rss
12/10/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#365

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Подорожі \ Місто, що відкрило світові Америку

Амеріго Веспуччі, ім’ям якого назвали відкритий Колумбом континент, свої відкриття робив на севільські кошти. Севілья… Хотів написати – «Велике місто», але в українській це слово насамперед стосується розмірів.

Ну, в принципі, столиця Андалусії не така вже й мала – близько 700 тисяч населення. Однак, навіть в Іспанії вона за цим показником – лише четверта, не кажучи вже про цілу Європу. Тому необхідно казати про її велич, а не розміри. Севілья – найвеличніше місто в історії цілої Європи, та й, думаю, світу. І це – не емоційний вигук туриста з глухого повіту, зачарованого красотами незнайомого мегаполіса. Це – очевидний історичний факт.

 Title

Парадокси цивілізації

Не хочу сказати, що в місті немає витончено-красивих будівель, чудових архітектурних ансамблів, неосяжних майданів і всього іншого. Просто все це не розраховане на зовнішній ефект, що повинен пригнічувати провінційних бовдурів на кшталт автора цих рядків. Севільї просто байдуже, що про неї подумають гості, а це і є ознака справжньої величі. Принаймні, таке вона на мене справила враження.

Так от, про велич… Можна довго сперечатись – хто відкрив Америку. Ентузіасти згадують при цьому від давніх фінікійців до вікінга Еріка Торвальдсона, більше відомого під прізвиськом Ерік Рудий. Але ж ми говоримо не про те, куди кого занесло океанічними вітрами, а про внесок у розвиток цивілізації.

І от тут у Севільї конкурентів немає. Тут навіть мандрівки Христофора Колумба (якого в Іспанії звуть Кристобалем Колоном) не мають принципового значення. Найголовніше, що саме в цьому місті знайшлись грошовиті люди, які зуміли оцінити перспективу вірогідних відкриттів відчайдуха-генуезця, прорахували можливі його наслідки і не відступились після перших невдач.

Цими людьми виявились не так католицькі королі Ізабелла й Фернандо, як севільські негоціанти, які не просто вклалися своїми капіталами в перші рейди Колумба – вони вклалися в систематичне освоєння відкритих ним земель, причому, займались цим протягом сторіч. А вже їхніми слідами пішли португальці, голландці, англійці й трохи французи.

Title 

До речі, Амеріго Веспуччі, ім’ям якого назвали відкритий Колумбом континент, свої відкриття робив на севільські гроші. І Магеллан у свою першу на планеті (тут уже ніякі фінікійці із вікінгами претендувати на першість не можуть) навколосвітню подорож вирушив саме зі Севільї. І от рівно через 500 років після того, коли із Гвадалквівіра вирушила Магелланова ескадра, на Plaza Virgen de los Reyes ступила моя нога.

Катедраль

Володя, той самий водій, з яким ми раніше подорожували до узбережжя Атлантики, висадив нас прямо під могутніми стінами кафедрального собору Санта Марія де ла Седе. Моя передбачлива подруга Люсія, як завжди, заздалегідь купила квитки на відвідання катедралі й місцевого Королівського Алькасару. Яких в Іспанії, нагадаю, лише п’ять, але в Севільї – найкрутіший з усіх (про другий, у Кордові, я вже розповідав).

Ззовні Катедраль вражає хіба що своїми розмірами, але варто було пройти крізь ворота, як від не-нашої краси перехопило подих. І це ми тільки опинились у Patio de los Naranjos – Помаранчевому дворику. Кордовська Мескіта побудована за тією ж схемою, і це – та спадщина, що залишилась іспанським єпископам від мусульманських мечетей.

Title 
 Проспект Конститусьйон

Наскільки невиразні стіни сірої цегли, що виходять на три вулиці й на площу Богородиці Королів – настільки витончена й ажурна будова головного порталу, обернена до внутрішнього двору, засадженого апельсиновими деревами. У будь-якому місті Європи такий фасад виперли б на головну площу, і він би фігурував у всіх туристичних проспектах. Скільки я не передивився рекламних фото Севільї – цей портал у них окремо не показують. Може, винні в тому апельсини, що не дають змоги показати його у всій красі?

