Літо врунилося дивосвітами. Дозрівали афини, наливалися соком, аж не вірилося, що всюди панував голод. Юриха ледве давала собі раду з маленькими дітками. Годувати їх було нічим, а єдиний годувальник – її коханий Юрій – відійшов з цього світу, як вранішня зоря. Каялася, що післала його тоді по соровицю. Але ж діток бурка зі саламахою рятували від безхліб’я. А без соровиці саламахи не приготуєш.

Отож, ніс Юрій чоболів із соровицею, потрапив під обстріл червоноармійцями вояків УПА, і совітська куля скосила його, як молоде клен-дерево.

Привезли потай фірою додому. До хати сходилися люди на грушку, а донечка Марічка тулилася до мертвого нєні і все дорікала, чого він такий студений. Не розуміло дитя, що батько вже безпробудний.

А як похоронили Юрія, дітки самі подалися заробляти собі на прожиття. 1947-го року афини в Космачі вродили як ніколи. Старшенька Настунька вишивала з мамою, а меншенькі Курилко та Марічка все брали кошелики і гайда до лісу за афинами. В Прокіреци. І все спозаранку мамка їх повчала, аби не йшли в Гардежуків ліс збирати, бо Гардежук – їхній родич і він у своєму лісі сам собі афини позбирає. Однак, Курилко потай кивав на Марічку і вже через хвилю вони чимдуж мчали до Гардежукового лісу. Неквапно перелазили пліт, аби не заплутатися у вориння, й озираючись, чи, бува, хтось їх не бачить, опинялися в афирничі.

Курилко не дозволяв Марічці їсти афини, допоки вони не наповнять кошелики. А відтак, уже можна було живитися досхочу. Дітки мовчки збирали пальчиками афини в набирочки і зсипали в більші кошелики. А як сполудніло, не витримали і сіли на пагорбі перекусити. Там їм було зручно і затишно. Розігріті брили каміння, які обплутала своїм корінням крислата смерека, дарували дітлахам своє тепло. Небожата витягнули з дзьобеньки по кавальчикові сухого черствого хліба, взяли по кавальчикові сира і почали жувати.

В старезному гіллі смереки покрішку чібіркали синички і воркували дикі голуби. Було мило і радісно, навіть не відчувалося, що довкола ще панує війна і супроводжує її голод. А голоднеча – не брат – кажуть старі гуцули.

Діти всипали з набирочки ще по жменьці афин і з`їли їх замість води. Вода – то була поруч, але мамка їм не дозволяла пити, аби не простудилися. Можна було тільки ручки сполоснути та личко витерти. Так і зробили.

Враз на Курилка та Марічку війнуло прохолодою. Урадили ще дозбирати набирочки, а там і додому пора, бо вдосвіта мають нести афини до Ковалівки і міняти на хліб. Повернулись знов додому, а мати й питає:

– Ци не були ви в Гардежуковім лісі?

– Ні, мамко срібні та солодкі, не були, – квапилася відповісти Марічка. – Ми були там далеко, поза Гавришевов ямов…

Явдоха заспокоювалася, але пильне око її міркувало, що тут щось не так.

Дитинчата засунулися в куточок на піч, накрилися веріткою і полягали спати. На вечерю вже в ґражді нічого не зосталося. Єдина надія на них, що щось принесуть з Покуття. Явдоха з Настунькою ще не докінчили вишивати, то й не мають що продати. І то треба нести вишиванки продавати до Коломиї на ярмарок, бо наші сільські люди не мають ні грошей, ні харчів, аби на них виміняти.

Два старші хлопці Василько та Миколка в полонині вівчарять, то хоч бринзи та вурди приносять в неділю. І то добре, вже є хоч що на язик покласти.

Діти так перевтомилися за день, що спали міцним сном. Вляглися опівночі й Явдоха з Настунькою. Не встигли добре стулити повіки, як тут і світати почало. Защебетала в стрісі ластівка, їй відповіло інше птаство, ніби вітаючись одне з одним спозарання.

Курилко легенько посіпав Марічку за рукав, почав її будити. А вже небавом діти квапилися сільським гостинцем з кошеликами на плечах продавати афини або міняти їх на хліб. Дорога сягала двадцяти кілометрів. Ішли босоніж, бо не мали в що взутися. Одні подерті постолики тримали, аби мати в чому піти в ліс, а інші, новенькі, до церкви.

