Слово з нагоди 100-річчя від дня народження професора Л. Мостовича

Докладно про життя й діяльність американського професора українського роду Леоніда Мостовича я дізнався з літературно-публіцистичного видання книги його споминів, яка вийшла під наголовком «Стежками долі. Україна – Західна Європа-Америка. Спомини, роздуми, рефлексії» у київському видавництві «Літературна Україна» у 2012 році та чудового відгуку-рецензії Івана Корсака від вересня цього ж року. Маючи у себе в хаті примірник цієї ошатної книги, який я отримав від її упорядника Сергія Козака на доручення зятя св. пам. пана Леоніда Мостовича мого приятеля лікаря д-ра Юрія Дейчаківського, що мешкав у США, я просто набрав у Ґуґлі назву цієї книжки. Як тут побачив запис російською мовою «Данный материал заблокирован на территории Российской Федерации на основании требования Генеральной прокуратуры Российской Федерации от 12.03.2015 № 27-31-2015/Ид831-15»…

Леонід Мостович, професор

Здавалося б, що професор Леонід Мостович, який народився 100 років тому, а відійшов у вічність 12 лютого 2012 року, та його спомини не мали б становити серйозної небезпеки для путінської Росії, але, бачте, це виявилося не зовсім так: людина, лікар і правдивий український патріот Леонід Мостович й після своєї смерті продовжує боротися за кращу долю українського народу проти його поневолювачів.

Передмовлюючи свою книгу «Український демократичний націоналізм у минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе», яка з’явилась друком у київському видавництві імені Олени Теліги минулого року, – я серед інших використав праці двох видатних діячів українського визвольного руху, лікарів за фахом – Миколи Дейчаківського (1921-2002), мемуариста, провідного члена ОУН й автора спогадів «На визвольних стежках Європи» (1997) й Леоніда Мостовича (1919-2012), професора медицини, письменника й видатного діяча ОУН, автора згаданих вище спогадів. – Перший з названих тут авторів, св. пам. д-р Микола Дейчаківський, зокрема, писав: «…Наше середовище мало найбільші впливи, бо вийшло на еміграцію з організаційною схемою і певною програмою, її підставою була визвольна боротьба на рідних землях, яку вела УПА під керівництвом Української Головної Визвольної Ради. Закордонне представництво УГВР мало за завдання мобілізувати українське громадянство для підтримки цієї боротьби, а на зовнішньому відтинку інформувати західній світ про розмір і цілі цієї боротьби і знаходити для неї співчуття, як теж моральну і всяку іншу можливу допомогу…». Другий, д-р Леонід Мостович, ніби доповнював цю тезу М. Дейчаківського, зупинившись більше на влучних характеристиках діячів нашого визвольного руху, бо знав особисто кожного з них і писав про них у своїх спогадах: «…Лев Ребет, а була це непересічна індивідуальність – розумний, поміркований – він керувався у своїх рішеннях, радше, розумом, а не емоціями… Після війни Ребет став проти провідницької, але за демократичну систему ОУН, підтримуючи УГВР. Як центр нашого політичного життя… Група Бандери була найбільш активною, добре організованою та дисциплінованою… Група Мельника та двійкарі – це була, здебільшого, інтелектуальна еліта, дещо старшого віку й чисельно невелика. Вона не домінувала й не намагалася домінувати в житті діаспори, а зосереджувалася в її культурно-освітньому секторі…».

Д-р Леонід Мостович

Хто ж був цей Леонід Мостович, ювілей якого ми відзначаємо на початку цьогорічного жовтня? Звідки походив цей видатний лікар-радіолог українського роду, пізніший професор Медичної школи університету Кентуккі (США)? Середню освіту пан Леонід здобув на Волині. Від юних років був активним в українському визвольному русі. На першій еміграції в Генерал-губернаторстві став одним з організаторів українського відродження Холмщини й Підляшшя. За активну участь у визвольному процесі українського народу був ув’язнений і перебував у польських, совєцьких та німецьких тюрмах і концтаборах. З гітлерівських таборів смерті був визволений американською армією. Про свої юнацькі роки він пише у своїх споминах: «Я народився в родині православного священика о. Григорія та Марії Мостовичів 4 жовтня 1919 р. в містечку Березне, що на рівненському Поліссі, як шоста в сім’ї дитина. Усього ж нас у батьків було семеро: п’ятеро дівчат і двоє хлопців. Батько мій походив з Курщини, а мама – з Житомирщини. У Березному була одна з перших батькових парафій. У біографії батька був період військового капеланства, адже під час визвольних змагань (1917-1920 рр.) він вступив до армії Петлюри. Після поразки разом із частинами української армії був інтернований у Польщі. Звільнившись, отримав призначення в парафію на Волині, у селі Малин, Дубенського повіту. Мати в той воєнний час виїхала з дітьми до своєї рідні на Житомирщину. Але, довідавшись про долю батька, вона однієї ночі разом з дітьми перейшла польський кордон і ціною неймовірних зусиль таки дісталася Малина. У Малині я виростав, ходив до народної школи. Школа ця належала чеській колонії, що нараховувала в селі десь зі сто великих господарств. Отож, я опанував три мови – українську, чеську та польську; чеську знав найкраще в письмі.

