Слово з нагоди 100-річчя від дня народження професора Л. Мостовича

Крім студентів та резидентів радіології, професор Леонід Мостович навчав у школах медичних сестер, асистентів лікарів та радіологічних техніків, одночасно він був керівником радіологічного відділу ветеринарного шпиталю при університетських клініках Лексингтона, був також членом Українського лікарського товариства Північної Америки (УЛТПА), як також численних американських медичних товариств. Від 1986 року професор Леонід став дійсним членом НТШ в Америці, зарекомендував себе як добрий знавець та дорадник у плануванні та устаткуванні радіологічних центрів, інспектор акредитації радіологічних інститутів у США. З рамена Американського коледжу радіології професор Л. Мостович брав активну участь в американському й українському громадсько-політичному житті, постійно виступав за правдиве висвітлення українських реалій у пресі, на радіо, телебаченню, в коледжах, церквах, установах та ін. Протягом всіх років свого перебування у США він був щедрим жертводавцем на українські громадсько-політичні та церковно-культурні установи, став автором 25 наукових публікацій в американських радіологічних журналах та в «Лікарському віснику» УЛТПА, виступав з науковими доповідями в Америці та за її межами на з’їздах, конгресах, семінарах, на презентаціях і наукових з’їздах УЛТПА. За свого життя професор Леонід Мостович був нагороджений численними відзнаками за великий вклад у розбудову та піднесення рівня охорони здоров’я. Мерія Лексингтона присвоїла йому звання видатного громадянина міста, штат номінував його полковником Кентуккі, а Федеральний уряд з Вашингтона нагородив його Золотою медаллю.

Родина Мостовичів у США, світлина 2017-го року

З відродженням Української держави від 1990 року Леонід Мостович активно співпрацював з колегами за спеціальністю в Україні. Відвідуючи Україну, він читав лекції в багатьох університетських інститутах про сучасну діагностичну та терапевтичну медичну технологію, став одним з ініціаторів організації Асоціації радіологів України в Києві та створення подібного товариства у Північній Америці. З великим ентузіазмом він підтримав видання Радіологічного журналу (з’явився у Харкові за редакцією проф. Миколи Пилипенка) – першого медичного журналу на рідних землях, що друкувався українською мовою.

Св. пам. Леонід Мостович був одружений у 1948 році з Оксаною-Мартою Іваночко. В шлюбі подружжя Мостовичів мали двох дітей – доньку Ірину, одружену з Юрієм Дейчаківським, та докторанта психології, сина Марка Мостовича, лікаря-кардіолога Гарвардського університету. Після трагічної смерті брата, д-ра фізики Миколи Мостовича та його дружини Леонід Мостович зі своєю дружиною опікувався двома сиротами: братанками Анною та Андрієм, обоє також отримали вищу освіту.

Шляхом свого батька пішов і син професора Леоніда лікар-хірург Марко Мостович, який народився 24 липня 1960 року в місті Луїсвілл, штат Кентуккі, середню освіту здобув 1978 року в Лексингтоні. За визначні успіхи в навчанні був зарахований членом National Honor Society, згодом здобув перше місце в середньошкільному конкурсі штату з мов – латинської, німецької й англійської, а також – з фізики й математики. Одночасно Марко вивчав українознавство й у 1977 році склав з відзнакою випускні іспити в Українській школі при УНО в Західному Торонто (Канада). По закінченні середньої школи він відбув передмедичні студії в університеті штату в Лексингтоні, завершивши їх у 1982 році бакалавром біології. Того ж року Марко Мостович розпочав медичні студії в університеті у Луїсвіллі, успішно закінчивши їх у 1986 році. Це, мабуть, й допомогло Маркові бути прийнятим на Гарвардську програму хірургії (Massachusetts General). 1992 року він завершив спеціалізацію із загальної хірургії, а від 1989-го до 1990-го років він уже працював хірургом в одному зі шпиталів Сіднею в Австралії, що дало можливість ознайомитися з хірургічною практикою в інших країнах.

Д-р Юрій Дейчаківський та посол В. Чалий зустрічають у США українських героїв війни з Росією, 2017 рік

Від 1992 року пан Мостович-молодший стає головним резидентом у Гарвардській програмі серцево-судинної та легеневої хірургії, включаючи пересадку серця, легенів, тощо. В цих галузях він продовжив свою фахову працю. Слід окремо наголосити, що під час спеціалізації д-р Марко читав лекції студентам медицини й споріднених з нею професій, а дві його наукові праці були опубліковані в журналі «Cardiovascular Surgery» в 1993-94 роках. Крім цього, д-р Марко Мостович став співавтором підручників з хірургії «Lung Cancer» (Chapter: Management of malignant airway obstruction. Publ. by J. P. Lippincott, 1994). З молодих років пан Марко брав участь у пластових таборах, спершу як учасник, а згодом як виховник, він досі є членом пластового куреня «Орден хрестоносців», цікавиться спортом – тенісом, скубою, лещатарством, зокрема, карате, в чому дослужився до чорного пояса.

