rss
09/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#360

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Українське Чикаго \ Спогади Миколи Савчука – гумориста-ювіляра з Коломиї (уривки з двотомника)

Яким же було моє здивування, коли я тут побачив знайомого вже мені о. Василя Бучика – гуцула з Румунії. Він дуже радо прийняв нас, ба навіть почастував холодцем та яйцями з-під домашніх курей, яких тут тримала одна наша жінка. Восьмого травня ми дали концерт у Денвері, а наступного дня мали чудові екскурсії до Червоних скель та Скелястих гір. Колись малим я захоплено читав книжку Д. Шульца «Серед Скелястих гір», а тепер сам опинився в оточенні їхньої величної краси. Звичайно, й тут, і скрізь я робив світлини, які тепер нагадують мені той прекрасний час.

Далі наш шлях пролягав через штати Юта і Невада, де нас супроводжували неймовірні краєвиди. Благословенна земля! Недаремно за неї так боролися індіанці. Відомо, що європейці колись завоювали ці землі, а тепер вони гейби за провину надають різні преференції індіанцям і дбайливо ставляться до природи, підтримують порядок цієї велетенської країни.

11 травня ми вже були в м. Сакраменто, де зупинилися в оселі творчого подружжя Олійників. Пан Юрій – композитор і культурний діяч, а пані Ольга (з дому Герасименко) – талановита бандуристка, яку Остап Стахів знав зі Львова. Наступної днини ми виступали при церкві святого Михайла УПЦ в м. Сан-Франциско, штат Каліфорнія, а відтак оглядали це чудове місто. А далі через Долину смерті заїхали до Лас-Вегаса, де день і ніч ходили по казино та пробували фінансового щастя. З цього штучного міста ми поїхали спекотним маршрутом на Сан-Дієго, штат Каліфорнія. Дорогою споглядали величні гори святого Бернардина, а вночі ходили курортним містечком Ла-Гойя та співали стрілецьких пісень над узбережжям Тихого океану. З узвишшя бачили вже Мексику, а через два дні навіть купалися у водах цього океану.

Тутешній край заселили іспаномовні люди, і не лише назви міст і містечко тут іспаномовні, але й іспанська мова лунає на кожному кроці. Казали, що іспаномовним тут простіше знайти роботу і прихильність...

17 травня 1996 р. ми мали концерт у Сан-Дієго, хоч публіки зібралося замало, як на нашу громаду. Зате вдвічі більше було присутніх на нашому концерті в м. Лос-Анджелес, штат Каліфорнія, де є осідок знаменитого Голлівуда. Там 19 травня ми стояли на сцені Українського культурного центру. Незабаром про цей виступ з’явилася стаття Ігоря Лесика у провідній діаспорній газеті «Свобода» за 19 червня 1996 р. Там, зокрема, читаємо: «19-го травня 1996 року Остап Стахів та Микола Савчук дали нашій громаді незабутній вечір веселощів та романтизму улюблених пісень... Микола Савчук, публіцист... уроджений на Гуцульщині, відомий Україні як гуморист на рівні Степана Руданського, Едварда Козака, Остапа Вишні, Миколи Понеділка та інших. Його політична сатира, в якій він захищає незалежність України, вказує на наші національні недоліки. У своїх оповідках він сміється над ненависниками нашої держави. З ним сміялась також і невелика групка глядачів. Але його талант, веселе слово та коломийки ще й тепер зоріють над Україною та іншими краями, де живе її патріотична діаспора».

Таку саму статтю Ігор Лесик опублікував у шостому числі газети-бюлетеня лос-анджелеського Українського культурного центру за червень 1996 р.

Через штат Аризона ми знову подалися в м. Денвер, де 22 травня знову мали концерт, а 23 травня вже стояли на сцені в українській залі в м. Омага, штат Небраска. Звідти знову повернулися до штату Іллінойс, де, на жаль, не відбувся наш концерт у м. Палатайн. А наступного дня я запізнався з чудовим виконавцем гуморесок і пісень п. Зіновієм Маринцем, який приїхав до США недавно, брав тут активну участь у житті нашої чиказької громади. Отже, 26 травня ми з Остапом виступали в залі церкви святих Володимира і Ольги в Чикаго. Відомо, що в цьому багатомільйонному місті мешкає велика українська громада, члени якої ходять до кількох величних українських церков. Тож і на службі Божій у згаданому вище храмі було багато парафіян. Однак, настоятель церкви попросив усіх почекати з концертом, бо він ще повинен був похрестити дитину. Так потягнувся час, і частина людей розійшлася. Врешті, концерт почався. На ньому були присутні мої знайомі зі старої й нової діаспори, зокрема, колишній легендарний командир Старшинської школи ОУН в Коломиї Мирослав Харкевич, відомий дослідник Гуцульщини Микола Домашевський, мої краяни Юрко Боєчко, Олесь Слободян, з яким я прилетів до США, мій односелець Микола Стефурак. Після концерту Зіновій Маринець захоплено вітав мене, а молоді емігранти запросили на гостину та пропонували переночувати.

