rss
12/10/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#365

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Стратегія України: пропозиція «Голосу» і позиція влади

Пропозиція партії «Голос», озвучена Святославом Вакарчуком, актуалізувала питання стратегії України. Ось про це і пороздумуємо разом з вами, шановні читачі.

Чи є в України стратегія?

Незалежній Україні вже майже три десятиріччя. Куди просувається наша країна? Яким шляхом? Чи є у нас стратегія і яка вона?

І ще уточнення: про яку стратегію йдеться?

Якщо я тільки спробую перерахувати назви документів, які за минулі роки приймалися в Україні і у назві мали слово «стратегія», багато читачів здивуються – адже ми вже не пам’ятаємо про ці документи.

А вони ж проголошувалися з великою пишністю, приймалися урочисто і мали спочатку вигляд справді ключових довготермінових документів.

Достатньо хоча б згадати ось ці назви:

Стратегія сталого розвитку Україна − 2020

Стратегія сталого розвитку Україна – 2030

Економічна стратегія України 2030

Економічна стратегія України

Інноваційна стратегія України

Експортна стратегія України

Стратегія сталого розвитку природи та суспільства

Стратегія України з інтегрованого управління кордонами...

Стратегія сталого розвитку (біологія)

Стратегія водної політики України

Українська стратегія індустрії 4.0

 

Читач може мені повірити на слово, що на цьому список документів різного рівня зі словом «стратегія» не вичерпується.

На захист авторів цих документів скажу, що їхні мотиви і задумки містили в собі багато правильних і потрібних ідей.

Але на заваді виконання цих документів ставала, передусім, політична нестабільність України, зміна влади і, відповідно, зміна бачення майбутнього, зміна пріоритетів діяльності кожної нової політико-фінансової команди, що приходила до влади.

Сім глав держав – сім стратегій?

Цифра 7 у нумерології – науці про цифри – вважається майже магічною. Є навіть такий вираз: «Магічна сімка».

А чи пам’ятають наші читачі, що в Україні періоду Незалежності досі було 7 глав держав?

На додачу до широко відомих Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича, П. Порошенка і В. Зеленського не забудьмо додати виконуючого обов’язки президента України О. Турчинова – він, все-таки, офіційно ввійшов до переліку політиків, котрі посідали крісло президента України, хоча й «трон» грів недовго.

Чи у кожного з них була стратегія розвитку України?

Запитаймо по-іншому: а чи віримо ми в те, що Л. Кравчук сформулював стратегію розвитку Незалежної України, а Кучма продовжив справу Л. Кравчука, а В. Ющенко розвивав стратегію Л. Кучми, а В. Янукович далі просунув стратегію В. Ющенка, а О. Турчинов мав хоч якусь стратегію, крім стратегії втрати Криму та частини Донбасу, а П. Порошенко розвинув стратегію О. Турчинова, а В. Зеленський успішно реалізує стратегію П. Порошенка?

Я вже не кажу про стратегію урядів, які працювали під час каденції вище перелічених семи глав держави. Освіжу пам’ять читачів.

 Title
 Три прем’єр-міністри України:
Л. Кучма, В. Фокін і П. Лазаренко
(на задньому плані зліва)
Ось які уряди ми мали з 1991 року:

це список всіх складів Кабінету Міністрів, що діяли в Україні.

  • Уряд Віталія Масола – Вітольда Фокіна
  • Уряд Вітольда Фокіна
  • Уряд Леоніда Кучми
  • Уряд Віталія Масола
  • Уряд Євгена Марчука
  • Перший уряд Павла Лазаренка
  • Другий уряд Павла Лазаренка
  • Уряд Валерія Пустовойтенка
  • Уряд Віктора Ющенка
  • Уряд Анатолія Кінаха
  • Перший уряд Віктора Януковича
  • Перший уряд Юлії Тимошенко
  • Уряд Юрія Єханурова
  • Другий уряд Віктора Януковича
  • Другий уряд Юлії Тимошенко
  • Перший уряд Миколи Азарова
  • Другий уряд Миколи Азарова
  • Перший уряд Арсенія Яценюка
  • Другий уряд Арсенія Яценюка
  • Уряд Володимира Гройсмана
  • Уряд Олексія Гончарука

На 24 склади урядів, які проводили свою роботу, маємо 17 прем’єр-міністрів. І це, не враховуючи Ю. Звягільського, В. Дурдинця, С. Арбузова, котрі очолювати Кабмін короткотерміново і до офіційного списку прем’єр-міністрів не включені.

