rss
04/03/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Всі за мир, але за який?

Вибрана мною тема даної статті має свої плюси і мінуси.

Плюси в тому, що напередодні дати 9 грудня, коли у столиці Франції, Парижі, відбулася зустріч лідерів чотирьох країн нормандського формату – України, Росії, Німеччини і Франції – важливо було проаналізувати суспільні настрої, очікування, перестороги, передовсім, українців, хоча й ситуацію в інших країнах також важливо мати на увазі.

Мінуси в тому, що стаття надійде до читачів, коли сама зустріч уже буде в минулому (якщо не трапиться нічого екстраординарного), і ми будемо знати якщо не її підсумки, то хоча би попередню інформацію. І вже вона, ця інформація, стане матеріалом для наступних статей і аналізу.

А чи можна було обійтися без цих попередніх інформаційних осмислень? Може, простіше було спокійно дочекатися 9-го грудня, остаточного результату зустрічі, якогось підсумкового документу та спільної пресконференції учасників?

Думаю, ні. Адже, все те, що відбувалося напередодні паризької зустрічі «нормандських» лідерів, насамперед, в Україні, має своє самостійне політико-психологічне значення. І це значення не завадить усвідомити.

Отже, подивимось, як готувалися до нормандського форуму різні політичні сили в України і звіримо це з результатами найсвіжішого соціологічного дослідження.

Скільки сторін представлені у перемовинах 9 грудня?

Основні, звичайно, 4 – Україна, Німеччина, Франція і Росія. А чи є сторонами перемовин представники незаконних самопроголошених районів Донбасу, яких українська Вікіпедія називає «маріонеткові утворення»?

Самі вони, і Росія також, називають себе ЛНР (так звана Луганська народна республіка) і ДНР (так звана Донецька народна республіка), при цьому Росія (і самі вони услід) наполягає, щоб їх визнати окремими самостійними суб’єктами перемовин як в Україні, так і на міжнародному рівні.

В Україні ці райони іменуються ОРДЛО (Окремі райони Донецької та Луганської областей), вважаються незаконними і терористичними утвореннями, їхніх очільників у Києві не визнають повноправними представниками тих районів, які непідконтрольні центральній владі України і називаються в Україні окупованими.

У документах, підписаних декілька років тому у Мінську, стоять офіційні підписи зі зазначенням їх повноважень учасників Тристоронньої контактної групи – посла ОБСЄ Х. Тальявіні, посла РФ в Україні М. Зурабова, другого президента України Л. Кучми. Нижче від цих підписів стоять ще 2 підписи – О. Захарченка та І. Плотницького – тодішніх незаконних очільників незаконних самопроголошених ДНР та ЛНР, але без жодної вказівки на те, кого і в якому статусі ці двоє представляють.

Це був компроміс того часу – поступилися вимогам Росії вказати цих двох представників ОРДЛО, але врахували вимогу України і не вказали їхні посади та посилання на те, які структури вони представляють.

Отже, це були підписи двох фізичних осіб. Хоча всі учасники перемовин, а також усі, хто були в темі, зокрема, журналісти, експерти, політики тощо, знали і розуміли, що це за особи.

Росія постійно, особливо напередодні паризької зустрічі у нормандському форматі, намагалася якимось чином легітимізувати і самі незаконні самопроголошені утворення, й їхніх чинних очільників. Зокрема, наполегливо ставила питання, щоб Україна напряму почала проводити перемовини з цими ОРДЛО та їхніми незаконними ватажками.

Коли Росія стверджує, що вони, ці ватажки, мовляв, є законними, тому що обрані в так званих ДНР та ЛНР, то в України є простий та невідпорний аргумент – оскільки самі квазіутворення ДНР та ЛНР є незаконними з точки зору Конституції і законів України, то і все інше, зокрема, посади їхніх представників, є також незаконними.

Це не враховуючи того очевидного факту, що ці маріонеткові фігури жодним чином не є самостійними і повністю контролюються своїми ляльководами з РФ й отримують від них вказівки. Тому проводити перемовини треба не з ними, а з тими, хто ними керує.

Скільки позицій було у перемовинах 9 грудня?

Дві позиції вирахувати легко: це позиції України та Росії. Вони практично протилежні майже в усіх аспектах.