Село Малин тоді перебувало під доволі відчутним впливом комуністичних ідей, тому батькові-священнику нелегко було тут жити й працювати. Двічі нашу хату підпалювали. Згоріло все, але ми залишилися живими. Наша напрочуд енергійна мати не впадала у відчай, з кожною такою втратою вміла знайти в собі сили та передати їх усім нам, щоб знову відновити наші гаразди. Батько ж усе життя хворів на астму, проте душпастирський обов’язок виконував сумлінно й совісно. Ще й досі чую, мов крізь далекий, але такий бажаний сон, його м’який тенор з-над престолу нашої малинської церковці. Цей голос, талант співу перейняла від батька наша найстарша сестра Оля, яку Бог обдарував чудовим драматичним сопрано. З таким голосом можна було б розраховувати на мистецьке майбутнє, славну кар’єру співачки. Та замість мрій судилося їй коротке життя й жахлива смерть. Під час війни, коли німці, мовляв, за допомогу малинців УПА спалили місцеве населення, то поміж жертв була й моя сестра. Кого ж тоді не знищили нацисти, тих добила більшовицька навала – за ту саму «провину»…»

З доступних джерел відомо, що Олена Мостович на псевдо «Верба», «Круча», яка народилася у 1915 році, членкиня ОУН від 1930-х років, яка в роки першої більшовицької окупації перебувала на еміграції в місті Холм, влітку 1941 року працювала в Рівненському осередку Жіночої служби України, а у 1942 та 1945 роках була провідницею жіночої сітки ОУН та референткою підпільного Українського Червоного Хреста Крайового проводу ОУН північно-західних українських земель.

13 лютого 1945 року Олена Мостович-«Верба» загинула в нерівному бою проти більшовицької спецгрупи поблизу присілка Адамків, неподалік містечка Оржів, на Рівненщині. О. Мостович посмертно відзначена у жовтні 1945 року Золотим хрестом заслуги УПА, а через сім років після цього, в 1952-му році, – Срібним хрестом заслуги.

Волинська студентська ланка ОУН у Львові. 1. Микола Мостович *	Микола Мостович та інші *

З початком Другої світової війни Леонід Мостович також долучився до роботи з розбудови українського життя та визвольної боротьби, зустрічався з майже з усіма провідниками нашого руху. Він згадує: «…Настав час моєї поїздки до Кракова для з’ясування нашого становища одній та другій стороні. Там я, насамперед, зустрівся з організаційним референтом Крайового проводу, другом Турковським та головою Крайового проводу Романом Шухевичем. Вони, вислухавши мою точку зору, були невдоволені нашими рішеннями і повели мене на засідання революційного проводу, де були Степан Бандера, Ярослав Стецько, проф. Ленкавський та Габрусевич. Усі вони намагалися мене переконати, що наші рішення й бажання є зрозумілі, але нереальні, бо процес суперечки вже надто глибокий і що, мовляв, протилежна сторона відхиляє всі їхні пропозиції. Вони вважали, що людям треба краще з’ясувати обставини, а з цією метою хтось із них мусить приїхати до Холма. А я, зі свого боку, скличу засідання обласної екзекутиви та впливових членів повітових центрів. Моїм бажанням було, щоб до Холма приїхав Роман Шухевич. Він здавався мені більш спокійним та врівноваженим, до того ж, ми були вже знайомі й раніше. Проте, я зауважив, що зі Шухевичем могли б приїхати ще й інші особи, як ось проф. Ленкавський чи Дмитро Маївський. Я повідомив усім, що, своєю чергою, маю доручення відвідати представників іншої сторони на вул. Зеленій, де містився УЦК і була домівка ПУНу…».

