Коли у вітчизняній політиці не трапляється якихось значущих подій, увага переміщується на більш дрібні, за якими можуть стояти зародки майбутніх процесів і отих самих масштабних подій.

Ось про це і поговоримо.

Загони і персони нової влади

Після президентських та парламентських виборів центральна влада України практично повністю – за невеликими винятками – оновилася. І в політичних силах, і в ключових персонах.

Який розклад сил ми можемо спостерігати сьогодні?

Президент України, як політична та державна інституція, за традицією є окремим і надважливим центром влади. Сьогодні це – Володимир Зеленський.

Чи оволодів він усіма важелями президентської влади?

Складається враження, що В. Зеленський перебуває в процесі цього оволодіння. Принаймні, впевненості, що він, який у своєму житті переграв безліч мистецьких ролей, повністю освоївся з цією новою для себе політичною роллю, нема.

Чому нема? А дуже просто. Для пересічних громадян президент – це та особа, яка при нагоді і за необхідності може не тільки виробляти чи транслювати політичні оцінки та рішення, а й дати по голові – кому треба і коли треба.

І ось ця здатність продемонструвати тверду, а то й залізну, руку, показати, хто в хаті господар, зазвичай, з розумінням і навіть з повагою сприймалася пересічними громадянами – скрізь, на всіх рівнях, від конкретного виробництва, районного чи обласного керівництва і, тим більше, від центральної влади.

Кому аплодує президент В. Зеленський? Собі? Аудиторії?

А президент України є для українців найбільшим уособленням цієї центральної влади.

Так ось – чи демонструє президент В. Зеленський свою залізну руку? І чи є вона залізною?

Чи є він господар у нашій українській великій хаті?

Поки що складається враження, що йому чогось не вистачає – наприклад, жорсткості, рішучості, впевненості у своєму праві не просто командувати, а безапеляційно вирішувати в ситуаціях, які потребують невідкладних рішень.

Або у нього щось є в надлишку – наприклад, ліберальність, звичка бути ввічливим, звичка подобатися аудиторії.

Мені можуть заперечити – про яку ввічливість йдеться, якщо у низці випадків Володимир Зеленський демонстрував стиль звертання, який виглядав, як мінімум, грубувато, а то й відверто грубо?

Думаю, що ці випадки, які дійсно мали місце, можна пояснити холеричним темпераментом В. Зеленського. А холерики, як відомо, здатні реагувати різко, навіть агресивно, «заводитися» з пів оберту. Правда, швидко і «вистигають», заспокоюються.

Тут справа, як мені здається, в дещо іншому.

В. Зеленський все ще надто емоційно, близько до серця сприймає ситуації, що вимагають від керівника певної відстороненості, звички рубати вузли проблем, а не пробувати їх розв’язувати, особливо, коли ці вузли намертво затягнуті.

Та й концертна звичка подобатися, очікувати і викликати схвалення, аплодисменти також все ще ним не подолана, що видно в тих посмішках, з якими він входить до будь-якої зали, на будь-яку зустріч – ніби на сцену.

Сьогодні усі погляди – і всередині країни і за її межами – звернуті саме на нього, на молодого (як для політика), недосвідченого очільника держави, що волею обставин отримав майже необмежену владу в такій велетенській країні, як Україна.

І саме на ньому лежить основна частка відповідальності за все, що в країні відбувається – навіть у тих випадках, коли не він у чомусь винен.

Тож і не дивно, що президентові складно, важко здійснювати все, що він хоче здійснити і що від нього чекають українці по всіх світах.

Насамперед, це стосується захисту національних інтересів України та гарячих проблем війни і миру на Донбасі.

Президент освоює і роль головнокомандувача

Другим загоном нової влади є парламент – Верховна Рада України (надалі – ВРУ). Третім – Кабінет міністрів України (КМУ). Ці два загони сформовані за безпосередньої участі президента В. Зеленського і фактично є продовженням його політичних можливостей.

Як і персонал Офісу президента України (ОПУ).

Про них і процеси, що в них відбуваються – окремо.

Верховна Рада України ІХ скликання: політична структура

Фракційно-групова структура депутатського корпусу нібито демонструє беззаперечну перевагу президентської політичної сили – фракції «Слуга народу». Адже у ній 252 нардепи, при необхідному мінімумі 226 голосів.

Отже, будь-який закон фракція (а це, фактично, В. Зеленський), нібито, може приймати без оглядки на інші фракції та групи. Але це у тому випадку, якщо вона проголосує якщо й не одноголосно, то, принаймні, тією самою мінімальною кількістю у 226 голосів.

