Вахляр зацікавлень професора Кирила Митровича занадто широкий і дуже глибокий, про нього можна судити, виходячи хоча б із назв його деяких праць: «Автентичність – ідеал нашої доби», «Раціональна та екзистенційна певність», «Нові аспекти соціального життя», «Чи генерал де Голль відкриває залізну завісу», «Поезія Емми Андієвської: міт і містика», «Оспорювання – нова площина суспільних відносин», «Світ кольорових структур Гуцалюка», «Політичні концепції і політична практика», «Слабості і сила французької демократії», «Іконографічний світ Омеляна Мазурика», «Чи дійсне пробудження від опіуму, або круті шляхи французького прогресизму», «День Івана Франка у Сорбонні», «Об’єднання Європи і Україна. Історичне, культурне й політичне роздоріжжя», «Іконографічні візії», «Світ доктора Жеваго», «Недодумана революція». «Наукова політика чи рутина».

Митровичі: батько Кирило та син Богдан

Особливим, як на мене, періодом діяльності Кирила Митровича є його праця в суспільно-політичному журналі «Український самостійник», що виходив у баварській столиці Мюнхені впродовж 1957-1975 років як продовження однойменної газети. Цей часопис належав до провідних еміграційних видань, які відзначалися аналітичним підходом до подій, явищ, процесів української історії та дійсності. У статті в Енциклопедії українознавства підкреслено, що часопис «був форумом обговорення різних суспільних, політичних, культурних і церковних питань, зокрема, багато уваги присвячувалося проблематиці УРСР, діаспорі, національним меншинам та взаєминам українців і сусідів». У заголовку досліджуваного видання не було прямого зазначення приналежності до конкретного політичного середовища діаспори, хоча відомо, що «Український самостійник» був напівофіціозом Організації Українських Націоналістів за кордоном (т. зв. «двійкарів»), тобто, третього крила поділеної ОУН, яке обґрунтовувало і дотримувалося позицій так званого «демократичного націоналізму», про який я (чи не одинокий у материковій Україні) докладно писав у багатьох своїх книгах та дописах. Тут варто підкреслити, що інтелектуальне осердя цієї частини ОУН перебувало, головним чином, у США, і цим можна частково пояснити «незашорений» демократичний підхід до аналізу одвічних українських проблем. «Український самостійник», зокрема, на відміну від інших журнальних еміграційних видань, сміливо й аргументовано порушував на своїх сторінках питання українсько-польських та українсько-єврейських відносин, очевидно, з метою зняття багаторічних нашарувань непорозуміння, відвертої неправди, які ще донині культивуються в середовищі наших неприятелів.

«Сучасність», український часопис

Часопис «За Патріархат»

Юлія Присяжна-Гапченко зазначала, що «…жанрова палітра журналу 1974 р. збагатилася звітом Кирила Митровича «Комунізм і єврейське питання» про доповідь професора Анні Кріґель в ізраїльському культурному центрі Джефройкін у Парижі 26 червня 1974 р. Характерною особливістю цієї публікації є те, що К. Митрович дає оцінки окремим твердженням доповідача, зауважуючи, що її дослідження гідне уваги українського слухача, тому що процес самоусвідомлення євреїв-соціалістів має аналогію в українському минулому, в якому, однак, через історичні умови він не міг дійти доктринального та політичного завершення. Цей процес закінчувався інколи індивідуальним самогубством діячів, що не мало великого значення для історичного процесу в Україні та поза нею. К. Митрович відзначає важливу місійну роль євреїв у духовному та політичному європейському процесі…» Кирило Митрович підсумовує: «Якщо йдеться про зацікавлення українського читача цією тематикою, то хочемо підкреслити, що і нам самим, і іншим націям треба зробити багато висновків. Було б цікаво, наприклад, застановитись, наскільки історичний російський месіанізм «фатально» сполучився із соціалістичним месіанізмом і наскільки він сьогодні є здібним до самоусвідомлюючої аналізи, а чи він, свідомо чи несвідомо, продовжуватиме російсько-соціалістичну містифікацію. Натепер є зрозумілим, що єврейські соціалісти, котрі спричинились до розробки соціалістичної ідеології, зберегли здібність критики, оцінки й переоцінки історичних процесів і їхньої ролі в них».

