А потім це повторилося впродовж 24-31 січня. І так з’явилася більшого формату поетична збірка «Січневий віршепад» (Парма: «Саменький», 1996) на 68 сторінок. Її я набрав на комп’ютері в панства Андрія й Олі Біликів у м. Александрія, біля Вашингтона. А потім видав теж 50-ма примірниками.

Ці дві збірки надзвичайно важливі для мене. Це вже була іншого штибу поезія, ніж моя лірика 1980-х. Я досі не знаю розгадки того поетичного натхнення, яке, здавалося, було послане мені з небес. Я навіть молився, аби це мене так не переслідувало, хоча тепер припускаю, що великим поетам іде те натхнення дуже часто, якщо не все життя. Їм теж щось диктує. Недаремно Іван Франко називав це «секретом поетичної творчості». Ймовірно, тому великі поети були великими, що їм щось чи хтось диктував вірші. Можливо, та вища сила хотіла й мене обдарувати цим натхненням, але я злякався, бо ще не міг зрозуміти, що воно.

Я був поетом, і деколи повертаюся до поета в собі. Але якщо не пишеться, то нема чого себе силувати. Я знаю природу віршів, знаю, як їх написати, гарно, грамотно, але я ніколи не напишу великих і сильних віршів без небесного натхнення. Воно до мене, правда, періодично навідується, але як натхнення на гумор, сатиру, іронію.

Відома діаспорна поетка Ганна Черінь (Галина Паньків) (1924-2016), якій я подарував свої американські поетичні збірки, спочатку поставилася до них байдуже, але згодом, прочитавши їх, написала мені лист, уривки з якого подаю: «В цій збірці (мається на увазі «Січневий віршепад» – прим. М. Савчука) вірші підступно прості. Часто вони сирі або недороблені, але шліфувати їх не варто й не потрібно. Так вони й лишаться нехай нешліфованими самоцвітами». І далі Ганна Черінь дала детальнішу характеристику окремим віршам. Мою ж книжку гумору «Аме-ерика!» вона не сприймала, бо вміщені у ній твори оцінювала як літературні, а не сценічні. У наступних листах вона дотримувалася такої самої думки.

Згодом окремі вірші з цих двох збірок я публікував на сторінках «Літературної України» за 8 серпня 1996 р. (добірка «Заки є ще ріка»), «Вісника Коломиї» за 10 вересня 1996 р. (добірка «Січневий віршепад»), «Світу молоді» за 22-28 листопада 1996 р. (вірш «Наша хата»), «Молоді України», «Коломийського вісника» та в поетичних гуртових збірниках.

До слова, ці поетичні збірки я надіслав 1996 р. зі США моєму рідному вуйкові-поету Дмитрові Ужитчаку у Великий Ключів. Прочитавши їх, вуйко зробив висновок, що з мене таки є поет, у чому він сумнівався.

***

В гостях у відомої української поетки й літературознавця Марти Тарнавської: у кріслі її чоловіка, талановитого поета Остапа Тарнавського (1917-1992). Філадельфія, 13 лютого 1996 р.

Бував я в редакції найстарішої української діаспорної газети, щоденника «Свобода» в Нью-Йорку. У тому часопису 12 жовтня 1995 р. з’явилося кілька згаданих вище моїх віршів, а також матеріал про мене «Син веселої України» з моїм фото.

Звичайно, мене ще довго тримала в Америці коломийська реальність. Тому перша книжечка, яку я видав у США, називалася «Перекривини» (Парма: «Саменький», 1995. – 28 сторінок). Перекривини – це був мій неологізм, синонім до слова «пародії». Власне, це були пародії на твори 17-ти коломийських авторів, яких я знав і був добре знайомий з їхньою творчістю. Незабаром багатьом нашим коломийським поетам я надіслав цю книжечку пародій, і вони, як то буває, по-різному її оцінили.

