rss
11/22/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#364

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Чим закінчуються запитання без відповідей

Коли від представників влади доводиться чути стандартні бюрократичні вирази на зразок «Без Вас розберуться», «Там, на горі, краще знають», «Вже все вирішено, нічого не змінити», мимоволі пригадується те, до чого це потім призводить. До втрат, страждань, поневірянь на чужині й до такого, що часом не хочеться згадувати.

Такі історії має в своїй пам’яті майже кожна українська родина. Розкуркулення, виселення, голодомори, розстріли, життя з тавром «вороги народу». І щоразу все починалося з осоружного «Без Вас розберуться».

Ніхто нічого не пояснював. Питання ставити забороняли. Прийшли серед ночі, відібрали, вивели, вивезли… Діти нічого не знали про батьків, батьки – про дітей. Забирали усе нажите, змушували далі животіти у злиднях, поневірятися «комуналками», й щоразу кожному новому поколінню доводилося самостійно спинатися на ноги, бо зусиллями зайд загарбників від статків дідів та батьків нічого не лишалося.

Мою прапрабабусю по материній лінії, Юлію Антонівну або пані Юлю, а вона справді була пані, більшовики позбавили усього, чого можна була позбавити. Та усіх. Крім життя і крім доньки. Маєтностей, як би сьогодні сказали, активів. У них розквартирувався учорашній одеський кримінальник (а на цей прошарок, здебільшого, й спиралася ВКП(б)), а тоді вже радянський воєначальник-погромник Грицько Котовський. Йому подобалося, як пані Юля смачно готує й особисто подає йому на стіл, а ще як вона розмовляє французькою та грає на фортепіано. Інакше її теж би «в расход пустили».

Без жодних пояснень. «Так треба». «Це ж не ми вирішуємо, шановна, Ви ж розумієте? Нам наказали, ми виконуємо».

Років за 15-ть доньці пані Юлі з чоловіком та чотирма дітками НВКС організовує мандрівку до Казахстану. В один кінець. Сталін готувався почати Другу світову, попереду у нього було вторгнення до Польщі, тому прикордонну частину Української РСР пришвидшеними темпами звільняли від «небажаних елементів». Завантажили з іншими, такими, як вони, у товарні вагони. І вперед… «Там уже будете розбиратися, як приїдете».

З цінного майна родина змогла узяти зі собою лише корову. Годувальниця ж! Але тривалого переїзду тваринка не витримала й на новому місці невдовзі здохла.

А 37-го – у депортації – прийшли за татом. «Без питань!». «На вихід!».

«Я повернуся. Чекайте», – сказав він, як казали тоді мільйони своїм близьким. Якщо встигали.

«Повернувся» прадід мій у вигляді конвертика з папірцями від прокуратури Казахстанської РСР аж наприкінці 80-х років, за Горбачова. А до того ніхто не знав – не відав, де похований. І чи похований. Дружина й діти на ту безіменну, братську могилу (а страчених за вироком «трійок» згрібали до спільної ями) не їздили. Користуючись загальною панікою й безладом 1941-го, вони знайшли спосіб повернутися назад, на Батьківщину. Так, уявіть собі, верталися назустріч колонам евакуйованих з європейської частини Союзу, чудово знаючи, які «гості» чекають їх попереду. Але постановили, що краще вмерти вдома, ніж жити на засланні.

На рідному Поділлі двох онук пані Юлі забирають на примусову працю до Німеччини. Червонопрапорні зі свастикою теж нічого не пояснювали, як і червонопрапорні із зіркою. Відрядили на шкідливий для здоров’я оборонний завод. Високі такі, гарні, міцні дівчата, білявки з блакитними очима. Ніби близнючки, хоча й з різницею у віці. Майже «арійської» зовнішності… Але не фольскдойчі, не «обрані», не німкені, тому мусіли працювати на найважчих ділянках. Одна з них на тому виробництві сліпне, але лишається живою.

Звільняли їх британці з американцями, не Совіти. А то ще хто знає, як би доля склалася. Вони, як діти «ворога народу», та й після цього «самовільного» виїзду назад до України чудово відчували, що на них чекатиме тут, по сей бік залізної завіси. Там і лишилися.