Щодо позицій Франції та Німеччини, то в делегації від України, на мій погляд, не повинно було бути ілюзій щодо міри підтримки цими країнами позицій України.

Президент Франції Е. Макрон останнім часом помітно схиляється до Росії. Німеччина ж дуже налаштована на підтримку плану Росії завершити будівництво та введення в дію російського газогону «Північний потік-2» з хабом у Німеччині.

Title 
 Чого так хитро поглядає А. Меркель?

Спрощуючи ситуацію, можна сказати: якби не американська позиція стримування Росії, то схиляння Німеччини та Франції до Росії стало б ще більш очевидним – адже бізнесові кола обох країн зацікавлені у розвитку бізнес-проєктів з північним сусідом України.

Тож, чи є підстави вважати, що президентові України В. Зеленському довелося у Парижі протистояти не тільки очевидному політичному тиску президента В. Путіна, але й фактичній підтримці цього тиску з боку лідерів Франції та Німеччини?

Чи була ймовірність, що позиція України встоїть проти можливо скоординованої позиції та тиску трьох інших учасників перемовин – якщо, звичайно, такі координація і тиск мали місце?

Саме цим, головне, були стурбовані усі ті в Україні, хто, по-перше, побоювався недосвідченості президента В. Зеленського, по-друге, сумнівався у твердості його позиції, про-третє, не вірив у його переговорну команду, по-четверте, просто продовжує конкурувати з ним у політичному просторі України.

Спільна заява фракцій

Одразу про четвертий пункт.

Уміймо розрізняти, коли політичні сили та їхні лідери щиро проголошують певні меседжі та позиції, а коли за допомогою проголошеного прагнуть покращити свої рейтингові показники і понизити такі ж показники у політичного конкурента.

Спільну заяву, адресовану президентові В. Зеленському та всій делегації, яка готувала матеріали і везла їх до Парижа на зустріч, підписали три фракції Верховної Ради України. Кожна з них йшла до цієї заяви своїм шляхом.

Title 
 Проголошення заяви

Фракція «Європейська солідарність» Петра Порошенка є найбільш відвертим противником фракції «Слуга народу» та особисто президента В. Зеленського зі самого початку – з моменту президентської виборчої кампанії, особливо, другого туру і фінального голосування.

Петро Порошенко досі не змирився з поразкою, і Володимир Зеленський для нього – це персональне уособлення цієї болючої поразки. Не сумніваюся в тому, що Петро Олексійович вважає її для себе принизливою і, можливо, несправедливою.

Це – один мотив його впертого опонування В. Зеленському і всьому, що той робить разом зі своєю командою (включно і з фракцією «Слуга народу»).

Інший мотив – справжня тривога за те, щоб на паризьких перемовинах президент В. Зеленський та його переговірна команда-делегація не поступилися національними інтересами України.

У такий мотив вірили прихильники П. Порошенка, називаючи його при цьому справжнім президентом, кращим президентом, єдино потрібним Україні президентом тощо – і все це з дуже прозорим натяком на те, що «сліпа» електоральна більшість зробила помилку, обравши главою держави не найкращого П. Порошенка, а «якесь непорозуміння» – тобто, перепрошую за цитату зі соцмереж, В. Зеленського.

Багато хто вважає, що насправді якщо такий мотив тривоги у П. Порошенка є, то він, як мінімум, поступається мотиву реваншу, мотиву повернення у владу, мотиву дискредитації свого головного противника – В. Зеленського і посідає друге місце в ієрархії мотивів екс-президента.

Є й такі, що переконані – Петро Порошенко насправді не турбується щиро про державні інтереси.

Бо якби він щиро за них турбувався, кажуть такі скептики, то не було б впродовж його правління жодних, перепрошую, свинарчуків та кононенків на провідних посадах, ніхто б не наживався на армії, не постачав би туди низькоякісні бронежилети, які навиліт пробивалися кулями, інше невідповідне обладнання, не всіяв би магазинчиками солодощів усю країну, витіснивши конкурентів – адже нині в столиці, скажімо, смаколики львівської фірми «Світоч» треба ще пошукати.

А тепер про мотиви інших фракцій.