В ноги раз-по-раз кололи піщинки. Бувало, й об камінець пальцем зачеплять, то вже потече кровця. Але ніколи їм за ногами глядіти: треба ж встигнути. Мучив голод, і діти з приємністю згадували бабу Юстину, яка в Ковалівці їх завше приймала як своїх і годувала всілякими ласощами.

То там, то там відлунювали перестріли. Гарнізонні війська шукали повстанців. На щастя, кулі оминали діток, і ті, налякані, борзенько прямували до Яблунева, а там уже й Ковалівка поряд.

Когути будили село, інколи каркали ворони. Лісовими видолинками де-не-де паслися косулі, а, бувало, сполоханий заєць перебіжить гостинець. Або хитра лисиця поволочить за собою хвоста.

Жбириками наповнювалися соком суниці. Жовтими пеленами понад річкою цвіли старівники. Рожевіли польові гладіолуси та голубіли незабудки.

Гавкали пси, і луна котилася горами. Ґаздині несли до своїх помешкань дійниці паруючого молока. З димарів курився дим, підпираючи небо. Ранковий вітерець розносив селом запахи всіляких наїдків, які готували собі селяни на сніданок. Зголоднілі діти ковтали слину, благально спозирали то на одну, то на іншу хатину, чи не видно, бува, там господині, яка би виміняла у них афин за маленький сніданок.

Незчулися, як опинилися біля хати баби Юстини. Стара акурат гнала корови в череду. Побачивши маленьких гуцулят, зраділа, мов рідним. Мала й вона колись трьох діток. Двоє на тифус померли, а сина й чоловіка червоноармійці закатували. Отак і доживає свій вік одна.

– Слава Ісусу Христу! – привітався з бабою зичливо Курилко.

– Слава Йсу! – повторила за ним і Марічка.

– Навіки слава Богу ! – хриплим голосом відповіла Юстина. – Зачекайте мене крішку, небожєта, я зараз си верну, лиш маржину віджену.

Марічка з Курилком попрямували до бабиної хати. Познімали кошелики з пліч. Посідали собі на лавочку. Війнуло домашнім затишком. Малеча на мить забула про війну.

Юстина не барилася. Зазвала дітлашню в оселю. Витягнула з печі фасулєнку, вкроїла житнього хліба і запросила до столу. В поливані горнятка налила тепленького чаю з рум`янку. Замість цукру дала до чаю по ложці меду. Дітлахи аж посміхнулися від радості.

Діти халували харчі, пулькали очима по стінах, припантрували там два великі портрети Тараса Шевченка та Івана Франка, вквітчані вигаптуваними покутськими рушниками. А передня стіна була густо встелена образами, які блищали різними барвами, бо були мальовані на склі. Попід образами звисали, мов силянки, широкі низки писанок.

– На цей раз я у вас буду брати всі афини сама, але мусите принести ще моїй кумі Парасці, бо виділа, шо ви мені приносите, то просила, аби ще й до неї принесли, – мовила Юстина і взялася висипати у великий горщик із кошеликів афини.

– Пирогів наварю на вечерю з афинами, Параню запрошу, ще й вас би затримала та далеко вам, – клопоталася баба. А небавом почала зшукувати всякої-всячини, аби приплатити дітям за афини. В один кошелик насипала на спід фасуль, а зверху, в полотняному мішечку, пшеничного борошна поставила. В інший, більший кошелик, поклала кавалок солонини та кукурудзяного борошна в торбинці. І – ґарчик меду.

Діти пильно спостерігали за кожним рухом Юстини. Нараз баба пішла в іншу кімнату і принесла дві величезні житні хлібини. Дитинчатам аж дух перехопило від радості. Вони пильно стежили голубими оченятами, як Юстина запихає той хліб у кошіль. Та Юстина і гадки не мала ставити в кошіль. Вона зав’язала обидві хлібини в хустину, прив’язала їх до більшого кошелика і дала Курилкові на плечі, аби той ніс. Два менші кошелики повинна була нести Марічка.

Малеча попрощалася з Юстиною і вирушила в дорогу додому. Вертатись було легше, бо вже кишки не грали марша, та й заробіток за афини мали файний.

Коли сонце перехилило на захід, маленькі заробітчани вже були на Рунку. А звідти вже й у Ставник недалечко. Дорогою їх перестріли два гнані повстанці, яких також томив голод. Споглянули спокусливо на харчі, які несли діти, і попрямували в Сиглін.

