Кожна нова втрата на фронті – це ще один доказ того, що ворог не дрімає. І ще не час втомлюватися, бо шлях до перемоги не буде легким. Але кожен день нас наближає до перемоги. Бо заради неї жили, боролися і загинули українські Воїни. Вічна їм пам’ять…

Юрій Тишик

Юрій Анатолійович Тишик народився 27 липня 1991 року, в селі Мизове, Старовижівського району, Волинської області. З 2014 року разом із сім’єю деякий час мешкав у селі Самоволя, Іваничівського району.

2007 року хлопець закінчив 9 класів Мизівської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Старовижівського професійного ліцею, в якому 2010 року здобув спеціальності «електрогазозварювальник» та «водій автотранспортних засобів категорії «С». Потім Юрія було призвано на строкову службу, і там спіраль долі вплинула на його сімейне майбутнє, адже разом із ним служив хлопець із Самоволі, куди після демобілізації Юрій Анатолійович приїздив провідати свого друга. Одного разу на святкуванні Нового року він познайомився там з дівчиною, якій вже на Різдво зробив пропозицію одружитись. Згодом, коли Юра дізнався, що у них буде дитина, він був на сьомому небі від щастя.

Він дуже любив свого синочка та хотів робити все для його безхмарного майбутнього.

Його запам’ятали завжди усміхненою та веселою людиною, яка не мала звички скаржитись на долю. Юрій розумів, що цю долю він будує самотужки. Його слова не були порожнім звуком, він пам’ятав, про що казав та що обіцяв, і робив усе, аби виконати обіцяне. Навіть незважаючи на важкий період у стосунках із дружиною, він все одно з часом спробував їх налагодити заради їхньої спільної дитини. Війна його сильно змінила – він став значно спокійнішим та розсудливішим, наповнився ще більшим позитивом; часто приїздив до сина, який пишався тим, що його батько служить, розпитував про військо, а Юрій Анатолійович залюбки йому розповідав про своє армійське життя.

Він дуже любив рибалити, збирати гриби, захоплювався полюванням, мріяв придбати будинок у безлюдному місці та довести його до повного ладу, щоби згодом забрати до себе дружину з дитиною, мав на меті відкрити свою власну справу. А ще дуже хотів навчитись грати на гітарі. До 2015 року Юра був у Польщі на заробітках, а влітку 2015-го його мобілізували. 25 квітня 2016 року він підписав контракт на пів року. Контракт неодноразово продовжував. Останній, четвертий за рахунком контракт на рік він підписав 26 січня 2019 року.

Старший солдат, механік-водій 4-ї роти 2-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади.

Війна не тільки змінила його, вона змусила Юрія по-новому подивитись на деякі речі, як-то солдатське братерство та підтримка бойових друзів. Навіть перебуваючи вдома під час відпусток, він постійно рвався назад, до побратимів. Він привіз з війни прапор України, розписаний друзями, який був для нього дорожчим за всі скарби світу, цей прапор зараз висить у його хаті.

У нього не було звички пасувати перед труднощами, він міг знайти спільну мову будь із ким, мав залізну витримку та великі запаси терплячості, по-справжньому був відданим своїй справі та чітко усвідомлював, що саме він прагне отримати від життя.

Загинув Юрій Анатолійович 3 жовтня ввечері в районі села Кримське, Луганської області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 6 жовтня у селі Мизове. У нього залишилися мати, сестра, дідусь з бабусею, дружина та маленький син.

Олег Ремінний

Олег Володимирович Ремінний народився 10 грудня 1986 року, в місті Шпола, Черкаської області.

2001 року закінчив 9 класів Шполянської загальноосвітньої школи № 5, після чого вступив до професійно-технічного училища, в якому опанував фах тракториста. Ще під час навчання у школі Олег показав себе скромною та дисциплінованою людиною, у нього була добра душа. Навіть коли він запізнювався на перший урок, то вчителька не могла його посварити, адже він несміливо усміхався, і в неї тепліло на душі від посмішки цього хлопчини, що мав вигляд такого собі «ясного сонечка».

Олег захоплювався технікою та спортом (зокрема, футболом), ніколи не був ледачим, його працьовитість була на достатньо високому рівні, дозволяючи робити великі обсяги робіт. Він був щирим та надійним другом, що на «цивілці», що на війні. Свою маленьку доньку Олег Володимирович просто обожнював, лагідно та ніжно називаючи її принцесою. Планував завершити службу та присвятити себе вихованню донечки та працювати заради її майбутнього.