ВО «Батьківщина», яка приєдналася до цієї спільної заяви, також мала одним з мотивів ущемлені амбіції своєї лідерки Юлії Тимошенко.

Адже саме їй президент В. Зеленський, начебто, відмовив у працевлаштуванні групи осіб, список яких пані Юлія, нібито, приносила главі держави з пропозицією довірити їм низку високих посад.

Історія ця отримала розголос, від оточення В. Зеленського прозвучали насмішкуваті визначення, що, мовляв, пані Юлія хотіла прилаштувати «своїх» на якісь там «хлібні» місця, й їй у цьому відмовлено.

Звучало це для лідерки «Батьківщини» принизливо, тож не виключено, що таку зневагу пані Юлія забути не змогла. І це стало одним з мотивів приєднання до заяви трьох.

Фракція «Голос» теж не здивувала. По-перше, вона дотримується патріотичної позиції, а її лідер Славко Вакарчук, до того ж, «нерівно дихає» у бік Володимира Зеленського, опонуючи йому при найменшій можливості.

Отож, під керівництвом Петра Порошенка члени цих трьох фракцій скупчилися навколо парламентської трибуни і по черзі вустами А. Парубія, С. Рахманіна та І. Крулька прочитали цю спільну заяву.

Основні її позиції такі:

«Шановні українці! Виклики, які стоять перед Україною напередодні «нормандської» зустрічі, можуть поставити під ризик саму українську державність. Тому ми проголошуємо: ні капітуляції!

І задля недопущення реалізації сценарію Путіна в Україні політичні партії «Європейська солідарність», «Голос» і Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» ухвалили спільну заяву – заяву щодо недопущення порушення національних інтересів України…

Усвідомлюючи ризики для безпеки і національних інтересів України, реалізації європейського і євроатлантичного вибору українського народу, які виходять із триваючої агресії Російської Федерації, заявляємо про необхідність дотримання під час переговорів у нормандському форматі принципових позицій, червоних ліній, порушення яких завдасть непоправної шкоди Україні.

Отже, жодних компромісів щодо унітарної держави і ніякої федералізації, жодних компромісів щодо європейського та євроатлантичного курсу, жодних політичних дій, зокрема, виборів на тимчасово окупованих територіях Донбасу до виконання умов безпеки і деокупації – виведення російських військ, роззброєння незаконно озброєних формувань, встановлення контролю над державним кордоном.

Жодних компромісів щодо деокупації та повернення Криму Україні, жодного припинення міжнародних судових процесів проти Росії.

Ми вимагаємо забезпечення принципу «спершу – безпека», включаючи всеохоплююче припинення вогню, виведення російських військ і зброї з території України, повернення контролю України над українсько-російським кордоном.

У зв’язку з цим координуємо свої дії для забезпечення непорушності цих червоних ліній і дотримання національних інтересів нашої держави, і закликаємо усі державницькі партії і громадські організації долучитися до спільної боротьби для захисту України».

Було також оголошено про мітинг «Ні капітуляції» на Майдані 8 грудня і мітингу-пікету «Нічна варта» під Офісом президента України на Банковій.

Зеленський, Кравчук, Парубій та інші на ток-шоу «Свобода слова»

 Title
 Президент на ток-шоу у С. Шустера

Відчуваючи гостроту моменту, ведучий політичного ток-шоу «Свобода слова» Савік Шустер організував у своїй студії велику дискусію під назвою «Володимир Зеленський у пошуках миру», яку, до здивування присутніх відкрив президент В. Зеленський, котрий приїхав, не встигнувши навіть переодягнутися, прямо з лінії фронту, і зненацька з’явившись з-за лаштунків.

Особливістю аудиторії в студії Савіка Шустера є те, що її підбирають соціологи за правилами класичної виборки, тому голосування гостей в студії можна певним чином вважати міні-соціологічними опитуванням.

Так ось, при голосуванні з початку лише 13% присутніх відповіли, що бачать капітуляцію в діях В. Зеленського, а 87% – що ні, не вбачають.

С. Шустер також традиційно замірює емоційний фон присутніх. Того вечора він був таким (настрій в студії): у 77% присутніх переважала надія, у 14% страх за завтрашній день, у 9% – відчуття приниження.