На довший час моїм американським респондентом став інший лікар, зять професора Леоніда Мостовича д-р Юрій Дейчаківський, який народився 27 квітня 1957 року в місті Клівленд, штат Огайо (США) в родині лікаря д-ра Миколи Дейчаківського та Надії (з родини Воляників). Пан Юрій 1975 року закінчив українську католицьку шкоду св. Йосафата та середню школу св. Ігнатія в Клівленді, згодом студіював біометричну інженерію у Клівлендському університеті, 1982 року здобув ступінь магістра з біометричної інженерії. Під час студій (1978-79) він проводив науково-інженерні досліди зі штучним серцем, у 1979-1981 роках досліджував пульмонарний механізм виміни газів при астмі та інших комплікаціях Медичні студії закінчив у Колумбійському університеті штату Огайо, де у 1984 році отримав диплом доктора медицини.

Юрій відбув інтерншип у морському шпиталі Бетесди, протягом трьох років (1985-88) служив лікарем в американському підводному флоті у Норфолку (штат Вірджинія). Пізніше він відбув резидентуру з внутрішньої медицини у шпиталі ім. Джорджа Вашингтона (1988-89), з кардіології (1989-93), з інвазійної кардіології (1993-94) у Мерілендському університетському шпиталі Балтимору. Згодом працював лікарем-кардіологом (загальний і інтервеціональний) у приватній групі Бетесди. Доктор Юрій Дейчаківський – член УЛТПА та кількох американських медичних товариств. Автор багатьох публікацій у журналах «Respiration», «American Heart Journal», JACC «Circulation», «New England Journal of Medicine». Пан Юрій від 1984 року одружений з Іриною з дому Мостович. Подружжя має трьох синів: Данила, Дениса й Дмитра.

З д-ром Юрієм Дейчаківським ми листуємось уже понад шість років поспіль. Він, серед іншого, часто інформує мене про родини моїх земляків-полтавців: «Пане Олександре, повідомляю, що Zori Harabatch. Це – внучка Аверкія Гончаренка. Вона – моя подруга на Facebook 31.01.2013». – «Дякую. Зараз – ні (не планую їхати до України), але надіюсь через кілька років, ще хочу відвідати Полтавщину і Холодний Яр. – 12.08.2013». – «Професор Борис Андрієвський був другом мого покійного тата. Його донька Ольга – професор історії в Канаді. Її можливі контакти… Вона також член редакції http://www.uamoderna.com/redakcia.». – «…Розумію. Говорив з мамою, в неї нема такої фотографії. Чи ви в контакті з донькою професора Бориса Андрієвського – Олею? Моя мама (не має світлин та інформацій), всі інші знайомі померли. Мені було 5 років у 1962 році. Не знаю, чи Клівлендський архів би мав це. Може, його донька могла б вам допомогти. 19.03.2013 року». – «Дякую вам за спогад нашого тата. – 10.12.2015 року», – «Із 20 до 30 травня я буду в Мюнхені і в Інсбруку. – 04.05.2016 року». – «7-го вересня будемо в Полтаві. – 01.09.2017». – «Дякую (за запрошення), але тісний графік не дасть можливості поїхати в Лохвицю, лише міг з роботи звільнитися на два тижні, маршрут – лише один день в Полтаві, тоді далі в Черкаси (Холодний Яр). – 01.09.2017». – «З Полтави до Черкас нас протягом дня буде супроводжувати Микола Шпак. Прикро, що не зустрінемось. Надіюсь, що прийде нагода ще колись... 01.09.2017 року».

Родина д-ра Ю.Дейчаківського (справа), США, 2018 рік

…Світлої пам’яті професор Леонід Мостович, сторіччя від дня народження якого ми відзначаємо, ніби передбачаючи нинішню московсько-українську війну, писав ще в середині 1990-х років, що «…першою місією нашої еміграції є боротьба з російською диверсією проти нашого визволення скрізь, послідовно, вперто, розумно й доцільно: словом, пером, різними інформативними виданнями чужими мовами, здобуттям доступу до чужомовної преси та інших інформативних засобів модерної доби тощо. На наших вічах, демонстраціях, сходинах, у нашій пресі ми побиваємо ворога в пух і прах, але не ущербляємо його. Уся пропаганда серед нас – це лише невелика частина завдання. Ми вже свідомі, за що й ким закуті. Наша найголовніша мета – це переконати вільний світ, щоб він побачив і зрозумів, що ми закуті, що ми народ, а не етнічна частина іншого народу, що наша боротьба – це не внутрішня справа російського народу, а боротьба між двома відрубними народами, народу поневоленого з окупантом. Одначе, успіх і визнання світом нашої справи, хоч якою слушною і ясною для нас вона є, має вигляд лише тоді, коли вона стане видною частиною загальної проблеми світопоневолення російським імперіалізмом колоніальної політики Росії…».