Вирішив я зібрати до однієї книжки мій сценічний гумористичний репертуар і видати під заголовком «Аме-ерика!» (Парма: «Саменький», 1996. – 44 с.; наклад 50 примірників). Це була чи не перша гумористична книжка на тему нашої діаспори 1990-х. Вміщені у ній віршований і прозовий гумор та пародії добре розкривають проблеми того періоду. Тому ці твори на письмі й на естраді заслуговували позитивних відгуків читачів і глядачів.

Усі ці книжки я тиражував у фірмі Kinkos (Кінкос), а потім їх дарував та продавав. Тепер маю в своїй книгозбірні по раритетному примірникові кожної з них. Деякі є в кількох бібліотеках, зокрема, в бібліотеці УВАН та НТШ в Нью-Йорку.

Про ці мої видання з’явилися короткі нотатки: «Самвидав? Ні – видав «Саменький» І. Сколота (Вісник Коломиї. – 1996. – 6 квітня), «Гуморист М. Савчук видав нові збірки поезій» («Свобода», Джерсі-Сіті – Нью-Йорк). – 1996. – 15 червня), «Заокеанські ужинки «Саменького» (Тижневик Галичини (Івано-Франківськ). – 1996. – 26 липня).

Певний успіх мали мої «американські» вірші, які опублікувала провідна українська газета США «Свобода»: «Неділя» (26 січня 1996 р.), «Вінець» (26 квітня 1996 р.), «Емігранти» (6 червня 1996 р.), а також вірші «Емігранти» й «Якби я мав 1000 рук» («Закордонна газета» (Норт-Арлінгтон). – 1996. – 1-15 травня). З’явився мій прозовий гумор і в газеті «Вісті У.З.У.» (м. Парма, США). Також у щоденній газеті «Свобода» за 26 січня 1996 р. я опублікував статтю «Про гумориста, що вмів бути добрим» – про популярного в діаспорі майстра смішного слова, письменника й естрадного виконавця, згаданого вище Миколу Понеділка. Це теж добре сприйняла старша еміграція, яка любила цього талановитого чоловіка.

У такий спосіб я ніби тимчасово влився в наше діаспорне літературне середовище. На жаль, я вже не застав найяскравіших представників цієї повоєнної української еміграційної літератури. Водночас, я розгорнув активне листування з різними діаспорними літераторами, а насамперед, з творцями гумору й сатири. Так я надсилав і отримував листи від Зої Когут з Австралії, Анатолія Демуся (Панька Незабудька) зі США, Миколи Неврлого зі Словаччини, Василя Ніньовського з Канади, Ігоря Качуровського з Німеччини. Відомий мовознавець і поет Святослав Караванський (1920-2016) надіслав мені книжку гуморесок і цікавився моєю особою. На жаль, ми не змогли з ним зустрітися та погомоніти віч-на-віч.

А 15 грудня 1995 р. я мав щастя зустрітися в Нью-Йорку з прекрасною людиною, шляхетною жінкою з Галичини, донькою знаменитого адвоката Володимира Старосольського – Уляною Старосольською (1912-1911), яка мала літературний псевдонім Любович. Вона видала книжку «Розкажу вам про Казахстан» і тривалий час редагувала жіночий журнал «Наше життя». Емігрантське середовище знало її і як пані Лясю, яка любила гумор і брала участь у різних жартівливих вечорах, де була за сценариста і заповідачку. Отож, ця чудова людина, яку не зіпсували сталінські репресії й непроста доля української емігрантки, неодноразово приймала мене в своїй нью-йоркській оселі. Від неї я довідався про українців, які творили українську сміхову культуру в Америці, а також отримав телефони й адреси декого з них чи їхніх родичів. Пригадую, як вона дала нам з Остапом Стахівим у дорогу смачну румунську бринзу, але коли ми дістали її із загортки в одному з придорожніх кафе, то бринза «запахла» на весь зал і до нас підбіг спантеличений офіціант та запитав, що це ми таке їмо і наказав негайно сховати цей «пахучий» харч.