Після виступу президента В. Зеленського знову заміряли реакцію аудиторії: 96% присутніх підтримують його політику в досягненні миру, 4% – ні.

Коментарі, як то кажуть, є зайвими. Тим більше, що повторю: аудиторія в мініатюрі повторює структуру українського суспільства, хоча це достатньо умовно.

З виступу В. Зеленського запам’яталися, зокрема, декілька фраз: «Ми хочемо закінчити війну, повернути людей і території, зокрема, і політв’язнів. Я сприйняв це як знак готовності Росії до розмови. Наша позиція дуже сильна. Якщо я розповім деталі того, з чим я їду, то буду обеззброєним…

Для мене важливо не те, з чим я поїду, а результат – з чим я приїду.

З 2016 року не було зустрічі, діалогу…

Найголовніше для мене – я хочу побачити людину і привести розуміння і відчуття, що всі дійсно хочуть поступово закінчити цю трагічну війну.

Title 
 Гостра суперечка

Я – президент вільної країни, я – нормальна, порядна людина. Я нікому не продаю нашу країну»…

Запам’ятався гострий випад Леоніда Кравчука на адресу Андрія Парубія після того, коли той знову озвучив план мітингу «Ні капітуляції!»

Л. Кравчук звинуватив організаторів цього мітингу в тому, що вони розколюють країну і категорично заявив (маючи на увазі, звичайно, не тільки А. Парубія, а насамперед, П. Порошенка): «З вашого боку тут не інтерес до України, а у вас не згасла ненависть, що ви не при владі».

Мітинг на Майдані, все-таки, відбувся. На ньому, зокрема, виступив П. Порошенко. Досить дивно прозвучала його фраза, звернена до присутніх на Майдані: «Ми тут, тому що віримо в свою перемогу!»

Перемогу над ким – В. Зеленським? Коли, в які терміни? Яким чином? На виборах чи якимось іншим силовим шляхом? Залишилося не ясним.

З огляду на те, що В. Зеленський декілька разів публічно підтвердив, що він не має наміру перетинати жодні «червоні» лінії, не планує здавати інтереси України чи щось подібне, більшість пафосних виступів на цьому мітингу з попередженнями В. Зеленському залишили враження, що організатори, як то кажуть, ломилися у відкриті двері.

Title 
 Мітинг 8 грудня 2019 року в Києві

Опитування та його підсумки

А тепер не завадить проаналізувати, які умонастрої напередодні нормандської зустрічі в Парижі виявили соціологи, організувавши Загальнонаціональне дослідження громадської думки населення України і 6 грудня оприлюднивши його результати.

Опитування було проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно з Київським міжнародним інститутом соціології з 4 до 19 листопада 2019 року в 110 населених пунктах у всіх областях України, крім Автономної Республіки Крим.

У Донецькій і Луганській областях опитування проводилися тільки на територіях, що контролюються Україною.

В результаті польового етапу була зібрана 2041 анкета. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%. Опитування було здійснено за фінансування Представництва Європейського Союзу в Україні.

Для порівняння наводяться результати загальнонаціональних опитувань, проведених Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно з Київським міжнародним інститутом соціології (9-19 жовтня 2015 року) та Центром Разумкова (11-16 травня 2016 року, 9-13 червня 2017 року, 19-25 травня 2018 року, 19-25 грудня 2018 року, 13-20 червня 2019 року).

Лише 14% українців вважають, що заради миру варто погоджуватися на будь-які компроміси, порівняно з червнем 2019 року кількість прихильників цієї точки зору зменшилася на 6%. Ще 58,5% вважають, що заради миру варто погоджуватися на компроміси, але не на всі (порівняно зі 49% у червні 2019 року).

Ця позиція – «йти на компроміси, але не на всі» переважає в усіх регіонах: західному (57%), центральному (53%), південному (60%), східному (67%). На будь-які компроміси більш схильні йти громадяни у південному (24%) та східному (18%) регіонах і значно менше – у центральному (10%) та західному (13%) регіонах.

Натомість, на Заході (29%) та в Центрі (20%) порівняно більше тих, котрі думають, що мир на Донбасі може встановитися лише з позиції сили – коли одна зі сторін переможе.

