Вступне слово
Український народ за власну історію зазнав багато горя, поневірянь, знущань. Лише в ХХ сторіччі українці пережили Першу та Другу світові війни, репресії, голодомори, Чорнобильську катастрофу. На превеликий жаль, і зараз триває страшна агресія з боку Російської імперії.
Усі трагедії, які випали на долю українського народу, не можуть зрівнятися за своїм маштабом, жорстокістю, цинізмом, бажанням знищити все українське та своїми наслідками для майбутніх поколінь з Голодомором 1932-1933 років. Насправді це – геноцид – умисно вчинене діяння з метою повного або часткового знищення будь-якої національності, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя її членів чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей почуття страху, незворотного впливу на геноцид нації.
Тема голодомору – болюча рана на тілі української держави, яка не гоїться протягом десятків років. Геноцид проти України та її народу заслуговує визнання всього світу. Мільйони мовчазних безвинних жертв були кинуті на вівтар нової радянської держави. Найлютіший ворог, пророк сатани – Сталін – із суто людиноненависницьких міркувань, а насправді сатанинських, вибрав Україну жертвою.
Щойно створену «імперію» зненавиділи мільйони українців, усім своїм єством боролися проти червоного терору, але сили були нерівними. Люцифер у подобі Сталіна запроваджував усе нові та нові плани нищення української нації:
Натуральні штрафи – вводилися постановою ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 року «Про заходи по посиленню хлібозаготівель». Зокрема, щодо одноосібників, які не виконують план хлібоздавання, дозволялося застосовувати натуральні штрафи на м’ясозаготівлях у розмірі 15-місячної норми й річної норми картоплі. І при цьому треба було здавати хліб. У постанові згадуються лише м’ясо та картопля, але не минуло й місяця, як селяни були позбавлені всього їстівного, одягу та навіть і самого нерухомого майна.
Заборона торгівлі харчами – 1 грудня 1932 року Раднарком УРСР заборонив торгувати картоплею в районах, які злісно не виконують зобов’язань з контрактації й перевірки наявних фондів картоплі в колгоспах. До списку потрапили й 12 районів Чернігівщини.
Припинення постачання промислових товарів – 15 грудня 1932 року ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів, в які припинялися постачання промислових товарів через те, що ці райони не виконали план хлібозаготівель. Ще в жовтні 1932 року Молотов у телеграмі Сталіну писав: «Використовуємо промтовари як засіб заохочення, а позбавлення частини промтоварів як репресію стосовно колгоспів, насамперед, одноосібників».
Заборона селянам утікати від голоду – восени 1932 року й узимку 1933 року діяла так звана харчова блокада кордонів України з використанням внутрішніх військ та міліції. Вона унеможливлювала виїзд селян з УРСР, прирікаючи їх на смерть. Прикметною є та деталь, що голод не зачепив сусідні з Україною області Росії. Ось чому потерпілі від голоду українські селяни, ті, які могли пройти через установлені кордони, ходили до Росії міняти й купувати хліб.
Запровадження паспортної системи – 15 листопада 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів». Так, 27 грудня 1932 року Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів СРСР хвалили спільну постанову «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів», а 31 грудня того самого року відповідну постанову ухвалили Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і РНК УРСР. 28 квітня 1933 року з’явилася постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР на всій території країни. У постанові обумовлювалося, що «громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують».
Закупка коштовностей у селян – 29 червня 1932 року було засновано Всеукраїнську контору ТОРГЗІНу, тобто, Всесоюзного об’єднання для торгівлі з іноземцями. Система магазинів ТОРГЗІНу діяла й раніше, вона обслуговувала, крім іноземців, також і громадян СРСР. На ці магазини покладали надії в справі вилучення золота й коштовностей у населення, а тому сітку магазинів розширили. На жовтень 1933 року в УРСР працювали 263 магазини, які мали систему дрібних лавок, приймальних пунктів, відділень.
Робота комуністичної спецслужби в селі – 16 лютого 1933 року з’явилася партійно-державна директива: «Категорично заборонити будь-якій організації проводити реєстрацію випадків опухання й смерті на ґрунті голоду, крім органів ГПУ». Сільрадам було надано розпорядження при реєстрації смерті не вказувати її причину. У 1934 році надійшло нове розпорядження: всі книги РАГС про реєстрацію смертей за 1932-1933 роки вислати у спецчастини, де, найімовірніше, вони були знищені.
