rss
10/18/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#362

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Спорт \ Дмитро Коваленко, американський футболіст, чемпіон MLS: «Девіду Бекхему не подобалася моя зачіска»

Футбол

Сокером американці називають класичний європейський футбол – на відміну від так званого американського футболу. MLS (МЛС, дослівно – Вища ліга Сокеру) – професіональна футбольна ліга, яка є найвищим футбольним дивізіоном для США і Канади.

…У 13 років – 1990-го – Дмитро Коваленко поїхав з Києва в американський Рочестер. Для більшості українців Америка тоді була далекою та нездійсненною мрією. Перша сім’я, яка прийняла Коваленка, ставилася до нього майже як до раба. Уродженець Києва косив траву, клопотав по будинку, іноді й недоїдав. Діти господаря знущалися над ним, не пускаючи Дмитра вранці у ванну. Через 8 місяців до Коваленка приїхала мама. Дізнавшись про все, схопилася за голову. Висловила претензії господареві, за що о третій годині ночі (!) разом із сином опинилася на вулиці. Мати вирішила забрати Дмитра назад до Києва, але підліток рішуче відмовився – мовляв, повернення для нього буде схоже на поразку, а він хоче перемогти.

Відтоді минуло 28 років. 10 років тому в роздягальні «Лос-Анджелес Гелексі» поруч стояли дві шафки. На одній було написано Beckham, на іншій – Kovalenko. Дмитро, якого в Америці давно називають Дьома, два сезони відіграв разом з Девідом Бекхемом і навіть потоваришував з легендарним британцем. Своєю грою уродженець Києва заслужив повагу американських фанів: тричі брав участь у матчах «Всіх зірок МЛС», вигравав Кубок і чемпіонат ліги, провів у МЛС 277 матчів.

У відвертій розмові Дмитро розповів про свої взаємини з Бекхемом, гроші у МЛС і американське життя, до якого за 25 з гаком років він так до кінця й не звик.

– Дмитре, ви завершили кар’єру в 33 роки. Не рано?

– Травми замучили. На початку кар’єри у США мені багато доводилося грати на стадіонах, де проходять змагання з американського футболу. «Поляни» там дуже жорсткі – штучні газони укладають прямо на бетонне покриття. Через це багато гравців, зокрема, й я, згодом почали відчувати болі в спині. Та й ноги почали підводити, дедалі частіше «ламалися». До того ж, мій контракт із «Гелексі» закінчився.

– Не запропонували продовжити угоду?

– Пропонували пролонгувати на рік. Але на інших, значно більш скромних умовах. Не забувайте, що Лос-Анджелес – одне з найдорожчих міст у США, отож, грошей, які мені запропонували, вистачило б хіба що на оплату житла й на їжу. Ось тоді й вирішив, що пора закінчувати.

– І як справи у футболіста на «пенсії»?

– Спочатку було незвично – не треба зранку вставати й їхати на тренування, літати туди-сюди по всій Америці на виїзди-матчі. Потім стало нудно. Тому, коли запропонували попрацювати з однією з дитячих команд, без роздумів погодився. Цікаво бавитися з пацанами, вчити їх футбольному алфавіту.

– Чому ж тоді відмовилися від запрошення попрацювати в тренерському штабі юнацької збірної США (U-17)?

– Для цього потрібно було переїжджати до Флориди, де розташований центр підготовки національних команд різних вікових категорій. Були певні життєві обставини, не наважився на переїзд. Потім шкодував.

Взагалі, життя під час футбольної кар’єри і після її закінчення дуже сильно відрізняється. Коли ти перебуваєш на піку популярності, тебе готові носити на руках. Думаєш, що так буде завжди. Але коли вішаєш бутси на цвях, то розумієш, що все доводиться починати спочатку. Народ зустрічає нових кумирів, а ти вирішуєш свою головну проблему – як і в чому знайти себе після футболу. Хтось це швидко проходить, а комусь потрібні роки або навіть десятиріччя.

– У «Гелексі» ви подружилися з Девідом Бекхемом. По нічних клубах з ним ходили?

– Це були поодинокі випадки. Якось грали товариську зустріч з «Міланом», після неї Бекс зібрав обидві команди в нічному клубі. Тома Круза ще запросив. Посиділи, поспілкувалися. Девід був нормальним хлопцем без зіркової хвороби. Ми з ним сиділи поруч на тренерських зібраннях напередодні матчів. Підколювали один одного.

– Бутси Девіда до підлоги прибивали?