Курилко мовчки поспівчував повстанцям, на мить уявив себе на їхньому місці. Був би охоче поділився з ними хлібиною, але ж вдома голодні мати і сестричка.

Крок за кроком наближалися дітлахи додому. Мати вже виглядала їх під старою кедриною, хвилюючись, аби щось з ними не трапилось в дорозі. Побачивши – зраділа. Поспішила на допомогу. І вони втішилися матусі. Наввипередки розповідали, як їх ґречно приймала баба Юстина, скільки харчів надавала. А відтак усі разом вечеряли. І швиденько полягали спати, бо завтра знову треба йти в афини.

Коли вранішня зіронька з місяцем прощалася, вирушили Курилко та Марічка в Кічірєвку по афини. Мали вже в кошелику маленький обід – по кавальчикові хліба і сала. Вранішня прохолода пестила їхні обличчя. Знову перелізли через вориння в Гардежуків ліс, де афини наливалися соком. І все дивувалися: чому-то люди ходять збирати афини в інші місця, а тут немає нікого.

Минав час. Діти дозбирували кошелики і знову вилізли на кам’яний пагорб, аби там сісти пообідати. Їли, як завше, неквапно. Згадували вчорашній день. Неждано-негадано Курилко посіпав Марічку за руку і прошепотів: «Диви, лиш не перепудьси… Прямо дивиси…».

Марічка зиркнула, і враз тремтіння пройняло її тіло. На великому пні навпроти них сиділа чудернацька баба. В жовтавих запасках, в постолах з нісками і писаному кептарі та в помаранчевій хустці на голові. Баба виглядала стара-престара і мала велику чорну бороду. Та борода враз нагадала дівчинці казкового лісового діда Чугайстра. Але ж це була баба…

Не забізувала дівчинка отямитись, як баба повільно встала із пня і пішла назустріч діткам.

– Ви чиї такі файні діточки? – поспитала.

– Юрихи зі Ставника, – боязко мовила Марічка.

– Юру, нєні нашого, оногди совіти убили, як ніс соровицу, – доповнив сестричку Курилко.

Баба чемно посміхнулася і погладила Марічку по голівці. А відтак, і Курилка. Хлопченя запримітило в баби за попружкою револьвер, але не подало вигляду.

– Так-так, я виджу, шо ви чемні діти, – продовжувала баба. – Лиш нікому не кажіть, шо ви тут були…

– Ні-ні, не будемо, бо люди підут і нам афини тут позбирают, – в одноголос защебетали малі.

Баба задоволено пішла в гущавину лісу. А Курилко з Марічкою борзенько подалися додому.

Явдоха одразу спостерегла на дитячих обличчях прихований переляк. Ще раз поспитала, чи бувало не були вони в Гардежуковому лісі, але діти заперечили. Мовляв, вони збирали афини таки тут близенько, в Кічірєвці.

Аби не привертати до себе уваги, Курилко з Марічкою мигцем перекусили і полягали спати, мовляв, вдосвіта мають знову нести афини продавати.

А на світанку знов-таки вирушили в дорогу. Цього разу в них купила афини вже за гроші Юстинина кума Параска. Додала ще й хлібину їм на дорогу та просила ще сусідам принести.

Діти згідно кивнули голівками і, подякувавши за гроші, повертались додому. Проходили повз крамницю. Надумали заглянути туди. А там – всяка-всячина. Угледіли настінний дзигарок. Надумали купити. Ще й грошенят капицьку залишилось.

А вдома вже не могли нахвалитись мамулі, яким вдалим для них був цей день. Мати забідкалася, що вони витратили гроші на годинник. Але як побачила дзиґарок, то і сама зраділа. Поправила трошки скривлений циґір, прилаштувала годинник на стіну біля печі, підтягнула ваги і на око наставила годину. В хаті почулось легеньке стукання відліку часу. Ґражда аж ожила.

Явдоха глянула на діток і заплакала. – Такі ще маленькі, голодні, а вже дбають до хати, – подумала мовчки.

Діти підвечеряли і зводилися до сну. Рано-раненько схопилися, припасли собі по кавальчику хліба в торбину і – гайда до лісу. Хоч згадка про бабу на пні їх тривожила трішки, однак думка про великі афини, яких у Гавришевій ямі ніхто не збирає, манила дітлахів акурат туди, бо ж саме там можна борзенько наповнити кошелики.

