rss
11/20/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#364

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Час Героїв

У вересні Україна втратила не одного сина. Справжні воїни, мужні захисники, ще зовсім молоді. Якби не загарбницькі дії Росії, всі вони б жили мирним життям. Кожна смерть українського бійця – на совісті, насамперед, найвищого керівництва Росії. І за цей великий злочин їм ще доведеться відповісти. Українським Героям – вічна пам’ять і шана.

Максим Кондратюк

Максим Володимирович Кондратюк народився 24 липня 1993 року, в місті Красилів, Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.

Старший сержант, військовослужбовець 8-го окремого полку спеціального призначення.

10 вересня у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил він отримав численні вогнепальні уламкові поранення через підрив на протипіхотній міні. Був евакуйований до Харківського військового шпиталю, в якому 14 вересня близько 7:00 від отриманих ран помер.

Похований 17 вересня у Красилові. У нього залишилися батьки, дружина та донька.

Title 

Андрій Сторожук

Андрій Юрійович Сторожук народився 26 лютого 1992 року, в селі Педоси, Хмільницького району, Вінницької області. Коли хлопцеві було три роки, його забрала до себе на виховання бабуся, і він мешкав у Полтаві. Десять років тому вони повернулися назад до рідного села.

9 березня 2015 року його було призвано за мобілізацією, він служив у лавах ЗСУ до 20 квітня 2016 року. Через два роки, 26 січня 2018 р., Андрій підписав із ЗСУ контракт на пів року та проходив службу на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї окремої артилерійської бригади, звідки звільнився у вересні того ж року, перейшовши за новим контрактом працювати водієм відділення забезпечення Хмільницького ОРВК. З липня 2019 року він був відряджений до зони ООС.

Він завжди був дуже добрим та неконфліктним, ніколи не пасував перед труднощами, мав гарну звичку долати всі негаразди з посмішкою. До того ж, Андрій Юрійович мав щире серце патріота. Коли у військкомат надійшов наказ про відрядження до зони бойових дій, він одразу почав збиратися, казав, що готовий їхати будь-якої миті, адже має за плечима бойовий досвід.

Старший солдат, старший механік-водій механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 24 вересня у районі міста Мар’їнка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 27 вересня у рідному селі. У нього залишилися бабуся та син.

Title 

Олександр Марків

Олександр Сергійович Марків (позивний «Чумак») народився 6 серпня 1981 року, в місті Обухів, Київської області.

Після навчання в Обухівській школі № 5 Олександр 2003 року закінчив факультет правознавства Університету Державної фіскальної служби України у місті Ірпінь, де отримав спеціальність юриста. Там пройшов програму підготовки офіцерів запасу, де отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Через два роки вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом, отримав фах магістра з обліку та аудиту. Також закінчив курси з підготовки фахівців митного оформлення товарів у Асоціації митних брокерів України.

Працював у впроваджувально-виробничому підприємстві «Біор», в Українському науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, у Державній податковій інспекції Обухівського району, у ПАТ «Київський картонно-паперовий комбінат» та у ЗАТ «Ерго» Обухова.

Брав участь у Революції гідності 2013-14 років (під час тих подій мешкав у Жовтневому палаці). З березня 2014 до лютого 2015 років Олександр Сергійович служив у лавах Збройних сил України, прийшовши навесні 2014 року до військкомату добровольцем. Служив командиром взводу на БМП у 72-й окремій механізованій бригаді, де отримав звання лейтенанта, а потім – старшого лейтенанта. Декілька разів йому щастило залишитися живим після шалених обстрілів. Коли він брав участь у рейді під Зеленопіллям, його підрозділ потрапив під обстріл із «Градів». В Олександра Сергійовича все згоріло, залишилися лише шолом, камуфляж та автомат, але він тоді вижив. Потім у районі Гранітного у його БМП найманці РФ влучили з ПТУРа, машина згоріла вщент, але він вижив.

