За гучними перемогами і гучними сварками минулих вихідних майже забулася порівняно невелика новина – навіть не новина, а частинка новини, котра би взагалі могла би лишитися непомітною. Але в цій новині, як в секторі калейдоскопу, відображається дуже важливий для українців момент.
Мова – про геть невеличку подію. Перед матчем між збірними України і Литви в Харкові виконувати гімн України доручили співакові Михайлові Хомі, більш відомому за назвою створеного ним гурту «Дзідзьо».
Саме слово «дзідзьо» – то є західноукраїнський діалектизм, що означає «дід, дідусь».
Власне, так і називають вокаліста гурту із цією назвою. Образ Дзідзя – то є комедійний персонаж, навіть дещо пришелепкуватий, котрий в піснях використовує різні говірки, суржик, а інколи – навіть і ненормативну лексику. Ну і співає він там якісь геть несерйозні речі – то про павука, то про маршрутку, то про заможних сусідів, то про маму в Португалії. І навіть борода – і та в нього смішна.
І от виходить цей Дзідзьо на футбольне поле зі своєю смішною бородою, відкриває рота – і співає «Ще не вмерла…» таким потужним академічним – і навіть грізним! – голосом, що слухачам сльози на очі навертаються. Ну і повна версія тексту Чубинського якось приходить до голови навіть тим, хто тої версії і не знав ніколи. Тут вже й справді – з пісні слів не викинеш, якщо її правильно заспівати, то пропущені слова читатимуться між рядками.
Вже за другим чи третім переглядом помітно той шок, з яким дивляться на Дзідзя футболісти. Не дивно, що вони в тому матчі таки перемогли. Більше того – і в наступному матчі теж перемогли. Кажучи словами того ж таки Дзідзя, «всі дивилися на нас – і оф***вали».
В тому, власне, і один із секретів України: цілком мирні і навіть смішні дідугани, зачувши перші ноти Вербицького, можуть перетворитися на потужне і навіть доволі грізне явище. І смішні речі можуть стати цілком серйозними.
Палиця ця, звісно, має два кінці – з одного боку, і комедіанти тут бувають різними, з іншого боку, є ще й протилежний процес – і цілком серйозні люди можуть перетворитися на щось не те що смішне – а навіть жалюгідне.
Країна воїнів та героїв – і, разом з тим, країна злодіїв та корупціонерів. Єдине, що їх поєднує – це неабияка винахідливість і тих, й інших.
І, загалом, державний механізм, як такий, з цими талантами не дає ради.
В певному сенсі - це добре, бо воїни та герої мають певну свободі дій. Принаймні, у нашій кепській геополітичній ситуації. .
Країна, в якій живуть люди з такою винахідливістю і з такою пристрасністю до життя – а саме ця риса вирізняє і воїнів та героїв, і махінаторів та злодіїв – просто мусить мати потужне громадянське суспільство. Бо всі наразі створені державні механізми такої винахідливості стримати не зможуть. А от у громадянського суспільства є шанс.
З одного боку, це, звісно зле.
А з іншого – доволі непогано: це громадянське суспільство таки доведеться будувати.
Іншого виходу Україна не має – ні теоретично, ні практично.
Теоретично у нас зараз склалася вкрай кепська ситуація.
Суто у фізичному сенсі Росія сильніша, її більше – що за кількістю громадян, що територіально, у неї є ядерна зброя і, як то не дивно, досі є і гроші, і можливості досить потужно впливати на міжнародну політику.
І то доволі несподівані для західного світу можливості.
Для прикладу, нещодавно у The New York Times з’явився матеріал про «підрозділ 29155» – елітний надсекретний підрозділ російської розвідки, який займається підривною діяльністю, саботажем і вбивствами, і вже понад 10 років активно працює у Європі.
Цей підрозділ, за даними видання, безпосередньо причетний до спроби держперевороту в Чорногорії, кампанії дестабілізації в Молдові, а також до отруєнь болгарського бізнесмена Еміліана Гребева і експолковника ГРУ Сергія Скрипаля у Великобританії. Співробітники цього підрозділу «працювали» і на сході України.
Єдине, що є дивне в цьому матеріалі The New York Times – те, що західні спецслужби вважали згадану діяльність росіян «розрізненими окремими епізодами», не пов’язаними між собою, а тепер вони зрозуміли, що «мають справу із добре скоординованою і безперервною кампанією, мета якою – дестабілізація Європи».
А матеріал, між іншим, написано із посиланням на джерела у спецслужбах чотирьох західних країн.
«Я думаю, що ми забули, наскільки безжальними можуть бути росіяни», — цитує видання Пітера Цвака (Peter Zwack), колишнього офіцера військової розвідки та колишнього військового аташе у посольстві США в Москві.
Українці навіть не мали нагоди про це забути – самого слова Іловайськ достатньо для того, щоб все миттєво згадати.
Однак на Заході того слова не знають – чи вдають, що не знають.
І навіть цілком, принаймні на перший погляд, проукраїнські західні експерти, котрі здаються нормальними людьми, час від часу роблять великі очі і кажуть щось на кшталт «ну добре, ми знаємо, що хоче Росія, але ми не розуміємо, чого хоче Україна?»…
В такі моменти навіть найбільш терплячому українцеві хочеться подивитися в очі співрозмовнику і вжити ненормативну лексику – навіть не в стилі Дзідзя, а в стилі Подерв’янського.
