rss
12/10/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#365

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Діаспора \ Волинь, Полтавщина, Канада й ментальний український хутір Любов Василів-Базюк: листи, спомини, рефлексії…

До славного ювілею волинянки з Канади письменниці й патріотки Любов Василів-Базюк.

Продовження.
Початок – в №42/2019

З наближенням радянського «визволення» довелося попрощатися з рідним краєм. Через Лемківщину, Словаччину добиратися до Німеччини. Бомби, голод, табори – все це позначилося на здоров’ї тата. Приїзд до Канади – фізична праця, бо парафій вільних не було, а конфлікт між митрополитом Полікарпом та митрополитом Іларіоном залишив багато священників без духовної пастирської опіки. Тато в Німеччині був адміністратором канцелярії синоду УАПЦ та працював безпосередньо з єпископом Платоном у його єпархії, але митрополит Іларіон змусив тата залишити посаду, бо, мовляв, тато не мав «відпускної грамоти», а тому не міг працювати в централі УАПЦ – очолюваної митрополитом Полікарпом. Тато, будучи людиною дисциплінованою, залишився з митрополитом Іларіоном. Митрополит Іларіон увійшов до Канадської церкви спочатку тільки з отцем Григорієм Метюком, а решта священників, які прибули з Холмщини, тоді були змушені шукати роботи деінде, не маючи можливості займатися проповідуванням слова Божого мирянам.

Життя тата на чужині було нелегким. Він говорив, що тільки-но Україна звільниться від комуністів, то повернеться в Україну. На жаль, так не сталося, бо здоров’я було підірване. Тато упокоївся на 64-му році життя, похований у місті Торонто в 1964 р.

Родина Левчуків – два брати моєї бабуні – Григорій та Іван – закінчили Духовну семінарію в Холмі. Царський уряд силоміць вивозив мешканців Холмщини під час Першої світової війни в т. зв. «біженство», і тому багато холмщаків залишилися у Східній Україні. Отець Григорій загинув трагічно. Спочатку ховав людей, які вмирали на Полтавщині від голоду, а потім комуністи арештували його та замордували в Одеській в’язниці. Життя отця Івана, який досягнув ступеня архіпротопресвітера при правлячому єпископі Іларіонові (Іван Огієнко) в Холмі, було повністю присвячене Православній церкві. Під час того, коли Польща знищила 185 церков на Холмщині, мій дідуньо (брат бабуні по татові), віддано обслуговував всіх, де не було вже церков і парафій, писав скарги представникам польського уряду, просив митрополита Діонісія Варшавського обороняти церкви та народ, якого ночами гнали приймати римо-католицизм та ставати поляками.

Title 
 На конференції Наукового Товариства
ім. Шевченка в Канаді, з ліва до права, 
сидять - Богдана Фуртак, Любов Василів-Базюк,
Дарія Даревич,
Христя Стоділка-Цурковська  - 2016 р.
(світлина із газети Свобода)

Після приходу німців дідуньо за наказом митрополита Діонісія Варшавського став адміністратором Холмської церкви, обирав професора Івана Огієнка на єпископа та допомагав українізувати Холмську церкву. Після від’їзду Іларіона на еміграцію о. Іван знову став адміністратором Холмської і Підляської церкви. Коли Москва вимагала, щоб приєднати церкву в Польщі до Московської патріархії, то митрополит Діонісій дав розпорядження о. Івану їхати і підписати відповідні документи. Отець Іван так тим зажурився, не хотів їхати, відмовлявся, хоч іншому не було кому їхати, що напередодні від’їзду захворів. Стався інфаркт, і так закінчилося життя великого церковного діяча, кришталевої вдачі, вірного сина Холмської землі, українця, православного. Церква в Польщі не перейшла до Московського патріархату, а дідуньо не став зрадником.

