Українці світу зустрілися на ювілейній науковій імпрезі у США

З 19 по 24 червня 2006 року в Iллiнойському унiверситетi в Урбана-Шампейні проходила XXV ювілейна міжнародна конференція з української проблематики, організована доктором, професором Іллінойського університету Дмитром Штогриним у рамках Української науково-дослiдної програми цього університету.

Перша міжнародна конференція в Урбана-Шампейні відбулася в червнi 1982 року. Членами її програмової комiсiї, крім Дмитра Штогрина, були професор Юрiй Луцький з Торонтського унiверситету та професор Богдан Рубчак з Iллiнойського у Чікаго.

За 25 років на цих конференцiях виступили доповідачі приблизно тридцяти  країн світу.

Цього разу на конференцію з'їхалося близько 100 учасникiв, включаючи 75 науковців з України, США, Канади, Великобританії, Італії, Австралії, Польщі, Сербiї та інших країн.

Серед відомих постатей у роботі конференції взяли участь ректор Українського вільного університету в Мюнхені Леонід Рудницький, професори Ярослав Розумний з Манітобського університету Канади, Iван Фiзер та Iван Головiнський з Ратґерського в Нью-Брансвiку в США, Роман Сербин з Монреальського унiверситету, Ася Гумецька  з Мiчиганського в Анн Арбор та iншi.

Нашу державу представляли керівник осередку НТШ у Львові Олег Купчинський, академік НАН України Ярослав Яцків, Наталiя Яковенко з Унiверситету "Києво-Могилянська академiя", ректор Унiверситету "Острозька академiя" Iгор Пасiчник та iншi.

Робота секцій стосувалася проблем розвитку української науки, політики та економіки, культури, освіти, стану громадського життя української діаспори у світі тощо.

Всі ці роки промотором, незмінним організатором конференцій виступав і виступає професор Дмитро Штогрин, подвижницька робота якого відзначена рядом нагород - від Наукового товариства імені Шевченка за внесок у розвиток українських студій в Америці медаль Михайла Грушевського; від Українського Конґресового Комітету Америки - грамота; від федерального парламенту Німеччини - медаль; від Прикарпатського університету імені Василя Стефаника й мера Івано-Франківська - пам'ятні відзнаки.

На прохання учасника конференції Олега Романчука, шеф-редактора журналу "Універсум", професор Дмитро Штогрин люб'язно погодився розповісти про себе, про історію знаменитих конференцій з української проблематики в Іллінойському університеті.

* * * * *

Я народився 9 листопада 1923 року в селі Звинячі Чортківського району Тернопільської області. Моя мати походила з родини Фіґолів, а батько, 1899 року народження, - зі Штогринів. Він закінчив п'ять класів Чортківської гімназії і в 19 років вступив до Української Галицької Армії. Був десятником і рахунковим у війську. Служив у Києві. Потім армія відступила, а він захворів на тиф. Кожний десятий у Галицькій армії помирав від цієї хвороби. Але батько, на щастя, вижив.

Повернувшись зі служби, привіз додому рахівничку і шахи. Коли у 1939 році прийшла совєтська влада, батько з тими "щотами" став бухгалтером десь у районі. Раніше, поки Польща ще не дуже взяла нас "у крепи", мій батько був секретарем на два села. Мали трохи поля, так що родина жила досить добре. У мене були ще дві сестри та один брат. Сестри ще живуть, а брат загинув після війни. Тоді існували так звані "емведівські" гарнізони, покликані прочищати західні регіони України від Української Повстанської Армії. У забудовах мого батька містився своєрідний штаб УПА. Під коморою був змурований підвал, куди зсипали картоплю. Такий, що під час Першої світової війни там ховалися від усіляких гранат і шрапнелей, як колись говорили. Також переховувалися бійці УПА. У Чорткові живе член ОУН, колишній полiтичний в'язень та каторжник сибiрських концтаборiв, Марiя Штепа, яка написала книгу споминів "Хтось розсипав червонi коралi". Власне, у книзі присвячено окремi сторiнки моїй родині, особливо батькам.

Отже, у підвалі ховалися бійці УПА, а до нашої нової хати приходили краснопогонники з "емведівського" гарнізону, й мама варила їм їсти. Все це відбувалося у тому самому місці і в той же час. Ненька страшенно переживала, але якось рятувала ситуацію. Мій брат переводив "упістів" тією місцевістю і мав зброю, яку згодом знайшли і страшенно за це його збили. Через деякий час він помер від завданих йому важких ударів. Це сталося у 1948 чи 1949 році. Сім'ю не репресували, бо не змогли довести, що батько зв'язаний з УПА, до того ж він був ще молодий, а зброї після війни було багато.

Мої приятелі зі школи сиділи у тюрмі. Їх арештували поляки 1939 року за ОУН. Хоч і були ще юнаками. У них польська поліція знайшла якусь заборонену літературу.