А таке, як показують окремі випадки, відбувається – і надалі ще більше відбуватиметься – не так автоматично і просто, як це здавалося спостерігачам, експертам і, можливо, самому президентові після беззаперечної перемоги його партії на виборах до ВРУ.

У депутатському корпусі відбуваються різні процеси. Можна їх умовно звести у дві великі парламентські «купи».

Одна купа процесів пов’язана з іншими фракціями та депутатськими групами. Принаймні, дві з них – «Європейська Солідарність» (надалі – «ЄС») Петра Порошенка та «Опозиційна платформа – За життя» («ОПЗЖ») Віктора Медведчука захопили відкрито опозиційну нішу і тим своєрідно поєдналися – незважаючи на те, що «ЄС» є проєвропейською силою, а «ОПЗЖ» – проросійською.

А це разом – 71 нардеп.

До критично-опозиційної ніші тяжіє і фракція «Голос» Святослава Вакарчука. Це ще більш дивно, бо спільного у виборчих програмах «Слуги народу» та «Голосу» є настільки багато, що інколи думалось – а для чого вони йдуть окремо?

Тут хіба що можна виокремити два фактори: по-перше, С. Вакарчук та його фракція більш чітко та однозначно дотримуються акцентовано патріотичної позиції і цим наближаються до «ЄС» Петра Порошенка.

По-друге, інколи складається враження, що критичність С. Вакарчука до В. Зеленського породжена якимись особистими почуттями – чи то образи, чи то, перепрошую, заздрощів.

Прихильники С. Вакарчука, можливо, не погодяться з останнім твердженням. Але я нагадаю, що на перших порах, коли у 2018 році їхні імена були включені в соціологічні опитування, то певний час рейтинг С. Вакарчука не тільки не поступався рейтингові В. Зеленського, а й подекуди його випереджав.

Чи не виникає іноді у Святослава думки, що на місці В. Зеленського нині міг би бути і він, якби восени 2018 року публічно не відмовився від намірів брати участь у президентських перегонах і тим самим не поховав свої президентські перспективи?

І якби С. Вакарчук йшов до кінця і балотувався на посаду президента навесні 2019 року, то зовсім не факт, що В. Зеленський стовідсотково зберіг би шанси на перемогу.

Як би то не було, але тепер С. Вакарчук доволі часто (якщо не постійно) критикує кроки президента В. Зеленського та його фракції.

І свої 20 «багнетів» фракція «Голос» далеко не щоразу віддає за законопроєкти президента і його фракції «Слуга народу».

Фракція ВО «Батьківщина» поводиться доволі стримано. Юлія Тимошенко заявляла про підтримку президента В. Зеленського.

Проте, свої голоси – а це 24 нардепи – за програму уряду О. Гончарука вона, як і П. Порошенко з Медведчуком і С. Вакарчуком, як і Депутатська група «За майбутнє» з їхніми 23-ма голосами, не віддала.

Тобто, за програму уряду О. Гончарука проголосували тільки нардепи фракції «Слуга народу» і тим самим повністю взяли відповідальність за його роботу на себе.

Дуже помітною, хоча й неоднорідною, є група нардепів, що не входять до жодної фракції чи групи. Це, здебільшого, мажоритарники, хоча з практики відомо, що до таких груп у ВРУ різних скликань входили і ті нардепи, які або самі виходили зі складу своїх фракцій, або їх звідти виключали.

В таких групах, як і ось в цій, що сформувалась у складі депутатського корпусу ІХ скликання, нема єдиної позиції. Нема і зобов’язань голосувати завжди однаково, синхронно. Хоча трапляється і таке.

Будемо відверті: голоси депутатів з таких от груп чи то залучають, чи то, як інколи стверджують журналісти, купують ті фракції, яким до зарізу потрібно провести той чи інший законопроєкт, а своїх голосів їм не вистачає.

Залучають їхні голоси і на нинішній сесії – будемо сподіватися, на безоплатній основі.

Верховна Рада України ІХ скликання: проблеми і скандали

Якщо у когось на початку вересня склалося враження, що цей склад ВРУ буде дисципліновано відвідувати засідання і дружно голосувати за ті законопроєкти, які конче потрібні Україні, то за минулі два місяці ці ілюзії почали розвіюватися.

 

Почну з відвідування.