Ну, а розповісти про неймовірну розкіш (у всіх сенсах цього слова), внутрішнього убрання собору мені забракло слів. А позичати їх у довідниках якось соромно. Проте і зовсім нічого не сказати теж не можна. Тому – про враження, які виникли спонтанно, до яких не був готовий після знайомства з десятками книг і сайтів на задану тему.

Вразила неймовірна товщина колон, на яких тримається склепіння собору. На фотографіях їхній діаметр дуже гармонійно співвідноситься з висотою у півсотні метрів – а тут в око насамперед впадає нижня їх частина. Яка, при всьому тому гігантизмі, оброблена з ідеальним дотриманням геометричних пропорцій.

Утім колони – це більше про техніку. Інша річ – образотворче мистецтво, насамперед – неймовірна кількість скульптур.

Власне, готика таке передбачає в оздобленні порталів і вівтарів, але йдеться не лише про них.

Title 
 Парк Марії-Луїзи

У Катедралі виставлено безліч поодиноких скульптур, які, очевидно, зображують реальних людей, що жили тут 300-500 років тому.

У католицькій напівтемряві їх легко сприйняти за живих – настільки ретельно майстер зображає індивідуальні риси своїх моделей… У кардинальських митрах, і навіть у королівських коронах.

До речі, про королів і Колумба. Головна скульптурна група собору: чотири монархи, в коронах і мантіях, тримають на плечах труну з останками… Кристобаля Колона. Це – королі цілком у Колумбові часи суверенних Кастилії, Арагону, Леону і Наварри. Кажуть, Христофор заповідав, що не бажає бути похованим у землі Іспанії. От королі й не дають його праху доторкнутись до земної тверді…

Звичайно, вражає і величезна кількість золота й срібла, якими вкриті предмети культу. Не самі коштовні метали, просто це – неймовірно красиво. Ну, і для цікавих: існує версія, що хрест над собором виготовлений із першого золота, що було привезене з Америки. Але так сталося, що я просто забув відшукати той хрест поглядом. Мабуть, слабко блищав на яскравому андалуському сонці.

Гіральда

Title 

Від колишньої мечеті (Гіральди) в соборі недоторканим залишився мінарет… Ну, як недоторканим. На верхівці 80-метрової споруди католики добудували дзвіницю. Після чого споруда значно перевищила сто метрів. Ззовні Гіральда виглядає, як і ті колони, – стрункою й тонкою, але всередині вона – досить широка, аби замінити незручні сходи доволі пологими доріжками, на яких більш-менш вільно можуть розминутись два нескінченні туристичні потоки: одні, фанатично насуплені, сунуть угору, інші – просвітлені – легкою ходою спускаються, аби поринути в місто, яке вони щойно побачили в усій його красі.

Власне, насупленість зникає вже після перших вікон, з яких відкривається вид самої Катедралі, Помаранчевого дворика, склепінь і контрфорсів.

Теж видовище непересічне. Але, зрозуміло, воно непорівнянне з видами Севільї з висоти пташиного польоту.

Звідси видно все: і витончені мости, перекинуті через Гвадалквівір, і Алькасар, і Генеральний архів Індій (ось вам ще одна ознака величі міста), і єдиний у столиці (!) Андалусії хмарочос Torre Sevilla. До речі, зведений якихось кілька років тому десь далеко, на «пролетарській» околиці, серед тамтешніх «хрущоб».

Не знаю, чи використовують для купання місцеві мешканці води Гвадалквівіра, а от ванни вони застосовують просто на пласких дахах своїх будинків. Я маю на увазі не сонячні, а водяні. Не те, щоб кожен будинок у центрі був оздоблений басейном із небесно-голубою рідиною, але на багатьох вони є.

Що не побачив із висоти Гіральди – Площі Іспанії. Тільки два гострі шпилі виставкового центру.

Title 

Сором’язливі севільці заховали найбільшу перлину своєї архітектури минулого сторіччя посеред пальм і кипарисів парку імені Марії-Луїзи де Бурбон.