Коли прийшла совєтська влада, я перебрався до Станіславова (нині Івано-Франківськ), боячись, що хтось із тих, хто мене знає, видасть енкаведистам. У 1940 році тільки у нашій гімназії вони заарештували 50 чи 60 учнів. Майже всі вони загинули.

Коли совєти під натиском німців відступили, я повернувся до Чорткова, де продовжив навчання в гімназії. Згодом переїхав до Перемишля. У березні хотів повернутися до родини, але червона армія вже були над рікою Стрипою, і Чортків був відрізаний...

Катаклізми Другої світової війни закинули мене до Німеччини. Після капітуляції гітлерівців перебував у Баварії. У 1945 році осів у таборі переселенців у Авгсбурзі. Там у 1946 році відновився Український вільний університет, студентом якого я тоді був. На той час ще не існувало поділу на факультети, але курси були дуже цікаві. Викладали такі світочі-українці, як Дмитро Дорошенко (історіографія), Дмитро Чижевський (філософія), Віктор Міщенко (психологія), Юрій Шерех-Шевельов (мовознавство), професор Курінний (археологія) - він якраз тоді був ректором УВУ. А коли все стабілізувалося, університет із Авгсбургу перемістили до Мюнхена, де він діє донині. А його ректором зараз є професор Альберт Кiпа.

Я був досить активним - відвідував драматичний, танцювальний гуртки. Ми тоді зорганізували Пласт і СУМ (Спілку української молоді), зокрема курінь старших пластунів, який називався "Чота крилатих", як екзотичний, романтичний, фантастичний твір Юрія Шкрумеляка. Чота - то півсотні. Такий був поділ у війську. А той, хто чоту зібрав, мав прізвисько Крук. Між іншим, усі в чоті мали прізвиська птахів: Дятел, Воробець, Бузько, Лелека і т. д. А коли не вистачало назв птахів, він добирав назви звірів. Ось так і вийшла фантастична повість, яка стала для нас своєрідною "біблією".

Під враженням цього твору ми організували курінь імені Євгена Коновальця. Моїм добрим колегою у цій справі був тоді і залишається нині Василь Маркусь, уродженець Закарпаття.

У Німеччині ми мали статус переміщених осіб ("displaced persons"). Один товариш вислав мені з Америки необхідний документ - щось на кшталт запрошення. У США був український з'єднаний комітет, який мав договір з урядом Америки щодо допомоги українським біженцям, взявши на себе зобов'язання певної опіки над приїжджими. Але майже ніхто того не робив, це була лише формальність. Нас на кораблях переправили до Америки.

Приїхавши до Міннеаполіса, працював на заводі, де виливали латунні та мідні трубки. Заробляв 75 центів за годину. Тоді то були великі гроші. Залишався активним у громадському житті і в Америці, став головою пластової станиці. У Міннеаполісі я також очолював відділ української студіюючої молоді імені Миколи Міхновського. Був також головою драматичного гуртка, своєрідним режисером.

1952 року ми з друзями вирішили поїхати до Вiннiпегу (Канада), щоб зустрітися з тамтешньою пластовою станицею. Саме там я запізнався зі своєю майбутньою дружиною Евстахією Барвінською. У Вінніпегу ми зустрілися із пластунами-українцями. Згодом часто організовували спільні конференції студійного, ідеологічного характеру. У 1955 році я поїхав на літні курси до Оттавського університету на славістику, тобто на українські курси слов'янської програми. Отримав ступінь магістра слов'янських студій Оттавського університету, у 1958 році захистив наукову працю "Поетична творчість Олега Ольжича". Тоді ще славістика не дуже була популярною. Щоб знайти роботу, записався до бібліотекарської школи. Отримавши ступінь бакалавра, я вступив до тієї школи, щоб здобути звання магістра бібліотекарства. Закінчив її з відзнакою, дістав срібну медаль та іншi нагороди. Відразу по закінченні отримав кілька пропозицій працевлаштування: до Гарвардського, Єльського, Іллінойського університетів, Вінніпега і двох навчальних установ у Оттаві. Я вибрав Ілліной, бо там мені пропонували вищу платню. Отже, почав працювати у бібліотеці. Там познайомився з професором Міллером. Ми почали каталогувати слов'янські книги.

У мене виникло бажання започаткувати в бібліотеці україніcтику. Запропонував своєму керівництву купити дванадцятитомне видання поезій Шевченка, яке вийшло у Чікаго. Тоді мене запитали: "Who is that guy?" (Хто є той тип?). Складністю було ще й те, що Україну вважали частиною Росії, а українців - якимось "російським племенем". Коли я казав, що я - українець, мені заперечували: "Ти - росіянин". Тоді я говорив, що не вмію розмовляти російською. У відповідь чув: "Це твоя проблема, ти все одно росіянин". Тоді вже тривала так звана "холодна" війна, але Америка ще практично не знала Совєтського Союзу. Тому варто враховувати таку цікаву річ. При багатьох унiверситетах США iснують т. зв. росiйськi й схiдноєвропейськi центри. На перший погляд могло би здатися, що тут йдеться про Росію, але це не так.