А пані Юлю, до речі, Бог милував. Благословив 100 роками насиченого життя. Останній свій період вона провела у «хрущівці» на Повітрофлотському проспекті у Києві, навпроти нинішнього Генштабу ЗСУ.

Онукові її – наймолодшому з отих чотирьох доньчиних дітей – судилося стати дідом авторові цих рядків. Зробив кар’єру технічного інтелігента, став майстром цеху, одружився з великою начальницею. «Все, як у людей», – казали про таких за брежнєвського Застою. Але те, що він зростав без батька, що переніс примусове вивезення, що був сином «ворога народу», – це відчувалося. Ці дитячі страхи та комплекси не могли з нього вийти.

Міцним був дід, дужим, я би сказав, надзвичайної фізичної сили. Аж тут – Чорнобиль. І знову все пройшло без пояснень. Що можна, а чого – ні, де людям слід берегтися, дбати про себе, від чого відмовитися у звичному способі життя, у харчуванні? Перейменована народом на «радіаційну» радянська окупаційна адміністрація підло мовчала.

Мовчанкою і примусом супроводжувалася відправка українців на колоніальну авантюру Росії в Афганістані, нічого не пояснювали й тоді, коли знецінилися карбованці на ощадних книжках. І в багатьох-багатьох подібних випадках.

Кучма керувався одному йому зрозумілими міркуваннями під час підписання Великого договору про дружбу з РФ, Медведєв тишком-нишком підсунув Януковичу у Харкові угоду про Чорноморський флот, і «легітимний» безшумно поставив під нею свій підпис. Уже з початком війни звідкись з небуття узявся монопольний уповноважений на перемовини з Путіним його кум Віктор Медведчук, який наразі досягнув в Україні такого впливу та становища, скупив таку кількість партій і телеканалів, що фактично перетворився на найвпливовішу фігуру з обсягом повноважень значно більшим, ніж у формального голови політради «Опозиційної платформи – За життя». І хто його першим повернув у велику політику після 10 років відсутності в інформаційному полі (2004-2014)? Не кажуть, мовчать.

Одні люблять натякати, що то все Меркель просила включити його у переговорну групу щодо Донбасу. А Меркель, мовляв, діяла на прохання Путіна. Порошенко, своєю чергою, погодився з Меркель, ніби як керуючись бажанням залучити всі можливі сили та резерви. Інші наголошують на мандаті Медведчука від СБУ, що свого часу без особливого ентузіазму визнав Маркіян Лубківський, радник призначеного за Турчинова голови даного відомства Валентина Наливайченка.

Не менш нез’ясованим досі лишається потрапляння на фінансовий ринок України російського державного «Сбербанку». Під час війни провідна економічна структура країни-агресора розвинула тут мережу в більш, ніж 100 регіональних відділень, викачуючи звідси, з кишень українців, мільярди доларів й неабияк впливаючи на діловий клімат у країні. Не кажучи вже про приватний російський «Альфа-Банк» – тепер ледь не провідний в українських містах. Звідки це все взялося і чому саме в останні роки, за чийого сприяння й на яких таких умовах – нам того не пояснюють. Є тільки позиція Нацбанку про неможливість відкликання ліцензії того ж «Сбербанку» без відповідного рішення Верховної Ради та РНБО. Але названі органи центральної влади не надто переймалися цим до Зеленського, а тим більше не робитимуть щось у цьому напрямку за Зеленського.

Водночас, під егідою «оздоровлення банківської системи» НБУ відкликав дозволи практично в усіх українських банків-середняків. «Так треба». Кому треба? Навіщо? Нам сказали, що то вимога МВФ.

Попри бойові дії на Донбасі, невпинні обстріли з боку Росії та її найманців і постійні смерті наших воїнів, ані російські банки, ані російські дипломатичні представництва ніхто не чіпав і не чіпатиме. Володимир Зеленський з партією «Слуга народу», взагалі, схоже, готують нас до широкого компромісу з Москвою. На її умовах.