Як відомо, за ініціативи президента Володимира Зеленського і голови ВРУ Дмитра Разумкова дисципліну відвідування пленарних засідань ВРУ вирішили підкріпити гривнею. Отже, кожен прогульник мав би враховувати, що за кожен прогул він має розплатитися гривнею, бо бухгалтерія повинна недораховувати зарплати нардепам на ту суму, яку він «прогуляв», не прийшовши на певну кількість засідань.

Але ж цей запобіжний захід, будемо відвертими, не може спрацювати на повну силу – особливо щодо всіх фракцій.

По-перше, побутують вперті чутки, що нардепам низки фракцій доплачують у конвертах. І доплачують, нібито, такі суми, порівняно з якими їхня офіційна зарплата у ВРУ виглядає не зовсім переконливо. Або ж зовсім непереконливо.

Називалася, скажімо, сума у 5 тис. доларів в одні депутатські руки. Але ж це говорилося неофіційно і без вказівки – про яку, власне, фракцію йдеться.

В самому факті таких чуток нема нічого нового. Адже в минулі роки ця практика – тобто доплата в конвертах у валюті – за твердженнями низки політиків та журналістів і за загальним переконанням була звичною і практично всеохопною. Ну, може, за якимись винятками.

Про доплати в конвертах, зокрема, і правлячій фракції, заговорили порівняно нещодавно. Звучала аргументація, що такі виплати в сусідніх фракціях тривожать і бентежать нестійкі мізки новообраних слуг народу, і дехто з них, нібито, починає ставити питання: там, мовляв, платять, а ми тут сидимо з ранку до ночі за копійки.

Депутатська зарплата, з огляду на середню зарплату українців, зовсім не є «копійками». Проте, за мірками вітчизняної парламентської традиції, яка, на жаль, всотала в себе практику незаконних та неофіційних доплат нардепам у конвертах, ця офіційна зарплата може бути сприйнята ними як копійчана.

Тож нардепи засідання прогулюють. Одні одразу – з початку роботи першої сесії новообраного складу ВРУ, інші, дивлячись на колег-прогульників та отримуючи лобістські замовлення «пробити» за винагороду якесь питання в уряді, міністерствах та відомствах, ходять по тамтешніх кабінетах і «пробивають».

Або, як каже лобістський фольклор, «прилаштовують документам ноги».

Дехто пропускає засідання, бо займається власним бізнесом, або ж їздить по закордонах.

Як підрахували аналітики руху «Чесно», найчастіше свою роботу ігнорують депутати «Опоплатформи – За життя», а персональну першість у прогулах виборов член «Батьківщини» Віталій Данілов.

Загалом, за інформацією руху «Чесно», 16 народних обранців пропустили понад 30% голосувань у парламенті протягом жовтня.

Вже з 1 листопада набули чинності ухвалені Верховною Радою зміни, які передбачають скасування виплат на виконання депутатських повноважень для прогульників. Вони передбачають, що без додаткових виплат залишаються ті, хто пропустив понад 30% голосувань.

Рейтинг депутатів, які найчастіше прогулювали засідання Верховної Ради без поважних причин:

• Віталій Данілов, «Батьківщина» – 97% прогулів;
• Сергій Тарута, «Батьківщина» – 82%;
• Вадим Рабінович, «Опоплатформа – За життя» – 76%;
• Дмитро Ісаєнко, «Опоплатформа – За життя» – 69%;
• Вадим Столар, «Опоплатформа – За життя» – 65%.

До списку депутатів, які могли б втратити виплати через прогули, потрапили також лідерка «Батьківщини» Юлія Тимошенко (48% прогулів) та депутати від «Слуги народу» Андрій Одарченко (52%) та Олександр Дубінський (35%).

Усі головні прогульники і так є людьми не бідними, а дехто з них – і зовсім мультимільйонери, тож депутатську зарплату вони розглядають як дрібниці «на шпильки».

А ось відомий журналіст і блогер О. Дубінський дивує. Він такий критичний до всіх своїх колег, так їдуче, не вибираючи слів, зокрема, і нецензурних, коментує їхні дії, що мав би не підставлятися під критику інших.

Але йому, очевидно, це, так би мовити, «по барабану». Чи не тому, що ширяться чутки, начебто, він є «людиною Коломойського». Якщо так, то це багато що пояснює. Якщо ні, то успіх його відеоблогу вже є достатнім, щоб заробляти в Інтернеті.

 

Неслухняність.

Так би я назвав другу проблему. Вона полягає в тому, що у складі фракції «Слуга народу», нібито, вже сформувалася неофіційна «група Коломойського». Називають навіть її орієнтовну численність – десь приблизно 22 нардепи.

