Україна стала рідною домівкою для представників різних національностей. Там, де щодня триває бій зі сторічним ворогом України – Росією, пліч-о-пліч стоять українці, татари, білоруси, чеченці… Усі вони – побратими. Усі вони – Воїни. Захисники. У липні на російському вибуховому пристрої підірвався татарин Семен Румигін. Йому було лише 22 роки…

Семен Румигін

Семен (Шаміль) Михайлович Румигін народився 1 грудня 1997 року, в Дніпрі.

Мати хлопця – українка, батько – татарин, тому Шаміль часто відвідував мечеть у Дніпрі, допомагав будувати мечеть у Кам’янському, цікавився історією рідного краю, написав наукову роботу про мечеть Дніпра «З історії мусульман Наддніпрянщини».

Солдат, стрілець-снайпер розвідувальної роти 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

Загинув 21 липня вранці у районі міста Щастя, Луганської області, від смертельних поранень, які отримав під час підриву на невстановленому вибуховому пристрої. Він намагався винести пораненого побратима Микиту Скітченка.

Похований 24 липня на Краснопільському кладовищі Дніпра поруч з могилами Аміни Окуєвої та Іси Мунаєва. У нього залишилися батьки.

Олександр Колодяжний

Олександр Леонідович Колодяжний (позивний «Кол») народився 1 січня 1974 року, в місті Жовті Води, Дніпропетровської області. Мешкав у Дніпрі.

Закінчив 8-річну школу в Новомосковському районі. Строкову службу проходив у селі Веселий Кут, Одеської області, у 1-й самохідній артилерійській батареї 91-го артилерійського полка. Працював у компанії «IDS» охоронцем та торговим представником. Дуже захоплювався спортом, палко мріяв про незалежну Україну.

Під час російсько-української війни 2 серпня 2014 року був мобілізований як доброволець, місцем служби вибрав 74-й окремий розвідувальний батальйон. Після навчання у вересні того ж року був відряджений до Мар’їнки. Пройшов дві ротації у Донецькому аеропорту (два тижні – у жовтні та три тижні – у листопаді), був серед тих відчайдухів, які підняли прапор України на даху старого терміналу.

У лютому 2016 року брав участь у пекельних боях за промзону Авдіївки, отримав там два поранення: спочатку – в районі села Кам’янка, Ясинуватського району Олександр отримав поранення кінцівок, коли його група зачепила розтяжку, а згодом – ще одне поранення – ноги, потрапивши під кулеметний обстріл в районі Авдіївського лісу. Загалом, за роки служби «Кола» було поранено чотири рази, але він після лікування повертався до своїх. Брав участь у багатьох операціях підрозділу біля Славного, Широкиного, Пісків, Авдіївки.

Кавалер ордена «За мужність», ордена «Народний Герой України», нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».

Старший сержант, заступник командира розвідувального взводу 74-го окремого розвідувального батальйону.

27 червня у Донецькій області під час виконання бойового завдання Олександр Леонідович підірвався на міні, отримавши надважкі поранення. Його було евакуйовано до Головного військового шпиталю Києва, де 11 липня о 7:36 він помер, так і не опритомнівши.

Похований 13 липня на Краснопільському кладовищі Дніпра. У нього залишилися мати та син.

Богдан Бігус

Богдан Дмитрович Бігус (позивні «Каспер, «Баррет») народився 12 червня 1991 року, в Хмельницькому.

Він закінчив 8 класів Хмельницького НВК № 4, згодом брав активну участь у Революції гідності у складі 27-ї Вінницької Сотні, відбув всі події на Майдані від початку та до кінця. А коли в Україну прийшла війна, довго не роздумував та пішов добровольцем захищати Батьківщину, записавшись до Національної гвардії України.

14 березня 2014 року Богдан вирушив на полігон у Петрівцях, де навчався військовій справі під керівництвом генерала Кульчицького, а менше, ніж за місяць, 6 квітня, вже склав присягу та у складі 2-го взводу 1-го окремого резервного батальйону був відряджений спочатку в район Краматорська, а з 2 травня 2014 року – до Слов’янська, утримував там позицію «Рибхоз» (1-й блокпост).

