rss
12/10/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#365

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Життям стелили шлях до перемоги…

Кажуть, у війни – не жіноче обличчя. Але дедалі більше там, на передовій, де щодня вирішується доля нашої країни, і без перебільшення, доля Європи, гинуть жінки.

Ті, що мали б приносити у цей світ нові життя, але вимушені – з власної волі – щодня ризикувати життям на фронті. Їх – значно менше, ніж чоловіків, але їхня лепта у перемогу над російськими військами – неоціненна. Вони рятують життя пораненим на полі бою. Вони – невидимі снайпери. Вони – коректувальники та командири батарей. Кохані, матері, посестри. Воїни. У жовтні до нашого Небесного воїнства відійшов ще один боєць – Ярослава Никоненко… Вічна пам’ять Героям.

Ярослава Никоненко

Ярослава Сергіївна Никоненко народилася 25 серпня 1983 року, в місті Миргород, Полтавської області. З 2000 року мешкала у Києві.

Дівчина закінчила 4 класи школи № 4, після чого перейшла до школи № 1, де 2000 року отримала повну середню освіту та переїхала до Києва. Там вона вступила до Київського національного економічного університету, в якому 2006 року захистила диплом з банківської справи. Ще зі шкільних часів Ярослава дуже добре навчалася, була майже відмінницею, брала участь у різних олімпіадах, входила до шкільної команди КВК. Вона дуже багато читала, на відміну від більшості учнів. Її улюбленими книжками були «Три мушкетери» й «Майстер і Маргарита».

Народивши у 2006 році доньку, вона деякий час перебувала у декретній відпустці, після якої вступила до Національної академії внутрішніх справ, де здобула собі другу вищу освіту юриста. Паралельно з навчанням працювала в банку, а пізніше – в приватній компанії економістом.

У Ярослави Сергіївни була дуже чуйна та щира душа, вона ніколи не проходила повз бабусь, що торгують на узбіччях різними дрібничками, завжди купувала у них щось: чи то петрушку, чи то яблука. Навіть якщо ці товари були їй зовсім не потрібні. Вона знала, як важко виживати пенсіонерам, які крихти вони мають від держави, і намагалася хоч якось підтримати стареньких.

Коли вона навчалася у Києві, її сусідами були пенсіонери-інваліди, в яких син був пияком, тільки-но батьки отримували пенсію, він одразу забирав її собі. І Ярослава значну частку грошей, які їй надсилали батьки, віддавала тим бідним людям, купуючи їжу та речі першої необхідності. Вона відривала від себе, але без жодного жалю чи сумнівів, бо бачила на власні очі, як страждають люди.

У неї було велике та добре серце.

Вона пройшла Майдан від самого початку та до кінця, всі її друзі з Революції гідності перебували у третій сотні Самооборони Майдану. Після загибелі батька, бійця «Айдару» Сергія («Косички») Никоненка у січні 2015 року, Ярослава долучилась до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», пройшла декілька вишколів, мала позивний «Гера». Потім на деякий час повернулася додому, а у травні 2018 року підписала із ЗСУ контракт.

Починала службу в Окремому президентському полку, а через рік, у травні 2019, була переведена до 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних сил України. Закінчила курси снайперів та курси лідерської підготовки (сержантські курси), планувала у майбутньому стати сержантом. 28 вересня 2019 року Ярослава Сергіївна була відряджена на передову до зони проведення Операції Об’єднаних Сил та 3 жовтня 2019 прибула до розташування свого підрозділу.

Солдат, снайпер 1-го відділення взводу снайперів 28-ї окремої механізованої бригади. Таку саму посаду вона обіймала у 101-й бригаді.

Загинула 15 жовтня о 15:30 в районі міста Мар’їнка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Поховали Ярославу Никоненко з усіма військовими почестями 18 жовтня на Алеї Героїв кладовища ССК міста Миргород, поруч з могилою батька. У неї залишилися мати, сестра та донька.

Title 

В’ячеслав Кубрак

В’ячеслав Анатолійович Кубрак народився 11 квітня 1986 року, в селі Миролюбівка, Нововоронцовського району, Херсонської області.