1 і 2 червня ми знову виступали в м. Боффало, а 9 червня у м. Амстердам, штат Нью-Йорк (?) відбувся наш концерт о 10-й годині ранку. Тієї самої днини, о 3-й пополудні, ми виступали в залі церкви святого Миколая УГКЦ в м. Вотервліт, штат Нью-Йорк.

У ті дні я знову завітав до редакції газети «Свобода» та до відомої піаністки Дарії Каранович-Гординської (1908-1999), яка народилася в Коломиї, і 12 червня вона тепло приймала нас з Остапом. Там ми застали і вже знайому нам оперну співачку Лесю Грабову. Цей день подарував ще одну незабутню зустріч у Нью-Йорку – з талановитим карикатуристом Орестом Слупчинським (1925-2017), більше знаним як Ґо-Ґо. Ми приємно з ним спілкувалися, а я отримав від нього приємні мені дарунки – його іронічні малюнки й карикатури.

14 червня ми виступали на українському фестивалі в м. Йонкерс, штат Нью-Йорк, а 16 червня нас вітала українська громада м. Балтимор, штат Меріленд, на концерті в залі церкви святого Михайла УГКЦ.

Смішна пригода трапилася з нами на дорозі до м. Бостон, найбільшого міста в штаті Массачусетс. Знайшовши потрібну нам вулицю, ми ніяк не могли знайти на ній нашу церкву. Запитували навіть поліцію. Врешті, я підказав Остапові заспитати, чи це Бостон. І тут ми довідалися, що це інше, менше містечко, в якому теж є така вулиця, як у Бостоні, а до Бостона треба ще їхати добру годину. Відповідно, ми запізнилися на концерт до зали церкви святого Андрія УПЦ, і частина глядачів розійшлася. Однак, ми таки переодяглися і виступили перед нашими людьми в цьому історичному американському місті, де з’явився знаменитий вальс бостон.

Дуже вдалим з усіх оглядів був наш концерт у м. Рочестер, штат Нью-Йорк. А 28 червня ми мали два концерти у м. Філадельфія, штат Пенсильванія: перед українськими синьйорами в їхній оселі та перед громадою в згаданому Українському освітньо-культурному центрі. Наступної днини ми з успіхом виступали у руханковій залі Українського Народного Дому в м. Ньюарк, штат Нью-Джерсі, де нас вітала численна українська публіка. У м. Пассейк цього самого штату ми виступали через два дні. На концерті були присутні мій кум Петро Рибчук із дружиною Лесею та маленьким Олексиком, який за цих півроку вже підріс. А його тато не зрадив журналістиці й досі видає в США «Закордонну газету».

Саме завдяки Петрові Рибчуку та багатьом українцям з Гуцульщини, Коломийщини та з інших країв, які допомагали мені/нам транспортом, помешканням, харчами, порадами, дарунками стало можливим перебувати в США понад 10 місяців, побачити, а частково й зрозуміти цю світову країну. Їм я буду завжди вдячний. Щодо мого хрещеника, то тепер він готується стати професором і пам’ятає свого хрещеного батька, або, як кажуть у нас на Гуцульщині, нанашка.

Так скінчилися мої перші справжні гастролі, з недоспаними ночами й набутками, з тривалими переїздами й новими знайомствами, з тріумфом і невдачами, з мріями й розчаруваннями. Я сам чи з Остапом Стахівим дав 50 концертів і виступів, видав дві аудіострічки авторського гумору, 5 книжечок. Дехто накрутив на відео наші виступи й розповсюджував їх. Я набув певного досвіду, який згодився мені в подальшому житті. А про свої американські враження я опублікував чимало статей у місцевій пресі та в газеті «Молодь України», мав передачі на обласному радіомовленні, розповідав про них своїм рідним і товаришам.

