rss
11/17/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#364

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ «Свобода в небезпеці» чи «Зберігайте спокій»? Чи може і те, й інше - і третє теж?

Перший день жовтня в Україні видався тривожним. Йолка на Майдані, люди під адміністративними будівлями в найбільших містах, заклики виходити на вулицю… Все це вже десь було. Але люди з доброю пам’яттю залюбки пригадають: інша половинка картинки теж вже була.

От для початку – як вам такий запис в соцмережах:

«Вчора і сьогодні командирам усіх частин ЗСУ (принаймні в одному секторі) надійшов секретний наказ НЕ ВІДКРИВАТИ ВОГОНЬ - НАВІТЬ ЗІ СТРІЛЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ, НАВІТЬ У ВІДПОВІДЬ БЕЗ ОСОБИСТОГО НАКАЗУ ЧИ ДОЗВОЛУ КОМАНДУВАЧА АТО. Один з командирів ЗСУ, який щойно у повній розгубленості повідомив нас про цей наказ, емоційно пояснив, як це виглядатиме на практиці: він виводить кудись своїх людей, по них відкривають вогонь, а він у цій ситуації мусить телефонувати командувачу АТО і питати дозволу відкрити вогонь у відповідь.

Ці накази секретні, вони хочуть, щоб ми про них не знали.

А ми знаємо. І кожної секунди маємо пам’ятати, хто нами керує.

Не хочу лаятись, а інших слів немає.

#війна, #уроди»

Зрада державних інтересів командувачами війська – чи паніка «всепропальщика»?

Автор посту – Олена Білозерська. Дата – 1 жовтня 2015 р.

Так, це було рівно 4 роки тому. 2015 рік.

А от вам ще шматочок чинного українського законодавства:

«Органи виконавчої влади сприяють розвитку в окремих районах Донецької та Луганської областей транскордонного співробітництва, спрямованого на вирішення спільних проблем розвитку, посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними громадами, органами місцевого самоврядування окремих районів з адміністративно-територіальними одиницями Російської Федерації на основі угод про прикордонне співробітництво, що укладаються територіальними громадами, органами місцевого самоврядування, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами у межах компетенції, встановленої законом.»

Це – уривок із Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», стаття 8.

Ось ще кілька уривків:

«Стаття 3. Держава гарантує відповідно до закону недопущення кримінального переслідування, притягнення до кримінальної, адміністративної відповідальності та покарання осіб - учасників подій на території Донецької, Луганської областей.

Органам влади та їх посадовим (службовим) особам, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності забороняється дискримінація, переслідування та притягнення до відповідальності осіб з приводу подій, що мали місце у Донецькій, Луганській областях.

Стаття 9. В окремих районах Донецької та Луганської областей рішенням міських, селищних, сільських рад створюються загони народної міліції, на які покладається реалізація завдання з охорони громадського порядку в населених пунктах цих районів.

Координація діяльності загонів народної міліції з охорони громадського порядку в населених пунктах здійснюється відповідним сільським, селищним, міським головою.

Загони народної міліції утворюються на добровільних засадах із числа громадян України, які постійно проживають у відповідних населених пунктах окремих районів Донецької та Луганської областей.»

Здача державних інтересів, чи не так?

Цей закон ухвалено 16 вересня 2014 року.

Як бачите, насправді чинній владі дуже тяжко винайти дійсно щось кардинально нове у хисткій справі здавання державних інтересів – все вже було здано до них.

Але от халепа – ні у вересні 2014 року, ні в жовтні 2015 року ніхто не збирав ні Майдан, ні «путч». Не було коли? Чи просто заклики «не розгойдувати човен» так міцно приспали громадську пильність?

Щоправда, була таки єдина спроба «погойдати човен».

31 серпня 2015 року, під час голосування у Верховній раді за Закон про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади), ініціатором якого був президент України Петро Порошенко, під парламентом почався мітинг ВО «Свобода».

З боку протестувальників у бік парламенту полетіла бойова граната. Від вибуху загинули четверо нацгвардійців.

Після того фахівці американської розвідки Staffor дійшли до висновку, що, мовляв, події під Верховною радою «показали, що український уряд опинився у скрутному становищі, перебуваючи під пресингом Росії та підтримуваних нею сепаратистів з одного боку і крайніх правих і ультранаціоналістів з іншого. Що більше Київ поступається одним, тим сильніше провокує на радикальні дії інших. Якщо така ситуація триватиме, це стане загрозою не лише для врегулювання конфлікту між Росією і Заходом по східній Україні, але й для єдності самої української держави».

Наразі точно невідомо, чи то так «розгойдування човна» допомогло, а чи то просто зорі так зійшлися, але, як бачимо, попередня влада відтягувала час, як тільки могла – і з впровадженням закону в дію, і з забороною на самооборону.

Таки страшні люди – ці «крайні праві і ультранаціоналісти», чи не так?

Схоже, що таки не так.

4 роки тому таких «крайніх правих і ультранаціоналістів» було якщо не ціла країна, то три чверті. Вони готові були справді зубами відгризати землю у ворога. Їм забракло трьох речей: фінансової підтримки, підтримки армійського керівництва та політичної волі головнокомандувача.

Іловайськ, Дебальцеве – це сюжети не про слабкість української армії. Навіть не про силу армії російської. Це сюжети про злочинну бездіяльність керівництва українського війська і української держави.

Ну і звісно, про підступність російського керівництва – але якраз саме з цим моментом все мало би бути зрозуміло ще після Зеленопілля.