Ще зі шкільних років В’ячеслав уявляв себе лише військовим, тому навіть і не думав про інші напрямки подальшого навчання. У школі він посилено займався спортом, брав участь у районних змаганнях з легкої атлетики. Після 11 класів Миролюбівської загальноосвітньої школи його було призвано на строкову службу, яку він проходив у Золочеві, Львівської області, де старші за званням військові одразу побачили його здібності до саперної справи та невдовзі призначили інструктором.

Повернувшись додому у званні молодшого сержанта, чоловік довго не роздумував і 2007 року разом з рідним братом підписав контракт на п’ять років із 17-ю окремою танковою бригадою. Наступного року В’ячеслав у складі інженерно-саперної групи ліквідовував вибухи на 61-му арсеналі у Лозовій, три роки розміновував прилеглі території, зазнав там контузії.

Він був дуже чуйною людиною, завжди допомагав людям – рідним, друзям, друзям друзів, не міг залишити когось у біді, обов’язково намагався бути корисним, іноді навіть на шкоду собі. Але інакше вдіяти В’ячеслав Анатолійович не міг – занадто великою була його доброта. Він до всіх ставився з повагою, намагався ні з ким не сваритись, мав звичку уникати конфліктних ситуацій, згладжуючи гострі кути. Був турботливим сином, чоловіком, братом, ніколи не розділяв побутову роботу на чоловічу та жіночу, з легкістю брався за будь-які види праці, був здатен робити все своїми золотими руками.

2012 року він перевівся до 36-ї окремої бригади берегової оборони (зараз – 36-а окрема бригада морської піхоти), що на той час була дислокована в Криму. Після анексії півострова Росією В’ячеслав був серед тих, хто не зрадив присягу, а вийшов на материк. З вересня 2014 року разом із бригадою виконував бойові завдання із захисту нашої землі на Приазов’ї. Через три роки у Маріуполі він познайомився з дівчиною. Два роки зустрічався, а 11 липня 2019 року пара відгуляла весілля. Він дуже любив дітей, хотів мати своїх, але війна забрала у нього цю можливість.

Прапорщик, командир інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 36-ї окремої бригади морської піхоти.

2014 року В’ячеслав Анатолійович вступив до Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій на факультет ветеринарної гігієни, екології та права. Навесні 2020 року він мав захищати диплом, але цього вже ніколи не буде: 8 жовтня цього року під час виконання бойового завдання з проведення інженерної розвідки в районі селища Водяне, Волноваського району, Донецької області, він зазнав мінно-вибухового поранення через підрив на невідомому вибуховому пристрої. Помер о 6:45 11 жовтня в обласній клінічній лікарні імені Мечникова у Дніпрі.

Поховали його 13 жовтня у Миролюбівці. У нього залишилися мати, дві сестри, брат та дружина.

Title 

Юрій Громович

Юрій Володимирович Громович народився 18 липня 1983 року, в Харкові.

Хлопець закінчив 9 класів школи № 160, після чого вступив до Центру професійно-технічної освіти № 1. Він захоплювався комп’ютерами та історією Другої світової війни, мріяв, щоб в Україні запанував мир, а ще – про народження донечки. До 2014 року Юрій працював на заводі «Турбоатом», де познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

Зі серпня 2014 до вересня 2015 років Юрій Володимирович проходив службу за мобілізацією у 92-й ОМБр. Повернувшись додому, працював на Харківському машинобудівному заводі «ФЕД», потім – у ТОВ «Мотормаш» токарем, після звільнення підписав із ЗСУ контракт 29 березня 2019 року.

Юрій був доброю людиною, яка ніколи не відмовляла у допомозі, турботливою та з почуттям гумору. Кожен день поруч із ним наповнювався здоровим сміхом, адже він мав неабиякий талант створити настрій іншим. Що у цивільному житті, що в армії – всюди він справляв дуже хороше враження. Люди підсвідомо відчували, що це – гарна та добра людина, яка не здатна на підлість чи брехню.

Солдат, стілець-помічник гранатометника 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 15 жовтня об 11:50 в районі міста Авдіївка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 18 жовтня на Алеї Слави 18-го кладовища у Харкові. У нього залишилися батьки, дружина та син.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net.ua/r3157121)

 

З перемогою в серці

З іменем твоїм, Україно…

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com