Площа Іспанії

Унизу нас чекав водій Володя. Термометр показував 34 градуси за Цельсієм, тож ми вирішили покласти зайвий одяг у машину – благо, він її зупинив на майданчику поряд з Музеєм архітектури, на дальньому (від собору) краю парку. Тому спочатку ми помилувались рукотворними пейзажами, які наче призначені для зйомок романтичних мелодрам…

А може, там і справді щось знімали: альтанка просто над водою; на парапеті сидить, трохи схиливши і відвернувши вбік голову, дівчина в білому з довгим волоссям. Я про всяк випадок озирнувся – чи не працює десь у кущах камера?

Камеру ми дійсно побачили. Поруч під платаном стояв молодий чоловік у весільній «уніформі»: чорна пара, біла жилетка, бездоганна зачіска… Проте виглядав наречений не зовсім кіногенічно. На відміну від нареченої, яка сиділа поруч просто на камінні. Довжелезна напівпрозора біла сукня і фата такої довжини, що починається на плечах, а закінчується далеко від її ніг. У руках – букет білих квітів. А поруч метушаться вдягнені геть не святково дівчина-режисер і оператор. Навряд чи вони знімали щось для великого екрана – скоріше, для домашнього альбому. Але – хтозна. З цього місця до Площі Іспанії – кількадесят кроків, а її вже встигли уславити у своїх блокбастерах Джордж Лукас і Саша Барон Коен. Так що уважніше вдивляйтесь в екрани – раптом і нас із донною Люсією побачите.

…Площа Іспанії – архітектурний ансамбль, створений у переддень Іберо-Американської виставки 1929 року. Будівля вигнута півколом внутрішнім діаметром десь близько 250 метрів.

Концентричним півколом прокладений канал, через який перекинуто чотири аркові мости. Каналом плаває народ у човнах, площею люд катається на конях. Звичайних і педальних. Будівля, якщо не брати до уваги вежі обабіч, невисока, але настільки простяглась у просторі, що я так і не вибрав належного ракурсу для фотографування. Та й донна Люсія вже тягла мене до Алькасару – наближався час, зазначений у квитках.

Я покірно поплентався за моїми супутниками, але біля воріт королівської резиденції збунтувався. Звичайно, тамтешній Алькасар – найбільший і найкращий в Іспанії, але час спливав, а справжньої Севільї я ще не побачив. І я віддав свій квиток нашому водієві, а сам пішов знайомитися з містом.

 Title

Парасоля

Мабуть, найбільш виразний у Севільї – з архітектурної точки зору – проспект Конститусьйон, що проходить уздовж західної стіни Катедралі й вливається в Plaza Nueva (очевидно, «Нова площа»).

Дорогою побачив на тротуарі офіціанта з тацею. На таці – кілька пивних бокалів і тарілка із закуссю. Хлопець послизнувся і… зависнув десь під кутом 45 градусів до земної поверхні із застиглим виразом розгубленості на обличчі. Торік я щось подібне бачив у Празі, але там казковий джин висунувся з глечика і злегка похитувався. А тут – суворий реалізм. Особливо якщо вийти з бару напідпитку – і тут раптом таке побачити…

На Plaza Nueva послухав пісню вуличної співачки. На той час у мене вже багато накопичилось дрібних грошей, і я щедро висипав їх у розкритий футляр… Ну як дрібних? З огляду на офіційний курс, це – гривень півтораста, якщо не більше. Удома я б таку суму пошкодував віддати. Хоча співала дівчина непогано.

Дорогою до крайнього пункту моєї персональної мандрівки зустрів художника, який свої композиції вирізав зі старого «вінілу». Точність у зображенні відомих осіб була неймовірною. Че Гевару, Майкла Джексона, Сальвадора Далі, Брюса Лі, Фредді Мерк’юрі впізнав одразу. Хто ще був на «полотні», не вивчав. Очима показав на фотоапарат, потім на роботи. Художник байдуже кивнув: «Та знімай що хочеш…».

А йшов я до пункту, який на туристичних мапах позначений як Metropol Parasol. Іспанською Parasol означає як нашу парасолю, так і гриб.