В іншій своїй статті «Жменька вражень з Ізраїлю» К. Митрович, зокрема, пише: «…Усвідомлення спільної боротьби в Україні проти національної дискримінації, а загалом, проти імперіалістичної політики Москви, що проглядається в ненависті і знищуванні всього українського та єврейського, вимагає конче нав’язування, затиснення і посилення спільної дії. На цьому полі треба наполегливо працювати… Євреї за весь час перебування в діаспорі щороку повторяли привіт «за рік в Єрусалимі!» І нарешті у могутній напрузі зусиль, з непохитною вірою і рішучістю вони здійснили це своє прагнення. З біблійних часів і до сьогодні світ має чому вчитись від народу Святої Землі».

Сестри Столяр: старша за віком Галя та менша Марія. Довоєнна світлина

Хотілось би ще зауважити, що статті д-ра Кирила Митровича під назвою «Комунізм і єврейське питання» та «Жменька вражень з Ізраїлю» чи не вперше в материковій України були поміщені в упорядкованому мною в 2006-му році у збірнику «Українці та євреї». У цій книзі, між іншим, мною було подано розвідки, міркування та статті як єврейських (Ізраїля Клейнера, Йосифа Ліхтена, Бена Ціона Ґольдберґа, Соломона Ґольдельмана), так і українських авторів, окрім Кирила Митровича, ще – Євгена Стахіва, Василя Маркуся, Миколи Галіва, Михайла Добрянського, Михайла Марунчака, Василя Томківа, Омеляна Рев’юка та Богдана Кордюка. До речі, професор, журналіст й редактор Богдан Кордюк, збірку вибраних праць якого «З міркувань на різні теми» я також впорядкував та видав у тому ж таки 2006-му році, був редактором часопису «Український самостійник», до якого частенько дописував д-р Кирило Митрович. Переконаний, що докладний аналіз творчої, наукової й літературної діяльності д-ра Кирила Митровича заслуговує на окрему ґрунтовну працю досвідченого дослідника.

Столяр (з дому Олексишин) Дарія зі своїми доньками – старшою Галею (ліворуч від неї) та меншою – Марією

Аналізуючи діяльність Кирила Митровича на різних відтинках громадського життя, слід зауважити, що він відіграв помітну роль у діяльності Центрального Союзу Українського Студентства, Українського Студентського Спортивного клубу, Українського Патріархального Світового Об’єднання за єдність церкви і народу (як секретар) та Пласту. Пан Кирило був також визначним спортсменом. Микола Дейчаківський, лікар і визначний діяч українського національно-визвольного руху, пишучи про спортивне життя української молоді на чужині у повоєнні роки, зазначав, «…що ми – Український Студентський Спортивний клуб, проте, не всі наші змагуни були «бона фіде» студентами. Деякі, може, закінчили середні школи й мали намір студіювати, деякі, може, звалися студентами, бо жили в той час у Фіріхшулє, що була й студентським гуртожитком, а деяких ми брали просто тому, що ми потребували спортсменів, яких серед студентів не було. Та система зобов’язувала кожного перебирати відповідальність за протилежного противника і вимагала щільного захисту. Крім того, тренер підкреслював потребу контролювати м’яч, а також моменти коротких подач і комбінацій, виходу на позиції, слідкувати за грою на полі і злагодженими діями всіх ліній і окремих гравців. За цей, хоч і короткий час «Баєра», УССК зробив великий поступ, зокрема, оборонні лінії опанували вказувану нам систему в грі і стали найсильнішою частиною нашої команди. Та, на жаль, матеріальні умови не дозволили нам тривалий час оплачувати тренера; крім того, нашою Ахіллесовою п’ятою були ще й постійні зміни в складі команди. Тільки п’ять гравців: два брати Кравченюки, Любко Стасюк, Левко Стадниченко і я найдовше були в складі Українського Студентського Спортивного клубу. З тих, що затрималися в пам’яті, в УССК-у були: Турянський, Шеремета, Сорочинський і Древницький – на воротах; в оборонних формаціях – Петрів, Роман Бойко, Циган, Тесяюк; в нападі – Михайло Звонок, Смішкевич, Ахіль Хрептовський, Кирило Митрович, Влодко Благітка, Купецький, Колодій, Паш, Єзерський, Юркевич, Богдан Бойко, Петро Величко та інші, прізвища яких я вже й позабував…