***

Водночас з концертними виступами я знайомився з книжками різних наших діаспорних авторів. Поступово я перечитав дещо з творів майстрів гумору й сатири: Івана Керницького (Ікера) й Миколи Понеділка, Анатолія Демуся (Панька Незабудька) й Анатоля Калиновського (Івана Евентуального), Ганни Черінь й Івана Антипенка (Мартин Задека, Анатоль Галан), Харитона Довгалюка та Василя Чапленка. Однак, найбільший вплив на мене зробив Богдан Нижанківський, знаний у літературному й гумористичному середовищі як Бабай. Його іронічні вірші були для мене відкриттям.

Від 30 листопада 1995-го і до лютого 1996-го я винаймав кімнату в п. Стефанії Оркуші на 2760 Норріс-роуд в м. Парма. Там я багато читав. Там зі мною сталося щось неймовірне – впродовж кількох ночей мені наче щось диктувало теми до віршів і цілі строфи. Я не спав, періодично вмикав лампу та швидко записував слова. Це мене аж злякало, а п. Стефанія дорікала, щоб я не вставав уночі, не світив світло і не читав так багато, бо можна заслабнути на голову.

Уночі з третього на четверте січня 1996 р. я написав практично поетичну збірку, майже не відриваючи руки від паперу. Згодом я видав ті вірші окремою книжечкою маленького формату (9 х 15 см) і так її й назвав – «Вірші однієї ночі». При цьому я заснував неофіційне власне видавництво «Саменький». Отже, «Вірші однієї ночі» (Парма: «Саменький», 1996) мала 38 сторінок. Наклад книжечки – 50 примірників. До неї я використав ілюстрації коломийського карикатуриста Василя Коновалюка. Видати її мені сприяв наш одноплемінець, українець з Польщі, директор фірми Ohio Export Corporation (Огайо Експорт Корпорейшен) Роман Боднарук, який був до мене дуже прихильним.

А потім це повторилося впродовж 24-31 січня. І так з’явилася більшого формату поетична збірка «Січневий віршепад» (Парма: «Саменький», 1996) на 68 сторінок. Її я набрав на комп’ютері в панства Андрія й Олі Біликів у м. Александрія, біля Вашингтона. А потім видав теж 50-ма примірниками.

Ці дві збірки надзвичайно важливі для мене. Це вже була іншого штибу поезія, ніж моя лірика 1980-х. Я досі не знаю розгадки того поетичного натхнення, яке, здавалося, було послане мені з небес. Я навіть молився, аби це мене так не переслідувало, хоча тепер припускаю, що великим поетам іде те натхнення дуже часто, якщо не все життя. Їм теж щось диктує. Недаремно Іван Франко називав це «секретом поетичної творчості». Ймовірно, тому великі поети були великими, що їм щось чи хтось диктував вірші. Можливо, та вища сила хотіла й мене обдарувати цим натхненням, але я злякався, бо ще не міг зрозуміти, що воно.

Я був поетом, і деколи повертаюся до поета в собі. Але якщо не пишеться, то нема чого себе силувати. Я знаю природу віршів, знаю, як їх написати, гарно, грамотно, але я ніколи не напишу великих і сильних віршів без небесного натхнення. Воно до мене, правда, періодично навідується, але як натхнення на гумор, сатиру, іронію.

Відома діаспорна поетка Ганна Черінь (Галина Паньків) (1924-2016), якій я подарував свої американські поетичні збірки, спочатку поставилася до них байдуже, але згодом, прочитавши їх, написала мені лист, уривки з якого подаю: «В цій збірці (мається на увазі «Січневий віршепад» – прим. М. Савчука) вірші підступно прості. Часто вони сирі або недороблені, але шліфувати їх не варто й не потрібно. Так вони й лишаться нехай нешліфованими самоцвітами». І далі Ганна Черінь дала детальнішу характеристику окремим віршам. Мою ж книжку гумору «Аме-ерика!» вона не сприймала, бо вміщені у ній твори оцінювала як літературні, а не сценічні. У наступних листах вона дотримувалася такої самої думки.

Згодом окремі вірші з цих двох збірок я публікував на сторінках «Літературної України» за 8 серпня 1996 р. (добірка «Заки є ще ріка»), «Вісника Коломиї» за 10 вересня 1996 р. (добірка «Січневий віршепад»), «Світу молоді» за 22-28 листопада 1996 р. (вірш «Наша хата»), «Молоді України», «Коломийського вісника» та в поетичних гуртових збірниках.

