В’ячеслав Сєрпокрилов – громадський активіст, який у Луганську в найвідповідальніший момент російської агресії продемонстрував свою патріотичну позицію. За це він опинився в «розстрільних списках», але «підвалу», слава Богу, вдалося уникнути.

З В’ячеславом «День» зустрівся в Сєверодонецьку, куди він приїздить регулярно. З приходом нової влади у переселенців виникло багато тривоги і питань, які пов’язані з її політичним курсом. Що хвилює тих, хто втратив власну домівку?

– Нещодавно у вас відбулася зустріч із президентом України Володимиром Зеленським. Про що ви говорили і до чого дійшли? Наскільки мені відомо, тематика зустрічі стосувалася прав воїнів АТО/ООС.

– Багато учасників війни Росії проти України відчувають себе не почутими. На це треба звертати прискіпливу увагу. Хтось знайшов себе в мирному житті, а хтось не зміг. Синдроми існують різні, й вони, мабуть, не завжди знаходять своє відображення в підручниках із психотерапії, адже у кожного своя історія, і кожному потрібна особлива увага. Причому, потрібна підтримка не лише моральна, а часто й допомога матеріальна. На жаль, за п’ять років Порошенко не знайшов часу для того, щоб зустрітися з нами. А Зеленський зустрівся рівно через тиждень після того, коли ми до нього звернулися. Були моменти, які підкреслюють чемність і увагу президента до питань воїнів АТО і переселенців. Розмова тривала приблизно півтори години. Було дуже приємно, що глава держави непогано орієнтується в проблематиці, з якою ми прийшли. Особлива увага в розмові стосувалася питання, яке об’єднує й учасників АТО, і переселенців, тобто, тих, хто є військовим ЗСУ з окупованої території. Ми ж усі розуміємо, що за будь-яких сценаріїв розвитку подій дороги назад для цих людей немає. Як можна повернутися додому і жити в одному під’їзді з тими, з ким ще вчора воював? Безумовно, питання забезпечення житлом ветеранів АТО з кола переселенців у нашому випадку було пріоритетним. Визнаю, що до цього питання Володимир Зеленський був готовий і у нього були відповідні рішення. Поки що ми задоволені його пропозиціями і самою зустріччю.

– У нього є відповідна програма?

– Він її готує і попросив надати певний час для її вдосконалення. Маємо надію, що це питання буде вирішене якомога швидше. Саме рушійної сили нам не вистачало.

– Питання колаборації. Багато хто обвинувачує нову владу в тому, що вона йде на співпрацю з окупантом. Яка ваша оцінка?

– Тут дуже тонка грань. Від будь-якого сусіда, тим більше, такого, як Москва, ми не зможемо нікуди подітися. Це треба усвідомлювати. Тому я б не став говорити про колаборацію. Проводити перемовини, обмінюватися полоненими тощо – це ще не колаборація. Колаборація – це тоді, коли людина має стосунки з окупантом. Повірте, якщо нова влада піде на здачу українських інтересів, то українці терпіти її не будуть. 15 тисяч убитих – це не жарти. Це – відповідальність, яка лежить на всіх нас і на владі зокрема.

– Але ж мають бути маркери відповідальності.

– У тому й справа, що потрібні ці маркери, які свідчать про те, що якісь там їхні плани можуть бути реалізовані без нас, без простих громадян, і без тих, хто на війні пролив кров або втратив рідних. Для нас воля – це визначна цінність. Цим ми і відрізняємося від росіян. Тому я не думаю, що навіть глава держави здатен змінити нашу ментальність. Це питання значно глибше.

– Люди, які вимушені перетинати кордон окупації – «лінію розмежування», – часто зіштовхуються зі ситуацією, коли їм треба свої думки та переконання замовчувати. При цьому назвати їх колаборантами не можна.

– Я абсолютно розумію, що є люди, які не мають можливості змінити своє місце проживання. Причин тут багато. Але всі вони – українці. І до цього треба ставитися з відповідною повагою та розумінням. Це – не колаборанти. Це – заручники. Тому держава має зробити все для того, щоб допомогти цим людям, щоб вони реалізували себе на неокупованій території. Але є люди, які свідомо пішли на співпрацю з окупантом. Це, зокрема, стосується тих, хто перебуває в правоохоронних органах або в органах місцевого самоврядування. Тут уже йдеться про справжніх колаборантів, які зобов’язані відповісти перед законом і народом України.

