До славного ювілею волинянки з Канади письменниці й патріотки Любов Василів-Базюк.
«Хутір» у концепції знаменитого волиняка, вихідця із Здолбунівщини Уласа Самчука – універсальна картина селянського світу, де впродовж тривалого часу зберігалися найважливіші ознаки українського етносу, його традиції, звичаї, мораль. У своєму романі «Втеча від себе», що вийшов друком в Інституті дослідів Волині у канадійському Вінніпезі майже чотири десятиріччя тому, письменник пише про хутір як про «щось як легенда», на кшталт сакральної національної міфологеми, яка тісно пов’язана з великою містерією українського селянського життя. Хутір і хуторяни були плоттю нашого народу, що асоціювалися з білим океаном, у далечіні якого ходили покоління предків, поверхню якого краяли плугами, даючи плід землі, а ті, хто не лишався на хуторі, йшов у всі кінці світу і скрізь ніс із собою велику душу. У. Самчук вважав збереження хуторів запорукою існування не тільки окремої родини, алей й цілої української нації, бо там, на хуторі, «...все тут довкола – це ти сам... Суцільна простота, незламна воля, невпинна послідовність, основа основ будівлі буття…». Я народився у натепер «глухому» полтавському селі, як раніше ще мовилося, хуторі Сокириха, понад п’ять «з гачком» десятка років тому – 29 вересня 1961 року. Мені й досі любі та щемні слова письменника Степана Васильченка, який колись писав: «…На моріжку біля тину сидить уже цілий гурток хуторян; біліють сорочки, видніються кудлаті голови, босі ноги, тихим блиском сяють заспані очі…». Отой тихий блиск в очах – це щось магічне, суто українське, правічне, наше, українське, полтавське й волинське.
|
Книга Любові Василів-Базюк |
У давнину велике волинське село, яке важко, на відміну від моєї родинної Сокирихи, назвати хутором. Видерта, що раніше мало назву Видерть.
Це про нього та його мешканців, волинських селян хуторянського штибу, в своїх спогадах написала знаменита українка з Канади Любов Василів-Базюк, яка наприкінці цьогорічного вересня святкувала свій славний ювілей, донька священника, який мав парафію у Видерті від 1924-го до 1935 років: «…Велике село, старовинна церква, хата, сад, город, поле та багато болотяних лугів і лісів. Парафіяни дотримувалися своїх звичаїв, пісень та особливої поліської народної культури. Люди вигодовували худобу, випасали овець, сіяли збіжжя, крім пшениці, яка тут не родить, садили картоплю, сіяли багато льону та конопель. Займалися ткацтвом, столярством та, взагалі, виробами з дерева. Селяни були побожними, ходили до церкви, святкували всі свята, що випадали серед буднів, та строго дотримувалися постів.
Батько, крім духовної праці, займався разом з мамою культурною та освітньою роботою. Передплачували пресу, книжки, дитячу літературу зі Львова, очевидно, церковну літературу з Кременця та організували церковний хор. До батькового приїзду в церкві співав лише один дяк. Хорового співу в церкві люди не чули. Мама співала в хорі, займалася молоддю разом із сином дяка. Церковні та світські видання, які приносила пошта, читала наша родина, дякова та все село по черзі. Батько також займався господарством. Вчився сам господарювати на піскових та болотяних ґрунтах від добрих господарів. Тільки купив залізного плуга та борони, бо в селі ще використовували дерев’яні. Люди ловили рибу, сушили в’юнів, збирали гриби та чорниці. Одяг шили зі свого тканого полотна, вишивали та перетикали на верстатах узорами, ходили в дуже чистому одязі. Мали також святковий одяг, тканий та вишитий, а на зиму виправляли свої кожухи. В той час Польща почала висушувати болота, ставало більше доброї землі під городи. До сусіднього села Ворокомле до отця Григорія Шиприкевича (пізніше – єпископа Геннадія) ми їздили на гостину влітку дорогою, а взимку – санками навпростець замерзлим льодом.