У пам’ять про невинно убієнних наших земляків ми, нащадки, повинні поіменно назвати винуватців трагедії й написати їхні імена на ганебному стовпі історії. Усіх катюг, які без вагань учинили найстрашніше – голод-геноцид на найродючішій землі Європи.
Щонайперше, гріх людиновбивства лежить на Сталіні та його посіпаках: Лазареві Кагановичу (член політбюро ЦК ВКП(б)), Григорієві Петровському (голова ВУ ЦВК), В’ячеславі Молотову (голова Раднаркому СРСР), Всеволоді Балицькому (голова ГПУ УРСР), Власові Чубарю (голова уряду УРСР), Павлові Постишеву (другий секретар ЦК КП(б)У), Станіславі Косіору (перший секреткр ЦК КП(б)У).
А також – на районних, сільських і місцевих посіпаках, які й виконували сталінський план нищення України.
1
Голодне селянство як ціль побудови соціалізму
У тридцять три
розіп’яли Христа.
Розіп’яли
у тридцять третьому
Україну.
Христос – Воскрес.
Вона зійшла з Хреста.
Я вірю в неньку-Україну.
Василь Василашко
Ще в 1926 році в Україні було 55 тисяч сіл та хуторів, понад 5 мільйонів селянських садиб. Майже дві третини селян пристали до різних форм кооперації, дбаючи про власне господарство. Найбідніші селяни, а таких виявилося 267 тисяч, заснували 12 тисяч колгоспів. Із цих колгоспів понад 9 тисяч були товариствами спільного обробітку землі (ТСОЗ), в яких не усуспільнювалися основні засоби виробництва. Українські хлібороби явно не поспішали до колгоспного ярма. А Москва вимагала заготовити хліб на експорт.
Початком «ходу голоду» слід вважати виступ Молотова на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня 1932 року. Молотов поінформував, що зобов’язання України зменшуються на 70 мільйонів пудів і встановлюється остаточний хлібозаготівельний план в обсязі 282 мільйонів пудів, зокрема, по селянському сектору – 261 мільйон. Інакше кажучи, із селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня до жовтня. Боротьбу за хліб, яку ще ініціював Ленін як боротьбу за соціалізм, Молотов і Сталін перетворили на війну проти українських селян.
Адже ще в 1919 році усвідомивши, що долю Російської радянської республіки вирішує, насамперед, український хліб, її вождь Ленін уже ніколи не відступався від цього переконання, розв’язуючи проблеми більшовицької влади як всередині своєї країни, так і на зовнішньому відтинку саме через привласнення найважливішої праці нашого селянина.
Вождь російського пролетаріату посилає тисячі робітників з півночі в складі спеціальних продзагонів вигрібати з рук зерно. Також уміло підбирає серед збільшовиченого українства своїх прихильників, котрі найжорстокішими методами виривають цей хліб, водночас сіючи міжусобицю в середовищі тих, хто його вирощував. Цей метод «добровільної» здачі хліба в подальшому активізує й кат усіх часів – Коба, Сосо, він же Сталін.
Ще в 1927 році Сталін вийшов переможцем у завзятій боротьбі за владу, що тривала між партійними вождями після смерті Леніна. Сталін (справжнє призвіще Джугашвілі) народився 1879 року, в Грузії, в убогій родині, і в молодому віці став більшовиком. Він був від природи людиною скромних задатків, Сталін не мав видатних здібностей ні письменника, ні оратора. Був наділений лише жорстокістю, владолюбством і нелюдською хитрістю.
На січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК ВКП(б) Сталін прямо звинуватив місцеві кадри в саботажі: «Наші сільські комуністи, принаймні, більшість з них,.. почали боятися того, що селяни не здогадаються притримати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть та й здадуть увесь свій хліб на елеватори».
Україна моя хлібородна
Москві хліб віддала,
А сама – голодна.
