14 липня цього року відзначив своє 60-річчя відомий український письменник-гуморист, поет, журналіст, краєзнавець, заслужений артист України Микола Савчук.

Уродженець с. Великий Ключів, в якому височіє перше пасмо Карпатських гір, він закінчив Львівський університет, працював журналістом, тривалий час виступав з концертами гумору. Гастролював по українських громадах Великобританії, США, Канади, Франції, Італії, Греції, Росії, Польщі, Австрії, Німеччини. Автор та упорядник понад 70 книжок (гумор, поезія, краєзнавство, альбоми) та десятка аудіоальбомів.

До свого ювілею коломийський сміхованець підготував низку книжок, а поміж них – і двотомник спогадів про свою літературну і сценічну творчість «30 років з мікрофоном і 40 з пером».

Газеті «Час і Події» Микола Савчук запропонував два розділи з цього майбутнього видання, в яких йдеться про його естрадну й літературну діяльність у США 1995-1996 років.

США (1995-1996)

Після перебування з літа 1994-го до зими 1995-го у Великобританії я раптом отримав запрошення від свого молодшого університетського приятеля, гуцула Петра Рибчука завітати до США. У нього народився син Олекса, і я мав бути хрещеним батьком. Отож, у вересні 1995 р. літаком Львів – Нью-Йорк із зупинкою в Шанноні я прилетів до США, де в аеропорту ім. Кеннеді мене зустрічав Петро Рибчук зі своїм сусідом. Він із дружиною Лесею і моїм хрещеником мешкав у м. Гартфорд, штат Коннектикут, і повіз мене туди своїм «Понтіаком». Тепер я пізнавав іншу, ніж Великобританія, країну – модерну, велику, з могутньою індустрією і неймовірною природою. І, звісно, тут жила велика українська діаспора, перед якою я мав гадку виступати і про яку я мав заслабке уявлення.

Мій американський естрадний дебют відбувся 24 вересня 1995 р., у неділю, у залі при церкві Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ у м. Колчестер, штат Вермонт, де правив наш краянин о. Мар’ян Костик. Після служби Божої й спільного обіду я мав успішний виступ.

Почавши свій американський життєвий етап, я одразу збагнув, що вибору великого тут не маю: або мушу опановувати якийсь новий фах, очевидно, будівельний, або ж, як казали колись у нашому селі, «брати сакі на пакі» тай летіти «т’хаті». Ну й ще була одна можливість: писати, публікуватися і виступати. Це – легший, хоч непевний, спосіб, але такий, до якого я надаюся. Та чи дам собі фінансову раду?

При цьому я зрозумів, що з діаспорною публікою треба розмовляти діаспорною мовою, тобто створити концертний репертуар на тему діаспори-України та використовувати мову наших емігрантів з її американізмами. І тому я впродовж вересня-грудня 1995 р. написав 10 гуморесок, з яких відібрав для сценічного виконання такі: віршовані гуморески: «Як містер Федусяк їздив в Україну», «Про граблі й про кишку», «Лист до Мері», прозові гуморески «Америка!», «Дві культури», «Емігрантська любов» та пісні-пародії про новітніх українських заробітчан. Крім цього, я мав ще пародію «Нова Україна в нових піснях», політичні й гуцульські коломийки та політичні анекдоти. Усе це я бездоганно вивчив, а також записав у домашній студії і на радіо та виготовив дві аудіокасети: «Діаспорний гумор» та «Співання про кохання» (записи моїх жартівливих пісень «Ой ти, любко моя з Коломиї», «Співання про кохання», «Пісня про хлопчика» та ін.). Для цього я привіз з дому запис музичного супроводу моїх пісень, на який наклав свій голос. Отже, я вже мав що запропонувати глядачам.

Виготовив я собі й скромну афішку. Допомагало моїй славі й те, що провідна діаспорна газета «Свобода» (Нью-Йорк – Джерсі-Сіті) періодично публікувала як не мої вірші, то статті про мої гастролі та інтерв’ю зі мною. Там мені завжди сприяла співредакторка сл. п. Ольга Кузьмович (1917-2012). Були публікації про мене в газеті «Національна Трибуна» (Нью-Йорк), оголошення про наші концерти містили різні церковні бюлетені. Виступав я й на радіо, що теж додавало мені реклами: Українська студія Нового світового радіо (м. Філадельфія, 27 вересня 1995 р.), радіо «Світлиця» (м. Парма, 11 листопада 1995 р.), Українське радіо (м. Боффало, 23 квітня 1996 р.). А в лютому 1996 р. мій творчий стіл мав не лише два різновиди аудіоальбомів, але й книжку мого гумористичного репертуару «Аме-ерика!» (Парма: «Саменький», 1996) та дві книжки моїх віршів.