У п'ятдесятих роках, коли почалася "холодна" війна, американці не знали, що собою являє Совєтський Союз. І тоді Пентагон (міністерство оборони США) запропонував американському конгресові створити при університетах центри з вивчення проблем Східної Європи, Совєтського Союзу тощо. Це стосувалося лише тих вузів, які давали на це згоду. Річ у тім, що в Америці кожна вища навчальна установа має свободу вибору, отже, багато з них відмовилось від такої пропозиції. Але деякі погодились і назвали ті центри Російськими і Східноєвропейськими. Чому не Совєтськими? А тому, що в Америці всі, включно з конгресом, ототожнювали Совєтський Союз із Росією. Навіть офіційної назви -  Совєтський Союз - тоді не було, а всюди писали: "Росія" і в дужках "Совєтський Союз". Так було до 1980 року. І тільки тоді в офіційних документах було змінено назву Росія на Совєтський Союз. Власне, в цьому і була складність говорити про Україну, бо у розумінні американців Україна була частиною Росії. Та все ж таки нам це вдалося. Дуже допоміг професор історії Ральф Фішер, який був директором такого російського центру. Він поставився з великим розумінням до мого прагнення купувати українські книжки.

Від 1960 року я почав замовляти українські видання до слов'янської бібліотеки. Такі центри щедро фінансувались федеральним урядом і могли собі дозволити купувати навіть дуже дорогу літературу. Завданням російського центру було дослідження всього спектра проблем, пов'язаних з СССР. Його керівником могла бути людина, яка закінчила студії за спеціальностями Східної Європи. Професор Фішер був директором того центру, а крім того, викладав. Він мав постаратись, щоб на факультеті історії було кілька професорів із Совєтського Союзу, аби у відділі політичних наук хтось викладав політичні й дипломатичні курси, присвячені СССР. Так само з географії, економіки... Він мав також створити окремі відділи слов'янських мов, з акцентом на русистику. Розподіляючи фінансування, Ральф Фішер велику частину видiляв на купівлю книг. Коли я прийшов, бібліотека налічувала близько 10000 слов'янських, російських книг. На сьогодні там їх уже майже 750-800 тисяч. Серед них, звичайно, й українські. Ми домоглися навіть того, що у 1970 році я поїхав до Едмонтонської книгарні й уклав договір, щоб один примірник усіх українських книжок, які до неї потраплятимуть, надсилався без попереднього замовлення до нашої бібліотеки. Цей договір діє донині.

Був один самотній, але дуже цікавий чоловік - Ілля Чайковський. Він колись учителював у Теребовлі, збирав книжки ще в таборах і привіз їх до Детройта. Ми у нього їх купували. Коли він помер, викупили всю його бібліотеку (7 тисяч томiв) за 20 тис. доларів. Купляли книги і з інших приватних колекцій. Тож, пiд сучасну пору бiблiотека має близько 70 тисяч українських видань в оригiналах та мiкроформах.

У 70-х роках почав спадати інтерес до слов'янських курсів. Тоді названі вище центри також перестали отримувати велике фінансування. У той час перед ними постала проблема: отримували гроші за конкурсом - хто краще виконає якусь програму, тому більше заплатять, а хто гірше - тому менше або ж і зовсім не заплатять. Наш центр запропонував створити унікальну інституцію під назвою "Літня дослідна лабораторія досліджень Росії і Східної Європи". За цією програмою вченим, котрі досліджують дану проблему, пропонували приїхати до Іллінойського університету і безплатно жити до двох місяців, працюючи над своїми дослідами. Окрім усього, на тиждень їм давали по 10 доларів на фотокопії. Почало приїжджати понад 100 людей робити досліди. У рамках лабораторії ми почали організовувати конференції. Першi велися англiйською мовою. Від 1989 року в конференції стали брати участь учені з України, і ми поволі перейшли на українську мову.

У 1984 році я запропонував колегам, які причетні до слов'янських студій, створити українську програму. На сходинах я представив статут тієї програми, і мене обрали її головою, до якої також увійшли голова слов'янської бібліотеки, директор Російського і Східноєвропейського центру, голова відділу слов'янських мов і літератури. Крім того, я запросив професора Богдана Рубчака з Чікаго та інших. Через два роки, з моєї ініціативи, було створено фундацію для розбудови слов'янських студій в Іллінойському університеті, яка існує й досі. Її очолює Раїса Братків.

1971 року я розробив курс української літератури й вiд того часу провадив. У 1994 році створив курс української культури, який вiв до 2003 року. Тепер цей курс веде докторант Iллiнойського унiверситету Володимир Чумаченко.

За 25 років у роботі конференцій в Урбана-Шампейні взяло участь близько 1300 осіб, було прочитано 1260 доповідей, із них 920 - українською мовою. Доповідачі приїжджали на конференції з рiзних країн.

Це єдина українська унiверситетська програма поза межами України, яка щорiчно проводить мiжнароднi конференцiї, присвяченi українськiй проблематицi.

Ось так коротко можна б було оповісти про моє життя.