Тобто, якщо вірити таким оцінкам, це ті нардепи, які, за чутками, тяжіють до цього олігарха. Подібне тяжіння практично може виражатися в тому, що ця група підтримує чи не підтримує голосуванням ті законопроєкти, в яких Ігор Валерійович зацікавлений.

Або ж навпаки – не зацікавлений.

З цим, зокрема, пов’язана і резонансна історія, яка отримала назву «поліграфічна», коли на поліграфі вирішили перевірити декотрих нардепів, які на засіданні фінансового комітету ВРУ відмовилися голосувати за законопроєкт, який пропонувала їхня рідна політсила – фракція «Слуга народу».

Рідна фракція цей законопроєкт просувала, а низка її членів його не підтримали. Парадокс? Парадокс. Ще й який!

Особливо для цього складу правлячої фракції, серед якого ще не з’явилися яскраві індивідуальності з власною точкою зору, яка може суперечити позиції фракції.

Якщо чутки підтвердяться і так звана «група Коломойського» остаточно оформиться і практично легітимізується всередині фракції, то з її позицією, точніше, з інтересами Ігоря Валерійовича, потрібно буде рахуватися керівництву фракції та загалом ВРУ, а отже – і самому президентові.

Коломойський – це, взагалі, якийсь фатум для В. Зеленського. Тінь олігарха, чи його вуха, ніби стирчать за спиною президента і він ніяк не може дистанціюватися від одіозного мільярдера, чия токсичність серед значної кількості українців зашкалює і частково потрапляє на репутацію В. Зеленського.

Принаймні, чутки про, нібито, залежність В. Зеленського від І. Коломойського не тільки вперто циркулюють інформаційною сферою (в Україні і поза її межами), але й цілеспрямовано підтримуються його політичними противниками, котрим дуже хочеться показати, нібито, несамостійність і навіть своєрідну «маріонетковість» президента.

Логіка подій рано чи пізно примусить В. Зеленського принципово, помітно і публічно відмежуватися від І. Коломойського. Якщо цього не станеться, то він буде приречений залишатися заручником міфу про свою залежність.

Скандали

Найбільш гучними зі скандалів останнього часу були два – один із них пов’язаний, нібито, з конфліктом в оточенні президента В. Зеленського, інший – дуже резонансний скандал у ВРУ з уже одіозним Богданом Яременком.

Щодо першого випадку, то повідомлення про нього просто шокувало. Повідомлялося, що в ОПУ, ледь не в присутності президента, нібито, зчепилися, а потім, начебто, і побилися, глава ОПУ Андрій Богдан і керівник СБУ Іван Баканов. При цьому, нібито, А. Богдану вибили зуб.

Звичайно, і в минулому подібне траплялося. Згадаймо, як у приміщенні, яке тоді ще називалося Секретаріат президента України, після наради тодішній міністр МВС України Юрій Луценко заїхав кулаком в обличчя і ногою межи ніг тодішнього міського голови Києва Леоніда Черновецького. Потім цей скандал підтвердився і Ю. Луценко навіть обґрунтував правомірність свого футбольного удару тим, що, нібито, Л. Черновецький його дуже образив, та ще й підступно вдарив у коліно. Та не в просте коліно, а в те, яке, за словами Луценка, «боліло після Майдану».

Нагадаю, що цей обмін ударами стався через 4 роки після Помаранчевої революції, у 2008 році. Коліно після удару Л. Черновецького мало б заболіти ще дужче, проте Ю. Луценко бадьоро стрибав після цього по владних поверхах Секретаріату та ВРУ.

Та й Л. Черновецький після удару в пах зміг ще народити сина. Так що бійки бійками, а здатність політиків витримувати не тільки удари кар’єри та долі, але й суто фізичні удари є досить завидною.

 

А. Богдан: «Яка бійка? Ну посперечалися, з ким не буває?»

Так і в цьому випадку. Андрій Богдан дійсно на декілька днів щез з поля зору. Подейкували, що він заліковує наслідки зубодробних ударів свого опонента.

Правда, через певну паузу А. Богдан в соцмережах спробував перевести всю цю історію в жарт, намалювавши фотошопом собі на власному портреті синяки і сльози.

Потім настала черга спростування від імені ОПУ. Цю інформацію оголосили фейком. Може, так воно і є?

І. Баканов, натомість, зберігав мовчанку і нічого не коментував – як і належить головному спецслужбісту країни, котрий уміє приховувати те, що варто приховати.