Богдан Дмитрович знайшов себе у військовій справі, присвятивши їй увесь свій час, поставивши у пріоритет своїх головних завдань захист рідної країни. Водночас, він був люблячим і турботливим батьком та чудовим чоловіком, мав двох дітей. Друга дитина народилася у Богдана у листопаді 2017 року, коли той виконував бойові завдання у зоні війни. Також він захоплювався футболом та риболовлею.

Друга його ротація під Слов’янськом тривала з 10 червня 2014 року і аж до переходу міста під контроль України. Богдан разом з побратимами перебував між Красним Лиманом та Ямполем. Він служив у званні солдата та мав посаду снайпера, майже не розлучався зі своєю гвинтівкою. Це був доброволець, який став професіоналом і бажав постійно вдосконалюватись. 2016 року перейшов на службу у 8-й полк спецпризначення.

Старший солдат, снайпер 8-го окремого полку спеціального призначення.

Загинув 18 липня у зоні проведення Операції об’єднаних сил від численних уламкових поранень, які отримав під час виконання бойового завдання.

Похований 21 липня у Хмельницькому. У нього залишилися батьки, бабуся, дружина та двоє дітей.

Олександр Бардалим

Олександр Володимирович Бардалим (позивний «Бармалей») народився 13 лютого 1986 року, в місті Корсунь-Шевченківський, Черкаської області.

Хлопець закінчив 9 класів Корсунь-Шевченківської школи № 2, після чого отримав фах водія у місцевому ПТУ. Строкову службу проходив у 169-му навчальному центрі «Десна». Працював в охоронній фірмі «Алєкс» та у Харкові, вступив на заочну форму навчання до Уманського національного університету садівництва.

У нього було багато захоплень. Олександр Володимирович любив досліджувати природу, усіляких комах та жучків, мав неабиякий інтерес до того, як усе влаштовано у навколишньому середовищі, чому все розвивається саме за таких умов, а не інших. Також у нього був неабиякий талант до техніки: він самотужки розбирав мотоцикл до останнього гвинтика, а потім збирав його з нуля. Він займався різним конструюванням, багато годин проводив за паянням, дуже любив фотографувати.

Добрий, щедрий, товариський, відповідальний, «Бармалєй» дуже любив та поважав свою родину, шанобливо ставився до близьких, не дозволяючи собі жодних грубощів, він боровся, як міг, з несправедливістю, був принциповим та впертим у багатьох життєвих питаннях, розумієте? Впертим там, де багато інших були аморфними, і його впертість дуже допомагала йому захищати свою точку зору. Він завжди дотримував свого слова, якщо комусь щось обіцяв – докладав надзусиль, аби цю обіцянку виконати.

24 квітня 2015 року його було призвано за мобілізацією, службу проходив у 24-й ОМБр, воював на Луганському напрямку, в районі міста Щастя. Згодом підписав контракт, який неодноразово продовжував, востаннє – 16 серпня 2018 року.

Старшина, командир 2-го взводу 2-ї роти мотопіхотного батальйону (який раніше мав назву 3-го ОМПБ «Воля») 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 19 липня о 17:15 в районі міста Мар’їнка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ під час спроби евакуації смертельно пораненого солдата Романа Джерелейка, який займався обладнанням інженерних позицій підрозділу.

Похований 21 липня у Корсуні-Шевченківському. У нього залишилися мати, сестра, дружина, син та племінник, який за прикладом дядька також пішов служити до ЗСУ.

Роман Джерелейко

Роман Васильович Джерелейко народився 4 листопада 1988 року, в місті Волочиськ, Хмельницької області.

Призваний за контрактом 5 квітня 2019 року.

Солдат, гранатометник 2-го взводу 2-ї роти мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 19 липня у районі міста Мар’їнка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ під час обладнання інженерних позицій підрозділу. Помер у лікарні міста Курахове. Разом з ним загинув старшина Олександр Бардалим, у якого поцілив снайпер, коли той намагався евакуювати Романа Васильовича.

Похований 22 липня у Волочиську. У нього залишилися батьки, брат та син.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»
(https://censor.net.ua/r3140617)