rss
10/18/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#362

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Лекція Свободи пам’яті Сашка Кривенка

Ідею цього виступу дав Мирослав Маринович. Він запропоновував мені відповісти на питання, чи можлива свобода в умовах неспроможності розрізнити добро і зло, правду і брехню. Моя відповідь – «так», і спробую її тут аргументувати.

Почну з дигресії. Цього року на початку червня я відвідав Кремнієву долину. Звісно, як це часто буває, те, що я побачив, дуже мало відповідало тому, що я перед тим вималював у своїй уяві. Я сподівався побачити щось на кшталт технологічної версії Голлівуда – а побачив дуже зелений і на загал малопримітний район, на околиці якого тривають будівельні роботи. Жодного гламуру, який виказував би, що тут розташовано найбільший технологічний світовий центр. Що найбільше вразило: це алея, яку закривають для машин від весни до осені, бо там селяться і виводять потомство бузьки.

Нашим провідником був колишній уродженець Києва, який виїхав спочатку до Ізраїлю, а звідти вже перебрався до Кремнієвої долини. Говорив він дуже інтелігентною українською. Говорили ми, однак, здебільшого, не про українські справи, а про розвиток IT-технологій і як це впливатиме на долю людства.

Ось головне, що я почув. Справжня революція у розвитку технологій сталася 2-3 роки тому. Ця революція полягає у збігу двох подій. З одного боку, завдяки Google Chrome корпорація Google змогла зібрати таку кількість інформації, що її можна дійсно опрацьовувати як Big Data. З іншого боку, завдяки розвитку комп’ютерних технологій з’явилися комп’ютери, які можуть цю інформацію аналізувати. Це і є той поворотний момент, коли потреба співпала з можливістю – і цей поворотний момент може стати (і, напевно, вже став) точкою відриву.

Щоби проілюструвати, про що йдеться, мій співрозмовник навів приклад з царини, якою він сам займається, – створення автоматичного перекладача з однієї мови на іншу. Завдяки телефонним розмовам, які ведуть через смартфони та інші гаджети і програми, зараз зібрана величезна кількість інформації щодо кожної мови – причому це стосується не лише слів чи граматичних конструкцій, а навіть інтонації, з якою ми вимовляємо ті чи інші фрази. Ця зібрана інформація дозволяє перекладати з будь-якої мови на будь-яку іншу. Причому комп’ютери не перекладають окремі слова – вони перекладають цілі фрази. Вони відстежують певні зразки (паттерни) і просто трансформують їх з мови на мову.

Перестаємо розуміти, що роблять нові технології. Ми довго чекали цього моменту – і він уже настав. Які можуть бути з цього наслідки, можемо тільки фантазувати – але більшість прогнозів не є добрі. Понад те, вони дуже загрозливі. Є різні спроби описати цю загрозу. Тут скористаюся з образу, який змалював Ювал Гарарі: якщо хочете знати, як ставитиметься штучний інтелект до нас, людей, – подивіться як ми ставимося до домашніх тварин: різниця між комп’ютерним і нашим IQ така сама, а далі вона буде тільки зростати. Іншими словами, віртуальна реальність стане найреальнішою реальністю – і, як виглядає, це вже безповоротно.

Тепер повертаюся до головної теми – як це перекладається на ситуацію вибору між добром і злом, правдою і брехнею. Як на мене, сучасну ситуацію найкраще описав Пітер Померанцев у своїй книжці – «Нічого правдивого й усе можливе». Хто не читав книжку, коротко скажу: Померанцев описав свій досвід праці на російському телебаченні з 2001-го до 2010 років. Він був свідком того, як твориться віртуальна реальність, – ба більше, був її творцем, аж поки у 2010 році вирішив спішно покинути Росію, щоб не брати більше участь у творенні fake news. Хочу процитувати один з його головних висновків. Коли ми говоримо про Путіна і путінську Росію, то говоримо про неї як авторитарний режим. Померанцев пропонує інше означення: «Це є… певний тип постмодерної диктатури». Я ставлю наголос на слові «постмодерна». «У країні з дев’ятьма часовими поясами, що простягається від Балтійського моря до Тихого океану і займає шосту частину світового суходолу, телебачення, – пише Померанцев, – це єдина сила, яка здатна об’єднати, керувати й обмежувати. А відтак, великий таран пропаганди не міг зупинитися ні на хвилю». Відповідно, «словосполучення «усе – піар» стало улюбленою фразою всієї Росії». Тому й Померанцев після дев’яти років успішної кар’єри на російському телебаченні вирішив спішно повернутися з Москви до Лондона – бо там «слова означають речі».