Якщо хто забув – у ніч із 10 на 11 липня 2014 року біля селища Зеленопілля Луганської області росіяни обстріляли групу українських військових з «градів». Стріляли саме з тих адміністративно-територіальних одиниць Російської Федерації, з якими через пару місяців було наказано підтримувати добросусідські стосунки.

За словами військовослужбовця-очевидця, командування їм віддавало дивні накази, вишикувало солдатів і техніку посеред поля, тоді, коли поруч була лісопосадка. За кілька хвилин до обстрілу у розташуванні українських військових стало зрозуміло, що ворог стрілятиме. Власне, один із очевидців так і врятувався – втікав у поле…

Саме тоді мало бути зрозуміло, що російські гроші у поєднанні з небайдужістю до грошей українських армійських чиновників та в поєднанні з російською зброєю непогано працюють. Працюють проти України, звісно.

І тоді ж стало зрозуміло, що для досягнення своєї мети росіяни не зупиняться ні перед чим. Втім, це мало би стати зрозумілим для нас ще 300 років тому. Втім, це вже ми відхиляємося в бік філософії.

А якщо повернутися до реальності, то стає зрозуміло, що ми постійно випускаємо цей момент з поля нашої уваги. Випускаємо всім суспільством.

«Ой, нас дотискають підписувати формулу Штайнмаєра»! «Ой, нас змушують капітулювати перед Росією»!

Справді, яка несподіванка. Хто б міг подумати, що Росія націлена на перемогу, і буде намагатися досягти свого будь-якими методами і будь-якими засобами.

Хоча вона робить це вже 300 років.

А для нас це все ще несподіванка.

А ми чомусь робимо вигляд, що можемо дозволити собі «не гойдати човна» і мовчки дозволяти власним щурам вносити проросійські правки до Конституції та забороняти стріляти у відповідь. Створювати з гайдамацької армії вмотивованих добровольців карикатурну подобу радянського недолугого війська з генералами, в яких розгодоване обличчя в телеекран не влізає. З початком війни ці вгодовані рудименти радянщини з армії повтікали, або ж притихли до мінімуму активності – а тепер відігрілися і далі взялися за своє…

Якщо подивитися на дії української влади від початку війни – взагалі дивно, що Україна ще є. Врешті-решт, не меншим дивом Господнім є і її існування протягом усіх цих 300 років російської окупації.

Але у всього є межа, і зокрема – у людського нахабства. Ми не можемо собі дозволити витрачати ласку Господню на таке вражаюче нехлюйство і бездіяльність. Витримати 300 років окупації – і за 30 років все зруйнувати? Це було би страшним нахабством і невдячністю з нашого боку.

Але наразі у нас є абсолютно несподіваний бонус у нашій боротьбі зі східним сусідом.

Значна частина української інтелігенції та так званих «лідерів громадської думки» чинного головнокомандувача відверто не любить. І загалом – це добре. Президента не треба любити, його треба підтримувати у правильних діях і засуджувати за неправильні.

І це – одна з причин, чому вже у той самий вечір, 1 жовтня 2019 року, коли Володимир Зеленський оголосив, що Україна на лист спецпредставника від ОБСЄ Мартіна Сайдіка відповіла, що погоджує текст так званої «формули Штайнмаєра», за пару годин на майданах найбільших міст вже була купа людей, а в Києві навіть ялинку принесли. Маріуполь, Харків – всі почали ворушитися. У Києві півтисячі людей на Майдан вийшли – хоча то був вечір робочого дня.

А у 2015 році, посеред літа, у вихідний день, на мітинг проти демілітаризації Широкиного вийшли пару десятків людей, і то – переважно журналісти. А демілітаризація Широкиного людською мовою перекладається як «окупація Маріуполя». 4 роки тому до цього явища в Києві майже не було інтересу – і Маріуполь врятували тільки масові протести місцевих мешканців, котрі таки перейнялися проблемою.

Якби тоді, у 2015 році, (не кажучи вже про 2014) на найменші реверанси української влади в бік Росії була така швидка і масова реакція – то історія могла би піти в інший бік.

Та і у влади були б, як то кажуть, «залізні аргументи»: ми би запросто все віддали і все відвели, але ж ці «крайні праві і ультранаціоналісти» не дають, хто ж знав, що їх так багато розвелося, ціла країна взяла і раптом стала ультраправою та ультранаціоналістичною…

Тепер можна собі дозволити ліричний відступ.

Міністерство інформації Британії на початку Другої світової війни створило серію з трьох плакатів.

Перший: «Freedom Is In Peril. Defend It With All Your Might» (Свобода у небезпеці. Захищайте її з усією силою»).

Другий: «Your Courage, Your Cheerfulness, Your Resolution Will Bring Us Victory» (Ваша хоробрість, ваша бадьорість, ваша рішучість принесуть нам перемогу»).

Третій: «Keep Calm and Carry On» («Зберігайте спокій і так і тримайте надалі»).

Перший і третій ми вже виконали. «Keep Calm» всією країною під час всього Мінського процесу – це взагалі перевиконання вміння зберігати спокій років на 50 наперед. Лишається взятися за другий заклик.

І, до слова, тут от саме, за дивним збігом, Bloomberg пише, що нарешті Державний департамент і Конгрес США завершили необхідні процедури для продажу Україні нової партії протитанкових систем Javelin…

Ми достатньо довго «Keep Calm». Занадто довго. Час братися за «Victory».

Олександр Литвиненко: «Треба не лише захищатися від Росії, а й вчитися співпрацювати з іншими країнами»

Аманда Пол, European Policy Center (Брюссель): «Захід не штовхатиме Україну до капітуляції перед Росією, бо це означатиме капітуляцію Заходу»

Ефект Дзідзя#2019-42 (10/16/2019)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com