7 з цих 17-ти (знову сімка!) очолювали уряд України двічі.

Чи були в них свої стратегії?

Якщо враховувати фразу першого прем’єр-міністра В. Фокіна про свою роботу на тлі протестів: «Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця», то багатьом з них було не до стратегії – тільки би протриматися.

А ось як, наприклад, сформулював стратегію прем’єр-міністр В. Гройсман під час зустрічі з президентом Парламентської Асамблеї НАТО Расою Юкнявічєнє: «Зовнішньополітична стратегія уряду України полягає в тому, аби відновити державну цілісність і кордони та інтегруватися до Європейського Союзу демократично сильною та економічно розвинутою країною».

Під цими словами може підписатися кожен, хто з лютого 2014 року і донині входить у правлячу верхівку України – і П. Порошенко з А. Парубієм та А. Яценюком, і В. Зеленський з Д. Разумковим та О. Гончаруком.

А до 2014 року, коли ще Крим та Донбас були повністю українськими, зі стратегією євроінтеграції України погоджувалися всі президенти і прем’єри, крім В. Януковича та М. Азарова, котрі вважали, що Україна має йти не до ЄС, а до Росії та Митного союзу з нею і групою інших ексрадянських республік, нині незалежних країн.

Тож можемо сказати, що в найбільш узагальненому, а, значить, найбільш неконкретному вигляді стратегія України полягала в тому, щоб вибудувати політично незалежну інституційну структуру держави, реформувати та зміцнити економіку та фінансову систему, посилити соціальну захищеність українців, розвинути гуманітарний блок і рухатися у напрямі європейської та євроатлантичної інтеграції.

Легко сказати! А як важко це зробити конкретно по напрямам – бачимо по тому, в якому стані перебував нині Україна.

Багато хто на це скаже: що ж ви хочете – війна!

Так, фактор гібридної війни, російської агресії, незаконної анексії Криму та окупації частини Донбасу вносить ключові корективи у формування та реалізацію будь-якої стратегії, яку вже раніше формували чи на наших очах формують вітчизняні політики.

Стратегії Заходу і Росії щодо України

Специфіка української ситуації в стратегічному вимірі полягає в тому, що Україна стала полем бою, ареною протиборства Заходу і РФ.

І від позицій цих глобальних гравців значною, а дехто вважає – визначальною – мірою залежить перебіг стану справ в Україні.

Стратегія Заходу роздвоюється і поділяється на стратегію США і стратегію ЄС щодо України та Росії. Своєю чергою, і в США, і в ЄС нема єдності у розумінні власних стратегій щодо української ситуації.

 
 Title
 Стратегічне рукостискання
В США бачення президента Д. Трампа і Конгресу США щодо України та РФ мають свої особливості, на які впливає і фактор передвиборчої боротьби.

Загалом, США виступають глобальним геополітичним противником Росії. І в цьому контексті підтримують Україну, наклавши санкції на Росію і примушуючи країни ЄС зробити те ж саме а також через безпекову та фінансову допомогу Україні.

Однак, Конгрес США у цій позиції більш послідовний, і Україна має поки що двопартійну підтримку в Конгресі.

Вона може змінитися залежно від перебігу справи про імпічмент Д. Трампа і використанню в ній українського фактора, пов’язаного з тим, наскільки уміло влада України виплутається з тенет вимог, які висуваються їй у зв’язку зі справою Байденів, «Бурізми» і можливого використання цих даних у передвиборчій боротьбі в США.

Сподіваємось, що Україна не дасть себе втягнути у це внутрішньоамериканське протиборство і тим збереже двопартійну підтримку в Конгресі США.

Ну а якщо при цьому Д. Трамп розсердиться на В. Зеленського, то доведеться це перетерпіти. Тим більше, що за Д. Трампом у цьому плані слідкують тисячі очей, які одразу можуть здійняти галас, звинувативши Д. Трампа у певній дискримінації України і тяжінні до Росії.

В ЄС також є сильний тиск бізнесових кіл на власні уряди, щоб поновити вигідні їм економічні зв’язки з РФ, скасувавши санкції. Крім того, позиції низки країн ЄС, наприклад, Угорщини, щодо України не можна назвати дружніми. Інші країни, наприклад, Чехія, демонструють прихильність до Росії.

