Поняття «формула Штайнмайєра» існує з кінця 2015 року. А документа з такою чи подібною назвою нема і досі.

Оскільки це поняття, яке за минулі 4 роки трохи забулося, знову на устах у багатьох політиків, зокрема, й українських, варто проаналізувати його ще раз.

Чотири роки тому тодішній міністр зовнішніх справ Німеччини Франц-Вальтер Штайнмайєр у супроводі українських високопосадовців здійснив поїздку в зону АТО, де тривали бойові дії.

Що він там побачив, з ким спілкувався, що зрозумів – сказати важко.

Але для себе, очевидно, вибудував певну концепцію. Згідно з нею і запропонував свій план імплементації Комплексу заходів щодо виконання Мінського протоколу – документа, котрий був прийнятий у Мінську.

Адже так звані Мінські угоди, які для простоти іменуються Мінськ-2, були підписані в результаті перемовин трьох президентів – України, Росії, Франції і канцлера ФРН А. Меркель. Були, нібито, й узгоджені кроки з виконання цього документа.

Однак, розбіжності у розумінні і самої угоди, і комплексу дій з її реалізації проступили ледь не наступного дня.

Тривали вони й тоді, коли Штайнмайєр запропонував свою формулу, тобто наприкінці 2015 року.

Що ж вклав у свою формулу німецький міністр?

Основні пункти – це припинення вогню, відведення військ від лінії зіткнення, прийняття закону про спеціальний статус окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), вибори в ОРДЛО, перевірка їх з боку ОБСЄ, надання цим районам постійного спеціального статусу, амністія, тощо.

Однак, так звана формула Штайнмайєра, яка претендує на те, щоби стати таким собі методом чи шляхом реалізації Мінських угод, на ділі сама потребує низки «дорожніх карт» практично до кожного свого пункту.

Читачам нагадаю, що дорожньою картою називають послідовність кроків виконання того чи іншого плану, завдання тощо.

Так ось почнемо аналізувати – як бачать виконання Мінських угод і формули Штайнмайєра в Україні і в Росії.

По-перше, Росія, як відомо, заявляє, що не бере участь у бойових діях на Донбасі, тож наполягає, щоб Київ проводив перемовини і здійснював усі кроки з реалізації Мінських угод з ватажками самопроголошених так званих «республік» – ДНР і ЛНР.

Київ на це заявляє, що ці ватажки є маріонетками Кремля, не приймають самостійних рішень, тож з ними нема сенсу говорити, бо всі рішення приймає Кремль і потім спускає їх в ОРДЛО як директиви, від яких ці ватажки не можуть відступити ні на крок.

Уже розбіжності, причому, поки що непримиренні.

Адже керівництво України прекрасно розуміє, що Росія хоче нав’язати Україні ОРДЛО як у перспективі автономні утворення і легітимізувати, узаконити їхніх ватажків.

Друге питання – припинення вогню. Скільки разів Україна в мінській переговорній групі домовлялася про перемир’я – то «хлібне» (на період збирання урожаю), то у зв’язку з початком навчального року – і що ж.

Воно щоразу тривало дуже недовго і зривалося майже одразу. Керівництво АТО (а тепер ООС) щоразу заявляло про те, що зривають бойовики. Ті, своєю чергою, стверджували зворотне – що, мовляв, «тишу» зривають українські військові.

Третє питання – відвід озброєнь, насамперед, важких, заборонених мінськими угодами. І знову у вітчизняних ЗМІ неодноразово наводилися факти порушення бойовиками цього пункту, а зі штабу АТО-ООС повідомляли про обстріли з такого виду зброї.

Четверте питання – вибори в ОРДЛО. Київ наполягає, щоб вони були проведені згідно зі законами України, під керівництвом Центральної виборчої комісії (ЦВК) України, за участі українських партій та кандидатів.

В ОРДЛО не приймають жодної з цих умов. То кого ж і як там оберуть без контролю України і незалежних міжнародних спостерігачів?

Неважко передбачити.

Послідовність виконання певних пунктів – це також камінь спотикання.

Позиція Росії – спочатку вибори в ОРДЛО на умовах ОРДЛО, після цього особливий статус ОРДЛО, а потім тільки допущення українських прикордонників до того величезного шматка українського кордону з Росією в 400 км, який зараз контролює не Україна, а Росія.

А позиція України прямо протилежна: спочатку безпекові питання, потім – вибори.

Це означає, що Україна наполягає на виведенні з території ОРДЛО іноземних військ, роззброєння тамтешніх незаконних військових формувань, встановлення українського контролю над кордоном України, а потім уже вибори в ОРДЛО за українськими законами і під контролем ЦВК.

Як компромісний варіант Україна пропонує взяття під контроль міжнародних сил ту ділянку кордону, але Росія погоджується тільки на розміщення миротворців по лінії проведення бойових дій.

Прикро, що позицію України не завжди підтримують наші міжнародні партнери.

Так Ангела Меркель ще у 2015 році заявила, що першим є старт процесу виборів, і тільки після цього можна буде говорити про озброєну місію ОБСЄ.

Контроль над кордоном Україна, на переконання А. Меркель, має отримати останньою чергою.

На просте питання – а які гарантії, що Україну допустять до її власного кордону до виборів? – відповіді нема.

Які вибори можуть бути без контролю над кордонами власної країни?

П’яте питання – амністія. Позиція Росії – амністію всім. Позиція України – у кого на руках кров українських вояків та патріотів, не можуть бути амністовані.

Нехай їдуть куди завгодно. Інакше їх судитимуть.

Шосте питання: формування місцевої влади і, насамперед, силових органів. Позиція Росії і ОРДЛО ясна – узаконити своїх бойовиків у силових та правоохоронних органах, спецслужбах, військових підрозділах.

Позиція України – все це проводити з ретельними перевірками – що робили ці люди під час бойових дій?

Цих та інших питань для реалізації так званої «формули Штайнмайєра», як бачимо, вистачає. А не вистачає в ній української точки зору, врахування, передусім, інтересів України.

Тож коли ми чуємо, що цю формулу потрібно реалізувати, одразу варто запитати – а за якими дорожніми картами?

Бо інакше замість дороги до миру на Донбасі отримаємо прямісінький шлях у пастку.