«Тиждень» обговорив із французьким політологом причини та наслідки несподіваного потепління у взаєминах Росії та Франції.

– Як ви пояснюєте радикальну зміну зовнішньополітичного курсу Франції? Йдеться про персональні амбіції Емманюеля Макрона, про потужний вплив на нього, зокрема, з боку Убера Ведріна, чи про щось інше?

– Я думаю, що йдеться про суміш внутрішніх впливів та тисків у Франції. По-перше, класичне бачення французької зовнішньої політики полягає в тому, щоб вважати Росію самостійним гравцем у безпековій архітектурі Європи. Франко-російське відчуження, що почалося в 2014 році, могло бути тільки тимчасовим. По-друге, вдаючись до політичного опортунізму, Макрон скористався моментом, щоб реалізувати свої амбіції: Німеччина та Меркель послаблені, Велика Британія повністю занурилася у Brexit, європейська підпорядкованість Америці зникла. Отже, Макрон вирішив, що «момент прийшов», щоб задовольнити давні французькі амбіції на відновлення впливу на міжнародній сцені. «Франція повертається», – як заявив Макрон у Давосі. Але, схоже, «Франція повертається вкупі з Росією», і це відкриває нову сторінку. Врешті, я думаю, що існують підстави казати про внутрішній тиск, зокрема, з боку бізнесових лобі Франції, що мають потужний вплив на французьке керівництво.

– Ваша аналітична розвідка для Chatham House робить висновок про помилковість нового французького партнерства з Росією, що просуває Макрон. Поясніть, будь ласка, детальніше свою позицію…

– У тому випадку, якщо дві чіткі умови не дотримано, Макрон дійсно помиляється, коли з головою поринає у зближення з Москвою. По-перше, «діалог» з Росією не мусить бути самоціллю, а тільки методом: «спілкуватися» лише заради того, щоби спілкуватися, не має жодного сенсу. По-друге, жоден «діалог» не мусить відбуватися чи плануватися без попередніх чітких умов із французького боку, зокрема, стосовно зобов’язань Парижа в Україні. Кінцева мета, на мою думку, це – не поступатися Москві та не «підіграти» російським інтересам. Ми всі знаємо, що це означає, зокрема, стосовно України.

Нарешті, я хотів би зазначити, що останнім часом у численних «експертних» аналізах сформувався досить хибний рух: часто доводиться читати, ніби «ЄС та Франція потребують Росії, щоб разом розв’язувати міжнародні проблеми». Чому б ні. Але коли складаєш перелік отих «проблем» (Україна, Сирія, Іран тощо), усвідомлюєш, що Москва або напряму відповідальна за їхнє існування, або є ініціатором проблем, або підживлює більшість із них. На мою думку, меседж виглядає проблематичним: Франція потребує Росії, щоби разом з нею долати кризи, які, по суті, спричинила Москва. Оця певна форма інтелектуальної слабкості мене й засмучує.

– Недавній візит міністрів закордонних справ та оборони Франції до Москви, та, зокрема, поява спільної з російськими міністрами «стратегічної дорожньої карти» дозволяє припускати, що під час саміту за Нормандським форматом, який Макрон сподівається організувати найближчим часом, Франція підтримуватиме російську позицію стосовно імплементації мінських угод. Очима українців це виглядає підтримкою агресора у конфлікті з жертвою. Чи можемо ми вважати, що Франція віднині стає менш вимогливою щодо дотримання міжнародного права та принципів недоторканості кордонів, в ім’я відновлення партнерства з Росією?

– Дійсно, такий ризик існує. У зв’язку з необхідністю не йти на компроміси з Москвою та не підігрувати їй, сьогодні є важливим дізнатися, про які поступки Франція проситиме Київ. Стосовно Донбасу, логіка моменту полягає в тому, що Київ та Москва (звичайно ж, неофіційно) мали б кожен піти на поступки, компроміси, та з певних питань позбутися баласту. Минуло три роки, як угоду «Мінськ-2» заморожено, нічого не рушить з місця. Отже, треба йти від початку, покласти на стіл чистий аркуш паперу та подивитися, по яких позиціях кожна зі сторін готова розмовляти в режимі поступок. Мир не відновлюється без компромісів. Останні соціологічні опитування в Україні показують, що 70% українців готові, в тій чи іншій формі, на компроміси щодо Донбасу. Залишається зрозуміти, які саме. Ризик полягає в тому, що Франція може примушувати Київ поступитися більшим, ніж передбачалося, щоб «підіграти» Москві. Це – небезпечна позиція. Формат «2+2» для обговорення війни в Україні без присутності України також є оманливим.

– Причиною проголошення європейських санкцій проти РФ була анексія Криму. Проте, від поїздки Путіна до Брегансону французькі політики вживають іншу формулу: про очікування «значних зрушень» з боку Росії як приводу до пом’якшення санкцій. Чи є підстави вважати, що Париж готовий забути про Крим під час переговорів з Росією?

– Скажемо чесно: впродовж останні 5 років ніхто з Путіним про Крим не заговорював. Російські дипломати виходять із зали, щойно хтось згадає про Крим. Для Росії «Крим є російським, і на тому крапка», отже, нема про що говорити... На жаль, західні столиці це добре зрозуміли. Нинішні переговори зосереджені виключно на темі Донбасу. Й перемовини про санкції – також. Йдеться про розділення двох кейсів, які ми, європейці, мусили б тримати вкупі.

– Чи є, на вашу думку, Росія «глибоко європейською країною», надважливою для побудови «нової архітектури європейської безпеки»? Наскільки формула «Європа – від Лісабона до Владивостока» є реалістичною?

– Це питання інтерпретації європейських кордонів у глибинному сенсі слова. Питання, якою ми хотіли б Європу бачити. Формула «від Лісабона до Владивостока» – це старий вислів, Макрон не є його автором, звичайно. Він використав його, щоб поставити наголос на логіці зближення з Росією.

– Французькі політичні лідери часто кажуть, що зміна влади в Україні «відкриває нові можливості» для припинення війни на Донбасі. Про які саме можливості, на вашу думку, йдеться?

– Макрон та Зеленський зустрічалися, щонайменше, двічі (офіційно), відтоді, коли новий президент прийшов до влади. Безперечно, вони говорили про Донбас. Щодо «можливостей», я думаю, йдеться про можливі поступки та компроміси, про які я згадував раніше. Париж намагається побудувати міст між Києвом та Москвою, щоб посадити всіх за стіл переговорів та розпочати перемовини з чистого аркуша. Побачимо, що з цього вийде.

Довідка

Матьє Булеґ народився 1986 року. Має дипломи Лондонського королівського коледжу (дослідження міжнародних конфліктів) та Інституту політичних студій у Тулузі (міжнародна політика). Від минулого року працює аналітиком з питань безпеки в пострадянських країнах для британського Chatham house при Королівському інституті закордонних справ. Співавтор книжки «Україна між розривами та відновленнями» («L’Ukraine: entre dеchirements et recompositions», 2015).

Спілкувалася: Алла Лазарева, Париж

Джерело: «Український тиждень» (https://tyzhden.ua/World/235317)