 

Хочу нагадати, що маємо на увазі, коли йдеться про постмодернізм. Він означає різні речі, але якщо звести його до ядра, то у сухому залишку постмодернізм зводиться доTitle тези, що ми ніколи не можемо по-справжньому пізнати світ, оскільки наше пізнання обмежене нашими почуттями і нашими інтелектуальними здібностями. Між нами і нашим світом є ніби скляна стіна. А раз так, то жодна теорія, жодна оповідь не може претендувати на те, щоби бути правдивою. І навпаки – кожна розповідь чи теорія, яка претендує на те, щоби бути правдивою, насправді є нічим іншим, як спробою утвердити своє домінування над іншими теоріями та наративами. Коротше, це – та ситуація, яку Бекон передав словами «знання – сила», тільки в іншому значенні – коли знання є інструментом сили чи насильства. Відповідно, сама концепція «правди» є лише конструктом, за допомогою якого Захід намагається домінувати над рештою світу. І то навіть не весь Захід, а тільки білі чоловіки Заходу.

Якщо правда є лише концепцією і конструктом, то вона не існує реально. Звідси назва книжки Померанцева: «Нічого правдивого й усе можливе» – й означення режиму Путіна як «постмодерної диктатури».

Маємо приклад, як філософія перетворюється на політику – причому, не у найкращу, м’яко кажучи, політику. Але це – не єдина можлива філософія і не єдино можливий висновок. З того ж самого засновку можна побудувати інший, позитивний висновок. Його зробив Лешек Колаковський у своїй книжці про Гуссерля. Нагадаю: феноменологія Гуссерля – це спроба подолати скляну стіну між нами і світом, світом слів і світом речей. Колаковський пише, що ця спроба – безнадійна: нам ніколи не вдасться подолати цю скляну стіну – чи, як каже Колаковський, перейти через скляний міст. Але що має значення, то це – власне наші спроби, це – те, що робить нас людьми. Поки пробуємо пробити цю стіну, ми зберігаємо свою людську гідність.

Теза Колаковського – співзвучна з головною тезою Альбера Камю – з його «Міфом про Сізіфа». Ми так довго зберігаємо свою гідність, поки протистоїмо абсурду, з якого складається наше життя. У романі «Чума» він викладає це в інший спосіб: ми всі – зачумлені, бацила чуми завжди з нами, й нам усе одно чуму не перемогти. Але треба бути божевільним, сліпим або мерзотником, щоби примиритися з чумою. Саме наша безперспективна боротьба з чумою дає нам нашу людську гідність. Звідси – його позитивний висновок: «...є більше підстав захоплюватися людьми, ніж ставитися до них з презирством».

Вам може видатися дивним, що я, історик, посилаюся на приклади з IT-технологій, філософії і літератури. Визнаю, що в кожній із цих царин я є дилетантом. Але є цілі напрями в історичній науці, які будуються на цій філософії. Тут я прислухаюсь до свого улюбленого історика Тоні Джадта. Своєю чергою, його двома улюбленими мислителями – інтелектуальними гуру – були ті ж Альбер Камю та Лєшек Колаковський. Послідовниками Джадта і його інтелектуальної традиції є Тімоті Снайдер і Марсі Шор. Марсі Шор написала книжку про Євромайдан. Першою назвою цієї праці була «Феноменологія Майдану». Видавництво цей варіант відкинуло, бо вважало, що книжку з такою назвою ніхто не буде купувати і не буде читати. Тому книжка вийшла під назвою «Українська ніч».