От цей «грибок» і накрив собою цілу площу, за іспанськими мірками – чималеньку. Гриб не суцільний, а складається з дерев’яних вічок, крізь які вертикальні промені південного сонця, здавалося б, мали проходити без жодних перешкод.

Але сяку-таку тінь парасоля все ж забезпечувала, і я присів перепочити.

Площею гицали на скейтах прихильники цього виду спорту, декотрі з них були далеко вже не підлітки. Поруч зі мною розминалось дівчисько років десяти. Розім’явшись, дитина з розгону виконала сальто – на очах у бабусі. У випадку невдачі довелось би гепатись на холодний бетон… І тут до мене дійшло, що при температурі 34 градуси (а може, й більше) я змерз.

Отакий от ефект дає… парасоля. І я пішов до брами Алькасара, звідки вже скоро мали вийти мої супутники.

Про шкідливість тютюну

Під жодною з бачених мною церков я в Андалусії не бачив ні одного жебрака. Зате аж двоє зустрілись на вулиці Сьєрпес з її найрозкішнішими в Севільї магазинами (доволі вузенька, мушу зазначити). Перший, мабуть, не так жебракував, як збирав гроші для продовження подорожі, він чомусь здався мені схожим на вікінга. Оскільки дрібних грошей у мене вже не було, а великі зберігались на банківській картці, я нічого йому не дав. А він і не образився. Лише показав великий палець.

Іншого жебрака помітив, коли вже пройшов повз нього. Цей жебракував «по-нашому»: очі – в тротуарну плитку, обличчя темно-червоне, і металева кружка на рівні очей. Хоча за спиною і поруч із ним – якийсь багаж, і велосипед.

…Офіціант все так само падав, щоправда, за час моєї відсутності він повернув голову в інший бік і підняв тацю над головою. Розгадувати таємницю відсутності гравітації на проспекті Конститусьйон не було часу, та й сил уже майже не залишалось. Тому, про всяк випадок, зняв мікроскопічний відеосюжет.

Ось іще – про закритість Севільї. Побачив якийсь під’їзд у будівлі: коли з ним порівнявся, з’ясував, що це – не під’їзд, а вхід до якогось коридору. Пірнув – і вийшов на гарне напівкругле патіо. Не таке грандіозне, як Площа Іспанії, але напрочуд симпатичне, з аркадою у мавританському стилі, з фонтаном, ретельно вимощене…

Під прямим кутом – інший вихід, уже ширший. На мапі патіо позначене як Plaza del cabildo – ратушна площа. Мабуть, якась геть таємна ратуша є тут – і я розкрив ненароком величезну таємницю? А, може, у слова cabildo є ще й інше значення?

Друзям моїм Алькасар сподобався, передусім, Володимиру, для якого екскурсія виявилась несподіванкою. Повертались приблизно тим же шляхом, повз Площу Іспанії, і водій наш показав кудись у бік Гвадалквівіра:

– А он там і є та сама тютюнова фабрика, на якій Кармен працювала.

Фабрика, цілком імовірно, там і стояла – Проспер Меріме писав саме про берег річки.

***

До речі, про літературу. Севілья фігурує у багатьох творах всесвітньої класики. «Кармен» Проспера Меріме (і однойменна опера його компатріота Жоржа Бізе) – лише один приклад. А є ж іще «Одруження Фігаро» (плюс опера Моцарта) і «Севільський цирульник» (плюс Россіні). Ну, і, як вершина – «Дон Жуан». До речі, в місті є пам’ятник дону Хуану Теноріо, прототипу героя опер і п’єс, який жив у XIV сторіччі. І, знову ж таки, – ніхто цей пам’ятник не рекламує, і натовпи туристів не спішать зробити з ним селфі.

Немає на них нашого визначного земляка Остапа Ібрагімовича Бендера.

Автор: Михайло Бублик, Сєверодонецьк-Севілья

Фото автора

Джерело: «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/rubric-tourism/2794567-misto-so-vidkrilo-svitovi-ameriku.html)

 

Нацпарки зблизька: невідомий «Зачарований край»

Токівські водоспади – диво серед дніпрового степу

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com