Їхні матері назавжди залишаться зі своїм болем. Сини вже ніколи не повернуться додому і не обнімуть їх. Цей материнський біль – то найвища ціна, яку Україна щоденно сплачує за право бути вільною країною. Пам’ятаймо про це. Пам’ятаймо про жертву двадцятирічних. Їхня кров – на руках російських солдатів. Не пробачимо. Ніколи.

Олександр Шарко

Олександр Олександрович Шарко народився 20 жовтня 1988 року, в місті Братськ, Іркутської області (РФ), у сім’ї військових (батько служив офіцером, мати була медичною сестрою у військовому шпиталі). 1991 року родина переїхала спочатку до села Олбин, Козелецького району, Чернігівської області, а згодом – до села Савинка того ж району.

2004 року Олександр із золотою медаллю закінчив 11 класів Олбинської школи, після чого вступив до Остерського коледжу будівництва та дизайну, в якому отримав фах програміста. Продовжив здобувати освіту у Київському торговельно-економічному університеті імені Вадима Гетьмана (навчався на юридичному факультеті на правознавця). Працював у Києві помічником адвоката.

До речі, до першого класу школи хлопець пішов у 5 років. Його сестра – на рік старша за нього, але вони були настільки близькими, що розділити їх батьки не змогли, тому п’ятирічний Сашко розпочав шкільну освіту під пильним наглядом сестри.

«Сашко мав незвичний хист до точних наук, найбільше любив математику, фізику та хімію, був зразковим у всьому: в навчанні, в поведінці, брав активну участь у всіх спортивних змаганнях, був влучним стрільцем, жоден шкільний захід не обходився без Шарка. А ще Сашко був дуже відповідальним. Це, мабуть, передалося у спадок від дідуся Леоніда Мартиновича, який працював у цій же школі завучем. Йому жодного разу не доводилося червоніти за свого онука, який був дійсно найкращим», – каже колишня вчителька Олександра Ганна Харлим.

У нього було загострене почуття справедливості, Сашко нікому не дозволяв смикати старшу сестру за косу, захищав її від усіх шкільних хуліганів. Він був завжди уважним та допитливим, умів чітко розрізняти межу між добром та злом.

26 вересня 2017 року Олександр Олександрович підписав контракт із Військово-Морськими силами України.

Старший матрос, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 6 серпня о 10:20 в районі села Павлопіль, Донецької області, від смертельних уламкових поранень, які отримав під час обстрілу наших позицій із РПГ-7 (використовувалась 82-мм міна, що була прикручена до реактивного двигуна гранати).

Похований 8 серпня в Олбині. У нього залишилися батьки, сестра та дідусь.

Указом президента від 23 серпня 2019 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Владислав Рак

Владислав Миколайович Рак народився 28 грудня 1998 року, в селищі міського типу Козелець, Чернігівської області.

Закінчивши 9 класів Козелецької загальноосвітньої школи № 3, вступив до Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту, де здобув професії муляра, штукатура, лицювальника-плиточника.

Ще зі шкільних років Владислав Миколайович показав себе спокійною, неконфліктною, доброю та врівноваженою людиною. Він залюбки та без суперечок брався за будь-яку фізичну роботу, попри те, що був чи не найменший за зростом у своєму класі. У нього були великі сині очі та дитячий, якийсь янгольський вираз обличчя. Він дуже любив спорт та фізичну культуру, постійно брав участь у шкільних змаганнях.

Його колишній класний керівник Лариса Леонідівна Бондаренко з великою теплотою розповідала про свого учня. Пригадувала, як одного року, коли Влад був уже у 9 класі, у школі проводилося Свято здоров’я, і всі уроки були скасовані, замість них відбувалися шкільні змагання та конкурси. Команда Влада у загальному заліку посіла друге місце, і на нагородженні хлопець ледь стримувався від емоцій. У нього на очах були сльози від того, що він не став чемпіоном, і пообіцяв стати ним наступного разу, зробивши висновки з помилок.