Є й інші непрості питання між нашою країною та країнами-сусідами і не тільки.

Тож, Україні нині непросто. Зокрема, і в питанні вироблення оптимальної стратегії розвитку країни та хоч якомусь поступі у зменшенні військового протистояння на Донбасі.

Чи є відмінність у стратегіях П. Порошенка і В. Зеленського

 

Title 
 Стратегія у П. Порошенка була

А тепер конкретизуймо поняття стратегії до рівня стратегії України щодо широко взятої ситуації на Донбасі.

Ця ситуація має міжнародний та внутрішньоукраїнський аспекти, містить у собі безпекові, воєнні фактори і дипломатичні, гуманітарні і міжлюдські.

Стратегія президента Петра Порошенка щодо Донбасу полягала у формуванні широкої міжнародної підтримки України, яка конкретизувалася у створенні «нормандського» формату, санкціях західних країн, накладених на РФ, і фінансової та частково безпекової підтримки України.

За участі президента П. Порошенка були укладені Мінські угоди, які станом на сьогодні є, по суті, єдиним документом, що визнаний міжнародною спільнотою, і виконання якого вимагається як шлях до зниження військового протистояння на Донбасі.

Зокрема, і так звана формула Штайнмаєра, що останнім часом активно обговорюється, спочатку прозвучала в 2015 році за часів президента П. Порошенка і була ним підтримана.

Це тепер він її відхиляє, а тоді публічно схвалив, про що є відповідне відео.

В. Зеленський, ставши президентом України, отримав у спадок і використовує всю інфраструктуру рішень та дій щодо війни в Донбасі.

Він активно спілкується з лідерами нормандського формату та США, просить зберегти санкції щодо РФ, визнає формулу Штайнмаєра, готовий до певних кроків на лінії зіткнення.

Що нового вніс президент В. Зеленський у цю ситуацію?

По-перше, він контактував з лідерами нормандського формату, зокрема, з В. Путіним, щоб організувати нову спільну зустріч глав чотирьох держав, якої не було вже 3 роки.

По друге, він прийняв умови для усунення перешкод на шляху до організації цієї зустрічі, а саме: доручив представникові України в Мінську Л. Кучмі підписати оту саму формулу Штайнмаєра, що Л. Кучма і зробив – у формі окремого листа представникові ОБСЄ у Мінську М. Сайдіку, щоб не ставити підписи на одному листі з ватажками незаконно самопроголошених ЛДНР – тимчасово окупованих територій, які Україна називає ОРДЛО.

Крім того, погодився на відведення військ назад на 1 км у трьох пунктах – Станиця Луганська, Золоте і Петрівське.

Формула підписана. Війська в трьох точках розведені. Здавалося б, шлях до зустрічі глав 4-х держав відкрито?

Однак, Росія вимагає, щоб був підготований документ, який сторони мали б підписати за результатами нормандської зустрічі.

На це міністр зовнішніх справ України Вадим Пристайко відповів, що такий дуже короткий документ Україна готова підготувати. І в ньому констатувати очевидне.

Поки що текст погоджується сторонами: «Погоджена лише та частина, яка стосується формули Штайнмаєра.

Я не знаю, яким буде остаточний документ, але погоджений на даний час радниками насправді дуже короткий і фактично відзначає лише досягнутий прогрес.

Наприклад, там написано, що сторони вітають завершення розведення і відновлення сполучення в Станиці Луганській, обмін полоненими і уповноважують своїх міністрів закордонних справ, умовно кажучи, працювати далі.

Це дозволяє росіянам сказати, що там немає контролю над кордоном, але там, взагалі, нічого немає…»

Там – це в даному документі. Сподіваємось, що боротьба за кожен важливий пункт і кожну фразу силами наших переговорників продовжується.

Отже, в основному стратегії П. Порошенка і В. Зеленського схожі. Різниця в тому, що В. Зеленський доручив Л. Кучмі підписати формулу Штайнмаєра і погодився на відведення українських підрозділів у трьох пунктах.

Title 

Тривога і боротьба

Пам’ятаємо, що обидва ці рішення президента В. Зеленського викликали значний суспільний резонанс. У цьому резонансі виокремлю два аспекти.