Дорога до Камінь-Каширського була піщаною, місцями колеса застрягали до половини. Взимку було легше переїжджати, тільки небезпечно, бо нападали стада вовків. Батько був молодим, сповненим енергії, ентузіаст, не шкодував своїх сил, тісно співпрацював зі селянами та передплачував журнал «Сільський господар». Сам вчився і людей учив, як застосовувати нові методи та розвинути молочне господарство. З допомогою батька село закупило до спілки молочні центрифуги, січкарні, парники, щоб варити картоплю худобі, а також інше знаряддя. Організував у селі кооперативну систему, купили вовнодерки, машини, щоб бити олію, та відкрили у селі крамницю – кооперативу. Крім зростання економічного стану селян, що було дуже потрібним, батько брав активну участь у громадському житті парафіян. До мами зверталися жінки в різних справах: стосовно догляду дітей, з питань гігієни, здоров’я та навіть кулінарії.
|
|
Мама часто ходила з донькою дяка, Мартою, на вечорниці. Навчилася багато поліських пісень, приспівів, а сільську молодь вчила співати козацькі, народні пісні з інших областей України, а також пісні на слова Тараса Шевченка. Бідні парафіяни засівали поле священника, беручи собі половину врожаю, а не третину, як це було в інших парафіях, і також тут – до батькового приїзду. Парафіяни приходили радитися у різних справах, а батько мав таку настанову, що завше мав час для своїх парафіян.
Польський уряд почав переслідування. Призначив учителів-поляків, які також мали неписані обов’язки, а саме, стежити за священниками, селянами та доносити владі. Учительки перевіряли, які книжки, газети та дитячі журнали несуть люди від священника. А треба було проходити біля школи. Вони зупиняли людей, питали та вимагали показати їм книжки та газети. Люди почали ходити городами та болотами, а вчительки почали роздавати в школі польські книжечки, кажучи, що вони є кращими від тих, що позичає їм отець Йосип.
На десятому році завзятої праці у Видертій польська влада почала вимагати викладати українським дітям у школі релігію польською мовою (поляків у селі не було), читати святе Євангеліє та виголошувати проповіді тільки польською мовою. Батько ніяк не міг з цим погодитися. Відмовляв з різних причин, отримував нагадування від «Поліського старости», сам скаржився своєму єпископу Олександрові у Пінську та шукав захисту, але все це було даремним. Єпископ Олександр нічого в тій справі не робив. Він був за походженням росіянином, і доля Полісся, української мови та священників-патріотів його не цікавила. Приїжджаючи на візитацію парафій, розмовляв російською мовою. Приїжджав дуже рідко, боявся села, селян, болота, туберкульозу та тифу, що лютував щовесни, і тому не знімав з рук своїх білих рукавичок. Він «забував», що священники сповідають вмираючих на тиф та на туберкульоз, відвідують хворих та духовно розраджують цілі родини…».
Любов Йосипівна Базюк (з дому – Василів) – моя давня заочна приятелька й респондентка, щира українка, волинянка з походження, уродженка того ж таки села Видерть, побачила світ 30 вересня. Відтак, ми обоє за знаком зодіаку Терези. Подейкують, що Терези-чоловіки дуже щедрі як на гроші, так і на поради, яких не всі можуть дотримуватися: спираючись на логіку і холодний розрахунок, герої нехтують людською психологією як малозначимим чинником. До речі, свої побажання вони часто висловлюють у критичній формі, забуваючи, якою важливою для інших є дружня підтримка. Бачачи помилки інших, Терези не помічають власних і часто можуть здатися занадто черствими і без підстав самовдоволеними. Терези ж жінки, при всьому своєму зачаруванні, наділені деякими типово чоловічими рисами й добре про це знають. За чарівністю і легким характером жінок-Терезів майже напевно буде ховатися тверда, якщо не сувора вдача. Втім, жінки-Терези намагаються не показувати своєї зверхності над іншими, тому в спілкуванні вони милі і приємні.