Після закінчення служби у 72-й ОМБр його було відряджено до Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, де він пів року провчився на курсах командира зенітно-ракетного взводу. У березні 2016 року він пройшов відбір та розпочав свою службу у лавах Бригади швидкого реагування Національної гвардії України. Спочатку обіймав посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення, а згодом перевівся до зенітно-ракетного дивізіону. У 2018 році під час перебування бригади на ППД у Гостомелі служив у штабі (займався організаційними справами), але увесь час виказував бажання потрапити на «нуль», рвався у бій.

Олександр був дуже світлою та веселою людиною, завжди всім допомагав. Навіть маючи офіцерське звання, нічим не ставив себе вище від інших. Коли треба було, то чистив на кухні картоплю разом з кухарями підрозділу. Лейтенантом він був лише на папері, а у житті – звичайним, товариським та надійним побратимом, який не припиняв піклуватись про своїх підлеглих, водночас, нічим себе серед інших не виділяючи.

Він жваво цікавився історією, літературою за цією тематикою, вивченням західнослов’янських мов, вітрильним спортом, туризмом та легкою атлетикою. Починаючи з 2009 року, брав участь у реконструкціях історичних подій (УНР, Січові стрільці, УПА, дивізія «Галичина»), був активним членом київського клубу історичної реконструкції «Повстанець». Щиро та віддано любив Україну, не показово, а на тих тонесеньких струнах невидимого зв’язку зі своєю Батьківщиною. Ця людина достеменно знала, що таке – бути патріотом. Такі люди несуть на своїх плечах країну, і саме вони творять історію. Такі люди, як Олександр Сергійович, є взірцями нескореного українського духу.

Старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України.

27 вересня о 16:47 у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у Донецькій області під час мінометного обстрілу наших позицій він отримав важке уламкове поранення голови, від якого помер о 19:30 під час операції у лікарні Світлодарська.

Поховали Героя 30 вересня в Обухові. У нього залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та син.

Title 

Володимир Аджавенко

Володимир Анатолійович Аджавенко (позивний «Аджа») народився 20 травня 1995 року, в Маріуполі.

Свою війну «Аджа» розпочав у складі окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади, а 30 червня 2015 року був призваний до батальйону «Донбас», служив солдатом на посаді стрільця-санітара 6-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону спеціального призначення (резервний батальйон) 18-го полку спеціального призначення Національної гвардії України. Він брав участь у боях у районах Широкиного та Мар’їнки, хлопець з очима, сповненими якимсь запальним вогником до бою, адже він виріс у Маріуполі, місті, яке дуже постраждало під час першого року війни.

Володимир дуже захоплювався боксом, брав участь у різноманітних змаганнях, мав декілька нагород. Він, взагалі, був спортивною людиною, цікавою та позитивною, доброю та веселою. Володимир завжди був готовим їхати на бойові виклики, куди накажуть, попри можливі ризики та небезпеки. 19 вересня 2016 року він звільнився з батальйону (на той час обіймав посаду старшого стрільця-кулеметника 5-го відділення 3-го взводу 3-ї роти БСП «Донбас» (РБ)) та повернувся додому. Але вже за пів року пішов знову до війська, підписавши із ЗСУ контракт.

Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

11 вересня близько 13:00 в районі селища Піски, Ясинуватського району, Донецької області, в «Аджу» поцілив снайпер найманців РФ. Поранення було надважким. Куля увійшла під лівим оком та вийшла зі скроні, розтрощивши кістки та частину мозку. Спочатку його доправили до лікарні міста Селідове, а потім гелікоптером військової авіації перевезли до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Володимир понад два тижні боровся зі смертю, але цього разу вона перемогла. 28 вересня о 23:30 він помер.

Поховали Володимира Анатолійовича у Маріуполі. У нього залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»
(https://censor.net.ua/ua/r3151288)

Звитяжне серце. Герої назавжди

«Він був справжнім – скрізь і завжди»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com