Частина І

Мабуть, ніхто не сперечатиметься, що історія кожної держави тією чи іншою мірою "препарована", "причесана" та міфологізована. До процесу "об'єктивного та неупередженого трактування історичних фактів" долучались (і долучаються) найавторитетніші історики, політики, громадські діячі, письменники, журналісти, а то й просто "патріоти з народу". Явище це не нове, його витоки сягають у сиву давнину. Історія знає факти, коли доволі поважні й авторитетні "літописці" так заплутувались у висвітленні тих чи інших подій, що над їхнім трактуванням ламали голови сотні й тисячі послідовників. Яскравий приклад цього - один із найвидатніших істориків раннього середньовіччя - Джордан. Його фундаментальна праця "Гетика" (історія готів) досі залишається найоб'єктивнішим і найдостовірнішим письмовим джерелом вивчення історичної генези не лише готів, а й народів, з якими вони вступали в зносини (у т. ч. і праукраїнців). Та більшість із тих, хто в різні часи некритично черпав історичний фактаж із "Гетики", вважаючи все, викладене в ній, істиною в останній інстанції, чомусь не зважали на те, що її автор був вихідцем із вестготів, а тому іноді міг допускати (свідомо чи підсвідомо) трактування окремих історичних подій у такий спосіб, аби підкреслити славу й доблесть свого народу, не дуже при цьому зважаючи на логіку й об'єктивність. Класична ілюстрація до сказаного - його опис Каталаунської, або, як ще її іноді називають, Шалонської битви.

Ця битва посідає в історії раннього середньовіччя особливе місце, оскільки в донаполеонівській Європі вона була наймасовішою та найкровопролитнішою. З обох сторін у ній брало участь близько мільйона (!) воїнів, сто шістдесят тисяч із них убили, вдвічі більше покалічили. Коротка передісторія битви така. У V столітті Римська імперія, що занепадала, зазнавала все більшого тиску з боку варварських племен і народів, одним з яких були гуни. Їхнє численне загартоване в боях військо, що було неймовірною мішаниною тюркських, іраномовних і протослов'янських народностей, у союзі з остготами, під керівництвом мужнього й талановитого полководця Аттіли становило реальну небезпеку для Риму. Зупинити варварів мали вишколені римські легіони в союзі з вестготами. Керувати коаліційними військами доручили римському полководцеві Аецію.

451 року західніше сучасного французького міста Труа, на Каталаунських (Шалонських) полях, обидві армії зійшлись у вирішальній битві. Та попри свою масштабність і грандіозність, ця битва (яка тривала безперервно понад добу) мала ще одну особливість - вона не принесла очевидної перемоги жодній зі сторін. Обидві армії після активної фази бою відступили на вихідні позиції, однак, знесилені й обезкровлені, так і не наважилися продовжувати боротьбу. Висловлюючись спортивною термінологією, баталія закінчилася "внічию", що, погодьтесь, є екстраординарним випадком в історії. Та Джордан, який душею перебував на боці римлян, описав перебіг цієї події таким чином, що Аецій нібито вийшов у ній переможцем. Цю тезу як доконаний факт і підхопили наступні покоління істориків. Як тоді пояснити, що приблизно через три місяці після своєї "поразки" гуни зайняли всю північну частину Апеннінського півострова та впритул наблизилися до Рима, майже не зустрічаючи опору (лише особисте втручання та дипломатичний хист Папи Льва І відвернули небезпеку від "вічного міста")? Але тривалий час ніхто не наважувався ставити під сумнів твердження Джордана, зважаючи на його авторитет.

Читаючи "офіційну" історію України, іноді важко зрозуміти, що є фактом, а що - художнім навколоісторичним образом. Маю на увазі не теорії окремих ентузіастів, які стверджують, що праукраїнці заснували Єрусалим і Вавилон, створили етруську культуру, носії якої організували державу на Апеннінському півострові задовго до Стародавнього Риму тощо. Усе це має право на існування на рівні гіпотез, оскільки цих теорій ніхто аргументовано не довів, але й не заперечив. Окрім цього, такі публікації гріють національне самолюбство та певною мірою утверджують суспільну самоповагу, що є явищем позитивним. Мова про значно пізніший історичний період.

Загальновідомо, що галичани завжди мали власне бачення української історії, відмінне від офіційного. Проте в одному аспекті погляди галицького загалу завжди й повністю збігалися з офіційною точкою зору: в тому, що стосується козаків, козаччини, Запорізької Січі й українсько-польської війни під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 рр. Непохитні постулати про те, що козаки були найкращими синами українського народу, безстрашними та безкомпромісними захисниками українських земель від татар, польської шляхти й інших ворогів, творці української національної держави й нині сприймають "на ура", без жодної спроби глянути на них критично. А це варто зробити хоча б заради історичної справедливості, щоб бодай частково очистити історичні факти від заїжджених штампів і вигадок доморощених "патріотів".

Для початку звернімося до походження козацтва як соціального явища. Загальновідомо, що перші козацькі ватаги формувалися з "уходників", першопрохідців, степових мисливців, утікачів від панщини, або, якщо називати на американський манер, "піонерів" Дикого Поля. Цілком зрозуміло, що там шукали прихистку й різноманітні авантюристи, пройдисвіти, злочинці й усі ті, хто мав проблеми зі законом. Щоб якось вижити в суворих умовах дикого степу, протистояти кочовикам, добувати засоби для існування, ці люди гуртувалися в інтернаціональні ватаги, які й ставали козацькими осередками.