|
Любов Василів-Базюк |
Отож, Любов Йосипівна Василів-Базюк, що волею долі замешкала натепер у канадійському Торонто, побачила світ наприкінці міжвоєнного вересня в родині протоієрея місцевої православної церкви Йосипа Василіва та Єлизавети Білецької. Початкову освіту вона здобувала в школах сіл Білогородка, нині Дубнівського району, Рівненської області, та Боголюби, що поблизу Луцька. Восени 1940-го року сім’я переїхала на Холмщину, де жила в селах Циців і Жмудь, Холмського повіту. У 1941 році пані Люба вступила до Холмської гімназії, у 1944 році її родина через Лемківщину та Словаччину перебралася до Баварії, де опинилася в американській зоні окупованої Німеччини. У 1948 році в місті Новий Ульм Люба закінчила Українську гімназію і згодом переїхала до Канади. Там закінчила торговельне училище, у Торонтському університеті вона отримала ступінь бакалавра, а в університеті міста Лондон (провінція Онтаріо) – ступінь магістра з бібліотечної справи та інформатики. Протягом 28 років працювала за фахом в установах міста Торонто. Разом з чоловіком, уродженцем Львова, випускником Торонтського політехнічного університету, вона виховала двох дітей. Її перу належить ціла низка книг, виданих і розісланих по всій Україні, від Волині до Києва й Полтавщини.
Любов Василів-Базюк – авторка книг «Спогади про діда і батька. Вони служили церкві й українському народові» (2003, 2004); «У вирі тоталітарних режимів» (2005); «Не вір» (2006); «Україна на тернистому шляху до духовного визволення» (2008); «П’ять колосків» (2009) та інших творів. Усі її твори написані на основі власних спогадів, спогадів очевидців та документальних матеріалів. Одна з її останніх книг – «Дороги життя: історичний роман» (Чернівці: Букрек, 2015) – це своєрідний роман-спогад про непросту долю її великої української родини. Любов Йосипівна досі співпрацює з громадськими та церковними організаціями в Україні, активно займається творчою та видавничою діяльністю, донедавна брала участь як спостерігач під час виборів в Україні. Згідно з рішенням вченої ради Волинського державного університету імені Лесі Українки від 31 березня 2005 року її було обрано почесним професором цього вузу. На спомин про свого батька, отця Йосипа Василіва, в 2002 році пані Люба заснувала іменну стипендію незаможним студентам Волинської і Рівненської духовних семінарій. За велику жертовну працю з благословення Патріарха УПЦ КП Філарета вона була нагороджена орденами святого Миколая, святої Варвари та святих Кирила і Мефодія…
Як людина енциклопедичних знань, Любов Йосипівна знає дуже багато з життя українців в краю та на чужині, бо спілкувалася з багатьма видатними людьми українського роду, цікавилася долями їхніх родин, брала участь у культурному й громадському житті, а ще вона стала моєю багаторічною респонденткою. Ось у своєму чи не першому листі до мене трирічної давнини, від 31 січня 2016 року, вона, зокрема, пише: «…Ваше прізвище, пане Панченко, таке мені знайоме. На Волині, в Луцьку, до 1939 р. жила родина священника отця Панченка, старшини УНР до половини вересня 1939 р. Під час польсько-німецької війни, коли падали німецькі бомби в Луцьку, родина Панченків (священник уже не був при житті), зокрема, паніматка з донькою, панночкою Вірою, і двома синами переховувалися в нас, у селі Боголюби, в нашій родині. Мій тато, священник о. протоієрей Йосип Василів, був знайомий з родиною, і тому вони до нас прийшли, а це тільки 5 км було.