Аналізуючи життя й діяльність братів Мостовичів та доробки Сергія Козака, письменник Іван Корсак писав 14 вересня 2012 року: «…З найглибшого волинського Полісся, зі селища Березне (тепер Рівненської області), починалися життєві стежки братів Леоніда й Миколи Мостовичів, славних своїми великими справами. Але чи багато ми знаємо про них? Леонід – публіцист, лікар-радіолог, громадський і політичний діяч, який за участь в ОУН сповна зазнав «смаку» і польських, і німецьких концтаборів. Він, випускник медичного факультету університету в австрійському Інсбруку, чимало зробив для становлення Світової федерації українських лікарських товариств. А ще Леонід видрукував низку праць із проблем єдності української діаспори, написав повість «Зелена Волинь», книгу мемуарів «Стежками долі».

Брат його, Микола Мостович, зумів поєднати публіцистику з фізикою, а ще з небезпечною політичною діяльністю. Провідника ОУН на Волині Миколу арештовувала польська контррозвідка, згодом – німецький загарбник. А вже після другого арешту гітлерівці присуджують його до страти – смертний вирок останньої миті замінюють на довічне ув’язнення в концтаборі Аушвіц. М. Мостович по війні здобуває докторат у Сорбонні, а в США стає професором університету Луїсвіллу – розробляє проєкт космічної станції.

Українські хірурги, зліва направо – Ксенія Михайлюк, Олександр Данилюк, Марко Мостович (США), Віталій Пілуйко в м. Джексонвілл (Флорида)  в рамках програми Ope

Аж раптом – автокатастрофа за нез’ясованих обставин, загибель і втрата усіх наукових праць та досліджень… Матеріали про цих непересічних особистостей, як і про інших видатних наших земляків, знаходимо в книзі Сергія Козака «Волинська літературна еміграція» (Київ, «Український письменник», 2012). Тут зібрано відомості про письменників української діаспори, вихідців з Великої Волині, а також тих літераторів, чия доля пов’язана з волинським краєм. Про значимість їхнього вкладу в нашу історію загалом і літературу зокрема вже можна судити навіть із простого переліку прізвищ. Тут знаходимо імена Уласа Самчука та Юрія Косача, Леоніда Мосендза та Олега Ольжича, Івана Огієнка та Олекси Стефановича, Федора Одрача та Юрія Горліс-Горського, Ізидори Косач-Борисової та Ольги Косач-Кривинюк…».

У 1995 році професор Леонід Мостович зазначав: «…Лікарський світ, хоче чи ні, несе співвідповідальність за кращу чи гіршу охорону здоров’я свого народу. Він з нього виростає, з ним пов’язаний і йому призначений бути відданим до кінця свого професійного віку. Народ, де б то не було, вірить у свого лікаря. У ньому він бачить руку спасіння в хвилинах болю душі й тіла. Знаємо, що історія життя кожної людини запише не тільки успіхи долі, але й удари. Людина не тільки випростовується, вона теж хилиться й часто падає. І так, як дитина тікає під охорону батька й матері, бо вірить, що вони заберуть від неї все, що їй болить, все, що її бентежить, так і доросла людина, стара чи молода, вбога чи заможна, щаслива чи в горі, коли камінь долі стисне і поважна недуга впаде на її душу чи тіло, простягає свою руку й віру до лікаря. Не всім дано застелити своє життя без болю, недуг і нездійсненних мрій. Лікар – він же той, що йому дано розум, науку й силу лікувати, усмиряти біль, рятувати. Є ціна на все у світі, лише нема ціни на людське здоров’я. Усемогутній Творець не створив нічого більш божественного понад життя. Життя – це найбільша містерія світу, містерія творіння. Його оберігають закони праведних церков і правових держав. Сили неба й землі поставили нас на сторожі оцього небесного творіння, доручили нам зберігати й продовжувати життя людини. Берімо ж цей святий обов’язок лікаря з гордістю, жертовністю та вірою у свій народ і свою державу. Тоді над нами й попереду нас буде Господь, а за нами – люди. Минуть сторіччя, зміниться світ, зміняться люди, зміняться народи, а незмінним буде завжди завдання лікаря, що надає допомогу, несе порятунок і гоїть рани…». Пам’ятаймо повсякчас ці актуальні й зворушливі слова професора, лікаря й українського патріота світлої пам’яті Леоніда Мостовича…