***

Микола Савчук у нью-йоркському аеропорту ім. Кеннеді з кумом, тепер видавцем «Закордонної газети» Петром Рибчуком і коломийцем, лікарем Олесем Слободяном

Першого жовтня мене запросили виступити на «Обжинках» у м. Гартфорд, які проводила жіноча організація Об’єднання Жінок Оборони Чотирьох Свобід України (ОЖ ОЧСУ). У заході брав участь владика УГКЦ Василь Лостен, який сміявся й аплодував мені разом із глядачами. Згодом П. Шагай у газеті «Національна Трибуна» (Нью-Йорк, 19 листопада) вмістила звіт про це свято, де були й такі слова: «Громада Гартфорда вперше мала нагоду привітати у себе заслуженого артиста України пана Миколу Савчука, який своєю гуморескою веселив учасників свята». Цей матеріал як передрук з’явився і в газеті Стемфордської єпархії УГКЦ «Сівач» (Стемфорд) за 24 грудня 1995 р., хоча тоді я ще не був заслуженим артистом.

Церква Петра й Павла УГКЦ у Клівленді, штат Огайо, 28 жовтня за участі кількох священників та владики Роберта Москаля відзначала своє 85-річчя. А наступного дня в прицерковній залі я мав свій майже годинний гумористичний виступ.

Якийсь час я мешкав у м. Парма, штат Огайо. У недалекому від Парми місті Норт-Роялтон 11 листопада 1995 р. виступав на Соборному вечорі. Там сиділи за столами понад 130 осіб, зокрема, й офіційна делегація з України. Наступного дня один з тієї делегації повідомив мені, що мій виступ, а, властиво, політичний гумор про українські реалії не на жарт розсердив їхнього очільника. Мовляв, він дивувався, звідки я такий узявся, бо в Україні він про мене не чув, і чому це я ганьблю Україну, й, очевидно, в Україні я такого собі не дозволяю. Я пояснив, що я і в Україні так само виступаю зі сцени, однак, столична влада знає лише столичних російськомовних гумористів, і, мабуть, взагалі не відає, що в Україні є ще українські гумористи, які виконують політичну сатиру. Бачте, це я, артист, виявляється ганьблю Україну, а не вони, з непрофесійності й корумпованості яких дивується весь цивілізований світ! Звичайно, комуністично-радянська система миттєво чинила розправу над українськими письменниками, художниками, артистами. А вже українська система не може впоратися з політичними й бізнесовими особами, злочини яких очевидні й відомі. З творчими людьми в них це доволі легко виходило...

12 листопада я виступав у залі церкви святого Івана УГКЦ у м. Лорейн, де тоді був на парафії о. Василь Бучик, втікач з комуністичної Румунії, щирий гуцул, з яким ми мали приємні хвилини спілкування. Про нього я потім написав статтю до газети «Гуцульщина».

Нарешті 19 листопада мене вітала публіка церкви Святої Покрови УГКЦ у м. Парма, з-поміж якої я вже мав добрий десяток знайомих і приятелів. До слова, найбільшим містом штату Огайо є м. Клівленд, однак масово наші одноплемінці мешкали в м. Парма, де на головній вулиці була особливо помітна їхня присутність.

У ті листопадові дні 1995 р. у м. Парма я запізнався з талановитим бандуристом-співаком Остапом Стахівим. Він уже в США був своїм, бо проторував сюди артистичну дорогу ще в 1990 р. Родом Остап з хутора Мельна, Рогатинського району, Івано-Франківської області, жив у Львові і на зламі епох вибився на популярного артиста. Наприкінці 1980-х він зі своїм гуртом під бурхливі оплески галичан співав стрілецькі, а потім і повстанські пісні. Це дало їм підставу для заокеанських гастролей, і тут гурт Остапа Стахіва одним з перших об’їздив Канаду та США. Тому він орієнтувався в тутешніх концертно-діаспорних реаліях і запропонував наші спільні гастролі Америкою. Мав він своє авто, а потім ми спільно купили автовен на наші тривалі й далекі виїзди безкінечними просторами США.