|
Вдруге ми зустрілися в Берліні в листопаді 1944 року, тато навіть ночував у родині Панченків, п. Віра була вже одружена, мала маленьку донечку Віру, не пригадую, де були сини Панченків – її брати. Ми втікали від бомб з Берліна і тільки чули, що родина Панченків залишилася жити в Німеччині, пані Віра хворіла. Один син Панченка був священником у Канаді, але я не зустрічалася з ним. З Лохвиці був пан Гончаренко, старшина УНР на еміграції на Холмщині, в селі Жмуді, що була на захід від ріки Буг, це Холмщина, 20 км від столиці князя Данила – Волинсько-Галицького. Пан Гончаренко був дяком і диригентом, коли наша родина втекла від большевиків у січні 1940 року за ріку Буг. Тато був на парафії в Жмуді, разом працювали з паном Гончаренком, тато його дуже поважав, він у нас часто бував, він за Польщі проводив велику патріотичну роботу, це була волость, а у волості поляки – римо-католики – повалили 4 церкви, залишилася одна в с. Жмудь. Ми втікали далі на Захід у червні 1944 р., а пан Гончаренко з дружиною і сином залишилися та були примусово депортовані поляками до Совітського Союзу.
Отець Медвідь, родом із Жмуді, що ще при житті та живе в Рівному, мені розказав, що п. Гончаренка большевики арештували і замучили у в’язниці в Одесі. Отже, не знаю, чи ви знали про ці дві патріотичні родини Панченка і Гончаренка. Я, Любов Василів-Базюк, живу в Торонто, Канада, магістр бібліотекарської справи й інформацій, автор 8 книжок та багатьох статей, поезії. Про мене є стаття в Інтернеті англійською та українською мовами. Ваші статті читаю в «Свободі», тому і бажаю вам дальшого успіху у вашій праці».
За кілька днів, 01 лютого 2016 року, пані Люба вже інформує мене: «Думаю, що з Олексієм Коновалом ми закінчували ту саму гімназію в місті Новий Ульм, де жив письменник Іван Багряний, Воскобійники, видавалася газета «Українські вісті». Я закінчила гімназію в червні 1948 року. В Новому Ульмі я жила в приватному помешканні і тільки ходила до табору на лекції. Я була приписана до табору з батьками в Цуффенгаузені, Штутгарт». І далі: «Думаю, що митець Михайло Дмитренко був у Торонто в 1950-60 роках, поки виїхав до США. Катедра св. Володимира є розмальована митцем Михайлом Дмитренком. Навіть була знайома, бо мій шваґер родом з Кривого Рогу і вони та митець Петро Сидоренко разом організували та працювали в УСОМ. Знала особисто М. Дмитренка, шукайте його родину в Детройті. Родина Петра Дяченка жила в Чикаго…». – «Прочитала в Інтернеті про вас, пане Олександре Івановичу, що ви (не) стали головою міста…. Прочитала вашу програму і все, що ви зробили перед тим, як вас (не) обрали на таку важливу посаду, як голова міста. Я працювала 28 років як соціальний працівник міста Торонто. Була в Україні 11 разів, не в готелях, а їздила автобусами, потягами по всій Україні, не все ще побачила. Але в результаті побаченого в мене виникали думки, що попередні президенти не дбали про виховання українського народу. Не змінили напливу немудрих серіалів російських кримінальних фільмів, на які гидко дивитися. По радіо звучала московська музика… Вулиці всі мусять мати українські назви, а парк «Побєди» – треба знати, якої побєди, яка це «Побєда». Над Мазепою, над УНР, то додайте повну назву, а якщо це перемога «Майдану – Помаранчевої революції» – чи то перемога Революції гідності – то треба так і подати, бо то українські жертви – змагання за правду, за свою Свободу, без Москви… Подумайте, як треба виховувати наш народ. Запрошувати хори, театри, щоб співали мудрі пісні, а не теперішню модерну «гидоту», що повторює ті самі слова багато разів. Ми маємо багато чудових народних і класичних творів, пісень. Шукайте добрих працівників, патріотів, що будуть вам допомагати виховувати наш приспаний народ, щоб людям не було «всьо равно», або моя хата скраю, я нічого не знаю. Дай Боже вам сили, бо під стоячий камінь вода не тече…».
|
«…Я тільки написала, що я є українкою багатьох частин України та люблю всю Україну. Ви не налякалися моїх думок, я в справах України не могла спокійно спостерігати жахливу московську послідовну політику. Тому і почала писати книжки на історично-політичні теми, може, ті, котрі прочитають, подумають, що з нами роблять росіяни. Тепер пробуджується наш народ, але одні проливають кров, а інші святкують весілля по тижневі часу…».
