінобізнесу.

Думаю, що саме А. Єрмак переконав В. Суркова, а той, своєю чергою, В. Путіна, що В. Зеленський готовий на саміті піти на значні поступки. Тож В. Путіну є сенс їхати в Париж і там тріумфувати над Зеленським та Україною.

Путін приїхав. Зеленський не поступився. Макрон і Меркель підтримали Зеленського. Путін розізлився і врізав Суркову. Сурков психанув і кинув папери Єрмаку: «Ми так нє договарівалісь!»

Єрмак розвів руками – мовляв, вибачай, братухо, щось пішло не так. А сам відвернувся, щоб не було видно, що він просто сміється. Регоче.

Ось така туфта, малята, як казали класики українського телебачення.

Так я думаю і так умоглядно реконструював події.

Багато хто помітив, що на пресконференції В. Путін був без настрою, а дехто вважав, що, взагалі, він був злий. Хоча й приховував це.

А тепер питання: яким чином через 4 місяці переконати Путіна приїхати на наступну нормандську зустріч, яку запланували на березень 2020 року?

Позаяк, фокус двічі не вдається?