Владислав не бажав стати у житті звичайним робітником, тож він дав сам собі наказ змінитися, не тупцювати на одному місці, а постійно крокувати далі, вдосконалюватись та ліпити зі себе не посередність, а людину. Він фізично зміцнів, у нього з’явилися чоловічі м’язи, але у виразі обличчя все одно залишилось щось від тієї дитини-янголятка, яким він був у дитячі роки.

26 вересня 2017 року він підписав контракт із Військово-Морськими силами України.

Матрос, гранатометник 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Влад загинув 6 серпня о 10:20 у районі села Павлопіль, Донецької області, від смертельних уламкових поранень, які отримав під час обстрілу наших позицій із РПГ-7.

Похований 8 серпня у Козельці. У нього залишилися батьки, брат та сестра.

Указом президента від 23 серпня 2019 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Василь Курдов

Василь Миколайович Курдов народився 14 травня 1999 року, в селі Ганнівка, Братського району, Миколаївської області.

Наймолодший із чотирьох морпіхів, які загинули того ранку. Василь у квітні 2018 року підписав контракт із Військово-Морськими силами України, пройшов навчання у Львові, останні три місяці перебував на передових позиціях підрозділу.

Матрос, навідник 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 6 серпня о 10:20 в районі села Павлопіль, Донецької області, від смертельних уламкових поранень, які отримав під час обстрілу наших позицій із РПГ-7.

Похований 8 серпня у рідному селі. У нього залишилися батьки та двоє братів.

Василь Євстигнеєв

Василь Володимирович Євстигнеєв народився 6 грудня 1980 року, в селі Дорожинка, Вільшанського району, Кіровоградської області.

1996 року закінчив 8 класів Дорожинської школи та продовжив навчання у Березовобалківській середній школі. Після здобуття повної середньої освіти влаштувався працювати на місцеву молочнотоварну ферму. Відслуживши з 1998 до 2000 строкову, повернувся на те саме підприємство, після його реорганізації займався ремонтно-будівельними роботами.

У Василя Володимировича була дуже непроста, нелегка доля простого сільського чоловіка. Він не хапав зірок з неба, але мав талант цінувати те, що має. Він ніколи нічого собі не вимагав – ані пільг, ані путівок, ані грошей. Навіть коли йому в управлінні соцзахисту запропонували поїздку на море, яка оплачувалась із коштів місцевого бюджету, він відповів просто: «Після війни. Все – після війни».

2009 року він одружився, у нього є дві доньки. Але особисте життя не склалося, і Василь розлучився. Деякий час працював водієм та підсобним робітником в агропромисловій компанії «Розкішна».

2 лютого 2015 року його було призвано за мобілізацією. До червня 2016 року чоловік проходив службу у 72-й окремій механізованій бригаді. Повернувшись додому, Василь Володимирович пробув там зовсім небагато, вже 2 вересня 2016 року підписавши контракт із 10-ю ОГШБр, який потім неодноразово продовжував.

У грудні минулого року він знову демобілізувався та невдовзі прийняв рішення відкрити власну справу, займатися тим, до чого лежала душа – тваринництвом. «Я народився і виріс у селі, тому хочу й надалі чесно працювати на землі», – казав він. Василь отримав низку соціальних послуг, створив власний бізнес-план з розведення овець та кіз. Він закупив необхідні будівельні матеріали для будівництва вівчарні, мав багато планів для розвитку своєї підприємницької справи.

Невідомо, що було далі. Можна лише здогадуватись, але склалось так, що чоловік знову повернувся на фронт – 5 червня 2019 року він підписав новий контракт із Збройними силами України.

Солдат, командир відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 14 серпня о 23:30 у районі хутора Вільний, Попаснянського району, Луганської області, від смертельних уламкових поранень, які отримав під час обстрілу наших позицій.

Похований 17 серпня у рідному селі. У нього залишилися двоє братів та дві доньки.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор. НЕТ»
(https://censor.net.ua/r3145731)