Двоюрідний брат мого тата, отець Михайло Трохимович, його одноліток, 1900 р. н., закінчив також Волинську духовну семінарію і ніс слово Боже на парафіях Волині, а за німецьких часів – на Холмщині. Під час польських знущань він був першим православним священником, якого замордувала польська партизанка – Армія крайова (АК) – у селі Бусні 1942 року, в день Святої Трійці. Залишилася паніматка з чотирма донечками, віком від 4 місяців до 13 років. Ховав отця митрополит Іларіон у Холмі, тато був на похороні, а я з учнями Української гімназії теж була там присутня. Митрополит Анатолій Одеський і Херсонський, у світському житті – Андрій Грисюк, народився у Ковелі. Але його батьки також походили з містечка Тишівці. Він доводився двоюрідним братом моїй бабуні по татові. Закінчив Волинську духовну семінарію у Житомирі, академію в Києві, був кандидатом наук з богослов’я в Салоніках, у Греції. Росіяни забрали його з професорської посади з Києва до Москви, а потім перевели до Казані. Був тричі засуджений на заслання, битий у Бутирській в’язниці у Москві, де йому поламали ребра та щоку. Під час другого арешту відісланий у Туркменію, де відбув повну ізоляцію протягом чотирьох років. Наостанку у сані митрополита Одеського і Херсонського (також короткий час і Харківського) арештований та засланий до республіки Комі, де закінчилося його життя у великих муках, у січні 1937 р. Московська церква і Українська Московського патріархату канонізували його як святого Анатолія.

Святий Амвросій, у світському житті Василь Гутко, також двоюрідний брат моєї бабуні, народився в Тишівцях, закінчив Холмську духовну семінарію, академію в Петербурзі, кандидатуру в Салоніках, Греція. Маючи великі здібності, закладав православну церкву у Кореї, на Алтаї, Донщині. В Україну йому дозволили приїхати як ректорові Волинської духовної семінарії в Житомирі, де після того висвятили на єпископа у Волинську єпархію. На Холмщину не пустили, хоча вірні Православної церкви Холмщини просили, щоб він очолив їхню церкву, а Московська патріархія призначила в їхню церкву росіянина Євлогія. Єпископ Амвросій не міг погодитися з розпустою в московській церкві, в монастирях, із примусовим переведенням татар на християнство. Тому він став невигідним московській церкві, і його заслали на покуту до монастиря в Свяжеськ, де він продовжував засновувати «Братство тверезих», забороняв монахам варити «бражку», проводити аморальний спосіб життя та виступав проти комуністичної пропаганди. Його двічі арештовувала комуністична влада. З особистого наказу Троцького був замордований 9 серпня 1918 р. на станції Тюлем. Московська церква його тепер канонізувала. Написала про життя наших малознаних холмсько-волинських діячів на церковній ниві, які працювали для свого народу, але наші «добрі сусіди» – поляки та росіяни – визначили для них інший шлях. Характерним є те, що вони були відданими захисниками Української православної церкви та українського народу. Вічна їм пам’ять і слава...».

В останньому листі мені з Торонто до Лохвиці від 21 вересня 2019 року, якраз у день святкування Різдва Пресвятої Богородиці, Любов Василів-Базюк доповнює свою розповідь про трагічний шлях українського священництва: «…З родини мого тата 10 людей забили в містечку Тишівці, біля Червенських Валів, колишньої столиці Волинської держави – м. Червень – яка об’єднувала Велинян, Дулібів і Деревлян, я там була, а між забитими людьми з м. Тишівці був тата двоюрідний брат і товариш по Духовній семінарії в Кременці о. Михайло Трохимович. Його замордували поляки на сходах до церкви на Святу Трійцю в селі Бусні, як ішов служити в 1942 р. Похорон був у Холмі, тисячі народу і всі священники, мій тато, вся гімназія і всі школи Холма ховали о. Михайла. Собор Холмський німці віддали Українцям, бо поляки перший раз забрали в 1921 р. Саркофаги під собором княжої родини Данила розбили і тлінні останки розкинули по підвалі. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) зі сященниками відновили саркофаги, зібрали тлінні останки, де також був похований князь – король Данило, відновили підземелля, служили служби, панахиди, а поляки вдруге забрали собор 1944 р. восени і цементом залили підземелля. У соборі за перших часів заштукатурили стіни і весь розпис ікон, викинули чудові іконостаси (було три іконостаси). Собор дуже великий, а тепер вдруге викинули іконостаси, змінили на костел. Я була тричі в Холмі та оглядала собор, де служив і був настоятелем брат моєї бабуні о. аріпротопресвітер Іван Левчук. Ікону Чудотворну Матері Божої зберіг і вивіз з Холма отець Гавриїл Коропчук, батько о. Мученика Лева, і його сестри в Луцьку, бо комуністи шукали, але не знайшли, тепер відновили ікону за України.