На будь-які компроміси найбільше готові йти виборці «Опозиційної платформи – За життя» (близько 33%), менше – виборці «Слуги народу» (близько 14%), найменше – «Європейської солідарності» (лише близько 5%).

Як і раніше, громадяни України вважають неприйнятними більшість компромісів, на яких наполягає Росія, з посиланням на Мінські домовленості.

 

Найменш прийнятними є проведення виборів на умовах бойовиків (неприйнятно для 66% та лише для 16% – прийнятно), амністія всіх учасників бойових дій проти українських військ (63% проти 19%) та формування силових органів ОРДЛО лише з місцевих представників (56% проти 21%).

Більшою готовністю йти на ті чи інші компроміси вирізняються Південь та Схід – 41% та 53,5%, відповідно, вважають прийнятним закріплення в Конституції «особливого статусу» ОРДЛО; для близько 60% мешканців цих регіонів прийнятно погодитися на нейтральний та позаблоковий статус України; надання російській мові статусу державної прийнятне для 51,5% на Півдні та 70% на Сході; 64-67% громадян в обох регіонах готові на відновлення торгівлі з окупованими територіями.

 

Більшість українців вважають, що найбільш ефективними заходами для досягнення миру є відновлення нормального життя на звільнених територіях (32%) та міжнародний тиск на Росію (також 32%). Ще 15% вважають ефективним надання «ДНР» та «ЛНР» особливого статусу в межах України. Важливо, що близько 22% респондентів не визначилися з відповіддю на це запитання.

62% українців надають перевагу тому, аби території «ДНР» та «ЛНР» повернулися до України на тих самих умовах, що й раніше і з часом дедалі більше людей схиляються до такого варіанту розвитку подій.

Від’єднання цих територій від України підтримують лише 4%. Ще близько 22% вважають, що ці території мають отримати більше самостійності від центральної влади, але в межах України. Про отримання цими територіями більшої самостійності говорять близько 30% громадян на Півдні та Сході, натомість, для мешканців Заходу та Центральної України найбільш бажаним є повернення на старих умовах (78% та 64% відповідно).

 

Близько половини українців вважають, що досягнути миру на Донбасі можна шляхом міжнародного дипломатичного тиску на РФ, посилення режиму санкцій на якісно вищому рівні, застосування міжнародних правових механізмів (29%) та через зміцнення економічної і військової потужності Української держави (21%).

Такі думки найбільше поділяють на Заході (43% та 27% відповідно) та в Центрі (30% та 27% відповідно).

У східному ж регіоні 53% думають, що досягнути миру на Донбасі можна шляхом перемовин з місцевими політиками, визнаючи «ДНР» та «ЛНР» як легітимні державні утворення (24%), та шляхом переговорів з Москвою, погоджуючись на автономію Донбасу та забуваючи про Крим (29%).

 

Ставлення українців до введення миротворчих сил на території «ДНР» та «ЛНР», як і раніше, здебільшого, позитивне (59%). Найменш прихильно ставляться до цього на Сході (47% підтримують таке рішення), найбільш прихильно – на Заході (70%) та у південному регіоні (64%).

 

Ставлення громадян до розведення військових сил на Донбасі, скоріше, позитивне (60% позитивних оцінок проти 27% негативних, решта не визначилася). Однак, спостерігаються істотні регіональні відмінності – якщо на Півдні та Сході 74-79% громадян позитивно оцінюють такий крок, то у Центрі України таких 53%, а на Заході – 47%. Майже одноголосно таке рішення підтримують виборці «Опозиційної платформи – За життя» (90%), серед прихильників «Слуги народу» 69% оцінюють це рішення позитивно, 20% – негативно та ще 10% не визначилися. З виборцями «Європейської солідарності» ситуація протилежна – 19% схвалюють розведення військ, натомість, 72% ставляться до цього критично.

 

Українці, здебільшого, з пересторогою ставляться до проведення місцевих виборів на неконтрольованих Україною територіях Донецької та Луганської областей – лише 20% говорять, що вибори слід провести якомога швидше без жодних передумов.

Ще 21% підтримують проведення виборів після звільнення цих територій від російських військ та роззброєння бойовиків, а 24,5% українців вважають, що вибори можна проводити лише через кілька років після того, коли Україна встановить повний контроль над цими територіями.