Вже по війні д-р Леонід Мостович доповнював свої спомини: «…На еміграції в Америці під час одного з лікарських з’їздів голова УЛТПА Ростислав Сочинський, мій старший колега гімназійних років, запросив нас на вечерю. Гостями, крім нас, були Лебедь із дружиною та митець Гніздовський. Мені випало сидіти біля Лебедя, і наша розмова зайшла на давні часи. Згадали ми й ту обставину, що її саме описав, про ідею 5-го універсалу та волинсько-поліські лісові загони як предтечу УПА. Ми згадали й про братовбивства. Лебедь нічого не заперечував: «Ми робили багато помилок, що їх тепер уже б не зробили, але мусите визнати: окрім цього, що нас вішали і стріляли, ми діяли». На це я йому відповів: це правда, що він каже, але горе тому, бо в таких діях перемагають, звичайно, емоції, не розум, нам в ту історичну добу його дуже потрібно було. Ми мали з Лебедем ще зустрітися, але не вдалося. Старух та Легенда були розчаровані підсумком наших розмов з Лебедем у Львові. Вони вирішили звернутися до Василя Кука, провідника похідних груп, який перебував у той час у Василькові, під Києвом, і ми знову разом вибралися в дорогу…

Зустрів я у Василькові й Мирона Орлика, автора книжки «Ідея і чин». Я знав його раніше з Кракова, бо він був зв’язковим між проводом і краєм. Часто приходив з України й відходив. У похідних групах був призначений на Київську область. Саме від нього я довідався, що мене призначили йому на допомогу в місто Київ, бо знаю російську мову. Я був тим здивований, бо згоди на те нікому не давав і ніхто мені цього не пропонував. До того ж, у мене були інші плани…».

На еміграції у Західній Німеччині Леонід Мостович контактував з усіма чоловими діячами українського національно-визвольного руху: «…Ми розмовляли (О. П. – з головою закордонних частин ОУН Степаном Бандерою) на різні теми. Я помітив, що він глибоко переживає цей новий розкол у їхньому русі й шукає його причини і розв’язку. Багато людей, що він їх шанував, його покидають, хоча визнають, що в Бандери не лише провідницькі амбіції, але і здібності. На мою думку, як я заявив Бандері, причини нового розколу в своїй суті є подібні до першого. З тією різницею, що цього разу менше домінував конфлікт поколінь, а більше – непорозуміння між краєм і закордонням. Тоді, коли більшість із нас протягом багатьох років була в’язнями німецьких концтаборів поза Україною і не брала участь у політичному житті, край був краще зорієнтований у світовій та політичній ситуації. Він бачив, що Німеччина здецидовано програє, а з нею – й ідея нацизму та фашизму. Таким чином, ідея нашого націоналізму не матиме розуміння серед європейських народів, дарма що в її епіцентрі була визвольна боротьба, а не поневолення інших, як у Гітлера та Муссоліні. Як вислід таких роздумів край рішив створити нове політичне тіло – УГВР (Українську Головну Визвольну Раду), щоб нести нашу ідею визволення під її прапорами. «От шкода, що ви не схвалили й не очолили УГВР. Тоді не було б нового розбиття й конфліктів і не потрібне було б «блискуче відокремлення», яке дуже негативно позначилося на нашому громадському та політичному житті», – зауважив я. Бандера запитав: «То значить, що ви й ваш брат належите до так званих двійкарів?» Я відповів: ні, ми не є «проти вас, але ми лише не є з вами. Ми також не є з жодною іншою українською політичною формацією під цей час. Одначе, ми й надалі готові допомогти не партійним, а патріотичним справам та цілям нашої спільноти…»

Брат Леоніда й Олени Микола Мостович закінчив математичний факультет Львівського університету, до війни здобув ступінь магістра філософії, у міжвоєнний період був Головою студентських товариств, у 1937 році за приналежність до ОУН засуджений на 9 років в’язниці. З падінням Польщі він був головою українського комітету у Володові й Холмі, ініціатором та промотором українських шкіл та двох гімназій (Холм, Володова), де викладав математику й фізику. У 1941 році він став організатором українського життя на Волині, був арештований німцями в Луцьку, пройшов концтабори. По закінченні війни, у 1951 році, пан Микола здобув докторат фізики в Сорбонні, став доцентом. У 1953 році опинився в м. Луїсвілл (штат Кентуккі, США), де працював дослідником в фірмі, у 1958 році став професором фізики в університеті, деканом факультету, проводив досліди в плівковій технології. Професор Микола Мостович був дійсним членом НТШ та низки наукових установ в Америці та Європі, він загинув 19січня 1968 року в автомобільній катастрофі. Леонід Мостович згадував у споминах про свого рідного брата: «…У той час мій брат Микола, який став професором фізики в Сорбоннському університеті (Франція), уже переїхав з родиною до США. Хоча він теж мав звапніння на легенях, його спеціальність та публікації зацікавили науковий світ Америки, де саме в той час провадилися дослідження щодо міжпланетних польотів.