А через два роки, у квітні 2018 року, Любов Василів-Базюк знову пригадує в листі до мене про наших славних земляків-полтавців: «…Перший раз я слухала великий концерт у грудні 1944 р. в Берліні під проводом пана Китастого. Бомби в Берліні падали, сирени на алярм гуділи, а ми не відпускали зі сцени капелу. Всі емігранти витирали сльози, концерт був довготривалим, бо не відпускали зі сцени. У Торонто слухала багато разів концерт. А моя товаришка Ліда Король була дружиною сина Китастого. З паном Мішаловим знайома та слухала його виступи та разом з капелою»…
«…Містечко Тишівці, – пані Люба детально описує ці родини, – відзначилося тим, що там жили споріднених п’ять родин, а саме: Кутасів-Василівих, Левчуків, Грисюків, Гутків і Трохимовичів. Вони були споріднені в першому поколінні, а вже їхні сини, що народилися між 1859 і 1900 рр., увійшли в історію Православної церкви як визначні церковні діячі. Родина Кутасів-Василівих дала монашому чину та Волинській духовній семінарії архімандрита Серафима (в світському житті – Степан Кутас-Василів), який, будучи вдівцем, прийняв монаший постриг у Загаєцькому монастирі Волинської єпархії 16 грудня 1912 р., а потім від 1914 р. був переведений до Кременецького Богоявленського монастиря, де став викладачем гумілетики та практичного богослужіння, а також духівником владики Олексія Громадського та семінаристів.
Архімандрит Серафим служив у монастирській церкві щоранку. На службу Божу приходили багато парафіян, і церква мала великий дохід від свічок, панахид та молитов – за здоров’я та упокій. Ці гроші архімандрит Серафим збирав на допомогу бідним семінаристам, а також потребуючим людям у місті Кременець та його околицях. Архімандрит Серафим – це мій дідуньо. Його наймолодший син Йосип (мій тато) від семи років виховувався при сестрах: у родині Марії в Тишівцях та у Павли – в Любліні. Від чотирнадцяти років з допомогою найстаршого брата Василя навчався у чоловічій гімназії в Житомирі, яку закінчив у червні 1917 р. Воєнну хуртовину перебув у Тишівцях на господарці сестри Марії, після того вступив до Волинської духовної семінарії, жив у келії з батьком і готувався до висвячення, що відбулося в день святого Димитрія, 1923 року. Тато – отець Йосип – був великим українським патріотом, відданим Православній церкві. З цього приводу йому дуже важко було працювати у Пінській єпархії з єпископом-москвофілом.
|
Вимоги уряду стосовно примусового спольщення, передусім, польською мовою читати Святі Євангелія, виголошувати проповіді та навчати релігії о. Йосип відхиляв. Це й призвело до того, що, згідно з польським законодавством, він взагалі мусив був залишити Полісся протягом 24 годин. В іншому випадку йому загрожувала небезпека жити на території Польщі, а тим більше – на землях, окупованих нею після зловісних Версальських договорів. За те, що тато проводив службу Божу українською мовою, то на Волині спочатку тільки заміщав хворих священників у Корці, Вовничах, Золочівці, а потім його перевели з Білогородки до Боголюб, бо сусіди, священники-москвофіли, писали на нього доноси, що, мовляв, він бунтує молодь, проводить підривну роботу по селах. За свій патріотизм потрапив до польських списків українських націоналістів, членів ОУН.
Большевики, вступивши 1939 р. на західноукраїнські землі, забрали польські архіви небезпечних священників, і тата почали викликати до НКВД, що змусило з допомогою хлопців з Боголюб, членів ОУН, перейти через річку Буг на Холмщину, яка була під німецькою окупацією. Життя на німецькому боці, переслідування народу, вивезення на примусові роботи до Німеччини, а потім знищення поляками українських сіл та вбивства невинного народу ночами приносили страшні переживання та вимагали великої дипломатії, щоб сусідні польські колонії не спалили 20 українських сіл, що належали до татової парафії у селі Жмудь.