– Бекс не давав приводу для подібного. Він, звичайно, жартував зі мною майже на кожному тренуванні, але межу не переходив. Спочатку Девіду чимось не подобалася моя зачіска. Потім я якийсь час не голився, він почав розповідати, що зі щетиною моя голова квадратною стає. Я за словом теж у кишеню не ліз. Казав: «Бексе, ти що, смішний?!». Після тренування пропонував йому піти в тренажерний зал, щоб набрати форму. Він у відповідь, зазвичай, крутив головою. А на наступному тренуванні в двохсторонці збивав мене, посміхався і розводив руками, мовляв, навіщо мені тренажерний зал, коли я тебе і так «вибиваю зі сідла».

– На тренування Бекхем щоразу приїжджав на новій машині?

– У нього в Лос-Анджелесі був цілий автопарк. У першому сезоні було вісім машин, у другому – ще чотири придбав. Останнім придбанням був, якщо не помиляюсь, «Ягуар». На заняття Бекс тягнув за собою всіх трьох синів. Ромео, Круз і Бруклін уважно спостерігали за батьком, іноді підбадьорюючи його вигуками «Тату, тату!».

– Вікторія Бекхем на тренування не приїжджала?

– Ні, але домашніх ігор «Гелексі» не пропускала. За подружжям Бекхемів на стадіоні була закріплена своя віп-ложа. Вікторія завжди там збирала народ – дітей, друзів. Той же Том Круз на матчі іноді навідувався. Арнольд Шварценеггер кілька разів був.

– Народ на Бекхема в Америці ходив?

– Коли Девід тільки приїхав, я виступав за «Ред Буллс» із Нью-Йорка. На домашню гру з «Гелексі» прийшли 70 тисяч глядачів. Це для Америки божевільний показник. Інші команди збирали по 30, 40, 50 тисяч уболівальників на матчах проти Бекса. Причому, народ ходив подивитися виключно на «Спайсбоя» (таке прізвисько Девід Бекхем одержав через зіркову популярність його дружини Вікторії як учасниці відомого в другій половині 1990-х років британського поп-гурту Spice Girls, в якому Вікторія Адамс була відома як «Posh Spice» – ред.). Потім люди трохи переситилися Девідом. Хоча, коли до нас на виставкові матчі приїжджали гранди європейського футболу, з відвідуваністю не було проблем. Подивитися на «Барселону» прийшли 94 тисячі глядачів! Враховуйте, що «соккер», як називають європейський футбол в Америці, не має за океаном таких традицій, як у Старому світі. Тут найпопулярніші ігрові види спорту – бейсбол, американський футбол, баскетбол, хокей.

– Друзі просили вас дістати автографи Бекхема?

– Постійно. Девід же у відповідь на моє прохання хитро посміхався й питав, що я з ними роблю. Я, зазвичай, не зморгнувши оком, відповідав, що продаю їх – спеціально для цього відкрив в Україні сувенірний магазин. У плані автографів Бекхем був безвідмовним хлопцем.

– Переїжджаючи в Лос-Анджелес, Девід підписав п’яти­річ­ний контракт на 250 мільйонів доларів – по півсотні мільйонів за сезон. Як вважаєте, він відпрацював ці гроші?

– В Америці, зазвичай, не переплачують – саме стільки Бексу «поклали», значить, він стільки коштував. Не думаю, що ліга прогадала з його запрошенням. Продаж сувенірної атрибутики, телевізійних прав, інші рекламні моменти – у нас кажуть, що МЛС на Девіді не тільки відбила його контракт, а й зуміла навіть трохи заробити.

– Коли МЛС зможе змагатися за розмахом з НХЛ або НБА?

– Менеджери ліги активно проводять роботу. Кілька років тому підписали контракт з одним із всесвітньовідомих спортивних брендів – на 150 мільйонів доларів. Додалося і кілька локальних спонсорів.

– Які були зарплати у футболістів у МЛС?

– Невеликі. Коли я грав, середня була близько 60 тисяч доларів за сезон. Повторюся: це – не американський футбол, не бейсбол чи не баскетбол і не хокей. Мінімальна зарплата – 40 тисяч. Більше, ніж 200 тисяч доларів за сезон заробляли тільки 15 відсотків гравців ліги. Я був серед цих щасливчиків. Близько дюжини футболістів мали більше, ніж мільйон за рік. У того ж Бекса з 50 мільйонів тільки 10 – «футбольні». Решта – за рекламу. Філії своєї академії, ще ціла низка доволі різних рекламних проектів. Причому, всі цифри, які я навів, це «брудними» – без виплати податків, які становлять близько 35 відсотків.

– Гонорарам Бекхема одноклубники не заздрили?

