Свято Покрови Божої Матері традиційно відзначається українцями як релігійне свято Пресвятої Богородиці, а також на державному рівні як День захисника України. Ця традиція Покрови Божої Матері над нашими Збройними силами хіба походить ще з княжих днів, її відзначали також наші козаки та українські воїни вже у модерній добі.
Цьогорічні відзначення у Києві завершилися, коли представник партії «Демократична Сокира» (так дійсно називається партія, хіба гіперболічно, бо дійсно одне слово заперечує значення іншого) промовив дуже палкі фрази та закінчив віче на Майдані Незалежності, а ще – запропонував уже поза програмою піти на Банкову, до президента, щоби сказати йому тверді слова: «Ні капітуляції». Година була 18:30 вечора. На Майдані ще перебували кілька тисяч осіб зі синьо-жовтими прапорами. Між ними було дуже багато молоді. І це справило особливе враження, крім прапорів. Старші люди вже, здебільшого, розійшлись, а то і роз’їхались.
Захід розпочався значно раніше. Його відкрили виконанням гімну, молитвою представника Православної церкви України і виступом речника партії «Свобода» ще о 13 годині пополудні у Шевченківському парку на відзначення річниці створення Української повстанської армії. Впродовж дня на різних майданах, а також на Хрещатику були навіть десятки тисяч партійців, ветеранів, воїнів, старих та дуже молодих облич з різних куточків України. Майоріли різні прапори, українські синьо-жовті, червоно-чорні, партійні, військові, регіональні, навіть з Маріуполя. Я також став до лав з Українською добровольчою армією, її капеланом та іншим українським американцем, що мав американський прапор. Російськомовний чи суржикомовний чоловік приходив і казав забрати американський прапор, мовляв, «до чого тут США – це компрометація». Я відповів, що США – стратегічний партнер України, і що йому треба вчитися, щоб зрозуміти, що прапор США тут має бути.
Чи людина українська, чи ні, спостерігаючи таке явище, мала би тішитися цими подіями, а зокрема, участю молодих людей. Була там жінка з Маріуполя, що розмовляла суржиком, яка в минулому захищала своє місто від росіян. Наскільки віддана вона була Україні, що, здається, немає таких суто україномовних. Був також полк чеченців зі своїм легендарним командиром, котрий воював ще з Дудаєвим.
|
Фото з ФБ-сторінки Юлії Івакіної |
Правда, протягом усього заходу тут не переважав, зокрема, розум над емоціями, говорили навіть таке, що знищимо Росію. Звичайно, не казали як. Але одне було незаперечним фактом: в Україні немає байдужості. Народ живе подіями батьківщини, реагує на політичні процеси. Зокрема, активно діє громадянське суспільство. Кращого вияву демократичності та активної позиції громадянського суспільства не знайдеш у найбільш демократичних країнах світу. Україна у відкритому діалозі громадянства з владою – далеко не Союз, ані не Російська Федерація. Це – вияв сильної волі народу. Це – найцінніший капітал України – її неперевершений ініціативний люд.
Чи помиляється президент Зеленський зі формулою Штайнмаєра? Я не буду її аналізувати, ані тлумачити, бо, по-перше, таке формулювання було просто пропозицією міністра закордонних справ Німеччини. Як вона стала документом до підписання – не знаю. Зрештою, з підписами чи без, ця формула досі не спрацювала і не дасть плодів у майбутньому. Треба змінювати Нормандський формат.
Демонстранти були дуже впевненими у своїх поглядах, хоча самі позиції не були одностайними. Але, до речі, не знаю, чи помилковість президента Зеленського у цьому напрямку актуальна, бо політика, а тим більше, дипломатія – це дуже закручена справа. Москва не відступить, аж допоки її не притиснуть санкціями настільки, що Кремль сам збанкротує.
Важливіше, на мою думку, щоби президент Зеленський зрозумів, що він не на екрані актор, як це було колись, а у дійсності «слуга народу». Він – актор на фоні Мінських домовленостей, бо ці домовленості сьогодні для публічних відносин, а не для розв’язання конфліктів. Сподіваюся, президент це дуже чітко розуміє.
Я пишаюсь, що належу до цього одчайдушного народу, який завсігди проти капітуляції, хоча я не завжди з ним погоджуюся щодо тонкощів. Це може бути, бо я вже старий і, можливо, тому вже не запалений революційним духом іти на Москву, але навіть я, старий, зрозумів суть: українці не хочуть капітуляції. На майданах вони говорили про перемогу, про те, що треба шукати закінчення війни, але не можна віддати ні грядки української території.
Ми, українці, в основі мирні люди, але нехай чужинці, а зокрема вороги, не думають, якщо ми мирні і добрі, то будемо готовими віддавати наші цінності і території. Якусь мить я дивився на обличчя української дівчинки на Майдані. Вона не мала більше, ніж 12 років. Дівчинка аж жевріла словами промовців, хоча вони були інколи не дуже змістовними. Це її не цікавило. У ній палала українська душа. То нічого, що слова інколи не сумісні з дійсністю. Я подумав: слава тобі, Україно, що ти породила таку націю. Мені інколи соромно, що на старість я сам став таким вигідним прагматиком!
Коли день 14 жовтня добігав кінця, українська футбольна збірна на Олімпійському стадіоні перемогла збірну Португалії. Ця перемога не була передбачена, тим більше, що Україна грала майже половину гри у неповному складі. Мабуть, енергія українських глядачів зрівняла сили української команди. Сила України – в єдності її народу. З цим мусить рахуватися весь світ!