Невизнання Німецьким Бундестагом Голодомору геноцидом зовсім нелогічне. У червні 2016 року Німецький Бундестаг визнав геноцидом масові вбивства вірмен 1915-1916 років. 20 роками раніше Німеччина визнала єврейський Голокост. Було підписано указ про відзначення 27 січня Дня пам’яті жертв Голокосту, що десятьма роками пізніше визнала також Організація Об’єднаних Націй.

Минулого тижня Міністерство закордонних справ Німеччини надіслало лист представникам Бундестагу з проханням не визнавати Голодомор 1932-33 років геноцидом, бо щойно у 1952 році Німеччина приєдналася до Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р., мовляв, до того часу геноциду не було. От такі дива.

Посол України у Берліні звинуватив українську сторону в бездіяльності, зокрема, окрему спільну комісію українських та німецьких істориків. Склад комісії від України очолює історик зі Львова Ярослав Грицак. Він підтвердив, що позиція німців позбавлена сенсу, але це тому, що недостатня кількість документації про намір Сталіна карати українців є причиною позиції німців. Мабуть, Грицаку невідомі такі документи, як лист Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 року, де Сталін пише, що треба придушити українські націоналістичні тенденції (постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 «Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі і в західних областях», в якій Москва недвозначно визначила своє ставлення до українізації та пов’язала це ставлення з хлібозаготівлею та ненаданням конечної допомоги продуктами, а також директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про попередження масових виїздів голодних селян по продукти з 22 січня 1933 р.). Ці три документи стосувались тільки українців і є незаперечним доказом геноцидного характеру голоду 1932-33 років. Грицак відомий своїм українофобством і зухвалістю, але має покровителів в Українському католицькому університеті включно з митрополитом, а сам митрополит користується заслуженими привілеями самого Рима, адже ж він вітав Папу Францішека, коли той зустрічався з Московським патріархом.

Колись я критикував Ярослава Грицака перед митрополитом. А митрополит був тоді тільки священником, але відповідав за напрям УКУ. Критика полягала в тому, що професор закликав українців впасти на коліна перед поляками за події на Волині. Я вимагав усунути його з УКУ. Отець чемно розповів мені про академічну свободу в УКУ. Я зухвало запитав, чи ця сама свобода була б актуальною, якщо б Грицак був атеїстом. Отець промовчав і ніяк не зреагував на мою зухвалість.

Якщо вже йдеться про Рим, то треба, мабуть, дещо сказати і про русинський сепаратизм Мукачівської єпархії. Стан справ на Закарпатті на початку 2019 року був таким, що у Мукачівській греко-католицькій єпархії йде до проголошення русинської метрополії «свого права», окремої від Української греко-католицької церкви. Все це робиться декількома особами. На чолі – єпископ Мілан Шашік, словак за походженням, який вперше прибув в Україну щойно у 1991 році, перебував тривалий час у Росії, і якого у 2002 році Папа Іван Павло чомусь делегував на посаду адміністратора Мукачівської єпархії. Щойно у 2009 році Мілан Шашік прийняв громадянство України. Без публічного обговорення влаштували «партикулярне право єпархії» та подали на затвердження до Риму. Пробивають це словацькі та мадярські лобісти у Ватикані при фінансуванні русинських єпархій Америки. Для прикраси сепаратизм одягнений у церковні шати. Служба безпеки України у цьому бездіяльна, хоча це підважує суверенітет держави. Вибачте, але я ніде не читав, що при зустрічах нашого Синоду УГКЦ з Папою порушують питання про цю справу.

Відносини сьогодні між Білим домом США та Києвом у напруженому стані через президента США Дональда Трампа. Тому дуже приємно було почути останні зізнання виконувача обов’язків посла США у Києві Вільяма Тейлора, котрий давав свідчення перед Конгресовою комісією, яка розглядає імпічмент того ж президента США. Посол Тейлор сказав: «Сьогодні є дві історії про Україну. Першою є ця, про яку ми дискутуємо і яку ви чуєте останні два тижні... У цій історії Україна є об’єктом... Але є друга історія про Україну – позитивна, понадпартійна. У цій другій історії Україна є суб’єктом. Це про молодих людей у молодій нації, які прагнуть звільнитися від минулого, надіючись, що нова влада остаточно побудує нову Україну, яка пишатиметься своєю незалежністю від Росії, з бажанням долучитися до західних інституцій та зажити безпечним та багатим життям. Ця історія окреслює націю, яка прагне інклюзивного, демократичного націоналізму, подібного до цього, що є у нас в Америці, тобто, у наші найкращі моменти... Через стратегічну важливість України у нашому бажанні творити єдину вільну Європу, через Республіканські та Демократичні адміністрації через три декади ми підтримували Україну... Ми повинні пишатися нашою підтримкою, а також тим, що ми дали відсіч агресії диктатора проти демократичного сусіда. Цю другу історію я лишаю з вами сьогодні».

Ось окреслення відносин між Україною та Америкою. Нам треба надіятись, що такі відносини будуть довготривалими, і не тільки з Америкою, але також з Німеччиною, Римом та іншими країнами. А з нашими українофобами ми вже дамо собі раду. У кожному випадку треба працювати. Бездіяльність тут не допоможе.