Якщо правду кажуть, що між керівниками таких ключових відомств, як ОПУ і СБУ, є напруга чи навіть конфлікт, то варто пам’ятати, що Іван Баканов є другом Володимира Зеленського з дитинства. Кажуть, що навіть із 5-ти років.

А Андрій Богдан, при всій його досвідченості, почав працювати з Володимиром Зеленським тільки з 2018 року, з початку виборчого проєкту.

І якщо Володимирові Зеленському доведеться вибирати між цими діячами, то шанси І. Баканова зберегти свою посаду і місце біля президента вагоміші, ніж в А. Богдана, котрому, до того ж, приписують зв’язки з Коломойським.

Так що можливе усунення А. Богдана в майбутньому може стати одним з етапів відсторонення В. Зеленського від І. Коломойського. І одночасно знаком підтримки ним І. Баканова. Хоча не виключено, що обидва залишаться на своїх місцях.

 

Секс-скандал.

З парламентської трибуни Богдан Яременко і вибачався, і погрожував журналістам

В цій історії багато конфузного і навіть комічного. Достатньо для початку подивитися на головного персонажа цього скандалу – Богдана Яременка.

Донині він мав репутацію демократично налаштованого дипломата, котрий, будучи консулом України в Стамбулі, підтримав Євромайдан-2013 і тому В. Януковичем був усунений з посади.

Відтоді пан Богдан за спеціальністю не працював, зате організував таку собі громадську організацію під ефектною назвою «Майдан іноземних справ» (МІС). І під брендом очільника цього МІС він і увійшов до виборчого списку партії В. Зеленського «Слуга народу».

Коли ж новообрані парламентарі визначали, хто очолить Комітет ВРУ із закордонних справ (а це мав бути саме представник правлячої партії»), то більш підготованого фахівця, ніж Богдан Яременко, серед «Слуг народу» не виявилося.

Перш ніж проаналізувати (а я хочу не просто розповісти, а проаналізувати) усе, що трапилося з Богданом Яременком, я хочу сказати, що, на мій погляд, його «замовили».

Б. Яременко: «Що я наробив»?

Тобто, журналісти не просто спіймали пана Богдана на «гарячому» – вони його ловили, причому, доволі довго. І це стало ясно після того, коли було викладено декілька порцій компромату з різними датами.

А почалося все з того, що один сайт опублікував світлини, на яких було видно, що пан Богдан домовляється з дівчиною не дуже «важкої» поведінки про зустріч, обговорюючи не тільки час і місце, але й ціну цього побачення.

Коли все це було опубліковано і викликало скандальний резонанс, Богдан Яременко не знайшов нічого кращого, ніж виправдовуватися (спочатку), потім із трибуни ВРУ просити вибачення, потім погрожувати журналістам терміном ув’язнення 7 років за, нібито, втручання в особисте життя.

У перервах між цими подіями пранкери встигли розіграти пана Богдана і від імені генпрокурора Рябошапки настрахали його. У підсумку – пан Богдан повністю «розколовся» і все визнав. Тим більше, що невмолимий сайт опублікував аналогічну переписку пана Богдана з іншими дівицями подібного спрямування, довівши, що «шукач пригод» займається подібними зустрічами давно і системно.

Чим перекреслив жалюгідне бекання спійманого на гарячому «казанови» про те, що той перший випадок був прикрою випадковістю.

У підсумку сталося те, що мало статися – Богдан Яременко подав у відставку з посади голови Комітету ВРУ зі закордонних справ. Попри беззаперечну аморальність та дурість поведінки, коли пан Богдан додумався погрожувати журналістам тюремним терміном за їхню роботу, можна констатувати, що фракція «Слуга народу» втратила кваліфікованого фахівця на важливій і навіть стратегічній парламентській посаді.

Але, аналізуючи весь перебіг подій і поетапну поведінку Богдана Яременка, хочеться поставити йому просте питання: «Пане Богдане, ну який же ви після цього дипломат, якщо ви так грубо підставилися і ще більш грубо реагували та оборонялися»?

Думаю, протягом останніх днів пан Богдан неодноразово прокидався від жахливих снів з думкою: «Господи, що я наробив?!»

Жив собі чоловік, мав дружину, роботу, авторитет, повагу, посаду – і все це полетіло шкереберть. А в яке пекло потрапили його дружина і діти – навіть страшно уявити.

Завершення

Проблеми і процеси в українській владі виникають, як і скрізь, спонтанно. Робити з цього сенсацію не варто. Усе можна подолати – якщо вчасно помічати, правильно аналізувати та оперативно виправляти.

Що ми всі українській владі і зичимо. Все буде добре.