З 1 листопада 1932 року до 1 лютого 1933 року молотовська комісія додатково «заготовила» в Україні лише 104,6 мільйона пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 року, становила 260,7 мільйона пудів. Отже, Молотов не впорався з виконанням хлібозаготівельного плану, хоч вивіз з республіки майже всі наявні запаси. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишалося, а треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі фактично забрали останній шматок хліба в голодуючих. У продиктованій Молотовим постанові Раднаркому УРСР «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 року містився пункт про застосування «натуральних штрафів». Ішлося про штрафування м’ясом тих колгоспів, які «заборгували» із хлібозаготівлі, але не мали хліба, щоб розрахуватися з державою. Штрафи мали стягатися за рахунок як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію на них у кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. Сам по собі цей пункт урядової постанови, як і вся вона, – зловісне свідчення варваризації тоталітарної держави за екстремальних умов економічної катастрофи. І, все-таки, «натуральні штрафи» передбачалися з дозволу області й тільки м’ясом, без застосування обшуків. У розпорядженні наркомату юстиції УРСР від 25 листопада 1932 року, де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалася небажаність «масових трусів». Однак, усні вказівки сталінських емісарів мали більше значення, ніж письмові постанови. Узявши за основу пункт про «натуральні штрафи», місцева влада поширили їх на всі продовольчі запаси селян. Архівні документи, газети й спогади самих селян свідчать, що в усіх місцевостях України, крім прикордонних, поширилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів їжі – сухарів, картоплі, буряків, сала, солінь, фруктової сушки тощо, заготовлених селянами до нового врожаю.
Конфіскація була карою за «куркульський саботаж» хлібозаготівель. Фактично ж це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянських родин. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній території України було розгорнуто небачений терор голодом, щоб навчити тих, хто залишиться живим, «уму-розуму» (вислів Косіора), тобто, сумлінній праці на державу в громадському господарстві колгоспів.
Заможнішому селянинові, як правило, належало 10-15 арків землі, кілька коней, корів та овець. Його майно в сучасному вимірі цін навряд чи перевищувало б 600-800 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської війни, куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що завдяки натужній праці розбагатіли за НЕПу. У вирішенні питання, хто куркуль, займалася «трійка», до складу якої входили представник ДПУ, голова сільської Ради та партійний секретар.
Свою роль відігравали заздрість, особисті антипатії й небажання деяких селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін – підкуркульник. А, отже, такий же ворог для радяно-люциферської влади, як і куркуль.
Одна лата, два кулі,
Записали в куркулі.
Описали всі горшки,
Та й загнали на Соловки.
Якщо в 1931 році колгоспники мали 67 тисяч коней, то в 1933 році лише 7 тисяч, а в колгоспних хлівах протягом року здохло близько 400 тисяч голів. В одноосібному секторі в 1931 році було 1,4 мільйона коней, а наприкінці 1933 р. лише 558 тисяч. За роки колективізації, розкуркулення, хлібозаготівлі стягнення натуральних м’ясних штрафів років зменшились удвічі. Якщо селянам у 1928 році належало 8,3 мільйона голів худоби, то в 1933 – лише 776 тисяч. Кількість свиней лише протягом зими 1933 року зменшилася на 75%.
У 1933 році в українських селах зникали коти та собаки. Їх поїдали голодні селяни, а тих котів і собак, що вижили, «заготовляли» заготівельні організації.
28 грудня 1933 року заступник наркома зовнішньої торгівлі Мойсей Фрумкін інформував уповноваженого Наркомзовнішторгу УРСР Михайла Каттеля про те, що в Україні протягом 1931 року було заготовлено 731 тисячу собак та 670 тисяч котів. Протягом 1932 року – 726 тисяч собак та 697 тисяч котів. А за 11 місяців 1933 р. – 647 тисяч собак та 938 тисяч котів. Завдання на 1933 рік – 1 млн котів та 800 тис. собак. Голодні селяни чинили опір заготівельникам, адже це була основна їжа помираючих з голоду, а держава собаче та котяче хутро експортувала за валюту.
Але при повній відсутності котів по селах унеможливлювалася боротьба з мишами. А тому відлов котів скасували спочатку на Дніпропетровщині, а потім і повсюдно. Згодом забули й про собак.
9 квітня 1933 року, коли українські селяни масово помирали від голоду, Раднарком УРСР та ЦК КП(б)У запровадили «Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах», які офіційно оформили кріпосне становище колгоспників:
1) жоден колгоспник не може використати свій робочий час поза колгоспом без дозволу на те в кожному окремому випадку правління колгоспу й бригадира його бригади;
2) усі колгоспники повинні бути в певних виробничих бригадах;
3) колгоспник, призначений на роботу, не має права вислати замість себе членів своєї родини;
4) колгоспник повинен виходити на роботу в певний час і без особливих нагадувань;
5) перерви на сніданок, на обід не дозволяються без розпорядження бригадира;
6) колгоспники не мають права залишати роботу, допоки не прийде наступна зміна;
7) тільки у вільний від колгоспних робіт час колгоспник може працювати в своїй садибі;
8) працездатних членів колгоспу, які кілька разів не прийшли на роботу без поважних причин, правління колгоспу може притягнути до роботи в обов’язковому порядку.
