10 вересня 2019 року Верховна Рада України ухвалила у першому читанні закон про імпічмент. Він має порядковий № 1012 і був поданий президентом України Володимиром Зеленським. Парадокс: президент сам подає законопроєкт, який повинен нависати над ним дамокловим мечем і постійно загрожувати ймовірним відстороненням від посади.
Це – не єдиний парадокс у процесі розгляду і голосуванні за цей законопроект.
Але почну з іншого: чи не всі попередні глави держави говорили про необхідність прийняття закону про імпічмент. Дехто з них навіть заявляв, що в Конституції України прописана процедура імпічменту, і цього достатньо.
Однак, політики і правники вважали, що процедура ця виписана в Основному Законі так, що на практиці президента України відсторонити від посади важко, а то й неможливо.
А Янукович – запитаєте ви. Хіба до нього не застосували процедуру імпічменту? Хіба його не відсторонили від посади? І тут ще один парадокс: Януковича позбавили президентської посади, але не в результаті процедури імпічменту.
Проте, перш ніж розповісти про правові особливості усунення від влади В. Януковича, нагадаю, що імпічментом називають правову процедуру притягнення до відповідальності вищих посадових осіб держави – депутатів, суддів, президента.
Якраз імпічмент президента країни завжди був і залишається найбільш цікавим аспектом процедури імпічменту. Бо відсторонення від влади глави держави – це завжди найбільша політична сенсація для будь-якої країни. Це – потрясіння, яке можна порівняти з вибухом вулкана, що може накрити своєю вогненною лавою увесь політикум країни.
В демократичних країнах імпічмент президента, хоч і є процедурою екстраординарною, відбувається більш спокійно. Адже там він допомагає здійснювати контроль над владою і сприяє конституційній стабільності. В Україні, як демократії, яка перебуває в процесі становлення і ще не досягла стану конституційної стабільності державних інституцій, усі ці процеси поки що також мають вибухонебезпечний потенціал.
Згадаймо про ситуацію лютого місяця 23014 року і проблему, створену тодішнім президентом України Януковичем. Коли В. Янукович втік спочатку зі столиці, а потім і з території України, Верховна Рада прийняла постанову, якою й усунула його з посади.
Усунула постановою, а не законом. І не застосуванням статті 111 Конституції України, бо інакше період безвладдя в Україні затягнувся би ще більше. Щоб усунути Януковича від влади, тоді проголосили, що він неконституційним способом самоусунувся від влади, за що і проголосували тоді 328 нардепів замість необхідних 338-ми, причому, без необхідних висновків Конституційного Суду України.
Але то справи минулі. А що ж нині? Сьогодні за прийняття закону про імпічмент на ранковому пленарному засіданні проголосували 337 нардепів. Здавалося, такий же результат може бути і при голосуванні за законопроєкт в цілому.
Але тут якраз стався ще один парадокс.
За закон в цілому проголосували значно менше нардепів – 245. Кидалося в очі, що це було фактично голосування пропрезидентської партії «Слуга народу», яка віддала за це 244 голоси. До них самотньо долучився тільки один позафракційний нардеп.
У чому ж справа? Чому інші фракції категорично відмовилися голосувати за законопроєкт в цілому? А справа у поправках. Інші фракції вимагали відкласти роботу над законопроєктом на тиждень, щоб додати до нього свої поправки, які одразу в залі не встигали сформулювати.
Але команда В. Зеленського, яка, за виразом керівника парламентської фракції «Слуга народу» Давида Арахамії, включила «турборежим», тобто, швидкісний темп прийняття законів, не згодилася з цим, і голова ВРУ Д. Разумков поставив законопроєкт на голосування в цілому. Попри протестуючі крики представників інших фракцій, законопроєкт було прийнято в цілому. Не підтримали його 73 нардепи, утрималися 55.
Значить, щонайменше, 128 нардепів стали до цього закону якщо не в опозицію, то в позицію незгоди саме з таким текстом і таким темпом його прийняття. Цей «турборежим» позбавив нардепів звичного розміреного темпу обговорення і прийняття законів, що вони сприйняли як замах на їхнє конституційне право висловлювати свої думки щодо законопроєкту.
Проте, будемо відвертими – багато нардепів раніше, ще у минулій Раді, звикли працювати в режимі «не бий лежачого» – повільно, тижнями обговорюючи сотні, а то й тисячі поправок до законопроєктів. Але ж тут сьогодні, формально процедура була дотримана – адже необхідні 226+ голосів за розгляд цього законопроєкту і його прийняття в цілому були з надлишком. Тому голосування законне, попри незгоду 128 колег. Може, цей темп примусить їх готувати свої поправки вже до першого читання, розуміючи, що нині у ВРУ діє принцип «хто не встиг, той запізнився»?