Майже всю осінь президент України Володимир Зеленський говорив про своє бажання якнайшвидше зустрітися у так званому «нормандському» форматі з лідерами Німеччини, Франції і Росії.

Він навіть називав дати, і це були вересневі, а потім і жовтневі дні. Проте, не всі так поспішали, як В. Зеленський.

Україні висунули вимоги, які мали бути виконаними, щоб відкрити можливість нормандської зустрічі. Передусім, це – підписання так званої формули Штайнмаєра і відведення військ у трьох пунктах – Станиці Луганській, Золотому і Петрівському.

Коли ці вимоги Україна виконала, зазвучали й інші вимоги. Зокрема, про необхідність продовження дії або ж прийняття нового закону про особливий статус Донбасу.

На деякий час почало здаватися, що термін зустрічі відтерміновується на невизначений час.

Але ось спочатку з однієї, потім і з іншої столиці прозвучала дата зустрічі – 9 грудня 2019 року. Згодом цю дату підтвердили і у Зеленського.

Залишалося почути російських політиків – адже саме вони постійно говорили про те, що не треба поспішати зі зустріччю, а краще підготувати якийсь спільний документ, який би могли підписати глави чотирьох держав нормандського формату.

Нарешті вустами міністра закордонних справ Росії С. Лаврова було сказано: «Якщо всі чотири країни-учасниці нормандського формату готові зустрічатися 9 грудня, значить умови «дозріли».

А що ж дозріло і що, можливо, ще має дозріти у комплексі питань, заради яких збирається нормандська четвірка? До речі, востаннє вона збиралася три роки тому в Берліні і погодили питання про те, що необхідно розробити так звану дорожню карту імплементації Мінських угод. Як приклад такої РФ наполегливо просувала ту саму формулу Штайнмаєра. Представник України в Мінську Леонід Кучма її, врешті-решт, підписав. Проте, достатньо прочитати цю формулу, як одразу стане ясно, що вона потребує узгоджень буквально в кожному пункті.

Якщо Штайнмаєру здавалося, що, прописавши пункт «вибори на непідконтрольній Україні території», він вказав етап дорожньої карти і вже перейшов до інших пунктів, то сторони спіткнулися одразу. Як провести ці вибори? За яким законом? Яка ЦВК буде їх контролювати? Чи зможуть у них брати участь кандидати з інших областей України? Чи будуть там присутніми українські ЗМІ? На ці та інші питання у сторін сьогодні прямо протилежні відповіді. То яка ж це сходинка дорожньої карти? Яка імплементація?

Те ж саме в пунктах про амністію, про формування місцевих силових органів в окремих районах ОРДЛО тощо.

Крім того, перед виборами, які мали б дати нині окупованим районам нову – і як вважається легітимну – владу, необхідно розпустити незаконні самопроголошені так звані ЛНР і ДНР. Це є умовою України. І у цьому пункті ці самопроголошені органи влади та їхніх ватажки в унісон з Росією категорично проти.

Що ж виходить? Україна має згодитися на те, що фактично будуть обрані, чи переобрані і потім легалізовані оці самі ЛДНР?

Подібних питань є багато. Включно з такими гострими, як припинення вогню по всій лінії фронту, обмін полоненими всіх на всіх, долі закону про особливий статус цих районів.

Закон про особливий статус, який так і не було введено в дію, закінчує термін своєї дії до Нового року.

Що далі? Очевидно, це питання, яке буде остаточно дозрівати вже після нормандської зустрічі. Україна, ймовірно, повезе туди свої пропозиції. Росія, що ще більш ймовірно, на них не погодиться. І що?

Якщо вийде так, то нормандський формат не принесе суттєвого зрушення і виконання Мінських угод та досягнення миру на Донбасі вкотре забуксує.

А з чим їде Росія? На це питання речник В. Путіна Д. Пєсков відповів дипломатично: «Програма поїздки тільки на стадії опрацювання».

Думаю, що позиції Росії давним-давно опрацьовані, і вони полягають у тому, щоб викрутити Україні руки – як не так, то так, як не прямо, то опосередковано. А в яких вимогах це буде сформульовано – не так важливо.

«Блакитна» мрія Росії – або примусити Україну визнати фактично автономію абсолютно проросійського і повністю антиукраїнського анклаву в складі ОЛДЛО і у такому вигляді інкорпорувати його до складу України, щоб розкладати Україну зсередини і блокувати її рух до ЄС і НАТО, або ж зробити ставку на поступовий розпад нашої країни.

Якими засобами – це вже тактика. А стратегія у Росії щодо України одна – або повністю підконтрольна Росії Україна, або розпад і знищення її як держави.

В Україні з візитом перебуває прем’єр-міністр Чехії Андрей Бабіш. Під час спільного брифінгу зі своїм українським колегою Олексієм Гончаруком він заявив: «Ми не бачимо іншої можливості подальшого розвитку подій, аніж врегулювання ситуації мирним шляхом, відновлення суверенітету України мирним шляхом, і тому ми високо цінуємо кроки, які зробила Україна на шляху до зустрічі в нормандському форматі і дуже сподіваємось, що зустріч 9 грудня завершиться конкретними результатами, а не лише певними деклараціями». Те ж саме повторив чеський прем’єр і на зустрічі з українським президентом Володимиром Зеленським. На неї глава України прийшов неголеним, пояснивши, що дотримується забобон: поки українські кораблі не дійдуть в українські порти, він голитися не буде, щоб не зурочити.

До речі, обговорюється питання – чи є ймовірність двосторонньої зустрічі президентів України та РФ під час нормандської зустрічі. В. Путін попередньо сказав, що він має намір зустрітися зі Зеленським тільки у форматі чотирьох.

Проте, дехто з росіян на умовах анонімності висловлює обережні припущення, що така зустріч не виключається. Але поставимо собі питання: і що вона може дати? Якщо В. Зеленський сподівається якось особисто вплинути на В. Путіна для пом’якшення позиції РФ, то ці очікування є марними і наївними.

В. Путін буде твердо гнути свою лінію і схиляти В. Зеленського до двосторонніх перемовин, тільки не з ним (бо Росія ж не є стороною конфлікту, як постійно стверджують В. Путін та інші російські політики), а з самопроголошеними ватажками самопроголошених ЛДНР, які, фактично, є маріонетками Росії і нічого самостійно вирішити не можуть.

Якщо б вдалося якимось чином переконати очільників України зустрічатися з маріонетковими очільниками самопроголошених незаконних ЛДНР, то Росія першою на весь світ одразу ж заявила б, що в Україні триває громадянська війна і ось, мовляв, нарешті зустрічаються дві українські сторони, що воюють між собою.

Сказаного достатньо, щоб зрозуміти головне: під час нормандської зустрічі президентові України буде важко. Він може опинитися в ситуації «один проти трьох». І тут важливо не схибити, не відступити від інтересів України, не погодитися на рішення, які для України не «дозріли». Ну а мрія про можливий прорив – що ж, нехай залишається. Тільки важливо, щоб вона не закрутила голову.