Марсі дивиться на Євромайдан з перспектив феноменології. Вона звертає увагу на одну подію, яка була феноменологічним проривом. Мабуть, ви пам’ятаєте цей драматичний момент, коли 20 лютого 2014-го, у перший день розстрілів, 21-річну Олесю Жуковську, медика-волонтера на Євромайдані, снайпер поранив у шию. Стікаючи кров’ю, вона встигла написати у Твіттері: «Я вмираю». Це, на думку Марсі Шор, є найдальшим проривом, до якого ми як людство могли пройти на своєму скляному мосту. У тому сенсі постмодернізм скінчився на Євромайдані. Подібного висновку дійшов Пітер Померанцев, і це – той висновок, який зробив з нього українця. Тверда реальність Євромайдану перемогла російську версію постмодернізму. Виявилося, що правда таки є – і заради неї варто битися, а навіть помирати.

Повернусь до свого фаху. Висновок, що постмодернізм уже passe, зробили ще у 1994 році троє істориків, чутливих до питань методології і філософії історії. Їхня книжка має вимовний титул «Telling the Truth about the History» – «Оповіді про правду в історії». Вони кажуть, що правда таки є і що її варто шукати. І вона не є конструктом білих чоловіків. Усі ці троє істориків – жінки. Joyce Appleby була фахівцем з історіографії, Margaret C. Jacob – з історії науки, Lynn Hunt – з історії культури. Їхня головна теза: у рамках своєї професії історії ми, історики, можемо шукати робочу правду – й історія як наука є нічим іншим, аніж змагання між правдошукачами, завдяки чому «градус правдивості» може зростати.

Висновок, що постмодернізм скінчився, як бачимо, не є новим. Євромайдан просто цю тезу підтвердив. Проблема, однак, у тому, що ніщо насправді не закінчується. Старі звички помирають поволі – якщо помирають взагалі. Хтось колись пожартував, що треба заборонити книжки, які мають у заголовку слово «кінець»: «Кінець історії», «Кінець національної держави», «Кінець соціальної держави», «Кінець марксизму», «Кінець постмодернізму». Зараз ми бачимо, як повертається історія. Подібно кінець постмодернізму в Україні тривав недовго – з моменту, як російські війська вторглися у Крим та почалася «російська весна», ми стали свідками повернення постмодернізму.

Ба більше: перемога Зеленського та партії «Слуга народу» є найкращим свідченням, як в Україні віртуальна реальність може перемагати – і перемагає – реальну реальність. Чи означає це, однак, що ця перемога – повна й остаточна? Відповідь – очевидна: ні, поки ми їй чинитимемо спротив. Відповідно, це переводить все у практичну площину: як протистояти віртуальній реальності?

Те, що йде далі, – це мій короткий особистий список порад.

Перша порада: почнімо серйозно трактувати гігієну мозку. Як ми щоранку чистимо зуби, вмиваємо лице та інші відповідальні місця, так само маємо щодня слідкувати за чистотою думки. Не засмічуймо свій мозок. А коли засмітили, не забуваймо його чистити.

Найкращий спосіб: вийдіть з «Фейсбуку». Кількість інформації, яка переходить через «Фейсбук», і частота, з якою ми її там переглядаємо, фрагментує нашу свідомість. Через це втрачаємо можливість бачити більшу картину і розуміти сенс того, що з нами відбувається.

Іншою проблемою є ефект бульбашки, який творить «Фейсбук». Щоразу, коли ми переглядаємо «Фейсбук», він насправді переглядає нас. Він підглядає, що нам подобається, і, відповідно, думає, яку інформацію нам підсунути.

Сам я вже роками не користаю з «Фейсбуку». І щасливий з цього.

А ще краще: перейдіть на кнопковий телефон. Це – найрадикальніший спосіб. Знаю, що не всі до нього готові – бо, все-таки, смартфон дає можливість носити свій офіс у кишені. Я, однак, недавно зробив одне відкриття: якщо з айфону вийняти сім-картку, він перетворюється у кишеньковий комп’ютер – і тоді з ним безпечніше працювати. А телефонувати можна кнопковим телефоном.