На стінах привітної оселі п. Уляни Старосольської я бачив блискучі роботи Едварда Козака. Згодом я навіть задумався, чи не написати до неї і не попросити якось доправити мені ті ЕКОві карикатури й шаржі в Україну. Але раптом почав рахувати її роки. Чи ще жива п. Уляна? Яким ж було моє здивування, коли я дізнався, що ця жінка живе, хоча їй уже за 90. Так і відхилив цю ідею, бо про які важливі справи можна домовлятися з людиною такого віку? Гріє мене думка про те, що ті ЕКОві твори не повикидали, як то деколи буває, а зберегли.

У ті американські часи я навіть написав про п. Уляну жартівливий вірш, який мали прочитати на вечірці, присвяченій їй. Пані Уляна мені дуже дякувала.

У бібліотеці НТШ у Нью-Йорку в грудневі дні 1995-го я зустрів відомого українського письменника й літературознавця Миколу Рябчука, і ми коротко поговорили. А на нашому з Остапом Стахівим концерті засніженого й морозного 10 лютого 1996 р., як згадувалося, був присутній відомий журналіст і письменник Микола Француженко (літературний псевдонім Микола Вірний; 1923-2007), з яким ми запізналися та перекинулися кількома словами.

Серед творців української сміхової літератури у США був й Остап Тарнавський (1917-1992). Творчу діяльність він розпочав ще у пресі довоєнного Львова, зокрема, і в сатирично-гумористичному журналі «Комар». Мандрівні дороги у 1940-і привели його до США, де жив, працював і помер. Під псевдонімом Іриней Верес його іронічні вірші публікував «Лис Микита». А 13 лютого 1996 р., коли я перебував у Філадельфії, то загостив до його дружини Марти Тарнавської. Ми приємно поспілкувалися, вона подарувала мені книжку з творами чоловіка, я навіть зробив кілька світлин, зокрема, й у кріслі, в якому любив сидіти Остап Тарнавський. А через кілька днів ця поважна жінка, поетка й літературознавець прийшла на мій концерт до Українського освітньо-культурного центру в Філадельфії. Там був присутній і високого зросту з борідкою, літературознавець Леонід Рудницький, з яким ми також мали зустріч і розмову.

Одного лютневого вечора 1996 р. настоятель нашої греко-католицької церкви у м. Ютіка, штат Нью-Йорк, о. Михайло Бундз, в якого я жив якийсь період часу, повіз нас з Остапом Стахівим до незвичайної людини. Був це священник УАПЦ Харитон Довгалюк (1916-2006). З білою бородою, з розумним поглядом, він охоче відповідав на мої надокучливі запитання. Як-не-як, а я маю вишкіл журналіста. Тож тоді я довідався про життя цього чоловіка таке, про що ніде не згадують, коли пишуть про нього.

Харитон Довгалюк народився на Волині, тепер це територія Хмельницької області. У совітський період його ледь не заарештували. Далі належав до мельниківської ОУН, потім був вивезений на роботу до Німеччини. У повоєнні роки опинився аж в Аргентині, видав кілька книжок у видавництві Ю. Середяка. Був членом Об’єднання українських письменників «Слово». Потім переїхав до США, де закінчив Рочестерський технологічний університет і працював у відомій фірмі Xerox (Ксерокс). Там мав якісь винаходи, його помітив найвищий шеф, і наш емігрант із прибиральника став заступником керівника фірми. У той період, за словами Х. Довгалюка, за ним полювала радянська розвідка і готувалася приспати його та потайки вивезти до СРСР. Але це викрила американська розвідка. Потім Х. Довгалюк висвятився і від 1987 р. був священником УАПЦ. Він казав: «Я вже не належу до цього світу, я вибраний» і пояснював свою місію, відповідно до якої він хрестить, на його думку, душі, а також зцілює людей. Ті душі йдуть на нього ніби в повітрі, одні за одними, і він їх годинами хрестить. Це йому було важко нам пояснити, а нам зрозуміти. Він покинув сім’ю, жив у будинку, в якому мав каплицю. Ми з ним довго розмовляли, а наприкінці він мирував нас, клав хрест на чолі, почергово брав у свої руки наші голови, тримав так їх із хвилину і легко потискав. Ми сфотографувалися на згадку. Господар подарував мені свою книжку «Сповідь Андрія Заславського» (Буенос-Айрес, 1973), яку я із задоволенням прочитав і бережу її й досі з його автографом. Ось такою була ця дивовижна зустріч...

