«Науковцем ти можеш не бути, а от кандидатом наук бути зобов’язаний» – тінь цього радянського налаштування висить над українською наукою досі. Говорячи про неї сьогодні, нікуди не подітися від розмови про своєрідну сіру зону, в якій перетинаються питання репутації та практики. Власне, того, як мало би бути, та як є.

Український публічний дискурс про науку сповнений інформацією про часті випадки академічної недоброчесності, плагіату, фейкових дисертацій та наукових звань. Не слід думати, що це – симптоми вузькосекторальної проблеми. Насправді вона системна й охоплює не лише наукову сферу, а ціле суспільство. У нашій державі багато кажуть про реформи, зокрема, в освіті й науці. Нині ключовим питанням є не зміна старого законодавства на нове або збільшення фінансування, а зміна поведінки, мислення, налаштувань і практик. У нашому випадку йдеться про наукове середовище, але це стосується й ширшого загалу. Науковці ж не є закритою та відірваною від решти суспільства групою, вони – його частина. Тому ті практики, які суспільство фактично толерує (хоча для годиться може гаряче засуджувати), – чи то корупція, чи плагіат, чи ще щось – потрібно переглянути на глобальному, а не секторальному, рівні. Відповідно, бажані зміни мають бути загальними, а не груповими. Інакше на позитивний результат сподіватися марно.

Важкий спадок

Передусім, варто поставити запитання, ким нині є науковці та університетські професори в нашому суспільстві, на якому щаблі престижності вони перебувають. Престижність – це точка, в якій сходяться владні повноваження, доступ до фінансових ресурсів, відомість і суспільна пошана. Сьогодні не тільки в Україні гостро стоїть питання про суспільні еліти. По-хорошому до цих еліт у кожній країні мали б належати й науковці, насамперед, коли йдеться про наукові галузі, що є сенсотворчими, а не лише технологічними. З 1991 року Україна послідовно проходила через низку криз, передусім, економічних, які ставили перед її громадянами питання виживання. Науковці не були винятком.

На думку Світлани Благодє­тєлє­вої-Вовк, голови Ради ГО «Точка росту: освіта і наука», координаторки антиплагіатної ініціативи «Дисергейт», такі умови збільшили в українському суспільстві кількість тих, хто, користуючись недозволеними методами, досягає власних життєвих цілей, обдурюючи всіх навколо себе. «У цій ситуації стало складно говорити про значення репутації, того, що є оцінкою дії людини суспільством, інструментом, який дає можливість відкоригувати поведінку конкретної особи відповідно до того, що від неї прагне соціум», – каже вона.

«Як на мене, не існує репутації в конкретній галузі. Як ставляться до когось у суспільстві загалом, так і в окремих його сферах. Від цього залежить наповнення терміна «репутаційний удар». Чи це справді щось вагоме, чи те, про що поговорили, а за півроку через суспільну амнезію забули, і фігурант голосної справи знову чистий, ніби нічого й не трапилося, і ніхто нічого не пригадує. Це – загальна річ у межах цілого соціуму. Науковці – не виняток із правил», – ділиться міркуваннями Єгор Стадний, директор аналітичного центру CEDOS. Отже, плагіат й академічна недоброчесність – закономірний наслідок падіння якості стандартів щодо наукового продукту на рівні як певної спільноти, так і держави.

«Плагіат ми виділили в окрему групу від інших низькоякісних продуктів. Так не потрібно робити, бо, по суті, це – дуже суміжні речі. Якщо загально оцінювати, то ось, скажімо, перед нами лежать дві дисертації. В одній є плагіат, тобто, не зазначені належним чином запозичення, цитати й так далі. В іншій наявні абсолютно всі посилання, але її наукова цінність така сама, як і першої. Наукової новизни там немає, хоча формальності всі дотримано. Між такими роботами маємо ставити знак рівності, бо все це – низькоякісні продукти. Коли ми намалювати таке рівняння, то нам легше уявити, що плагіат – це похідна низької якості», – змальовує ситуацію Єгор Стадний.