Колгоспник не міг залишати бригаду без дозволу бригадира, а село – без довідки сільської ради. Безпаспортний селянин, тому що паспорти видавали робітникам, був безправним кріпаком, приписаним до колгоспу й приреченим на зубожіння та голод.
Те, що відбувалося в Україні у 1933 році, не знайшло жодного відображення в документах офіційних установ. Причина в тому, що Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У й протоколах політбюро ЦК КП(б)У цього періоду слово «голод» не згадується.
Гей, ні меж, ні краю
нашому врожаю.
Стигне, достигає,
гнеться до землі.
На колгоспнім полі
піонер дозорий
Вийшов вартувати
колгоспний хліб.
Голод, запроваджений катом, діяв безповоротно, смерть чорним рядном накрила всю Україну. До виконання хлібозаготівельного плану кремлівська комісія перевела Україну на блокадне становище. Деякі села заносилися на «чорну дошку», у них селяни позбавлялися права на виїзд, і, якщо в селі не було запасів їжі, населення вимирало.
Але багато посіпак смикаються захищати інтереси вже нині «покійної» держави, мовляв, голод був не тільки в Україні, а й на всіх теренах Союзу. Можливо, і був, але ізольованою від усього світу стала лише багатостраждальна Україна. Заслони з прикордонників затиснули країну в кігті, не даючи вийти за її межі, народ був приречений. Із сіл вивезли все їстівне, а часто просто знищили, згноїли просто неба, не було шансів вижити й до того закріпаченим селянам, адже вони були безпаспортними, а без паспорта при першій же перевірці повертали назад у пекло.
Голод, холод в нашій хаті,
Ніщо їсти, ніде спати.
Наш сусід уже здурів
І дітей своїх поїв.
Смертність від голоду почалась уже в перший місяць дій молотовської комісії. З березня 1933 року вона стала масовою. Майже всюди реєстрували випадки людоїдства й трупоїдства. Тоді сільські «правителі» повідомляли про випадок людоїдства в місто, приїжджали уповноважені, нещасного забирали або судили прямо в селі.
|
На Різдво півні вже не співали, у лютому вже почали вити собаки. Через тиждень собаки замовкли: їх поїли господарі. Докучав страшенний голод. Спочатку ламали тини, розбирали хати розкуркулених. Рубали сади. З кожним днем тепла потрібно було дедалі більше та більше. Кров не гріла. У березні людина перетворилася на звіра, очі спалахували, матері з’їдали дітей. І вже у в’язницях Києва сиділи за гратами 140 жінок-селянок, які з’їли своїх дітей. До наших днів дійшли надсекретні справи про канібалізм у ті страшні роки. Протягом 1933 року за цей злочин засудили до трьох-п’яти років позбавлення волі з перебуванням у концентраційному таборі 1483 людоїдів, з них 22 – в Чернігівській області. Були й такі, яким давали 10 років ув’язнення або виносили смертний вирок. У Чернігівській області розстріляли 7 осіб, а в Київській – 400. Це дані про тих осіб, що пройшли по судових справах, а скільки тих, над якими вчинено самосуд, ніхто не знає. Ніхто по селах і не намагався підрахувати, скільки з них дійсно померло, а скількох насправді з’їдено. Кров холоне в жилах від усвідомлення того, що робилося в Україні.
Цвіти Україно, прекрасна і сильна,
В Радянській Вітчизні ти щастя знайшла!
Прагнучи врятувати від голодної смерті хоча б дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях:
– Ну ходи, малий, зі мною.
Глядь хлопчина – перед ним
Добрий дядько з бородою
Із портфелем шкіряним.
День шумить, летять години,
Там не буде більше сліз.
На трамваї в дитбудинок
Дядько хлопчика відвіз.
Проте, Сталін у ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно тільки «харчові труднощі в низці колгоспів». І, як на сміх, з 15 до 19 лютого 1933 року проводить Перший Всесоюзний з’їзд колгоспників-передовиків. У промові на з’їзді Сталін цинічно-заспокійливо заявив: «В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».
Якщо порівняти кількість загиблих під час сталінських репресій, Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. та голодомору 1932-1933 років, вражає перевага загибелі людей під час голоду. І це трапилося на найбільш родючих землях України. Під час Другої світової війни за наказом Гітлера ешелонами вивозився верхній родючий пласт землі з Черкащини, Чернігівщини та Сумщини. Це ті райони, які під час голоду 1932-1933 років були визнані одними з неблагополучних.