Отак і почали збирати. Час минав швидко, а сподіванка заробити ще трохи грошенят і хліба підганяли, додавали настрою до роботи. Не зчулися, як сонце стало ополудні. Були б ще збирали, та Курилко запропонував пообідати.

Як і в попередні дні, вилізли на пагорб під крислату смереку, посідали рядочком і заходилися харчитися. Внизу виднілася велика долина, на якій Курилко враз побачив хвилі, які були схожими на ті, коли колоситься жито і киває ним легкий вітерець. Він кивнув Марічці:

– Диви, шо си в долині діє…

Та ледве встигла поглянути, як ті хвилі різко стали насуватися нагору, прямо на них. Дітки затремтіли від страху, та все сталося так миттєво, що вже перед ними виринули голови військових, які повзли в одностроях по-пластунському. Не зчулася малеча, як опинилася в оточенні.

Один круглолиций червонощокий служивий потягнув руку до Курилка, на якій пальці розпарились, як пазурі хижого птаха. Курилко зойкнув і замовк.

Совіт зловив Курилка за сорочечку і потяг до себе. Тягнучи хлопця, боєць зачепив кошелик з афинами, і він перевернувся. Афини котились маленькими кульками у видолинок. Побачивши це, в Марічки по щоках покотилися дрібні сльози. Бо ж наповнювали вони з братиком ті кошелики мало не цілий день. А тут пропала їхня праця, їхній єдиний заробіток.

Служивий відсунув від смереки великий камінь і наказав Курилкові лізти в дірку: «Посмотри там на тварь бендеровскую. Та шевелись ты там. Взгляни, сколько их там?..»

Курилко, нічого не розуміючи, опустився в бункер. Там сиділи, тримаючи в руках зброю, українські повстанці.

Наляканий Курилко вигукнув пошепки: «Совіти! Їх тут без ліку…». І побіг назад. Москвини почали тягнути малого вгору з відкритими ротами.

– Видел бендеровцев? – заскреготів зубами офіцер червоної армії.

Хлопець мовчав, вдаючи, що нічого не розуміє. Офіцер миттю зняв штанці з Курилка і відлупцював його по голому задку, щось булькочучи під ніс чужою, незнайомою досі для дітлахів, мовою. Штанці несподівано розірвалися. Марічка згадала, як мама пошила їх із поли своєї старої сорочки і підфарбувала полотно афиновим соком.

Дитя не рятувало братика, бо й само боялось отих окаянних совітів. Той наказав дітлахам вихорем бігти вниз, поки він ще добрий. Наполохані діти помчали в Гавришеву яму, а звідти – чимдуж у Ставник, полишивши в лісі решту афин. Втікали від совітів, як від ядовитих змій.

Не встигли ще відбігти далеченько, як на горі почувся вибух. Дітки зрозуміли, що це закінчилось життя борців за волю України.

Почула вибух і Явдоха, бо від нього здригнулися усі довколишні гори. Серце стислося болем, бо знала, що акурат там її дітки збирають афини. Була певна, що вони вже загинули, як зненацька з долу почувся плач, і вона побачила, як мчать її дітки щосили додому. Радість із журбою обнялись.

…Літа на зиму повернули. Посивіла, змарніла баба Марія, зболена нелегким життям, сиділа у своїй сонячній віллі і клопоталася, як-то вона має доживати свій вік, коли діти розійшлися світами. Раптом у двері постукали, і на порозі з`явилася листоноша.

– Пошту вам принесла, – мовила, даючи бабі пресу.

Марія взяла пошту, подякувала, і листоноша пішла. Баба пошукала свої окуляри і сіла до столу, як поважна пані. Почала переглядати газети, зосередила свою увагу на журналі «Ґрегіт». Гортала сторінку за сторінкою, і … руки її затремтіли, на очах вмить заблистіли сльози і покотилися лицем, як краплини рясного дощу.

– Со-тте-ннн-и-й Га-м-аліі-я, – читала, мовби по складах, підпис під фотографією, на якій був молодий статечний чоловік з великою чорною бородою. – Загинув у 1949 році в Березові…

Марія плакала, заливалася слізьми, згадувала зустріч із бабою з бородою в лісі, в Гавришевій ямі, коли збирала разом із братиком афини. Тоді вона, мале дитя, не звідала, що сам сотенний УПА Гамалія сидів перед дітками на пні в жовтавих запасках, у постолах з нісками та черленій хустці на голові. Космацькі вуставки на сорочці вигравали від літнього сонейка диво-барвами.