Третього грудня 1995 р. на запрошення Українського культурного центру у м. Воррен, біля Детройта, штат Мічиган, або як кажуть і пишуть наші емігранти, Мішіген, я виступав у велелюдній залі на Різдвяному вечорі. Приблизно 500 осіб сміялися, реготали й не шкодували мені оплесків. Після таких концертів, зазвичай, до мене підходили насамперед вихідці з Коломийщини й Гуцульщини, а також з інших теренів. Вітали мене, дякували, аплодували, щось розповідали про наших гумористів, яких я вже, на жаль, не застав в Америці. А деякі запитували, коли я повертаюся в Україну, бо її треба будувати не тут, а там, і треба про все це говорити людям в Україні. І я мусив з усіма чемно говорити.

Мій виступ 17 грудня в Українському народному домі в м. Гартфорд, штат Коннектикут, куди мене завів маршрут, а властиво, до мого кума Петра Рибчука, відбувся за малої участі глядачів. Організатори пояснювали, що перешкодила погода. Але це довелося пережити і зберегти артистичну честь.

Останній день року 1995-го був для мене особливим, адже я тут уперше дебютував як ведучий-конферанс на Новорічному вечорі наших молодих, новоприбулих українців, які в 1990-і приїхали до США, і більшість з яких там залишилася. Отже ж, я підготував програму і в своєму чорному смокінгу з метеликом та в чорних окулярах проводив те новорічне дійство у залі «Регіна», на Бродві роуд, 4770, у м. Клівленд, штат Огайо. Новорічна ніч швидко й гарно минула, я перезнайомився з багатьма людьми та довго ще згадував ту подію.

На початку 1996 р. ми з Остапом Стахівим виготовили спільну афішу, а я ще доробляв касети і книжки, а також ми готувалися до великих гастролей. Звичайно, треба було для цього доброї погоди.

Невеликий мій виступ відбувся 8 січня, а 13 січня 1996 р. я успішно виступав удруге у м. Норт-Роялтон, штат Огайо, на Маланчиному вечорі. Цей захід зібрав здвиг наших людей, а поміж них і заробітчан з Коломийщини, які підходили до мене, і ми з ними говорили, співали, колядували і цокалися чарочками.

А наступного дня, тобто на Василія і старий Новий рік, ми з Остапом Стахівим завітали з концертом до м. Детройт, штат Мічиган (Мішіґен). Понад 200 глядачів-діаспорян щиро вітали нас своїми оплесками та винагородили за наше мистецтво.

Отже ж, від самого січня ми набирали нашого гастрольного розгону. Тут мушу ще сказати одну важливу річ: як справжній естрадний артист я народився в США. До того в Україні й Великобританії я виступав, насамперед, як виконавець власного гумору, тобто як письменник-гуморист. В Америці захопився виконавською майстерністю Миколи Понеділка (1922-1976). Слухаючи його виступи на касеті, а також магнітофонні записи гумору у виконанні Любарта Ліщинського та Йосипа Гірняка, я раптом зрозумів, як мені треба відтепер виступати. Тобто, знайшов ключ до естрадного секрету. І відтоді я вже стояв на сцені зовсім інший: з новими жестами й мімікою, з голосовими вигуками, притисками чи шепотом, з паузами, з повільним і швидким темпами, а також частково імпровізував.

Кілька разів мені довелося бути в Нью-Йорку, ба навіть коротко тут пожити. Другого лютого в українському барі «Діброва» я зустрічався з відомою артисткою шоу-бізнесу Вікою Врадій або «Сестричкою Вікою», яка була доволі популярною на початку 1990-х. Згодом ми ще раз побачилися, а я взяв у неї інтерв’ю, яке надрукувала «Молодь України».

Дуже шкодую, що, перебуваючи в Нью-Йорку, я не познайомився і не поспілкувався з Квіткою Цісик (1953-1998). Просто не знав, що вона мешкає на Мангеттені, яким я часто проходжувався...