26 березня 1996 р. у Балтиморі з ініціативи директора видавництва «Смолоскип» Осипа Зінкевича відбувалася зустріч з молодими творчими людьми з України. Поміж них були також два письменники, тепер доволі відомі, Сергій Жадан та Андрій Кокотюха, а також філософ Максим Розумний та громадський діяч Олесь Доній. Пригадую, що я ставив їм незручні запитання, на які молодий філософ уник прямої відповіді. На таких зустрічах ставало зрозуміло, що діаспора, хоч і орієнтується в українських проблемах, але поверхово. Тому іноді ці запитання-відповіді виглядали дивно й смішно: діаспора питала другорядне, а ті з України легко відповідали. Але коли хтось сидів у залі з України і запитував тих, що теж були з України, то тут ситуація виходила інша.

На День сміху й брехні, тобто 1 квітня 1996 р., ми з Остапом Стахівим опинилися в оселі відомої діаспорної поетки Ганни Черінь, а насправді Галини Паньків (з дому Грибінська) та її чоловіка. Вони мешкали у власнім будиночку на 652 Норвуд стріт у м. Порт Шарлот, штат Флорида, і спочатку поставилися до нас з недовірою – мало хто може тут з’явитися з України. Але за розмовою ми, як кажуть у моєму селі, роздобрехалися і сподобалися господарям. І вони люб’язно запропонували нам переночувати. Ми подякували і погодилися...

Ганна Черінь видала кілька книжок та активно друкувала свої іронічні вірші під псевдонімом Граф Оман у гумористично-сатиричному журналі «Всесміх» (Торонто). В молодості, виглядало, вона була дуже вродливою, хоч характер мала не дуже лагідний. Може, такі переміни сталися з плином років. Читала вона мені свої вірші і плакала. Вона подарувала мені свою книжку, а я їй – свої щойно спечені поетичні збірки, на які вона згодом відгукнулася. У листах до мене Ганна Черінь все наголошувала, що я люблю писати довгі гуморески, а вона – короткі.

Пригадую, що я розповідав їй про свої літературні відкриття діаспори, і коли згадав про поезію Михайла Ситника, – вона дуже різко відрубала, що я не все знаю про цю людину і т. д. Звичайно, поведінки й характерів більшості письменників я не знав і не знаю, і не знаю, чи й хочу знати, бо їхні гарні твори інколи заперечують чи применшують їхні життєві вчинки. Розсталися ми добрими приятелями, а згодом листувалися, і вона надсилала мої нові видання, які побачили світ вже в Україні.

Перебуваючи у США, я постійно цікавився книжками, оглядав бібліотеки різних наших організацій, а також приватних осіб. Заходив до американських книгарень, аналізував і порівнював їхню книгосправу з українською. А ще – фотографувався біля Шевченка у Вашингтоні та в Трої, шукав і знаходив у музеях українські експонати (гуцульську кераміку, твори Архипенка).

***

За кордоном, окрім приємного спілкування з нашими глядачами – священниками й владиками, громадськими діячами, емігрантами й заробітчанами – я ще знайомився з новим для мене світом, з культурою й побутом різних націй, зі світовими пам’ятками історії й архітектури, з музеями, замками й соборами, з парками й ресторанами. А ще – читав цікаві для мене книжки й журнали, слухав захопливі розповіді й спогади різних людей.

Завершуючи спогади, хочу щиро подякувати всім, хто допомагав організовувати концерти, запрошував повечеряти чи в гості додому, хто надавав мені притулок, ночівлю, поради. А Господові – подякувати за те, що оберігав мене на світових земних, водних і небесних шляхах, рятував від хвороб і нещасних випадків та від лихих людей. Гадаю, тих добрих людей, які мені часто траплялися далеко від України, посилав мені також Господь.

Коломия, 2018-2019 рр.