Олег Івахнюк народився на Івано-Франківщині. Закінчив Львівське училище фізичної культури. Український футболіст. У другій лізі грав за львівські «Карпати-3» в сезонах 2001/02 і 2002/03, а також – за «Спартак-2» (Калуш) у сезоні 2003/04.

Учасник лютневих протистоянь 2014 року на Майдані. Учасник воєнних дій на Сході України влітку того самого року в складі батальйону «Донбас». 17 липня разом із побратимами брав участь у боях біля міста Попасна, Луганської обл., а наступного дня хлопці потрапили в засідку. Отримав поранення трьома кулями в ліву ногу, переніс понад два десятки операцій. Має вогнепальне наскрізне й сліпе кульове та уламкове поранення медіальної поверхні частини лівого стегна, перелом лівої стегнової кістки. Загалом, переніс 28 операцій. Продовжує лікування у Чикаго.

– Олеже, розкажи, будь ласка, коротко про себе, як потрапив до професійного футболу?

– У дитинстві, як і більшість хлопців, ганяв надворі м’яча з друзями. З першого класу почав ходити на танцювальний гурток. У третьому класі записався на вільну боротьбу, а через рік пішов грати у футбол. Одного разу грав на турнірі у Стрию, де мене помітив львівський тренер Олег Родін. У той час чемпіонатів дублерів і юніорів не було, була команда «Карпати-3» в другій лізі. Багато відомих і професійних футболістів є вихідцями з тієї команди.

– Як склалася твоя подальша кар’єра?

– У 2001 році в Калуші перейменували ФК «Калуш» на «Лукор». Представники клубу запропонували мені повернутися додому, що я і зробив. Через рік президент клубу залишив проєкт. Почав грати за область, але стимулу не було. Згодом поїхав в Одесу і грав там за місцевий «Реал». Недовго то продовжувалось, «Реал» розпався. Я поїхав до Чехії, де почав грати в аматорській команді. Вийшли в другу Чеську лігу. Планував повернутись навесні. Наприкінці 2013 року розпочався Майдан. Думав, поїду на Майдан і повернуся в Чехію, але все вийшло по-іншому.

– Чому вирішив поїхати на Майдан?

– Давно не був у Києві, коли побачив побиття студентів, вирішив, що треба підтримати їх. Думав, що все налагодиться мирним шляхом, як було в 2004 році. Але, на жаль, побачив зовсім іншу ситуацію. Людей просто викрадали серед білого дня, під’їжджала машина, і двоє осіб запихали людей в салон. Били, застосовували зброю до неозброєних, почалися бої на вул. Грушевського, снайпери почали відстрілювати протестантів. На Майдані познайомився зі Сергієм Нігояном, жили в одному наметі. Він був дуже хорошим, я любив слухати його вірші, він нагадував мені поета Тараса Шевченка. В той час, коли його застрелили, я був роєвим, відповідав за охорону. Поставив його чергувати біля сцени, а самі зібрались іти до вул. Грушевського, він почав проситися, щоб піти з нами. Ми пішли туди всі разом, потім роз’єдналися, почався хаос. Почули, що вбили бородатого чоловіка, наш товариш не знав, як нам про це повідомити. Ввечері прийшов у намет і все підтвердив.

– Що спонукало тебе поїхати добровольцем на війну?

– На Майдані один чоловік, який пройшов Іловайськ, був поранений і втратив руку, запропонував мені і моїм друзям вступити добровольцями у «Донбас». Ми з друзями взялися за руки і поклялися боронити одне одного в будь-якій ситуації. Практично з Майдану поїхали на Схід України. Батальйонів там було тільки два: «Айдар» і «Донбас». Хлопці були там з різних міст, здебільшого, з Луганської та Донецької областей, навіть два американці були. Коли в перше потрапив на полігон, було лячно. По горбах пронісся танк, машина важить 80 тонн та ще й стріляє. Від того шуму аж коліна підкошувалися. Але з часом до всього звикаєш. Українці, взагалі, до всього адаптуються. Виходу іншого не маємо, ми ж не пішли в Росію воювати. Хоч історично Ростов був українським, ми не пішли його забирати. Вони прийшли на нашу землю вбивати.

– Чи пам’ятаєш, як тебе поранили?

– Біля самого в’їзду в місто Попасна, Луганської області, потрапили в пастку. Почалися обстріли, мене поранили в ногу. На кілька хвилин вимкнувся, біль був нестерпний. Встиг ще відстрілюватись. Дякуючи другу, перев’язав ногу. Крові було дуже багато, міг загинути від втрати. Нас попереджали – в жодному разі не потрапляти в полон. Тримав у руках дві гранати, готовий уже був підірватись. Наші почали відступати, я вже чув голоси сепаратистів. Раптом відчув, хтось б’є по обличчю, відкрив очі і побачив свого друга. Пізніше він зник безвісти в Іловайську, був родом з Херсона. З ним були ще 4 хлопці з ношами. Вони несли мене годину, не було де сховатись, постійно перебували під обстрілами. Дивом врятувалися.

– Як проходило твоє лікування?

– Мене привезли з Артемівська до Харкова, лікар хотів відрізати ногу. Приніс папір, щоб я підписав, що даю згоду на ампутацію. Я відмовився, добре, що при пам’яті був, а то б і не питали. Я попросив доправити мене до Києва, мені сказали, що машина швидкої допомоги приватна і коштує 8 тис. гривень. Грошей, звичайно, в мене не було. Зателефонував до мами та друзів. Мені допоміг мер Калуша Ігор Насалик. Мене і ще одного хлопця, який сильно обгорів, привезли до Києва. В Києві зробили операцію. Коли принесли жменю куль з моєї ноги, я не вірив. З одного місця витягнули три кулі й уламки. Дірка була дуже велика, дві руки вміщались. Дивитись на знімок було страшно. Думаю, то від снайперської гвинтівки, а може, – від міномета.

Далі почалося моє лікування з лікарні до лікарні. Переніс 28 операцій. Мені потрібно вживити імплант в стегно. 10 сантиметрів кістки не вистачає на лівій нозі. Лікар казав, що імплант уже давно треба було вживити. Ніхто не хоче за таку роботу братись, певно, я їм не цікавий. Зрештою, в них усе треба випрошувати і мати серйозні суми грошей. А таких, як я, багато.

– Наскільки актуальне питання грошей для тебе зараз?

– Питання грошей завжди актуальне, адже без них нічого ніхто робити не буде. Дякую добрим людям за пожертви, які мене й інших поранених сильно підтримують. Якщо б не пожертви, багато хлопців вже б давно повмирали. Зараз завдяки Фонду Revived Soldiers Ukraine я – в Чикаго, чекаю на операцію кістки стегна та суглоба. Дякую парафії св. Йосифа Обручника Чикаго та о. Миколі Буряднику за те, що прихистили мене з мамою. Проживаємо зараз у резиденції парафії. При церкві є Фонд захисту Героїв, де всі бажаючі можуть скласти пожертви.