До слова, ці поетичні збірки я надіслав 1996 р. зі США моєму рідному вуйкові-поету Дмитрові Ужитчаку у Великий Ключів. Прочитавши їх, вуйко зробив висновок, що з мене таки є поет, у чому він сумнівався.

***

Бував я в редакції найстарішої української діаспорної газети, щоденника «Свобода» в Нью-Йорку. У тому часопису 12 жовтня 1995 р. з’явилося кілька згаданих вище моїх віршів, а також матеріал про мене «Син веселої України» з моїм фото.

Звичайно, мене ще довго тримала в Америці коломийська реальність. Тому перша книжечка, яку я видав у США, називалася «Перекривини» (Парма: «Саменький», 1995. – 28 сторінок). Перекривини – це був мій неологізм, синонім до слова «пародії». Власне, це були пародії на твори 17-ти коломийських авторів, яких я знав і був добре знайомий з їхньою творчістю. Незабаром багатьом нашим коломийським поетам я надіслав цю книжечку пародій, і вони, як то буває, по-різному її оцінили.

Вирішив я зібрати до однієї книжки мій сценічний гумористичний репертуар і видати під заголовком «Аме-ерика!» (Парма: «Саменький», 1996. – 44 с.; наклад 50 примірників). Це була чи не перша гумористична книжка на тему нашої діаспори 1990-х. Вміщені у ній віршований і прозовий гумор та пародії добре розкривають проблеми того періоду. Тому ці твори на письмі й на естраді заслуговували позитивних відгуків читачів і глядачів.

Усі ці книжки я тиражував у фірмі Kinkos (Кінкос), а потім їх дарував та продавав. Тепер маю в своїй книгозбірні по раритетному примірникові кожної з них. Деякі є в кількох бібліотеках, зокрема, в бібліотеці УВАН та НТШ в Нью-Йорку.

Про ці мої видання з’явилися короткі нотатки: «Самвидав? Ні – видав «Саменький» І. Сколота (Вісник Коломиї. – 1996. – 6 квітня), «Гуморист М. Савчук видав нові збірки поезій» («Свобода», Джерсі-Сіті – Нью-Йорк). – 1996. – 15 червня), «Заокеанські ужинки «Саменького» (Тижневик Галичини (Івано-Франківськ). – 1996. – 26 липня).

Певний успіх мали мої «американські» вірші, які опублікувала провідна українська газета США «Свобода»: «Неділя» (26 січня 1996 р.), «Вінець» (26 квітня 1996 р.), «Емігранти» (6 червня 1996 р.), а також вірші «Емігранти» й «Якби я мав 1000 рук» («Закордонна газета» (Норт-Арлінгтон). – 1996. – 1-15 травня). З’явився мій прозовий гумор і в газеті «Вісті У.З.У.» (м. Парма, США). Також у щоденній газеті «Свобода» за 26 січня 1996 р. я опублікував статтю «Про гумориста, що вмів бути добрим» – про популярного в діаспорі майстра смішного слова, письменника й естрадного виконавця, згаданого вище Миколу Понеділка. Це теж добре сприйняла старша еміграція, яка любила цього талановитого чоловіка.

У такий спосіб я ніби тимчасово влився в наше діаспорне літературне середовище. На жаль, я вже не застав найяскравіших представників цієї повоєнної української еміграційної літератури. Водночас, я розгорнув активне листування з різними діаспорними літераторами, а насамперед, з творцями гумору й сатири. Так я надсилав і отримував листи від Зої Когут з Австралії, Анатолія Демуся (Панька Незабудька) зі США, Миколи Неврлого зі Словаччини, Василя Ніньовського з Канади, Ігоря Качуровського з Німеччини. Відомий мовознавець і поет Святослав Караванський (1920-2016) надіслав мені книжку гуморесок і цікавився моєю особою. На жаль, ми не змогли з ним зустрітися та погомоніти віч-на-віч.

А 15 грудня 1995 р. я мав щастя зустрітися в Нью-Йорку з прекрасною людиною, шляхетною жінкою з Галичини, донькою знаменитого адвоката Володимира Старосольського – Уляною Старосольською (1912-1911), яка мала літературний псевдонім Любович. Вона видала книжку «Розкажу вам про Казахстан» і тривалий час редагувала жіночий журнал «Наше життя». Емігрантське середовище знало її і як пані Лясю, яка любила гумор і брала участь у різних жартівливих вечорах, де була за сценариста і заповідачку. Отож, ця чудова людина, яку не зіпсували сталінські репресії й непроста доля української емігрантки, неодноразово приймала мене в своїй нью-йоркській оселі. Від неї я довідався про українців, які творили українську сміхову культуру в Америці, а також отримав телефони й адреси декого з них чи їхніх родичів. Пригадую, як вона дала нам з Остапом Стахівим у дорогу смачну румунську бринзу, але коли ми дістали її із загортки в одному з придорожніх кафе, то бринза «запахла» на весь зал і до нас підбіг спантеличений офіціант та запитав, що це ми таке їмо і наказав негайно сховати цей «пахучий» харч.