Перший – дійсна тривога, яку висловила низка громадсько-політичних організацій, здебільшого, націоналістичного, радикального спрямування, передусім, «Національний корпус», ВО «Свобода», інші.

Тут головним спікером протестних заяв і вимог ультимативного характеру був Андрій Білецький.

Незгоду висловила й низка міських та обласних рад, головним чином, із Західної України.

Тривога відчувалася і в заявах інших політиків та громадських активістів, у багатьох дописах соціальних мереж.

Зі всіма ними влада намагалася спілкуватися і переконувати їх у необхідності таких кроків.

Другою складовою цього резонансу була політична боротьба. Легко вгадувалося бажання використати момент і на будь-якому матеріалі посіяти недовіру до В. Зеленського, виставити його невмілим, недосвідченим, готовим здати завоювання свого славного попередника.

От якраз «вуха» цього славного попередника та його прибічників і були відчутно видимі за всіма цими спробами скомпрометувати В. Зеленського.

Тож, відділяймо національні інтереси України, за які щиро переживають у суспільстві, і партійно-політичні інтереси боротьби за владу окремих осіб та груп. Ця боротьба є нормальним процесом у будь-якому політикумі кожної країни, але не може бути прирівняна до державних інтересів.

Іншими словами, ні В. Зеленський, ні П. Порошенко, ні Ю. Тимошенко, ні будь-який інший вітчизняний політик не втілює собою національний інтерес і не уособлює собою Україну. А лише переконує виборців, що буде цей інтерес захищати в міру своїх сил і розуміння.

А виборці вже вирішують – кому повірити в кожний даний момент історії.

Title 

Пропозиція «Голосу»

Лідер парламентської фракції партії «Голос» Святослав Вакарчук днями виступив із гучною заявою під назвою «НАМ ПОТРІБНА НОВА СТРАТЕГІЯ ПЕРЕМОГИ».

Ось її текст:

«Повністю усвідомлюючи, що:

  • Крим та частина Донецької та Луганської областей – окупована територія України, і не можна розглядати їх окремо одне від одного;
  • На сьогодні не існує реалістичного та швидкого шляху повернути ці території на умовах України: ні військового, ні дипломатичного;
  • У нинішньому економічному стані повернення тільки частини Донбасу на умовах Росії, легітимізованих Мінськими домовленостями, несе ризик втрати незалежності та суверенітету країни; ми вважаємо, що єдиний ефективний шлях для України сьогодні – це вийти з Мінських угод і заморозити ситуацію до посилення власних позицій.

Ми боремося на два фронти – з Росією на зовнішньому фронті, з корупцією, слабкою економікою та неефективністю державних інституцій – на внутрішньому. Поки що повернути Крим та Донбас на умовах, прийнятних для України, неможливо. Тому потрібно будувати країну, розвивати економіку і повертати свої землі, коли в нас буде достатньо сил, а міжнародна ситуація буде цьому сприяти.

Сьогоднішня Росія не готова до конструктивної розмови. Вона продовжує політику, розпочату в 2014 році: створити контрольовану автономію в складі України, яка знищить нас зсередини. Так очікувана президентом Зеленським поїздка на зустріч в Нормандському форматі може принести лише дві речі: групову фотографію і примушення України до миру на умовах Москви. З виборами без контролю над кордоном, бо так записано в Мінських угодах.

Саме тому час визнати реальність і вийти з Мінських угод. При цьому не відходити ні на крок назад: ані на військовому, ані на дипломатичному фронтах. Але всі маємо зрозуміти: повернути Крим і частину Донецької та Луганської областей на наших умовах поки що немає можливості.

Україна має перегрупуватись і зібрати сили, щоб повернути втрачені території та людей, які стали заручниками агресора. Повернути, зокрема, ментально.

Війна з Росією не має військового розв’язання сьогодні. Але ми маємо посилювати військову спроможність України і бути готовими переважити на свою користь силове протистояння, якщо раптом воно станеться завтра. Створювати стаціонарні військові бази, встановити лад у ротації, інфраструктурі та забезпеченні армії.