13 травня 2017 року він був призваний за контрактом Шполянським РВК.

Старший солдат, механік-водій взводу розвідки 1-ї окремої танкової бригади.

Загинув 4 жовтня у районі селища Тарамчук, Мар’їнського району, Донецької області, через смертельне поранення, яке отримав під час обстрілу наших позицій найманцями РФ.

Похований 6 жовтня у Шполі. У нього залишились мати, брат та донька.

Іван Дейкун

Іван Вікторович Дейкун народився 23 липня 1978 року, в селі Іллінецьке, Вінницької області. У листопаді того ж року родина переїхала до міста Новоукраїнка, Кіровоградської області.

Призваний за контрактом Новоукраїнським РВК 27 квітня 2018 року та був доправлений на навчання до 179-го навчального центру військ зв’язку, що розташований у Полтаві. Іван навчався на зв’язківця, з великим бажанням «гриз граніт» сучасних технологій, що не надто йому підкорювалися, проте він не здавався, маленькими кроками наближаючись до своєї мети. На відпрацюванні теорії він завжди брав усю важку роботу на себе, навіть у моменти польових виходів під пекучим сонцем завжди ніс на собі все важке: воду та обладнання.

Іван завжди про всіх турбувався, за це його у роті кликали не на ім’я, а лише Батьком, його поважали. Добрий та людяний чоловік, курив лише міцні цигарки та пив лише надміцний чай. Після проходження навчань у Полтаві його було доправлено до навчального центру «Десна», в якому він пройшов курси кулеметника.

Потім Іван Вікторович повернувся до військкомату та служив на посаді радіотелеграфіста відділення зв’язку та інформатизації. З 5 липня 2019 року його було відряджено до зони проведення Операції Об’єднаних Сил.

Старший солдат, заступник командира бойової машини – навідник-оператор 1-го відділення 3-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 жовтня о 15:25 у районі міста Красногорівка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, яке отримав під час обстрілу наших позицій зі стрілецької зброї та великокаліберного кулемета.

Похований 9 жовтня у Новоукраїнці. У нього залишились мати, цивільна дружина та син.

Юрій Волк

Юрій Володимирович Волк народився 10 вересня 1997 року, в селі Себине, Новоодеського району, Миколаївської області.

Він походив з багатодітної родини – мати самостійно виховувала вісьмох дітей, тому Юра з дитинства мав чітке уявлення про те, яким непростим іноді буває життя. Але родина у них була міцна, дружна та працьовита, всі завжди підтримували свою матір у її нелегкому житті, докладаючи максимум зусиль, щоб хоч якось його полегшити. Діти зверталися до мами на «Ви», а після загибелі Юрка згуртувалися навколо неї, допомагаючи та переживаючи цей біль одним тісним та міцним сімейним колом.

2014 року Юрій Володимирович отримав повну середню освіту у Себинській загальноосвітній школі, після чого деякий час підробляв на різних роботах. Потім його було призвано на строкову, а 27 жовтня 2018 року він підписав із ЗСУ контракт.

Старший матрос, номер обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 2-ї роти морської піхоти батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Про нього просто неможливо сказати щось погане. Юра був завжди усміхненим та у хорошому настрої. Не цурався жодної роботи, нікому ніколи не відповідав грубістю, піклувався про всіх. Одного разу, коли він уже був у лавах війська, його побратим змінився з бойового чергування та ліг відпочивати у бліндажі. Тоді значно похолодало, тому Юра, коли зайшов до бліндажа, перше, що зробив – це підкинув до буржуйки дрова зі словами: «Треба напалити в нашій хаті, щоб Сашко не змерз».

З таких-от дрібничок і складався цей чоловік, який до всіх ставився з повагою, а у відповідь отримував повагу та мав авторитет серед бойових друзів.

Він полюбляв риболовлю, футбол та зброю. Навіть іноді у школі, відсидівши перший урок, Юрій залишав десь свій портфель та біг із хлопцями ганяти м’яча. Щодо його захоплення зброєю – він її досконало знав та поважав, міг швидше за інших розібрати та зібрати кулемет. Мріяв відкрити свою крамницю біля розташування військової частини.

Загинув 10 жовтня у районі селища Водяне, Волноваського району, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Поховали Юрія 12 жовтня у Себиному. У нього залишилися мати, троє сестер та четверо братів.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net.ua/resonance/3157121/polegl_gero_jovtnya_2019)