На стінах привітної оселі п. Уляни Старосольської я бачив блискучі роботи Едварда Козака. Згодом я навіть задумався, чи не написати до неї і не попросити якось доправити мені ті ЕКОві карикатури й шаржі в Україну. Але раптом почав рахувати її роки. Чи ще жива п. Уляна? Яким ж було моє здивування, коли я дізнався, що ця жінка живе, хоча їй уже за 90. Так і відхилив цю ідею, бо про які важливі справи можна домовлятися з людиною такого віку? Гріє мене думка про те, що ті ЕКОві твори не повикидали, як то деколи буває, а зберегли.

У ті американські часи я навіть написав про п. Уляну жартівливий вірш, який мали прочитати на вечірці, присвяченій їй. Пані Уляна мені дуже дякувала.

У бібліотеці НТШ у Нью-Йорку в грудневі дні 1995-го я зустрів відомого українського письменника й літературознавця Миколу Рябчука, і ми коротко поговорили. А на нашому з Остапом Стахівим концерті засніженого й морозного 10 лютого 1996 р., як згадувалося, був присутній відомий журналіст і письменник Микола Француженко (літературний псевдонім Микола Вірний; 1923-2007), з яким ми запізналися та перекинулися кількома словами.

Серед творців української сміхової літератури у США був й Остап Тарнавський (1917-1992). Творчу діяльність він розпочав ще у пресі довоєнного Львова, зокрема, і в сатирично-гумористичному журналі «Комар». Мандрівні дороги у 1940-і привели його до США, де жив, працював і помер. Під псевдонімом Іриней Верес його іронічні вірші публікував «Лис Микита». А 13 лютого 1996 р., коли я перебував у Філадельфії, то загостив до його дружини Марти Тарнавської. Ми приємно поспілкувалися, вона подарувала мені книжку з творами чоловіка, я навіть зробив кілька світлин, зокрема, й у кріслі, в якому любив сидіти Остап Тарнавський. А через кілька днів ця поважна жінка, поетка й літературознавець прийшла на мій концерт до Українського освітньо-культурного центру в Філадельфії. Там був присутній і високого зросту з борідкою, літературознавець Леонід Рудницький, з яким ми також мали зустріч і розмову.

Одного лютневого вечора 1996 р. настоятель нашої греко-католицької церкви у м. Ютіка, штат Нью-Йорк, о. Михайло Бундз, в якого я жив якийсь період часу, повіз нас з Остапом Стахівим до незвичайної людини. Був це священник УАПЦ Харитон Довгалюк (1916-2006). З білою бородою, з розумним поглядом, він охоче відповідав на мої надокучливі запитання. Як-не-як, а я маю вишкіл журналіста. Тож тоді я довідався про життя цього чоловіка таке, про що ніде не згадують, коли пишуть про нього.

Харитон Довгалюк народився на Волині, тепер це територія Хмельницької області. У совітський період його ледь не заарештували. Далі належав до мельниківської ОУН, потім був вивезений на роботу до Німеччини. У повоєнні роки опинився аж в Аргентині, видав кілька книжок у видавництві Ю. Середяка. Був членом Об’єднання українських письменників «Слово». Потім переїхав до США, де закінчив Рочестерський технологічний університет і працював у відомій фірмі Xerox (Ксерокс). Там мав якісь винаходи, його помітив найвищий шеф, і наш емігрант із прибиральника став заступником керівника фірми. У той період, за словами Х. Довгалюка, за ним полювала радянська розвідка і готувалася приспати його та потайки вивезти до СРСР. Але це викрила американська розвідка. Потім Х. Довгалюк висвятився і від 1987 р. був священником УАПЦ. Він казав: «Я вже не належу до цього світу, я вибраний» і пояснював свою місію, відповідно до якої він хрестить, на його думку, душі, а також зцілює людей. Ті душі йдуть на нього ніби в повітрі, одні за одними, і він їх годинами хрестить. Це йому було важко нам пояснити, а нам зрозуміти. Він покинув сім’ю, жив у будинку, в якому мав каплицю. Ми з ним довго розмовляли, а наприкінці він мирував нас, клав хрест на чолі, почергово брав у свої руки наші голови, тримав так їх із хвилину і легко потискав. Ми сфотографувалися на згадку. Господар подарував мені свою книжку «Сповідь Андрія Заславського» (Буенос-Айрес, 1973), яку я із задоволенням прочитав і бережу її й досі з його автографом. Ось такою була ця дивовижна зустріч...