Д-р Микола Дейчаківський

У цій сфері тоді тривали запеклі змагання між США та совітами, тож науковці цієї галузі були Америці вкрай потрібні. Микола з родиною оселився у штаті Кентуккі й невдовзі став професором фізики й математики в місцевому університеті, одночасно працюючи в лабораторіях Рейнолдс Алумініум. Згодом почав працювати над певними проєктами в сфері міжпланетних летів, через що став видною постаттю університету та й усього міста. На одному з професійних прийнять штату й університету Микола познайомився із сенатором Кентуккі, Альбіном Барклі, який, зацікавившись походженням Миколи, почав розпитувати про його життя й родину. Микола розповів йому про те, що більшість родини знищена совітами та німцями, а доля ще живих йому невідома. Лише брат, з яким дивом здолав німецькі тюрми й табори смерти, живе в Австрії. Й далі Микола оповів йому мою історію, про те, що я хотів виїхати до США, але, на жаль, через зміни в легенях не надають дозволу, хоча австрійські лікарі не згідні з тим діагнозом. Барклі уважно вислухав Миколу й заявив, що старатиметься нам допомогти, записавши наші імена та адресу в Австрії. На наше велике здивування, лише за якихось сім днів після тієї розмови Миколи зі сенатором нас покликали в Зальцбург до американського консула. Там зробили мені томографічний знімок легенів на бажання Барклі й вислали це все на його адресу в сенаті. Усі ті знімки він передав для огляду професорові рентгенології в шпиталі Волтер Рід, і там заявили, що вони стовідсотково згодні з думкою австрійських лікарів і що жодних активних змін у моїх легенях нема. За два тижні нас викликали до консулату й видали візу до США. У той час брат Микола підшукав мені роботу в католицькому шпиталі міста Луїсвілл».

Напередодні та в часі останньої світової війни Леонід Мостович пройшов тяжкі випробування польськими та німецькими кацетами. Автор Святослав Липовецький у своєму дописі «Боротьба за літеру U», зокрема, зазначав, що «…німецькі концентраційні табори стали чи не найбільшим символом насильства у ХХ сторіччі. Українці в них були однією з найчисленніших груп, хоча офіційно така національність тут не значилася. Між тим українським в’язням доводилося як боротися за своє національне ім’я, так і захищати його… Серед побоїв і криків, серед шикан і погроз поминула ця перша страшна ніч в Аушвіці, в якій головну роль катів відіграли не гітлерівські бандити, але польські «політичні в’язні». Фактично першими жертвами, яких закатували в Аушвіці, були брати Василь та Олекса Бандери. Наступна група врятувалася завдяки випадкові. Леонід Мостович, котрий у Монтелюпіху відповідав за українських в’язнів, також розподіляв продуктові набори, які отримували українці від допомогового комітету. І коли передач було більше, ніж арештованих українців, Мостович ділився з польськими в’язнями, які не мали від кого чекати допомоги. До таких належала інтелігенція та офіцери, що були з-поза Кракова. Це часто викликало в українців нерозуміння, але дуже допомогло, коли націоналісти опинилися в Аушвіці. Тоді поляки підготували «прийом» бандерівцям, але офіцери, які тим самим транспортом прибули з Монтелюпіха, офіційно заступилися за них – і так було досягнуто спокою. Окрім побоїв, яких поляки масово застосовували щодо членів «Бандера-групе», українці зазнавали принижень на побутовому рівні. Навіть у лікарнях вони були людьми «другого сорту»…».

З інформацій Павла Пундія, Романа Осінчука та Василя Мельчинина відомо, що по закінченню Другої світової війни Леонід Мостович вступив на медичний факультет Інсбруцького університету (Австрія). Під час студій він був активним у студентському та громадському житті українців в Австрії. Медичні студії пан Леонід закінчив у 1951 році з відзнакою і впродовж п’яти років відбував вишкіл з інтерністики та рентгенології в університетських клініках Інсбруку.

Пан Юрій Дейчаківський та інші студенти у Вашингтоні

Як я вже зазначав вище, у 1957 році Леонід Мостович разом з родиною емігрував до США. Там він оселився у м. Луїсвілл (штат Кентуккі), де відбув інтерншип, й у 1964 році завершив спеціалізацію з радіології, а за рік склав спеціалізаційні іспити й переселився в Лексингтон (штат Кентуккі) на працю в Медичній школі штату, спершу – інструктором катедри радіології, від 1966 року став асистент-професором, а через чотири роки після цього – асоційованим професором, вже у 1978 році став повним професором.