Аналіз даних демографічної статистики 30-х років свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 1933 років становлять близько 7 мідьйонів осіб. Дослідники дійшли висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть у жодне порівняння з тим, що коїлося в Україні на початку 30-х років. Голод 1932-33 років, безсумнівно, найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.
Виходячи з експорту зерна в 1933 році, на кожного померлого українця припадало по 3 тонни зерна. Кожна тонна на світовому ринку коштувала 30 доларів. Отже, ціна смерті одного українця Радянська влада оцінила всього-на-всього в 90 доларів.
А у СОЗі при дорозі
роздають макуху.
Хочеш жити – йди до СОЗу,
бо впадеш без духу.
Але після сталінські історики намагалися обілити партію та її дії. Так в «Истории Украинской ССР» під редакцією К. К. Дубіна (Київ, 1969 рік) знаходжу цитату: «Сельское хозяйство Украины оснащалось тракторами, комбайнами, уборочными машинами для технических культур и другими сельскохозяйственными машинами. Но машин было еще недостаточно. К тому же, в сельском хозяйстве вследствие массовой гибели лошадей ощущалась острая нехватка тягловой силы. В 1932 году в сельском хозяйстве Украины поголовье лошадей сократилось в сравнении с 1930 годом более, чем на 1,6 млн. голов, то есть на 30%.
Трудности обострялись еще и тем, что в 1931-1932 гг. были допущены серьезные ошибки и недостатки в проведении хлебозаготовок. Нередко колхозам и крестьянам-единоличникам сверху определялись «встречные планы», вследствие которых в хозяйствах создавались затруднения с посевным материалом, фуражом, продуктами питания. Партийные органы в ряде районов вскрыли нарушения революционной законности по отношению к колхозникам и трудящимся единоличным крестьянам. Хлебозаготовительная кампания осуществлялась в условиях ожесточенной классовой борьбы, когда кулацкие элементы всевозможными способами пытались лишить страну хлеба, продукции животноводства, сельскохозяйственного сырья. Из-за неблагоприятных климатических условий на значительных площадях погибли озимые посевы. Весенний план посева зерновых культур в 1932 году не был выполнен. Во время уборки урожая вследствие недостаточно совершенной организации труда, отсутствия материального стимула и борьбы с разбазариванием колхозной собственности были допущены значительные потери. В целом, колхозы Украины в 1932 г. получили валовой продукции на 46,6% меньше, чем предусматривалось планом. В республике создались значительные продовольственные трудности, особенно обострившиеся весной и в начале лета 1933 года».
В той-таки період нищення українства існувала дивна форма оплати праці колгоспників, яку запровадили на початку 1930 року: облік проводився не в грошах, а в трудових одиницях – трудоднях. Спершу трудоднем уважався вихід на колгоспну роботу будь-кого – пастуха, орача, косаря, обліковця.
У 1930 р. почали запроваджувати відрядну систему оплати праці. Навесні 1931 року на неї перейшли 84% колгоспів України. Основні види робіт розподіляли за розрядами. Їх було спочатку п’ять. До першого розряду, вартість якого становила один трудодень, належали ручні роботи – садіння та викопування картоплі; до другого розряду – в’язання снопів, робота об’їждчика колгоспних ланів, оранка плугом (1,25 трудодня); до третього – викопування буряків, робота вагаря, пасічника, няні у дит’яслах (1,5 трудодня); за четвертим розрядом оплачували працю косарів, ковалів, кочегарів, теслярів, рахівників (1,75 трудодня); за п’ятим розрядом – трактористів, бригадирів, слюсарів, садівників, токарів (2 трудодні). У грошовому еквіваленті наповнення трудодня першого розряду становило 60 копійок, другого – 75 копійок, третього – 90 копійок, четвертого – 1 крб. 05 копійок, п’ятого – 1 карбованець 20 копійок.
На початку 1933 року замість п’яти розрядів запровадили семирозрядну систему. Трудомісткі види робіт оцінювалися в 1,5-2 трудодні, а різниця між розрядами становила 0,25 трудодня. Розрахунок з колгоспниками проводився двічі на рік: у серпні-вересні, коли видавали аванс (певна кількість хліба та грошей згідно з виробленим трудоднем) та наприкінці року. Колгоспники не мали щомісячної «живої копійки», тому єдиним засобом підзаробити залишалася присадибна ділянка – 0,54 гектара, яку обробляли після роботи в колгоспі або рано-вранці.