26 березня 1996 р. у Балтиморі з ініціативи директора видавництва «Смолоскип» Осипа Зінкевича відбувалася зустріч з молодими творчими людьми з України. Поміж них були також два письменники, тепер доволі відомі, Сергій Жадан та Андрій Кокотюха, а також філософ Максим Розумний та громадський діяч Олесь Доній. Пригадую, що я ставив їм незручні запитання, на які молодий філософ уник прямої відповіді. На таких зустрічах ставало зрозуміло, що діаспора, хоч і орієнтується в українських проблемах, але поверхово. Тому іноді ці запитання-відповіді виглядали дивно й смішно: діаспора питала другорядне, а ті з України легко відповідали. Але коли хтось сидів у залі з України і запитував тих, що теж були з України, то тут ситуація виходила інша.

На День сміху й брехні, тобто 1 квітня 1996 р., ми з Остапом Стахівим опинилися в оселі відомої діаспорної поетки Ганни Черінь, а насправді Галини Паньків (з дому Грибінська) та її чоловіка. Вони мешкали у власнім будиночку на 652 Норвуд стріт у м. Порт Шарлот, штат Флорида, і спочатку поставилися до нас з недовірою – мало хто може тут з’явитися з України. Але за розмовою ми, як кажуть у моєму селі, роздобрехалися і сподобалися господарям. І вони люб’язно запропонували нам переночувати. Ми подякували і погодилися...

Ганна Черінь видала кілька книжок та активно друкувала свої іронічні вірші під псевдонімом Граф Оман у гумористично-сатиричному журналі «Всесміх» (Торонто). В молодості, виглядало, вона була дуже вродливою, хоч характер мала не дуже лагідний. Може, такі переміни сталися з плином років. Читала вона мені свої вірші і плакала. Вона подарувала мені свою книжку, а я їй – свої щойно спечені поетичні збірки, на які вона згодом відгукнулася. У листах до мене Ганна Черінь все наголошувала, що я люблю писати довгі гуморески, а вона – короткі.

Пригадую, що я розповідав їй про свої літературні відкриття діаспори, і коли згадав про поезію Михайла Ситника, – вона дуже різко відрубала, що я не все знаю про цю людину і т. д. Звичайно, поведінки й характерів більшості письменників я не знав і не знаю, і не знаю, чи й хочу знати, бо їхні гарні твори інколи заперечують чи применшують їхні життєві вчинки. Розсталися ми добрими приятелями, а згодом листувалися, і вона надсилала мої нові видання, які побачили світ вже в Україні.

Перебуваючи у США, я постійно цікавився книжками, оглядав бібліотеки різних наших організацій, а також приватних осіб. Заходив до американських книгарень, аналізував і порівнював їхню книгосправу з українською. А ще – фотографувався біля Шевченка у Вашингтоні та в Трої, шукав і знаходив у музеях українські експонати (гуцульську кераміку, твори Архипенка).

***

За кордоном, окрім приємного спілкування з нашими глядачами – священниками й владиками, громадськими діячами, емігрантами й заробітчанами – я ще знайомився з новим для мене світом, з культурою й побутом різних націй, зі світовими пам’ятками історії й архітектури, з музеями, замками й соборами, з парками й ресторанами. А ще – читав цікаві для мене книжки й журнали, слухав захопливі розповіді й спогади різних людей.

Завершуючи спогади, хочу щиро подякувати всім, хто допомагав організовувати концерти, запрошував повечеряти чи в гості додому, хто надавав мені притулок, ночівлю, поради. А Господові – подякувати за те, що оберігав мене на світових земних, водних і небесних шляхах, рятував від хвороб і нещасних випадків та від лихих людей. Гадаю, тих добрих людей, які мені часто траплялися далеко від України, посилав мені також Господь.

Коломия, 2018-2019 рр.

 

Навчальний рік 2019-2020 розпочато

Свято Першого дзвоника у школі українознавства при Українському православному кафедральному соборі св. князя Володимира у Чикаго

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com