– За всіх говорити не буду. Але особисто у мене жодної заздрості не було. Бекс пограв у всіх трьох на той час найкращих клубах світу – в англійському «Манчестер Юнайтед», італійському «Мілані» та в іспанському «Реалі». Ось нехай той, хто заздрить, спочатку по черзі підпише контракти з цими трьома командами, а потім розповідає, що Девід – не футболіст, а рекламний бренд.

– Ви вже 28 років живете у США. Яке воно, американське життя?

– У 13 років я з мінімальним знанням мови залишився абсолютно один в чужій американській сім’ї. Глава тієї сім’ї постійно змушував мене працювати, косити траву. Його діти ховали від мене їжу і не пускали вранці в душ. Я нікому не побажаю пережити таке! Я прожив у таких жахливих умовах 8 місяців. Телефонував батькам, але під час розмов не хотів їм розкривати всієї правди. Мама приїхала мене провідати, про все дізналася. Сказала господареві, що мене забирає. Так він о третій годині ночі витурив нас за двері! Я мамі тоді сказав, що до Києва не повернуся. Нехай я був «від горшка два вершки», але в мені зіграли почуття – вирішив, що буду гризти землю зубами, але спробую чогось досягти в Америці – якщо вже я сюди приїхав. І мама домовилася про мій перехід в іншу американську сім’ю. Хоча для неї це було теж дуже важке рішення.

– Там теж змушували косити траву?

– Ні, там мені вже пощастило. Й досі з ними на зв’язку. Футболом почав займатися ще в школі київського «Динамо». Друга сім’я, коли сказав, що хочу далі грати в сокер, не заперечувала. І я пройшов усі сходинки – спочатку грав у школі, потім – в університеті штату Індіана. У 1998 році збірна університету стала чемпіоном країни серед студентів, а мене визнали найкращим гравцем турніру. Через кілька місяців підписав свій перший професійний контракт із «Чикаго Файр». Уже почав заробляти гроші, допомагати батькам. Відчував себе щасливим.

– І гра у вас пішла – в 2000 році з «Чикаго» взяли Кубок США.

– Подружився з Христо Стоїчковим, який зробив собі ім’я в «Барселоні». Разом з ним ми й переїхали до Вашингтона, де виступали за «Ді Сі Юнайтед», в складі якого виграли звання чемпіонів МЛС. За цю перемогу – по аналогії з НБА – кожен отримав чемпіонський перстень. Він у мене в Києві зберігається – у батьків. Там ціла колекція моїх спортивних трофеїв, включаючи футболки команд, за які я виступав.

– І, все таки, ми трохи відійшли від теми американського життя.

– Є багато плюсів і мінусів. Тут усе життя можна працювати в борг. І, врешті-решт, залишитися ні з чим! Наприклад, ти купив будинок. Але у тебе його можуть забрати – якщо ти не зможеш сплатити податки на землю, на якій стоїть твій будинок. Але у тебе в Америці є права. А в Україні просто можуть прийти блатні й забрати будинок. З іншого боку, тут ти все життя будеш винен державі. Хочеш купити машину – плати податок на неї щомісяця.

– З чим вам і досі важко змиритися?

– Друзі можуть без дозволу прийти до мене ввечері додому, я поставлю пляшку вина – посидимо, поговоримо. З американцями про похід у гості потрібно домовлятися за тиждень. Якщо прийдеш без запрошення, тебе просто не зрозуміють. Але тут, на відміну від нашої країни, можна заробляти нормальні гроші.

– 13 років тому ви зробили спробу повернутися в Україну. Чому ця спроба виявилася невдалою?

– У мене все добре складалося в МЛС. Але тягнуло додому. Наступного року збірній України належало дебютувати на чемпіонаті світу в Німеччині-2006, а я мріяв виступати за національну команду. Підписав контракт із запорізьким «Металургом». Але, в підсумку, тренер («Металург» тоді тренував В’ячеслав Грозний – М. Р.), який мене висмикнув з-за океану, нічого не пояснюючи, посадив мене в глибокий запас. Я прожив у Запоріжжі півроку, дізнався про деякі підводні течії українського футболу. Чесно кажучи, залишатися тут далі не захотів – полетів назад до Америки, на щастя, мені запропонували непоганий контракт у Нью-Йорку.

– Правда, що коли виступали за запорізький «Металург», партнери по команді називали вас американцем?

– Так. Але я ж не американець – свій я.

– До цього ви ще встигли трохи пограти в німецькій бундеслізі. Причому, – за веселий клуб «Санкт-Паулі», яких ще називають «піратами».