А умов тих – рахувати не перерахувати. І відступ наших Збройних сил зі своїх, политих кров’ю, позицій на Донбасі, і вибори по той бік лінії розмежування, й узаконення організацій сепаратистів, і амністія, й автономія для них у Конституції, і російська мова як офіційна. Перші з них підписано керівником українського представництва у мінській Тристоронній контактній групі (ТКГ) Леонідом Кучмою в робочому кабінеті президента Зеленського й називаються вони «формула Штайнмаєра» (в народі – «формула Шахер-Махера»).

Ситуація ж вимагає відкритого обговорення з виборцями. Не можна діяти, не погодивши з народом такий, м’яко кажучи, ризикований набір забаганок Кремля, нехай і в ім’я довгоочікуваного миру. Тобто, спершу варто відкрити всі карти, сказати про все, що від нас вимагають і на що ми можемо погодитися, припинити грати в смертельно небезпечну мовчанку, потім запитати, що про це хто думає, вислухати всі «за» та «проти», якщо треба, то спробувати переконати у своїй правоті, а якщо щось – з оприлюдненого – виявиться геть неприйнятним, то взагалі від нього відмовитися і шукати запасні варіанти.

Так діяли на Січі Запорозькій. Так прийнято у розвинутих демократіях.

Але чогось схожого ми не бачимо. Без жодних обговорень, без затвердження тієї самої «формули Штайнмаєра» на рівні парламенту Україну штовхають у прірву капітуляції. Саме так воно виглядає зовні.

Зеленському ставлять запитання. Приходять на прийом до нього чи до перших осіб Офісу президента й запитують. Однак, нічого чіткого у відповідь не чують.

«Я запитав у головнокомандувача, яку стратегію він має, що ми будемо робити з окупованими територіями: або воювати за них, або здаватися, або якийсь інший план. Я очікував хоча б на якесь розуміння, але президент сказав, що плану як такого немає, є зараз єдина мета – дійти до Нормандського формату (до зустрічі з Путіним у Парижі – Авт.), а там побачимо, буде як буде», – розповів днями голова ВГО «Ветеранське братерство» Дмитро Шатровський під час засідання оргкомітету з підготовки громадського святкування Дня захисника України (14 жовтня) й запланованого у цей день вже другого всенародного віча «Зупинимо капітуляцію!».

«Плану як такого немає». Це, зауважте, слова глави держави.

Отже, на Банковій розраховують або на диво, або на певну «секретну зброю».

«Я думаю, що президент Зеленський, коли погоджується на вибори на Донбасі, політично наївно сподівається, що його партія «Слуга народу» ці вибори виграє», – каже аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва Володимир Горбач.

На окупованих територіях, певна річ, теж дивляться телебачення, теж є такі, хто любить гумористичні шоу «95 кварталу» і такі, кому до вподоби кінофільми за участю Зеленського-актора. Однак, чи дадуть їм вільно проголосувати представники російсько-терористичних сил? Адже ОБСЄ гарантує забезпечити спостерігачами лише на 800 із 2300 виборчих дільниць «Л-ДНР», тобто, по одному на три дільниці, і будуть це громадяни Білорусі і Казахстану, а з підконтрольної території ніхто не захоче їхати на голосування до російських офіцерів та місцевих бойовиків.

Мовчання на тему Донбасу здатне виявитися самовбивчим і для України загалом, і безпосередньо для «слуг народу». Згідно із закритими соціологічними даними, що є у розпорядженні політтехнологів, лише протягом вересня через відсутність обіцяних стрімких економічних перетворень рейтинг чинного президента просів на 10% й тенденція зберігається далі. Саме тому, кажуть експерти, нова партія влади відмовилася від проведення місцевих виборів.

Що з тим рейтингом робитиметься у жовтні – на тлі акцій проти продажу сільськогосподарських земель (на цю тему теж запитань більше, ніж відповідей) і, безумовно, на тлі вірогідно відступу на Сході – зрозуміло.

Разом з тим, усі ці рейтинги – це ніщо порівняно з реальною загрозою розправ над проукраїнськими мешканцями 30 населених пунктів, які ми маємо віддати невідомо кому за «формулою Штайнмаєра». У тому ж, що подібне станеться знову, в багатьох немає жодних сумнівів.

Міжнародні візити як школа політики

Що горить і що палає?

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com