***

Незважаючи на зиму, сніги й хурделиці, ми концертували. Правда, 2 лютого наш концерт у Вашингтоні з огляду на метеоумови провалився, і ми перенесли його на 10 лютого. І вдруге до зали собору святого Андрія прийшло небагато людей, однак тут переважала не кількість, а якість. Поміж нечисленної публіки сиділи Юрко Кравців, Славко Новицький і пані Остапенко, які працювали на популярній в Україні американській україномовній телепрограмі «Вікно в Америку», завідувач українським відділом Конгресової бібліотеки США Богдан Ясінський, письменник і радіожурналіст Микола Француженко (Вірний) та син відомого діаспорного літературознавця Петра Одарченка.

Біля пам’ятника Кобзареві. Вашингтон, 3 жовтня 1995 р.

11 лютого відбувся мій успішний концерт в м. Честер, штат Пенсильванія, а 17 лютого був вечірній виступ в Українському освітньо-культурному центрі в м. Філадельфія, штат Пенсильванія. У цьому місті є велика українська громада з різними товариствами, інституціями і, ясна річ, з церквами. Тож і на концерті було людно, а поміж глядачів я помітив уже знайомих мені літературознавців Леоніда Рудницького й Марту Тарнавську, легендарну Лідію Бурачинську (1902-1999) зі сестрою Ніни Матвієнко та кілька членів Гуцульського товариства. 93-річна Лідія Бурачинська привітала мене, запитала, як там Коломия, яку вона знала і любить, а я вже потім довідався, що це була відома діячка українського жіночого руху в Галичині й діаспорі, і що саме вона у 1930-і рр. у Львові редагувала прекрасний журнал «Нова хата». І, взагалі, на тих концертах до мене завжди підходили люди, які або були родом з Коломийщини, або навчалися чи перебували в Коломиї, або просто чули про Коломию і декламували мені оту відому коломийку «Коломия – не помия»...

18 лютого ми з Остапом давали концерт для нью-йоркської громади, яка дуже тепло приймала нас. В Українському народному домі на Секонд (Другій) авеню, 140-142, зібралася поважна публіка, а на дверях з квитками стояв великий ентузіаст бандурного мистецтва Микола Досінчук-Чорний (1918-1999). Ми з ним трохи поговорили. Потім ми з Остапом в одному з нью-йоркських ресторанів вечеряли раками. Тоді я вперше бачив таких великих лобстерів та вчився орудувати спеціальними щипцями.

А далі були концерти: в Гартфорді, штат Коннектикут, місті, яке вважається міжнародним центром страхового бізнесу (24 лютого); в Ютіці, штат Нью-Йорк (25 лютого), де є багато філій світових банків, масонських темплів, а деякі банки мають позолочені куполи, ніби церкви. А закінчили ми наші лютневі концерти доброчинним виступом в одній з українських шкіл, де я навіть заспівав з Остапом дуетом нашу давню козацьку пісню «Ой на горі та й женці жнуть». Діти нам довго плескали. До речі, на деяких концертах, на гостинах, у дорозі ми з Остапом любили заспівати тих пісень, які знав він і знав я. І навіть навчилися нових для себе пісень...

За цих 5 місяців мого перебування в США я змінив своє вбрання, дещо купив для родини, дещо набув до своєї книгозбірні, ба навіть трохи про мене в діаспорі вже знали.

А 29 лютого 1996 р. згадана вище газета нашої діаспори у Великій Британії «Українська думка» (Лондон) вмістила статтю Петра Лугового «Успіх українського гумориста в Америці» про мою американську літературно-журналістсько-артистичну діяльність.

Микола Савчук веселить публіку у Філадельфії. 17 лютого 1996 р.

1 березня ми з Остапом Стахівим рушили на гастролі до Флориди. Для цього взяли напрокат авто. Заночувавши у мотелі в м. Атланта, ми 2 березня приїхали до цього теплого штату. Дорогою змінювався клімат із прохолодного на гарячий, а також тутешні краєвиди були відмінні від горішніх теренів Америки.