Війна з Росією не має дипломатичного розв’язання сьогодні, але може отримати його завтра. Ми маємо посилювати свої дипломатичні позиції та бути готовими задіяти всі доступні міжнародні важелі проти агресора. Сьогодні міжнародна ситуація не є сприятливою для нас. Але завтра все може змінитися, і для цього потрібно докладати зусиль. А щодо санкцій – не треба розповідати нам про їх втрату. Якраз виконання Мінських угод веде до їх скасування. Ми втратимо і санкції, і суверенітет.

Війна з Росією поки що тримає в заручниках мешканців окупованих територій Сходу та Криму. Ми справді хочемо повернути своїх, але цьому заважають російські танки і російське телебачення. Пропонований росіянами «мир» може принести тільки «русский мир» на всю територію України. Ми мусимо створити програми дієвої, реальної підтримки тих, хто готовий переїхати і хто переїхав уже. І готуватися до деокупації та реінтеграції в момент, коли вона стане можлива.

І найголовніше: який би шлях ми не обрали для повернення своїх територій і людей – Україна повинна накачати також і економічні м’язи. Агресор не поверне нам забезпечених житлом і роботою людей, квітучі сади і розміновані поля. У нас попереду дуже багато важкої роботи з відновлення, на яку нам має вистачити економічних сил. Для цієї підготовки теж потрібен час. Процвітаюча економіка та заможні громадяни – найкращий аргумент правильності нашого шляху. І для наших міжнародних партнерів. І, головне, для наших співвітчизників з обох боків лінії розмежування.

Україна має вийти з Мінських угод і зосередитись на державних інтересах: зупинитися, навести лад, зібрати сили і спланувати мир на своїх умовах. І реалізувати цей план зі сильної позиції – тоді, коли для цього з’являться реальні можливості.

Починати треба вже сьогодні».

 

Наступного дня лідер «Голосу» додав:

«Учора «Голос» відверто сказав: нам потрібно заморозити ситуацію та готуватися до виходу з Мінських угод, нарешті почати будувати економіку і добробут, і лише тоді – сильними – ми зможемо повернути своїх громадян і свої території Криму та Донбасу.

Для мене три речі стали підтвердженням правоти «Голосу».

 
Title 
 С. Вакарчук заявляє

Перше – істерика проросійських партій, які звинуватили нас у зраді, хоч самі не визнають того, що війну на Сході почала Росія.

Друге – шокуючі цифри опитування громадської думки на територіях, непідконтрольних Україні, оприлюднені в «Дзеркалі тижня».

Тепер ще більше впевнений: нам треба боротися за голови людей, які залишилися заручниками та стали жертвами пропаганди. Нам треба стати для них магнітом, до якого вони потягнуться. Ми маємо збудувати країну, до якої вони зможуть і захочуть повернутися.

Третє – історія. Симптоматично, що саме сьогодні виповнюється 30 років з часу падіння Берлінського муру. Майже півсторіччя потрібно було німцям, щоб об’єднатися після того, коли Москва відмовилась виходити зі Сходу їхньої країни.

Мало хто пам’ятає: ще на початку 50-х Сталін пропонував віддати Східну Німеччину. Умова: нейтралітет і відмова від власного суверенітету. Конрад Аденауер тоді зрозумів пастку і відмовився. Не всі підтримали його рішення, критика була величезною. Але він скерував державу в НАТО та створив Європейський Союз. Він створив успішну економіку та заможну державу, до якої прагнули потрапити співвітчизники зі сходу.

Це забрало багато часу. Але сьогодні сильна, суверенна та об’єднана Німеччина – лідер вільної Європи.

Ефективні рішення не завжди прості. Вони суперечливі і вимагають твердої позиції. На це здатні лише справжні лідери, віддані країні. Я вірю – в парламенті їх достатньо, і наш план матиме підтримку!».

С. Вакарчук давно полемізує з В. Зеленським. Іноді здається, що ця полеміка викликана певним чином якоюсь ревністю. Адже теоретично на місці В. Зеленського міг би нині бути і С. Вакарчук, якби восени 2018 року не відмовився брати участь у президентських перегонах.

Але у вищенаведених заявах сутність надто серйозна, щоб пояснювати її тільки ревнивою полемікою з більш успішним суперником.

Фактично йдеться про дві прямо протилежні стратегії дій на Донбасі.

Стратегія, що була

При президентові П. Порошенку стратегія була така: Мінські домовленості визнавати, але фактично їх не виконувати, оскільки саме шлях їх виконання нагадував вузьку стежку по мінному полю: крок вліво, крок вправо – і ти вибухаєш.

