Скільки я пригадую президентів України, стільки ж у пам’яті спливає та обставина, що всі вони завжди кудись їздили. І добре, якщо б по Україні. Адже вивчити свою країну, яку жоден із них достеменно не знав і не уявляв – це було б корисно для управління і пізнавально для душі.

Пригадую одну з поїздок президента України, яку готував разом з Адміністрацією президента України також і Кабінет міністрів України, в апараті якого я тоді мав нагоду працювати. Оскільки мене також залучили до складання плану поїздки, я мав змогу бачити, які правильні та серйозні об’єкти були заплановані для відвідування, яким щільним був графік поїздки. І якби мене запитали перед поїздкою – чи корисною буде ця поїздка для президента, я б зі щирим серцем відповів би: «Звичайно! Дуже корисною!». Адже план її був вилизаний до дрібниць.

Коли мені повідомили, що я також включений у супровід і поїду, я цьому зрадів. Мені, професійному політологові, політичному психологу, загалом, теоретикові, котрий тільки почав працювати в апараті уряду, було дуже цікаво – якою мірою втілиться у життя програма поїздки, як збагатиться президент по її закінченні конкретними знаннями місцевих умов і особливостей і як, взагалі, відбувається у реальності те, що ми так ретельно готували на папері, засиджуючись на роботі допізна.

Першим об’єктом відвідування було державне підприємство стратегічного значення. Прямо з аеропорту ми помчали туди, і я був переповнений очікуванням цікавих подій.

Яким же було моє здивування, коли президент у супроводі губернатора, мера, директора заводу, свого та їхнього почту, який разом складав доволі велику групу осіб, вихором промчав по цехах, на ходу вислуховуючи директора, мера, губернатора. Ні ґрунтовної наради зі спеціалістами заводу, ні зустрічі з колективом, на якій би глава держави міг би почути з перших вуст і професійну, й особисту, людську інформацію, не було. Поспішали – адже президента чекали у другому місці. Там все повторилося. Потім – у третьому. Те саме. Потім – обід. Після якого – короткий відпочинок, і все по-новому – до вечора. Потім довга вечеря – уже з тостами, добрячою випивкою і розімлілою розмовою, котра весь час зіскакувала з ділового тону на анекдоти, чутки, плітки – і все це з добродушним сміхом.

Не знаю, як хто в той день, а я був просто прибитий розчаруванням. Може, я, за наївністю, мав перебільшені очікування, може, за недосвідченістю не міг вловити той процес збагачення президента новою інформацією, але суб’єктивно був впевненим – візит цей не дав і половини того, що група планування туди закладала. Поділившись в обережних виразах своїм здивуванням та розчаруванням з досвідченим колегою, почув його добродушний сміх і побажання розслабитися. «Все нормально!» – сказав він. І запитав: «А ти чого чекав?».

Я не став розповідати, чого я чекав. І коли невдовзі поїхав у супровідній групі президента на міжнародну зустріч, уже рожевих окулярів не одягав. Не дивувався.

Скільки часу політики присвятили прогулянкам, застіллю і ритуальним розмовам, які ні до чого не зобов’язували, – уже не рахував.

І ось тепер, дивлячись, як новообраний президент України здійснює свої міжнародні візити, дуже хочу, щоб якомога швидше вони стали для нього школою політичного та дипломатичного зростання.

Все-таки, погодьтеся – яким би розумним від природи, виховання та освіти ти не був, відсутність спеціальних професійних знань і досвіду здійснення політичних та управлінських функцій щодо керівництва державою породжує значну напругу і величезні ризики помилитися. Зробити щось не так. Або зробити так, проте пізно. Або ж не зробити зовсім, бо не встиг, не вважав за потрібне, врешті-решт, знав, хотів, але не зумів.

Пам’ятаю, як багато і далеко їздили наші президенти. І в Європу і в Америку – Північну та Південну, і в Азію, і, здається, навіть в Африку, на Близький та Далекий Схід – а результат?

З ким з тих країн, де за цих 28 років побували наші очільники, ми маємо тісні взаємовигідні політичні та економічні стосунки? Гуманітарне взаємозбагачення? Залучення інвестицій та туристів?

Ви скажете: війна. Так. Війна. А до 2014 року, коли Україна була і виглядала мирним острівцем серед розбурханого світу? Чому й тоді до нас їхали неохоче, мало вкладалися в нашу економіку, відвідували з метою ознайомлення туристи?

Закони були погані? Гарантій інвесторам не вистачало? Корупція зашкалювала? Суди не давали гарантії об’єктивного правосуддя?

Усе це так. За останні роки зрушення на краще є. Президента України ось зовсім нещодавно приймав президент наймогутнішої держави світу – США.

Вони спілкувалися. Чудово. Успіх! Аж ось довелося нам усім прочитати стенограму того спілкування. І телефоном, і особистого.

І що ж ми побачили?

Корисливість одного і пошуки правильного тону розмови іншого. Вираз обличчя – самовпевнений – одного і дещо розгублений – іншого. Надії на допомогу та співпрацю одного і байдужість, аж до роздратованості – коли не отримав особисто бажаного компромату на суперника – іншого.

Усе це – уроки. Школа політичного зростання для нашого молодого президента. Вони є різними, ці уроки. Інколи важкими, інколи достатньо формальними.

Ось вперше президента України запросили на інтронізацію імператора Японії. Успіх? Успіх. Школа? Школа. Але ж запрошених туди – глав і представників держав – аж двісті! Двісті держав! Куди йти, з ким зустрічатися, про що говорити?

Бачимо, що президент України був прийнятий прем’єр-міністром Японії Абе. Якою могла бути ця зустріч в умовах, коли приїздить двісті глав держав та урядів? Звичайно ж, формальною, ритуальною, прохідною.

Але і це – урок. І контакт – нехай і короткий, зате особистий, що в політиці завжди цінується. Далі, на полях цієї події – зустріч з Нурсултаном Назарбаєвим. Президентом? Ні. Казахстан очолює уже інший політик. Але всі втаємничені знають – в Казахстані Н. Назарбаєв без усіляких офіційних посад продовжує все тримати залізною рукою.

Крім того, до його думки може прислухатися президент РФ В. Путін.

То корисною є ця зустріч президента України з, нібито, відставним політиком? Дуже корисною. Потенційно. А наскільки ця потенційність може перетворитися в актуальність – залежить уже не від одного В. Зеленського.

До цього В. Зеленський відвідав Балтійський регіон, мав зустрічі з офіційними посадовцями. Сподіваємося, з користю для України.

Президент України Володимир Зеленський та перша леді Олена Зеленська ще молоді, вони не звикли ще до своїх посад. Вони тримаються за руки, як молодята, щиро радіють, посміхаються на міжнародних зустрічах – ніби не вірять, що це насправді відбувається з ними. Але, в той же час, проходять політичну школу.

І її треба пройти якнайшвидше – в інтересах України та українців усього світу.