Норт-Порт – це молоде курортне місто (ми – ровесники) на півдні Флориди, в Мексиканській затоці. Його українці називають Калабанею та приїжджають сюди зі США й Канади погрітися на сонці. Наші працьовиті емігранти мають тут свої хатки і почуваються дуже добре. Звичайно, є тут український центр святого Андрія з церквою й великою залою. Наш концерт традиційно сприймали із захопленням і нагороджували артистів щирими оплесками. Так само й наступного дня, коли відзначали роковини загибелі Є. Коновальця. Я мав успішний виступ, а наприкінці під’їхав Остап, і ми вдвох ще заспівали дві повстанські пісні. На концерті був присутній суддя Федерального суду США Богдан Футей. Усі ці дні приймало нас у себе подружжя Бакаїв. Пан Степан народився в с. Княждвір, на Коломийщині, жив у Канаді, а в Норт-Порті мав добротну хатку. На дорогу він дозволив нам нарвати з дерева грейпфрутів та помаранчів, які висіли на маленьких деревах, мов дитячі м’ячики.

Наша громада в м. Гомстед – це, здебільшого, українці з Польщі. Вони тепло приймали наш лірично-гумористичний дует 9 березня 1995 р. А 17 березня ми виступали в м. Нью-Джерсі.

Водночас, ми планували продовжити наші гастролі на ширших теренах США, де живуть і працюють наші одноплемінці. Склали графік таких концертів. І 21 березня до спілки з Остапом ми купили червоного кольору автовен «Ford», який разом зі страховкою і дозволами коштував 4248 доларів. За водія був Остап, оскільки вже мав водійський досвід і добре знався на американських шляхах та володів англійською мовою.

Та хоч на календарі було 23 березня – в околицях Огайо ще падав лапатий сніг, і ми з волячою непоспішністю вирушили вечірньої пори в далеку дорогу. Вирішили заїхати до Боффало і заночувати там у п. Юрка Дармограя, який опікувався артистами та допомагав влаштовувати їм гастролі. Там ми застали богемну компанію – ансамбль «Горяни» зі Львова. Тоді співачка Леся Грабова, зачувши, що я з Коломиї, поцікавилася, чи я не знаю пісні «Ой ти, любко моя з Коломиї» і проспівала мені куплет. Я мусив зізнатися, що перед нею – автор цієї популярної пісні. Тоді йшлося про те, що Лесю Грабову запрошують до опери в Сан-Дієго. Знаю, що згодом вона працювала в закордонних оперних театрах та гастролює по світу.

24 березня ми виступали у м. Нью-Хейвен, штат Коннектикут, а відтак, вирушили знову до Флориди. Там мали концерти в Українському культурному центрі у м. Голлівуд (30 березня) і в залі Української католицької церкви у м. Маямі (31 березня). Символічно, що 1 квітня ми гостювали у дуже приємних і культурних людей, панства Стецьківих у м. Сарасота. Він – лікар на вислузі, палкий шанувальник творчості Павла Глазового. Саме доктор Євген Стецьків (1921-2009) профінансував кілька книжок нашого славного сміхотворця, а також виконував його гумор і видав також свої аматорські диски з творами Павла Глазового. Ми приємно погомоніли, сфотографувалися, а доктор Стецьків навіть зафільмував невеликий мій виступ. Відтак, ми впродовж кількох років листувалися.

Після переїзду й відпочинку 19 квітня я дав концерт у м. Сіракюзи, штат Нью-Йорк. Звідти перебрався до м. Боффало, штат Нью-Йорк, де 21 квітня під час спільного освячення в церкві успішно виступив перед рідними за духом людьми.

Наші травневі гастролі розпочалися 4 травня на забаві в прицерковній залі храму святого Стефана УПЦ у м. Нью-Брансвік, штат Нью-Джерсі. Тут я виконав лише дві гуморески, а набувалися ми до другої ночі. На світанку сонні поїхали в чиказькому керунку і вже о 13. 30 опинилися у м. Блуміндейл, штат Іллінойс. Там у прицерковній залі ми мали знову концерт у православній церкві, де публіка була, здебільшого, з емігрантів зі Східної України. Вони нас дуже добре прийняли.

Переночувавши дві ночі у м. Парк-Ріджі, у гостинного п. Юрка Боєчка, який народився в межівному с. Мишин, на Коломийщині, 7 травня о 6-й ранку ми з Остапом вирушили в довгу подорож на Дикий Захід через штат Айова, через фермерські поля, прерії й гори. Наше око тішили прекрасні й величні краєвиди. І коли ми в дорозі крутили автентичні пісні й мелодії різних індіанських племен, то вони неймовірно пасували до цих безмежних теренів. Так через добу ми заїхали у м. Денвер, що в штаті Колорадо.