Михайло Драгоманов у своїй праці "Про українських козаків, татар і турків" вказує: "Козаками спершу звалися вольні вояки, що своєю охотою ходили в степ за здобиччю або розбивали чужих, а часом і своїх..." Він також зазначає: "Були козаки християнські й татарські". До речі, серед великої кількості версій щодо походження слова "козак" немає жодної не лише україномовної, а й слов'яномовної. Ще відвертіше охарактеризував козаків Іван Крип'якевич у монографії "Запорізьке військо": "Під ім'ям козаків виступали тоді (мається на увазі кінець XVI - початок XVII ст., - прим. автора) люди різного стану й походження: безземельні селяни, малі міщани, панська челядь, дрібна шляхта; поруч з українцями були білоруси, поляки, волохи, серби, москалі". Коли такі різношерсті ватаги не могли стати на службу до якогось пана чи шляхтича, "тоді вони всі кинулися добувати собі хліб грабіжництвом і розбоєм. Розбещені ватаги всяких своєвільників проходили Литву, Білу Русь, Україну, нападали на міста, нищили села, поводилися скрізь, як у ворожій землі. Місцеве населення пробувало від них відбиватися, але тяжко було собі дати з ними раду". Чи не тоді було складено доволі нетипову народну пісню про Галю, яку підманули козаки, що їхали "із Дону додому", обіцяючи їй життя краще, "як в рідної мами". Що було потім, відомо всім, від малого до великого: козаки прив'язали нещасну дівчину "до сосни косами", далі "розбрелись по лісу, назбирали хмизу, запалили сосну із гори донизу". Як не дивно, в пісні жодним словом не вказано, за що Галя прийняла таку люту смерть від козаків. Дивує й те, що українці - великі любителі поплакатися, виспівують цей моторошний сюжет на бадьору, веселу мелодію, зазвичай на весіллях.

Лише з появою на Запорізькій Січі Петра Конашевича-Сагайдачного й обранням його гетьманом, 1616 р., вдалося навести відносну дисципліну в лавах козацтва, але в який спосіб? Один із сучасників зазначав: "Він (тобто Сагайдачний) був такий суворий, стримуючи козацьке свавілля, що з найменшої причини щедро проливав їхню кров". Виходить, що козаки не були такими вже шляхетними та високоморальними "степовими лицарями", якими їх беззастережно змальовують нині.

У згаданій праці академік Крип'якевич формулює ще одну надзвичайно цікаву, але зовсім не "розкручену" сентенцію. Ідеться про те, що Сагайдачний добре розумів: можливість прожити козакам давала лише воєнна здобич. Кращого об'єкта для її здобуття, ніж тодішня Отаманська Порта, годі було й придумати: багата імперія, що потопала в розкошах, до того ж населена іновірцями. Козаки й до цього неодноразово грабували її приморські провінції, але саме за наказом Сагайдачного козацький флот протягом короткого терміну зріс до 300 "чайок", саме під його особистим керівництвом козаки здійснили низку успішних морських походів на Крим, Малу Азію та Царгород. Виходячи з цього, теза про походи козаків до берегів Туреччини виключно задля визволення з неволі полонених українців та інших християн видається не надто переконливою. Натомість вимальовується військове формування з усіма ознаками піратської спільноти, якими в XVI-XVII ст.ст. кишіли південні моря й головні морські торгові шляхи між Європою і "Новим світом": суто чоловіча, полісоціальна, інтернаціональна община, під жорстким авторитарним управлінням, існує завдяки морському розбою та грабежам, що було, так би мовити, основним видом її діяльності. Всі інші функції (визволення бранців, охорона південних кордонів українських земель тощо) були похідними. До слова, хоча козаки й були вправними мореплавцями та воїнами, з кожного морського походу, за свідченням Боплана, поверталося тільки від третини до половини їх особового складу, тобто втрати були непомірно великими.

Попри те, що козаків вважали запеклими ворогами Туреччини, сусідство з ісламським світом наклало відбиток на їхній побут і звичаї. Перше, що наводить на думку про спорідненість традицій, які панували в Запорізькій Січі й ісламському середовищі, - це сувора заборона на перебування жінок у межах козацької республіки. Наприклад, Драгоманов із цього приводу пише: "За те, що хто-небудь заведе в Січ жінку, рубали тому козакові голову". Однак ані він, ані інші історики не дають чіткого та зрозумілого пояснення, на чому ґрунтувалася ця заборона. У суспільній свідомості образ запорозького козака тісно пов'язаний із нібито типовою лише для козаків зачіскою-"оселедцем" і штанами-"шароварами" (слово, до речі, також тюркського походження), що є не чим іншим, як черговим міфом. Річ у тому, що в середньовічній Османській імперії також панувала мода на "оселедці" та "шаровари" (це підтверджують тогочасні гравюри й картини), яку, очевидно, запорожці й перейняли. Стверджувати, що могло бути навпаки, принаймні несерйозно. А як пояснити факт, що головного героя українського козацького епосу звуть, скажімо, не Іваном, Петром чи Миколою, а Мамаєм - типовим татарським ім'ям?

Про ще одну рису, яка ріднить козацьку й ісламську спільноти вже згадували - тоталітарний суспільний устрій. Уважний читач може заперечити: в козаків, мовляв, була демократія - вони вирішували важливі справи, в тому числі й обирали гетьманів, усією громадою. Певною мірою це так. Однак Крип'якевич називає козацьку демократію "особливою". А особливість її полягала в тому, що під час ухвалення важливих рішень, за його словами, "більшість погрозами й терором примушувала меншість до послуху". При цьому нерідко застосовували методи фізичної розправи над непокірними.

Закінчення в наступному номері