У випадку, коли би до такого питання дійшла розмова із другом чи союзником, котрий прилетів з іншої планети, можна було би пояснити, «чого хоче Україна»: щоб Росія забралася геть з її території, разом зі своєю зброєю і військами, і потім ще виплатила репарації. За всі триста років – це якщо так ґрунтовно поміркувати. Ну і Кубань та Зелений Клин теж нам не завадили би, якщо поміркувати ще ґрунтовніше.
Справа в тому, що зазвичай західні експерти і політики, котрі «не знають, що ця Україна хоче», – вони прилітають не з іншої планети, вони цілком успішно дозрівають на цій. Відтак, те, що може хотіти в цій ситуації Україна, їм цілком зрозуміло – але невигідно. Невигідні ні самі бажання України, ні демонстрування розуміння цих бажань.
Тому такі західні співрозмовники до останнього вдаватимуть з себе прибульців, весь час забуватимуть «наскільки безжальними можуть бути росіяни», проситимуть розписати формули, угоди, пакти, зведення-розведення і тому подібні речі. До останнього – це аж допоки їх самих не вкусять за болюче місце. Дуже болюче.
Звісно, можна чекати на той укус – судячи з поведінки східних сусідів, до нього лишилося не так вже й багато часу.
А можна використати той час із максимальною користю для себе – і змінити те, що ми у цих вкрай скрутних умовах змінити таки можемо.
На цей випадок дуже добрі поради абсолютно безкоштовно наводить військовий експерт Глен Грант.
«…По-перше, необхідно наказати військам стати активними, тому що пасивність знищує бойовий дух. Необхідно створити новий пакет стратегічних наказів, який буде спонукати підрозділи до цілодобового домінування над простором перед ними. Заохочуйте їх знищувати будь-яке заборонене Мінськом озброєння, яке не знаходиться в зонах зберігання, і знищувати будь-які російські підрозділи, які нападуть на них у межах зони їхньої відповідальності. Домінуйте вночі. Переробляйте системи управління, зв’язок та артилерію, щоб стати супершвидкими, відповідаючи точно, коли ворог атакує. Самооборона є найвищим юридичним правом, доступним для будь-якої країни, тому активна оборона є юридичним правом кожного солдата. Дайте загальні накази про те, що після кожного російського нападу має бути сильна контратака у місці нападу чи в іншому місці на фронті. Ворог скрізь один і той самий, тому захист не може бути обмежений географічно. Захоплюйте нові території і створюйте нові передові позиції. Переконайтеся, що військові інженери готові до таких дій. Просувайтесь невеликими кроками і карайте будь-яку російську агресію. Наразі від поточної ситуації вигоду отримує тільки Росія.
Надайте наказ на підготовку ВМС України до затоплення всього Чорноморського флоту в Севастополі, знищення російських танкерів в українських водах та знищення Керченського мосту будь-якими комбінованими засобами. До виконання може ніколи не дійти, але підготовка та навчання необхідні для підтримання бойового духу. Підготуйте морську піхоту, щоб захистити від вторгнення з моря Одесу та Маріуполь.
....Кожен сектор повинен мати належну логістичну організацію для підтримки бригад. Слід попросити США створити курси логістичного офіцера в Україні та забезпечити, щоб усі батальйони та бригади мали випускників цих курсів.
...Добровільні резервні підрозділи повинні бути створені, обладнані та навчені як єдині підрозділи, а не на основі індивідуального резерву, як це є сьогодні. Цей індивідуальний метод був дискредитований багато років тому на уроках воєн у багатьох країнах. Це так не працює. Індивідуальні резерви рідко можуть вписуватися у діючі бойові підрозділи, якщо вони не служили в цьому підрозділі протягом останніх 1-2 років. Додані до нових підрозділів, вони потребують 3-4 років тренування, щоб бути повною мірою боєздатними. Резервісти, які у великій кількості приєднуються до підрозділу, роблять його слабкішим, а не сильнішим, оскільки їм потрібен додатковий час тренування, щоб допомогти їм освоїти особливості методів управління та культури підрозділу. Грузинська армія намагалась це зробити і програла. «Те, чому ти не навчаєшся під час миру, не спрацює під час війни».
...Основна необхідна зміна системи - це зміна лідерства. Радянський менталітет вимагає контролю та покарання винних. Це потрібно замінити делегуванням, мотивацією та винагородою. Система, що базується на застосуванні влади, є застарілим похміллям радянської епохи і не підходить для нової сучасної України. Це вбиває Збройні Сили України. Офіцери, які покладаються на застосування влади і контроль, повинні бути відсторонені, тому що вони ніколи не матимуть інтелектуальної спритності або мудрості, щоб навчати війська та воювати у динамічній війні».
З цими порадами було ознайомлене попереднє керівництво України, цілком можливо, що і чинне керівництво теж здогадується, що це наразі оптимальний спосіб дій.
Але – маємо те, що маємо.
І саме тому ці поради має вивчити напам’ять українське громадянське суспільство – щоб вимагати цього від влади. Чинній українській владі від попередньої дісталася горда постава їжака, котрий не літає, поки його не копнуть. Але якщо копнути – то літає, ще й як.
Смішним і навіть дещо пришелепкуватим дзідзям час виходити на поле – і думати про те, що вони дійсно хочуть. Як кажуть у таких випадках соціологи – будьте реалістами: вимагайте неможливого.