На жаль, я поки що не бачу, щоб у влади було концептуальне рішення цієї проблеми. Але мушу сказати, що президент в курсі цієї проблематики. У нас об’єднали два міністерства в одне, яке тепер займається як питаннями біженців, так і питаннями ветеранів АТО. Однак, я наразі не бачу жодних перспектив з чинним міністром Оксаною Колядою. Це – моя особиста думка. В цьому плані ми відреагували досить жорстко, аж до ініціації недовіри міністерці. На цій посаді має бути інша людина, яка усвідомлюватиме весь масштаб проблем, враховуватиме всі нюанси.

– Я завжди ставлю питання щодо проблем з інформаційною політикою в державі, зокрема, щодо окупованих територій. Як ви особисто її оцінюєте на даному етапі?

– Наша присутність в інформаційному полі на окупованих територіях має бути тотальною. Поки що я не бачу цього. Всі ці п’ять років після початку агресії Росії наша інформаційна політика була абсолютно провальною. І жодні міністерства цю проблему так і не вирішили. Навіть на вільній території питань до якості інформаційного продукту багато. Знову ж таки, цим мають займатися професіонали і ті, хто реально знає всю проблематику сходу України. Росія в цьому плані, як і раніше, поводить себе дуже зухвало і, треба визнати, ефективно. В Україні є кримськотатарський телеканал ATR, але при цьому немає телеканалу, який би займався виключно тематикою Донбасу. Думаю, що у нас при цьому достатньо людей, які дотримуються патріотичної позиції і ладні зробити все заради повернення окупованих територій в лоно України.

– Тобто, варто переходити від заяв до справи?

– Саме так. Ми, як переселенці, відчули на собі, що схід у цьому плані виявився покинутим. На жаль, це треба визнати і зробити відповідні висновки – вже новій владі. Зауважу, що інформаційна політика не може бути ефективною при абсолютній розбіжності в класовому плані. Мешканці на окупованих територіях вимушені виживати, але вони хочуть жити в процвітаючій країні. В Україні є всі шанси для того, щоб продемонструвати їм такі перспективи. Виходить, що ми зовсім не бідні. Просто існує проблема розподілу благ. Але то вже питання політекономії.

– Іноді це закінчується тим, що на окупованих територіях роздають безкоштовно автомати за паспортами. Таким чином, як писав Достоєвський, формується прошарок «бісів», які прагнуть силою встановити «справедливість» і прикриваються ідеями, які для них здаються «святими».

– На жаль, про луганчан і донеччан створено багато міфів. Як ви розумієте, не все так однозначно. Хтось пішов воювати проти власної Батьківщини, гадаючи що тепер настане уявний «рай», а хтось пішов на відвертий спротив окупанту. Будемо завжди пам’ятати, що поруч з нами жорстокий сусід – агресор, який використовує безліч важелів для продовження окупації. Зокрема, він буде використовувати, як ви кажете, місцевих «бісів». Останні зробили багато для того, щоб внести громадян України в так звані розстрільні списки. Особисто я перебуваю в трійці перших, кого вони «приговорили».

– У вас немає відчуття, що при цьому забули про головних винуватців – тих, хто допомагав захоплювати наші землі?

– Більше того, багато з них живуть на вільній території України. Це – поганий знак. При тому, що ці люди в 2014 році повністю контролювали нашу область. Як вони могли не бути причетними до окупації? І це вже питання до якості роботи наших правоохоронних органів. Суспільство також не повинно спокійно ставитися до цього. Не може бути такого, що в правовій державі людей ув’язнюють залежно від політичної кон’юнктури або, навпаки, відпускають. Це – ненормально. Потрібні глибинні висновки і серйозні розслідування, щоб потім не сталося так, як з арештом Єфремова, коли його, начебто, засудили, а згодом відпустили.

Автор: Валентин Торба

Джерело: «День» (https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/patrioty-shodu)