Серед метушні днів віднайдімо час вшанувати героїв російсько-української війни. Нехай свічечка пам’яті горить поміж нами. Низький уклін вам, Воїни.

Валерій Шатурський

Валерій Георгійович Шатурський (позивний «Череп») народився 20 січня 1974 року, в селі Лісогірка, Городоцького району, Хмельницької області. Коли хлопцеві було п’ять років, він разом із матір’ю переїхав до села Чорнобаївка, Білозерського району, Херсонської області, де закінчив середню школу та отримав фах водія за програмою підготовки водіїв транспортних засобів, після чого знову повернувся до Лісогірки. З 2015 року мешкав у Маріуполі.

Людина-легенда, людина-воїн, людина, яка була дійсно справжньою. Валерій Георгійович з 2014 року перебував у лавах війська, спочатку у складі ЗСУ проходив службу в Хмельницькому, а з 26 листопада 2015 – у батальйоні «Донбас». Спочатку він обіймав посаду кулеметника 6-го відділення 2-го взводу 1-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення «Донбас» (резервний батальйон) 18-го полку оперативного призначення Національної гвардії України, а з 16 вересня 2016 був відряджений до 15-го окремого Слов’янського полку НГУ.

За ці роки він встиг повоювати на всій лінії фронту: від Азовського узбережжя до Луганщини, брав участь у багатьох операціях у районах Слов’янська, Широкиного, Водяного, Павлополя, Новотроїцького, Верхньоторецького, Мар’їнки, Крутої Балки, Щастя, Майорська. Це – далеко не всі назви, але якщо охопити географію цих населених пунктів, то можна зрозуміти, що майже не було місця на ділянках війни, де б він не побував.

На першому місті у нього завжди була сім’я. Величі його любові до близьких можна лише позаздрити: його дружині через певні вади зі здоров’ям складно пересуватися, проте це аж ніяк не відлякувало Валерія, навпаки, він огорнув її такою безмежною турботою та дбайливістю, на яку здатен далеко не кожен із нас. Він завжди був поруч, у скрутний час допомагав та доглядав, коли дружина зламала ногу та перебувала у лікарні, Валерій увесь вільний час був у відділенні. Його турботу помітили навіть лікарі, які запропонували йому залишатися працювати у лікарні на постійній основі.

Палко любив своїх дітей, донечка кликала його батьком, хоча біологічним батьком він не був, але це жодним чином не заважало йому піклуватися про неї. З дружиною Валерій познайомився вже під час війни, тож вільного часу у нього було обмаль, але кожну хвилину, яку мав у своєму розпорядженні, він намагався бути поруч із сім’єю, телефонував їм увесь час, іноді вишукуючи місце, де був сигнал мережі, залазячи на дахи чи навіть дерева. Почути голос рідних та коханих людей – це було те, заради чого він жив.

Його вирізняла гостро заточена чесність. Не можна було чекати від «Черепа» якоїсь брехні. Це йшло врозріз з його життєвими переконаннями. Це було чужим для нього. Він у дечому був своєрідний: думав по-своєму – робив, вирішив – зробив. Вірний друг, товариш та брат, варто було лише покликати його на допомогу – і він обов’язково з’являвся поруч, і не надто важливо було, день зараз чи ніч. Дуже великого серця людина, людина слова, яка завжди виконувала обіцяне та ніколи не ховалася за спинами інших. Він казав, що там, «на нулі», його досвід завжди стане у нагоді, когось навчить, когось врятує.

Валерій Георгійович прагнув завжди вчитися на досвіді інших, підказках, помилках тощо. Він завжди прагнув розвиватися, досягти чогось більшого, не тупцювати на місці, а йти вперед, шліфуючи свої вміння та професійні здібності. Його талант імпровізації ще більше допомагав йому у цій справі. Разом із тим, він ніколи не відмовляв комусь в увазі, був готовий вислухати, порозмовляти, порадити. Чесно визнавав, коли був неправий, мав цей рідкісний дар не приховувати свої помилки, а робити з них правильні висновки.

Минулої зими він пройшов курс навчань на сержантське звання у Золочеві за програмою канадських фахівців. Та й у житті він умів робити все: чи то розібрати та зібрати автівку, чи то полагодити комп’ютер. У Валерія не було вузької спрямованості у знаннях, спектр його здібностей охоплював майже все, що існує у природі.

Молодший сержант, командир 1-го відділення взводу снайперів батальйону спеціального призначення «Донбас» 15-го окремого Слов’янського полку Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.

Він загинув 12 вересня вдень у Донецькій області через обстріл наших позицій.

Похований 17 вересня на Алеї Героїв Старокримського кладовища Маріуполя. У нього залишилися дружина, син та донька.

Михайло Цимбалістий

Михайло Васильович Цимбалістий народився 29 липня 1985 року, в селі Увисла, Гусятинського району, Тернопільської області. Мешкав у Тернополі.

Закінчив школу № 29 у Тернополі, а 2010 року – Національну академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Від початку війни перебував у лавах наших захисників, брав участь у багатьох важливих військових операціях.

З його загибеллю Україна втратила частку себе. Адже Михайло Васильович був невід’ємною складовою тих її хоробрих та великих синів, які тримають мир у наших домівках на своїх плечах. Професіонал у всьому, палкий та щирий патріот, чоловік, який завжди відділяв головне від другорядного, знаючи, на яку небезпеку наражається, але все одно йшов туди, де була потрібна його присутність, не озираючись назад. Без остраху, без вагань, без сумнівів.

Автор не має права заглиблюватися у деталі. Але всім нам варто знати, що такі люди, як Михайло, стояли, стоять та завжди стоятимуть на першій лінії оброни. Поки будуть такі, як вони, – ми можемо спати спокійно.

Загинув він 13 вересня пізно увечері у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил під час виконання бойового завдання.

Похований 16 вересня у Тернополі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.

Михайло Цимбалістий нагороджений найвищою відзнакою військової розвідки України – нагрудним знаком «Зірка Слави» (посмертно).

Владислав Рой

Владислав Олександрович Рой народився 30 серпня 1994 року, у селі Різдвянка, Новомиколаївського району, Запорізької області.

Після 9 класів Різдвянської школи Влад вступив до Покровського вищого професійного училища № 75, що розташоване у селі Олександрівка, Дніпропетровської області. У 2013 році отримав фах «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва». Працював на посаді механізатора у фермерському господарстві «Скорпіон».

У грудні 2018 року Влада було призвано для проходження зборів з територіальної оборони та оперативного резерву, спочатку чоловіків з різних РВК доправили до Запоріжжя, а потім – до навчального центру «Десна», де він проходив курси підвищення кваліфікації на посаді номера розрахунку ЗУ 23-2 з 30 січня до 3 березня 2019 року. Під час зборів, у лютому цього року, Влад склав присягу на вірність українському народові.

У взводі він був одним з наймолодших, проте завжди виказував розумну ініціативу, сумлінно та без затримки виконував усі поставлені перед ним бойові завдання. І, що дуже важливо, він був самодостатнім, як боєць, його не треба було виправляти чи підштовхувати, він не потребував жодного корегування своїх дій чи то у складі групи, чи то у самостійних завданнях. Усе робив майже бездоганно, попри відсутність бойового досвіду. Після навчання у «Десні» Владислав Олександрович прийняв рішення служити в «Айдарі» та 15 квітня 2019 підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 17 вересня близько 3:00 у районі селища міського типу Південне, Донецької області, від смертельних уламкових поранень, які отримав під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 19 вересня у Різдвянці. У нього залишилися мати та сестра.

 

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net.ua/ua/r3151288)