Низьку якість зумовлює багато чинників, про які в суспільстві говорять. Як зазначають експерти – співрозмовники «Тижня», йдеться про недофінансування науки та купу формалістичних вимог. Перше призводить до «вимивання» кращих кадрів. Тих, хто не толерує, не допускає плагіату. Якщо вони виїжджають до інших країн займатися наукою чи йдуть в інші галузі, то залишаються гірші кадри, серед яких багато хто мириться з наявністю низькоякісного наукового продукту й плагіату. Що стосується другої складової, формалістичних вимог, то вони є на різних щаблях. Одні висуває держава, інші – дирекції різних інститутів. Коли потрібно подати певну кількість паперу, а не посутній результат, виникає бажання звільнити себе від цієї марудної роботи. «Яскравий приклад – чинна вимога до аспірантів щодо конкретної кількості публікацій у наукових журналах. Це формалістичне зобов’язання показати якийсь науковий результат призводить до того, що люди вдаються навіть до плагіату, але не з власної волі. Дуже мало хто виконує і формальну, і змістовну частину на високому рівні», – зауважує Єгор Стадний. Система управління теж цьому сприяє. «Вимивання» найкращих фахівців впливає на клімат у науково-дослідних закладах та університетах. На керівні посади не обов’язково приходять ті, хто сповідує принцип академічної доброчесності та дотримання стандартів якості. Керівництво задає певний тон, який поширюється на підлеглих.

Є системні помилки, зокрема, коли йдеться про присудження наукових ступенів. Мова про постійні спеціалізовані вчені ради із захисту наукових робіт, кандидатських чи докторських. Часто буває так, що члени цих рад не читають дисертацій здобувачів учених ступенів. Формально ж вони мають це зробити, скласти думку про роботу, присудити певній особі вчений ступінь. А на ділі так відбувається вкрай рідко. «Для здобуття наукового ступеня потрібне визнання наукової спільноти. Люди, які перебувають у спецрадах, ухвалюють рішення, чи той, хто запропонував на їхній розгляд свою роботу, стане членом їхнього середовища», – зазначає Світлана Благодєтєлєва-Вовк. Наука – це своєрідна цехова структура, де знання та навички мають унікальних характер, передаються від учителя до учня. Щоб вона працювала, потрібен не комерціалізований конвеєр з виробництва наукових звань і колективний конформізм, а академічна мобільність, особисті зв’язки з провідними науковцями, рух ідей та думок.

Якщо звернутися до історії постійних вчених рад, то вони, як і ступінь кандидата наук, з’явилися в СРСР, коли потрібно було швидко виховати лояльних до радянського режиму наукових кадрів. У результаті, Україна успадкувала систему, що обслуговувала потреби згаданого режиму, виконувала певну місію. Місія нашому суспільству потрібна інша, але радянський механізм досі чинний. Можливість створювати разові вчені ради, коли для захисту конкретної дисертації скликається певна комісія, поки що не актуалізована. Водночас, у нашій країні є ще й проблема з докторами наук, коли йдеться про специфічні вузькі наукові теми: набрати достатню кількість фахівців у такі ради доволі складно. Залучити ж закордонних докторів чинна система здобуття наукових ступенів поки що не дає можливості. «Нам бракує ресурсу запроваджувати здорові механізми. Сидимо в пастці. Подекуди цю ситуацію вдається обійти та знайти в Україні потрібних фахівців, але багато таких кадрів «вимиті» з нашої країни. Цей стан справ потрібно визнати. Єдиний шлях подолання такої ситуації – нарощення якісних наукових кадрів. Як це зробити за нинішніх процедур захисту наукових робіт – велетенське питання», – пояснює Єгор Стадний.

Суть і симулякри

Світлана Благодєтєлєва-Вовк зазначає, що є кілька причин того, чому потік кандидатських і докторських дисертацій не надто високої якості в нас не скресає. До кандидатських і докторських ступенів прив’язані доплати й надбавки. Може здаватися, що це – незначні гроші, але є звичка думати, що гарантована щомісячна доплата – вельми непогана річ. Також до наукових ступенів прив’язана можливість обіймати певні посади у сфері науки та вищої освіти, адмініструванні вищої школи. Є ще й таке явище, як намагання політичних діячів досягти престижності завдяки здобуттю наукового ступеня. Ця «інвестиція» сьогодні геть невиправдана. Чи шанують нині особу за науковий ступінь – велике питання. Плагіат, виявлений у дисертації дружини віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка, фейкові наукові звання такої одіозної особи, як Віктор Янукович, тільки докладаються до цієї девальвації.

Очевидно, було б доцільніше платити не за науковий ступінь, а гідно за виконувану наукову чи викладацьку роботу. Експерти-співрозмовники «Тижня» погоджуються з думкою, що якби викладачам і науковцям платили за їхню безпосередню діяльність, а не за ступені, не було б такого валу дисертаційних робіт низької якості. А ще слід усунути для певних посад в університетах та дослідницьких інститутах вимогу, щоб особи, які їх обіймають, мали науковий ступінь. «Сумніваюся, що вимога мати науковий ступінь потрібна для посади ректора університету. На злобу дня скажу, що нині не вистачає на цих посадах тих, хто може залучати кошти, і не лише бюджетні або плату від контрактників. Людей, здатних розвивати науково-освітні інституції, бути хорошими роботодавцями, цінувати й розвивати свій персонал. Останній – це основний засіб виробництва наукової чи освітньої установи», – ділиться міркуванням Єгор Стадний.

