Напевно, найприємніші моменти мого життя – це запізнати на рідних землях нових та цікавих людей. Між ними хіба на першому місці, вищому, ніж місця президентів чи міністрів, це пізнати щирих і правдивих українців, у яких, здається, немає зерна неправди за собою. Один чоловік особливо вирізняється.

Він уже не такий молодий, сивоволосий, але завжди з усмішкою. Корінний киянин, який прожив усе життя в столиці. Він – людина мистецтва, актор театру і кіно.

Указом президента України від 22 серпня 2019 року «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Незалежності України» йому присвоїли давно заслужену відзнаку, почесне звання «Народний артист України». Незабутнім для мене є те, що при кожній нашій зустрічі він мене подивляє своїм майстерним виконанням улюблених віршів Василя Симоненка.

Станіслав Малганов його звати. Народився він 1935 року, в родині репресованого вчителя; закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. З 962 року знімався у багатьох радянських художніх фільмах. Від дня незалежності знімався також у патріотичних художніх фільмах про Степана Бандеру, Романа Шухевича і Симона Петлюру, зокрема, у фільмі «Атентат – Осіннє вбивство в Мюнхені» грає роль найголовнішого злочинця, генерала КДБ Шелепіна; у фільмі «Нескорений» – роль водія таксі; і у фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри» – найновішу роль французького судді, який провадить весь суд над убивцею Петлюри.

Я запізнав Станіслава (Славка) через іншого друга з Києва, фільмового режисера і продюсера, сьогодні – Генерального директора славної кіностудії імені Олександра Довженка і голову Національної спілки кінематографістів України, Олеся Янчука. Славко знімався у кількох фільмах Янчука, а також вони є сусідами по дачі в мальовничій місцевості на березі ріки Унава, в околицях села Кошляки, що на межі Київської і Житомирської областей.

Славко – це живий свідок київських подій від 1935 року. Він має блискучу пам’ять, а тому його можна легко назвати ходячою історичною енциклопедією. Він пам’ятає все добре і багато поганого, що подарував йому тоталітарний режим совєтської влади. Він – надзвичайно лагідна і добра людина, любить Україну, свій народ і своє місто Київ. Його образ у розповідях чисто людський і без політичного накреслення.

Протягом нашого знайомства зустрічаємось ми в Київському будинку кіно, у його хаті – з дружиною Анжелою (нині вже покійною); супроводжував він мене як міжнародного спостерігача на виборах в Україні по селах і містечках Київської і Житомирської областей. Він як дитина втішався демократичним процесом та роллю не тільки місцевого, але аж міжнародного спостерігача. Ходили разом на риболовлю (правда, майже нічого не зловили, але гарно поговорили і забавились) на річку, де під липою, у своєму рідному селі Романівка, що на Житомирщині, колись писав вірші славний але трагічний Максим Рильський.

Славко завжди оповідає спомини, пов’язані з місцем нашого перебування, а зокрема, у самому Києві, який він знає краще, ніж будь-хто.

Говорить також і про радянську владу, яка ускладнювала жити та працювати, зокрема, творчій людині. Радянська влада на свої червоні свята влаштовувала паради могутньої військової сили та організовувала масову урочисту ходу радянських будівників комуністичного майбутнього у Києві.

Славко своїм прекрасним баритоном виголошував у гучномовець на весь Хрещатик і сусідні вулиці урочисті гасла і короткі коментарі до тих буремних заходів.

Ідучи вулицями Києва, Славко майже все пригадує, що тут було колись: до війни, за війни і після неї. Згадує пасажі своєї молодості, приємні та не дуже. Пригадує війну. Пригадує страшне знищення і міста, і його людей. Пригадує різних людей, з якими він зустрічався – і добрих, і поганих, зокрема, діячів культури, поетів, письменників, але також і політиків. Про тих розповідає з притаманною йому усмішкою.

Славко, правда, далеко не пересічна людина. Але він для мене уособлює кожного українця-патріота, який пережив у Києві радянщину і віджив із приходом незалежності. Славко – щирий, відкритий, досвідчений, розумний, талановитий. Правда, він своєрідний. Від нього за 25 років я не почув чогось поганого про інших людей не тому, що всі, з ким він спілкувався, такі добрі, але тому, що Славко завжди знаходить щось позитивне в житті і в людях. Тобто, критичної оцінки у нього, здається, немає, а я її у нього і не шукаю. Вона є, тільки залишається з ним, щоби нікого не скривдити.

Славко ще далі знімається у фільмах, виступає на культурних імпрезах, проводить мистецькі читання, їде, до речі, інколи за кордон, у Брюссель, бо там живуть його доня і внуки, і вже там він чарує українське посольство і громаду своїм майстерним художнім читанням.

Многая літ бажаю тобі, Славку, многая творчих і радісних літ... Щоби ми ще довго зустрічались, здається, двоє зовсім різних людей, один – корінний киянин, інший – корінний ньюйорківець. Але нас єднає одне – те, що ми хоча з різних боків океану, але українці. Нас кличе Україна та її культура. Незалежна Україна дала своїй діаспорі дуже багато, а мені, зокрема, ту нагоду запізнатися та дружити з таким Славком – народним артистом України – і ще й яким!