– Це була моя перша спроба закріпитися в Європі. «Санкт-Паулі» після першого кола залізно йшов на виліт, мене взяли в оренду на півроку. Я приїхав на збори до Іспанії. Партнери по команді не розібралися, порахували мене американцем. Трохи зневажливо поставилися, мовляв, що це за американець, який вміє грати в футбол. Але я швидко заслужив довіру партнерів – своєю грою. Почалася друга половина сезону, ми обіграли «Баварію» 2:1. Напевно, це – найгучніша перемога в історії «Санкт-Паулі». Але потім я посварився з капітаном команди, тренер посадив мене на лавку. Я розлютився, зібрав речі й полетів у Чикаго. Зараз розумію, що потрібно було терпіти, чекати свого шансу.

– У «Санкт-Паулі» символ клубу – прапор веселого Роджера. Піратами їх називають, тому що поруч порт Гамбурга?

– Так. І ще Санкт-Паулі – це найбільший район у місті. Там є й Ріпербан – знаменита вулиця червоних ліхтарів. Дівчата там, до речі, палко вболівають не за більш титулований «Гамбург», а за «Санкт-Паулі». Одна з них якось сказала легендарну фразу: мовляв, їхні тіла належать багатьом чоловікам, але серце – тільки ФК «Санкт-Паулі». За легендою, пірати часто приїжджали в порт Гамбурга. І заснували там свою громаду. А потім їхні предки в 1910 році заснували «Санкт-Паулі».

– Красива легенда.

– У «Санкт-Паулі» багато фанів в інших країнах. Всього за цей скромний за мірками Німеччини клуб вболівають майже 11 мільйонів осіб! Комусь подобається символіка команди. Комусь – волелюбна філософія «Санкт-Паулі». До речі, фани клубу – антифашисти. Вболівальники постійно підтримують команду. Коли ми програвали, вони німецькою мовою скандували «А нам все одно!».

– Колись спілкувався з баскетболістом Кирилом Фесенком, який виступав в НБА за «Юту Джаз» із Солт-Лейк-Сіті. З ним, коли за «Реал» зі Солт-Лейка грали, не перетиналися?

– Познайомилися випадково – в перукарні. Розговорилися, здивувалися – до цього один про одного не чули. Завжди приємно зустріти земляків на чужині. Фес виявився хорошим хлопцем. Ось тільки я незабаром поїхав із Солт-Лейка в Лос-Анджелес – тому ми з Кирилом більше не зустрічалися.

– Бачив вас у вересні 2009 року в Лос-Анджелесі під час бою Віталія Кличка з Крісом Арреолою. Вдалося познайомитися з Віталієм?

– Так, Віталій мене на той поєдинок і запросив. За кілька тижнів до бою Кличко прийшов на домашній матч «Гелексі», зайшов до нас у роздягальню. Так і познайомилися. Ходили з ним у ресторан, навіть був у нього в гостях. Що можу сказати – вражений його силою духу, почуттям гумору й інтелектом. Віталія тут всі поважають – на тому бою в перших рядах сиділи Арнольд Шварценеггер, Сильвестр Сталлоне, Майкл Тайсон, Коббі Брайант, Міккі Рурк. Кличко з ними підтримує приятельські стосунки. Це – показник. Якщо прилечу в Київ, обов’язково його наберу.

Довідка

Дмитро Коваленко народився 28 серпня 1977 року, в Києві. Чемпіон США серед студентів (1998). Найкращий гравець студентської ліги США (NCAA) в 1998 році. Виступав за клуби: «Чикаго Файр» (1999-2003, з перервою), «Санкт-Паулі» (Німеччина, весна 2002), «Вашингтон ДіСі Юнайтед» (2003-2005), «Металург» Запоріжжя (2006), «Ред Булл» Нью-Йорк (2006-2007), «Реал» Солт-Лейк-Сіті (2008), «Лос-Анджелес Гелексі» (2009-2010). Володар кубка США (2000), чемпіон США (2004). Тричі брав участь у «Матчі всіх зірок MLS» (2001, 2002, 2004). У чемпіонаті США/МЛС зіграв 277 матчів, забив 42 голи.

Фото – з особистого архіву
Дмитра Коваленка

Автор: Максим Розенко,
Лос-Анджелес

Джерело: «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/rubric-sports/2781247-dmitro-kovalenko-amerikanskij-futbolist-cempion-mls.html)

УХЛ на старті нового сезону

Тріатлон

«Так, я можу!»#2019-42 (10/16/2019)
Футбол#2019-42 (10/16/2019)
Овен#2019-42 (10/16/2019)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com