Друга порада: не вірте історіям, які звучать надто добре. Останніми роки я збираю цитати, які насправді не є цитатами. Скажімо, Адорно ніколи не казав, що після Освенціму не можна писати вірші. Це – фраза, яку йому приписують.

Так само видумана інша цитата – коли Ганді спитали, як він ставиться до Західної цивілізації, він нібито сказав: «Це була би дуже гарна ідея!»

Насправді він ніколи цього не казав.

А ось приклади, ближчі до моєї ділянки – модерної історії України.

Title 

А ось ще дві цитати, які приписують Степанові Бандері. Перша – «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав» – є парафразою вислову Віктора Гюго, а цитата «Коли поміж хлібом і свободою народ вибирає хліб, він, зрештою, втрачає все, зокрема, і хліб» є переспівом з Бенджаміна Франкліна.

Справжньою фабрикою цитат є теперішня Росія.

Ось одразу три російські цитати з Бісмарка: 1) «Могущество России может быть подорвано только отделением от нее Украины...»; 2) «Необходимо не только оторвать, но и противопоставить Украину России, стравить две части одного народа и наблюдать, как брат будет убивать брата»; 3) «Нет ничего более гнусного и омерзительного, чем так называемые «украинцы»! Это отребье, взращенное поляками из самых гнусных отбросов русского народа (убийц, карьеристов, пресмыкающейся перед властью интеллигенции), готово за власть и доходное место убить собственных отца и мать!» Нічого такого Бісмарк ані не говорив, ані не писав. Але коли дійшло до інтернетної дискусії і фейк був доказаний, один з російських користувачів-патріотів написав: «Ну и что? Конечно, это – не Бисмарк. Но от этого правда не перестает быть правдой».

А ось мій улюблений приклад: «Головна проблема цитат в Інтернеті у тому, що люди одразу вірять у їхню правдивість», підпис – «В. І. Ленін». Але насправді ця цитата є парафразою з Джорджа Вашингтона, і її повна версія звучить так: «Не вірте всьому, що можете прочитати в Інтернеті, лише тому, що там є портрет та підпис».

Чому ми віримо цим цитатам? Бо вони звучать красиво і просто. А у реальності правда, як писав класик, рідко буває простою – і ніколи чистою.

Якщо хочете знати, що є правда, згадайте собі: ви хотіли б, щоби ніхто про вас не знав. Оце і є правда. І будьте свідомі, що рано чи пізно про це можуть знати всі. Бо нема 100% способу її приховати.

Третя порада: не вірте тій правді, яка звучить на всі 100%. Чеслав Мілош для свого «Поневоленого розуму» вибрав цитатою слова старого діда з Прикарпаття: «Якщо двоє сперечаються, й один має 55 відсотків рації, – то дуже добре. А якщо хтось має 60 відсотків? Це – чудово, це – велике щастя, і хай він Господові дякує! А що казати про 75 відсотків рації? Мудрі люди кажуть, що це – дуже підозріле. Ну, а що про 100 відсотків? Той, хто каже, що має 100 відсотків рації, – паскудний ґвалтівник, страшний злодюга, найбільший лайдак».

В українській мові існує розрізнення між правдою й істиною. Того розрізнення немає в англійській, італійській, ідиші, німецькій, польській, французькій – в усіх тих мовах, які я знаю чи можу вдавати, що знаю. Тому наступну фразу можу сказати лише українською або російською: ми пізнаємо правду, а не істину. Істина – це те, що не належить до цього світу. Ми пізнаємо («пізнаЄмо» з наголосом на третій склад) її лише після нашої смерті. Або ж ніколи її не пізнАємо.

Ототожнення істини й правди є гріхом, в який впала європейська інтелектуальна традиція у XIX ст. І цей гріх називався позитивізмом: віри, яка заперечувала вартість богослов’я як науки, бо наука має займатися лише тим, що можна емпірично зверифікувати – тобто базуватися на позитивному знанні. Відповідно, Грушевський міг написати у передмові до своєї «Історії України-Русі» цитату з Євангелія від Іоанна «Пізнайте істину, й істина визволить вас» (Іо. 8,32). Він щиро намагався пізнати істину – але ця істина на визволила ані його, ані Україну, коли він став на чолі української революції. Бо те, що він насправді пізнавав, була не істина, а правда – і то правда часткова.