Більш лояльно ставляться до проведення виборів без передумов на Півдні та Сході (37% та 38%), а на Заході та в Центрі цей варіант підтримують лише 9% та 11% відповідно. Серед прихильників «Опозиційної платформи – За життя» 52% підтримують проведення виборів без передумов, серед виборців «Слуги народу» – 20%, а серед прихильників «Європейської солідарності» таких лише 5%.

 

Повна амністія для всіх, без винятку, хто був задіяний у військовому конфлікті на Донбасі, не прийнятна для громадян – лише 8% висловилися на підтримку такого кроку. Ще 22% вважають, що амністувати можна учасників незаконних збройних формувань, за винятком тих, хто чинив серйозні злочини (вбивства цивільних людей, тортури тощо). Чверть громадян України не готові до жодного варіанту амністії – на їхню думку, треба притягати до відповідальності всіх, згідно зі законом.

 

Більшість українців (45%) визначають конфлікт на Донбасі як російську агресію проти України з використанням місцевих бойовиків. Така думка найбільш поширена на Заході (64%) та у Центрі (54%) України, але менш популярна на Сході (24%) та Півдні (22%) регіонах.

Значно меншу підтримку отримали інші точки зору, такі, як: «внутрішній конфлікт в Україні, де одну зі сторін підтримує Росія» (17%), «війна Росії з Заходом на території України» (13%), «суто внутрішній громадянський конфлікт в Україні» (12%). Водночас, значна частина населення Півдня (22%) та Сходу (21%) розглядають цей конфлікт як «суто внутрішній громадянський конфлікт в Україні», така інтерпретація найбільш поширена серед прихильників «Опозиційної платформи – За життя» – 31%.

 

30% українців вважають, що російське вторгнення на Донбас мало на меті підкорення Української держави і включення її до сфери російського впливу. На Заході та в Центрі таку думку поділяють більше (41% та 35% відповідно), натомість, на Півдні та Сході – 20% та 17% відповідно.

Ще 18% громадян вважають, що вторгнення РФ на Донбас було здійснене з метою приєднати до РФ південні та східні області України. Лише 9% громадян вірять, що метою вторгнення був захист російськомовних громадян (однак, якщо на Заході так думають лише 3% громадян, то на Сході – 22%).

Слід зазначити, що значна частина опитаних, насамперед, на Півдні (35%) та Сході (30%), не змогли дати певної відповіді на це запитання.

 

Для більшості українців мета українського спротиву російській агресії полягає у тому, аби відновити територіальну цілісність та суверенітет України в міжнародно визнаних кордонах (39%) та захистити державну незалежність і право українського народу самостійно визначати власне майбутнє (31%).

Важливо, що 21% громадян не визначилися з відповіддю на це запитання: на Півдні – 30%, Центрі – 24,5%, а Сході – 23%. Значно більш визначеною є думка на Заході, де не змогли дати певну відповідь лише 9,5%.

 

Найбільша частка українців вважають, що метою боротьби «сепаратистів» на Донбасі є просто заробляння грошей, які Росія платить учасникам бойових дій (29%). Решта можливих мотивацій були вибрані значно менше: «об’єднання з Росією» – 17%, «прагнення до перерозподілу власності на свою користь» – 11%, «спротив нав’язуванню української ідентичності російськомовному населенню» – 9,5%, «захист місцевого населення від загрози знищення з боку «бандерівців» – 9%, реставрація форм життя радянських часів – 3%. Не змогли дати певної відповіді 21% опитних.

Висновки

Title 
 Варта згорнулася.
Варта потрібна?

Як бачимо, станом на грудень 2019 року в українському суспільстві достатньо єдина позиція з більшості питань – звичайно – з урахуванням регіональних відмінностей.

Але ж вони були завжди і залишаються нині.

Тож українська делегація перед початком перемовин у Парижі мала достатньо повне уявлення про очікування українців та їхньої точки зору стосовно головних питань перемовин, почула всі перестороги та попередження, які лунали в суспільстві і на основі всього цього виробила свою переговорну позицію.

А вже те, як відбувалися переговори і що маємо на виході, – проаналізуємо у наступному числі нашого часопису.

 

 

Вбивство за мову: з розголосом, але без резонансу

Алгоритми імперського зла

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com