Країні не потрібно стільки власників наукових ступенів докторів і кандидатів наук. Із цим питанням така сама проблема, як і з тими, хто отримав диплом про вищу освіту, проте, за фактом не був нею охоплений. Досі секретом лишається, чому не зменшено обсяги державного замовлення на підготовку аспірантів та докторантів. «4 тис. місць державного замовлення щороку з тими результатами, які ми спостерігаємо, нині, напевно, неефективно. Питання полягає в тому, чому не гарантувати людині хорошу аспірантську стипендію, яка не змушуватиме її шукати паралельно роботу, і не зменшити державний набір в аспірантуру й докторантуру. Це дасть змогу фінансово забезпечити науковців, що провадять дисертаційні дослідження, щоб вони могли свій час і зусилля приділити самим дослідженням. Якщо це поєднати з впровадженням спеціалізованих вчених рад, що збираються лише на момент захисту конкретної дисертації, якість цих досліджень можна було б суттєво підвищити. Багато хто через матеріальну скруту не доводить дисертаційну роботу до кінця або пише відверту халтуру», — констатує Єгор Стадний.

Проблемою є відсутність пріоритетів у самої держави, яка не дослухається до своїх науковців, що намагаються донести до неї таку думку: в умовах, що склалися, немає сенсу розпорошувати кошти й зусилля, треба рятувати ті галузі, які ще посідають міцні позиції у світі, і почати туди інвестувати. Це, відповідно, тягне за собою збільшення кількості аспірантських місць за державним замовленням. Водночас, постає питання, що ніхто інший, окрім самої держави, не підготує для себе фахівців із соціально-гуманітарних питань. Наука – це не завжди самоокупна річ. Вона потребує державної підтримки, особливо, коли йдеться про підтримку спеціальностей, які не виробляють технологій, але працюють із сенсами, важливими для розвитку суспільства та конкретно взятої країни.

Чи все можна купити за гроші?

В умовах, коли здобуття вченого звання є банальним інструментом задоволення власних амбіцій або посування адміністративними щаблями у вищих навчальних закладах, годі дивуватися ситуації, коли багато тих, хто захищає наукові роботи, за фактом не є їхніми авторами. Наявність потужного та розвинутого бізнесу, який пропонує готові роботи, – від магістерських дипломних до кандидатських і докторських, – є ще одним симптомом системної проблеми. Зокрема, заплющування очей на той факт, що наукова репутація – це вкрай важливо.

Експерти, з якими поспілкувався «Тиждень», звертають увагу на нещодавно озвучену ідею про те, що такі контори можна якось заборонити на законодавчому рівні. Україна не є державою із сильними правоохоронною, юстиційною та судовою системами, на яку ми можемо покладатися. Криміналізація такої діяльності призведе до появи ще однієї годівниці для правоохоронних органів. Бізнес, про який йдеться, має велетенський обіг. Його важко оцінити прямими методами. Чотири роки тому написання в такій конторі дипломної роботи коштувало від 2 тис. грн. до 4 тис. грн. Написання кандидатської дисертації на замовлення, як зазначає співрозмовник «Тижня» із CEDOS, стартувало від тисячі доларів і вище. Можна було замовити будь-який супровід: до захисту, під час захисту тощо. Такі контори можна притягнути до відповідальності хіба що за несплату податків, але не за їхню безпосередню діяльність. Вони нічого не порушують, пишуть тексти, віддають їх особі-замовнику. Прибутковість цієї справи досить висока, тому і від правоохоронців, і від суддів вони можуть відкупитися. Як із цим боротися? Зменшити вал захистів, скасувати частину формалізованих і безглуздих вимог, підвищити якість робіт, ефективність розподілу бюджетних коштів.

Українському суспільству час задуматися: воно тільки виграє від того, що його науковці будуть представлені на широкій світовій арені. А там репутація науковця твориться роками й високо цінується. Науковий плагіат і псевдонаука світові нецікаві, нетолеровані та неприйнятні там. Україна потрошку показує світові зразки своїх культурних, цілком сучасних і конкурентоздатних продуктів. Очевидно, те саме має відбуватися й з вітчизняною наукою. Це – інтересах цілого суспільства й держави.

Автор: Ганна Трегуб

Джерело: «Український тиждень»
(https://tyzhden.ua/Society/233439), матеріал друкованого
видання № 31 (611)