Грушевському можна вибачити хоча би тому, що він був позитивістом і писав свою історію з позицій позитивізму. Не можна, однак, вибачити нашим сучасникам, які поводяться так, ніби вони пізнали істину. І поводяться як вожді-переможці, які зверхньо оглядають поле битви, густо встелене трупами переможених ними ворогів – своїх опонентів.

Від певного часу я взяв собі за звичку говорити про людей лише добре – або коли нема що про них доброго сказати, тоді виразно мовчати. Коли ж мушу їх критикувати публічно, то заміняю їхні прізвища ініціалами. Отже: чому мене тривожить один український історик (назвемо його історик X), й один український історик — назвімо його Y, й один український журналіст Z? Бо всі вони говорять і поводять себе так, ніби пізнали всю правду. Цим вони нагадують мені про іронічну фразу з часів горбачовської перебудови «как легко и приятно быть философом!»

Title 

Справжня філософія, як й добра історія, зароджується з муки і живе у постійному сумніві. Зрештою, це не є ознакою філософії чи історії – це є ознакою кожної сфери інтелектуальної діяльності. Нагадаю, що історія математики Моріса Кляйна називається «Втрата визначеності». У цій книжці він визнає, що математика більше не посідає тих властивостей, які у минулому наділяли її повагою і захопленням. Тобто, вона більше не є сукупністю «істин в собі» й істин про закони природи.

Я не заперечую можливості пізнання істини взагалі. Така можливість появляється у рідкісні моменти одкровення. Ми маємо детально описані приклади. Що повторюється у цих описах: одкровення приходить у моменти крайнього болю чи загрози. Сімона Вайль зазнала одкровення, коли декілька днів підряд страждала від сильного болю голови і, зайшовши одну з церков, почала з пам’яті читати вірші англійського поета-містика. Мирослав Маринович у своїх спогадах описує, як він зазнав одкровення після ув’язнення й допитів. Щось подібне писав і генерал Петро Григоренко. Кажуть, що подібний досвід мали люди, які пережили клінічну смерть.

Зрештою, чим був Євромайдан, як не моментом такого пережиття? Саме тому Євромайданом мають займатися не лише історики, а й богослови. Це є ті короткі моменти одкровення, коли ми виходимо за межі нашого світу і робимо прорив на скляному мосту.

Але це, повторюю, дуже рідкісні моменти і приклади. Вони не є масовими. Суто по-людськи, я би нікому не бажав такої позамежової міри болю і страждань, яку відкриває нам шлях до одкровення. Наша цивілізація намагається звести біль і страждання до мінімуму. Це не означає, звичайно, що ми від цього перестанемо страждати та відчувати біль – просто шлях до істини нам заблокований, поки приймаємо умови нашого цивілізованого життя. Це, сказати б, є ціною цивілізації.

На щастя для нас, ця цивілізація перебуває у перманентній кризі. Тому ми не можемо пізнати істину. Але від цього не зникатиме наше прагнення (краще сказати – наша спрага) до істини.

Що залишається? Залишаються муки неспокою. Глибоке невдоволення самим собою і світом навколо себе. Постійні пошуки виходу.

Залишається вибір: або прийняти умови нашого життя – або, навпаки, стати їй чолом. Чи, як писав Франко, «проти рожна перти, проти хвилі йти». А якщо є такий вибір, то залишається свобода вибору – відповідно, є сама свобода.

Це те, де ми зберігатимемо перевагу над найдосконалішими автоматами. Коротко кажучи, це – те, що робить нас людьми.

І нема на то ради.

Автор: Ярослав Грицак

Джерело: «Zbruc»
(https://zbruc.eu/node/92429)

Загроза капітуляції чи розхитування?

Brexit: замість визначального та епохального – безглуздий та смішний

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com