Або внаслідок внутрішніх протестів, аж до нового Майдану включно. Або ж від того, що програєш Росії.

Тому ситуація на фронті була історично відомою і могла бути названа «ні війни, ні миру».

Щоденні обстріли, постійно нові і нові поранені та вбиті.

Втрати були порівняно невеликими, але від того не менш болючими.

Наступу не було, відступу також.

У такій ситуації виникає питання: що далі?

Що далі при минулій стратегії?

А далі нічого. В сенсі нічого нового.

Та сама законсервованість ситуації. Ті самі обстріли. Ті самі пораненні і вбиті.

Така стратегія розрахована на те, що колись щось має статися. Щось таке, що помітно, а то й радикально вплине на ситуацію. Але що це могло би бути?

Добровільна відмова Росії від підтримки сепаратистів і найманців? Такого бути не могло за жодних умов.

Тиск на Росію з боку Заходу? Такого рівня тиску Захід поки що не організував і навряд чи організує. За наявних санкцій Росія, звичайно потерпає, але для неї це не критично. Відчутно, але не фатально.

Розпад Росії під впливом санкцій і тиску, як про це багато говорилось некритичними оптимістами після запровадження санкцій? Наскільки це помітно, Росія поки що розпадатися не планує.

Зміна влади у Кремлі, а, відповідно і можлива зміна курсу Росії щодо України?

Ситуація малоймовірна. Навіть після теоретично можливого відходу від влади В. Путіна (що уявити просто таки неможливо), до влади в Росії прийшов би, умовно кажучи, Путін-2, який би продовжував політику Росії щодо України.

А вона проста: або взяти Україну під свій контроль, або довести її до розпаду, або знищити її державність – не важливо, яким шляхом.

Для Росії Україна прийнятна або контрольована і підкорена, або ніяка.

Тож, законсервувати ситуацію на фронті, не відмовляючись від Донбасу, але не будучи спроможним відчутно вплинути на ситуацію в ОРДЛО і ментальність мешканців окупованих територій – такою фактично могла би бути стратегія, якби політика П. Порошенка продовжувалась і нині.

Зародки нової стратегії?


 Title
 Українські воїни відходять на 1 км

Те, що робить президент В. Зеленський, новою стратегією назвати ще дуже зарано. Залишаючи елементи стратегії свого попередника – а саме нормандський формат, пошуки подальшої підтримки України у безпекових та фінансових аспектах, звернення до міжнародних партнерів зберегти і продовжити санкції щодо Росії, В. Зеленський пробує зробити якісь початкові кроки для зрушення з місця ситуації на лінії фронту.

Відвід українських вояків із трьох пунктів – це ще тільки «проба пера». Невідомо, як довго продовжиться дотримання обома сторонами умов відведення. Чи не буде спроб бойовиків захопити зону, яку покинули українські частини?

Ті ж питання ставить і протилежна сторона.

Якщо ці початкові кроки призведуть до того, що перестануть хоча б ранити і вбивати наших воїнів – це вже великий успіх. А якщо до цього додасться новий обмін полоненими і додому повернуться наші ув’язнені – в ідеалі всі – це буде також дуже очікуваним успіхом.

Однак, не будемо забігати вперед. Ці початкові кроки В. Зеленського вже викликали гостру критику під гаслом: «Ні кроку назад!» Побачимо, як будуть розвиватися події. Зокрема, і боротьба проти В. Зеленського.

Стратегія «Голосу»

Вона дещо відмінна навіть від стратегії П. Порошенка. Більш радикальна. І менш враховує реакцію Заходу.

Адже вихід з Мінських умов може призвести до зняття санкцій з Росії. Крім того, всіма нами очікуване економічне зростання України – це поки що, здебільшого, побажання і плани. Чи стануть вони реальністю, коли і як – це все поки що невідомо.

Та й з точки зору політичної психології не враховується ментальність мешканців окупованих територій, їхній місцевий патріотизм.

А це – реальний фактор.

До того ж, подолати психологічні наслідки війни, загибелі людей буде нелегко.

Усе це і багато чого іншого потрібно враховувати при обговоренні будь-яких пропозицій та ініціатив.

Зокрема, й пропозиції партії «Голос».

Хто «самойбийці»?

До 125-річчя Українського Народного Союзу

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com