Враховуючи норми виробітку, заробити трудодень у колгоспі могла лише фізично здорова людина. Косар на 2 трудодні мав викосити пів гектара озимого або ярового клину. За шість гектарів викопаних буряків платили 1,75 трудодня, а денна норма оранки однолемішним плугом на глибину 18-20 сантиметрів становила 0,90 гектара, яка коштувала 2 трудодні. Боронування 5,5 гектара оцінювалося в 1,5 трудодня, обмолот 90 снопів ціпом – 1,75 трудодня, в’язання 8 кіп хліба (480 снопів) – 1,5 трудодня, копка (600 ц), копання цукрового буряку (10 ц) – 1,75 трудодня.
Але, враховуючи грабіжницьку політику партії, те, що було вигребено все до останньої зернини, майже половина колгоспів України не розрахувалися з колгоспниками за трудоднями, тобто, від серпня 1932 року до лютого 1933 року колгоспники не мали жодного грама хліба.
Від 7 серпня 1932 року діяв Закон, який був написаний рукою Сталіна про збереження «социалистической собствености», в народі названий «Законом про п’ять колосків», адже саме стільки їх поміщалося в дитячій руці, за яким передбачалася смертна кара чи 10 років ув’язнення. За п’ять місяців 1933-го року Закон активно «працював»: засуджено 54645 людей, страчено 2110 осіб.
З метою ще більшого обкрадання українського селянина врожай почали визначати не після обмолоту, а ще до нього, ретельно збираючи руками з кожного квадратного метра кожну зернину. Цей так званий біологічний урожай був значно перебільшений порівняно з тим, що можна було насправді зібрати, і, в той же час, він ставав дуже зручним способом для легалізації організованого Москвою грабунку колгоспників, тому що норма хлібоздач державі, визначалася у відсотках не від справжнього, а від уявно вирахуваного врожаю.
Не дивно, що кривавий меч було опущено, насамперед, на села, адже саме село – колиска нації. Серед краси й величі української природи, на доброзичливих традиціях виростали українські генії.
Значну роль у нищенні села відіграла колективізація, насильницьке руйнування споконвічного селянського устрою, яка передувала геноциду-голодомору. Те, що було нажито важкою селянською працею, було забрано ледацюгами-односельцями. Найстрашнішим у трагедії колективізації та голодомору є те, що виконавцями були свої, місцеві активісти, здебільшого, п’янчуги та ледацюги.
Організацію голоду в Україні розпочато було в першій половині 1932 року, а завершено в жахливій катастрофі першої половини 1933 року, тоді, коли колективізація, головним чином, була вже закінчена, а тому не було жодних потреб докладати особливих зусиль для її ніби завершення, адже ще в 1931 році почався новий ріст колгоспного руху. В основних зернових районах було об’єднано понад 80% загальної кількості селянських господарств.
Не журися, Галко,
Що ми комуністи:
Мужики робитимуть,
А ми будем їсти.
За свою багатостраждальну історію людство не зуміло витворити барв, якими можна було б належно змалювати ті жахи, які коїлися навесні 1933 року в Україні.
Уже в другій половині березня були зареєстровані випадки масових самогубств, трупоїдства, канібалізму. А до нового врожаю ще треба було дожити, щонайменше, три місяці. І всі ці місяці змертвілою, забур’яненою землею ходили натовпи обдертих, опухлих, отупілих від голоду вчорашніх хліборобів, які годували половину Європи, а тепер самі, приречені, блукали в пошуках шматка скоринки хліба. Але марними були їхні зусилля. Більшовицькі вожді пустили їх по заздалегідь визначеному замкненому колу, вихід з якого – тільки смерть. І люди вмирали, як дощові краплі в піщаній пустелі. Вмирали сім’ями, селами, цілими регіонами. Усюди було видно в той час мертві тіла.
У тому-таки 1933 році в Україні з’явилася нова професія – трупарі. Люди, які за шматок хліба підбирали трупи померлих по вулицях і домівках та відвозили їх у глухі закутки, де й створювалися братські могили.
Незаперечним є той факт, що в 1933 році був підрубаний генетичний корінь українського народу, що й призвело до різкого знелюднення української землі. Нещадного нищення зазнала й міська інтелігенція, а потім і прості працівники потрапили під прес кровожерливої машини.