На Холмщині і Підляшші замордували 8 священників, які були канонізовані і піднесені до лику святих. Ви мені нагадали страшні часи, я ж чотири роки була в Холмі в гімназії, це була перша еміграція, втекли від большевиків, були б тата і нас вивезли на Сибір, тато не хотів підписати вимогу стати стукачем, донощиком на парафіян в селі Богоюби, за 5 км від Луцька, де всі молоді хлопці належали до ОУН, тато з молоддю працював. ОУН перевела тата, отця Василя Варварова (шваґра моєї мами), полковника армії Симона Петлюри зі села Озденіж, і разом з 11-ма молодими хлопцями з Боголюб наприкінці січня 1940 року по кордону ріки Буг, по льоді, на німецький бік. Члени ОУН давали сани; була зима, снігу багато, через кожні 4 села міняли коней і сани, днями переховувалися і куняли по клунях, а ночами члени ОУН перевозили їх якомога далі до ріки Буг, це забирало 4 ночі, щоб доїхати. Зі села Боголюб усіх вивезли на Сибір, лишилися три родини з чудового села.

Мій тато не міг пережити польського звірства над людьми Холмщини і всього Закерзоння, а про росіян не міг спокійно говорити. Мав на заході Канади парафію, пів року, і парафіяни вимагали, коли Сталін помер, щоб тато служив панахиду по ньому, тато їм сказав, що за ним навіть собаки не будуть вити, а молитись за нього не буде, бо він не був християнином, а катом, то тато їм не сподобався, бо вони були комуністами, а щоб їх канадський уряд не переслідував, то мали церкву. Потім та парафія поділилася. Ті, що не були комуністами, залишилися, а комуністи відійшли, їм дали іншого священника, а батьки повернулись до Торонто, тато вже не хотів їздити по Саскачевані, хотів бути з нами, доньками, передусім, зі сестрою, яка лікувалася від туберкульозу. Хвороба дала про себе знати в Західній Німеччині, там сестру трохи підлікували, а в Торонто перевірили і вимагали один рік лікуватися, лежати, нічого не робити. Спочатку я доглядала, допомагав мені мій чоловік, бо я працювала і була вагітна, а тоді приїхала мама і тато і допомогли мені. Тато був незламним патріотом…».

…Що ж, думаю я собі, уважно читаючи уривки з книг та своєрідні листи-сповіді з Канади від письменниці й патріотки Любові Василів-Базюк: дуже трагічна наша доля, але вона наша, українська, хліборобська, козацька, чумацька й, зрештою, хуторянська, дякувати Богові! «…Не проміняємо ми її на городянську, нібито кращу, і свити своєї чесної і неповинної не оддамо ні за які саєти і оксамити», – як писав колись філософ історії й «першорядна зірка» українського письменництва, «один з корифеїв нашої літератури», уродженець північної України Пантелеймон Куліш, бо ж «хутір», на його на думку, відрізняється від міста простим, натуральним, природним життям, чистою людською душею та праведним образом мислення. На моє тверде переконання, таку чисту душу й праведний спосіб мислення має наша знаменита ювілярка українського роду з Канади Любов Василів-Базюк, яка 30 вересня цього року святкувала свій славний ювілей.

«Многії літа вам, пані Любо!» – лунає з полтавських теренів.

У школі св. Миколая відбувся благодійний показ нової колекції Оксани Караванської

Конференція у Бостоні зібрала українських музейників і бібліотекарів США та Канади

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com