Споріднена душа, як оаза в пустелі. Є в українського художника Веніаміна Кушніра картина, на якій зображено чоловіка з ліхтарем у руці, який серед міського велелюддя шукає Людину.

Довкола нього – вгодовані ходячі туші з торбинками, набитими продуктами харчування – головним устремлінням і сутністю життя епохи «развітого соціалізма», тобто, сформованої радянської людини, що в наші дні спливає на поверхню суспільно-економічного життя незалежної України як уніфікований агресивний сепаратист, совок і ватник, сповнений злобного бажання реваншу колоніального минулого.

А дивак з ліхтарем у руці шукає Людину… І я шукав Людину на вулицях Києва після напруженої і нервозно-болісної праці в складі Ревізійної комісії НСПУ, коли довелось «гасити» тліючу купу розкольництва і розбрату в керівництві столичної міської письменницької організації. Але нічого втішного не знаходив. Ще п’ять років тому згуртовані і споріднені Майданом Люди, одержимі святою ідеєю Революції гідності, Свободи та Євроатлантичного вибору тепер виглядали немов погаслий вулкан, обсипаний сірим попелом. Прагнення волі трансформувалось у прагнення дебільного реготу. Але не в усіх.

До відправлення мого поїзда залишалось ще дві години, і я вирішив перепочити в приміщенні НСПУ. На історичному, добряче вичовганому дивані в коридорі на другому поверсі було затишно, але я не відчував себе усамітнено, бо з портретів на стінах пильно вдивлялись в саму душу очі класиків української літератури, а Іван Котляревський наче підморгував, бо пригадались далекі сімдесяті роки, коли мою першу поетичну збірочку було начебто схвалено до друку у видавництві «Молодь», і ми з редактором тієї так і не виданої книжини Василем Герасим’юком у знаменитому і розмальованому художником А. Базилевичем підвальному письменницькому кафе «Еней» на повну губу святкували «успіх», аж Василь виліз на масивний дубовий стіл і висвистував, мов карпатський опришок, під бурхливі овації розвеселілої письменницької братії з посоловілими очима. Було колись… Мої спогади перервав молодий інтелігентної зовнішності і поведінки чоловік. Познайомились, розговорились, і Владислав Таранюк, письменник, журналіст і редактор, запросив мене на презентацію творчості Олександра Дробахи, яка мала відбутись через п’ять-десять хвилин. Незабаром з’явився і сам Олександр Іванович, привітний, дуже схожий на портретного Тараса Шевченка літній чоловік з козацьким вусом і візочком-кравчучкою, наповненою книжковою продукцією власного виробництва.

Щирість, доброзичливість і відкритість Олександра Дробахи відчуваю з першого потиску руки, бо одразу після нашого знайомства прямо у вестибюлі він відкриває сумки і знайомить з їх вмістом не лише мене, але і всіх, хто опинився поруч. Дивовижно безпосередній чоловік, творчий потенціал, мудрість і проникливість якого усвідомлюю вже з його автографів, написаних на придбаних мною книжках. Зокрема, на книжці «Українські таємниці Франції» (Київ, «Смолоскип», 2012 р.) Олександр Іванович написав: «Панові Миколі Симчичу – вміти бути великим у малому, та ніколи не бути малим у великому. Автор Ол. Дробаха, 31.01.2019». Можливо, на таке почесне побажання якоюсь мірою вплинув Володимир Таранюк, який представив мене як березуна з Карпат, тобто, з тих Березовів, звідки походять мої родичі – стрий Василь Симчич, режисер Коломийського театру, кіноактор кіностудії ім. О. Довженка, виконавець ролі Захара Беркута в однойменному фільмі режисера Л. Осики, а також далекий родич – легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич-Кривоніс, котрому 5-го січня цього року нарешті було присвоєно звання Героя України, і навіть призабутий березун Степан Драгомирецький-Дегаморра – генерал, міністр оборони Нікарагуа (1858-1859 роки) в уряді Вільяма Вокера, громадянина США.

Тим часом Олександр Іванович не вгаває: знайомить нас зі своєю першою поетичною книжкою «Папороть» (1969 р.), яку, за словами автора, «притаврували синьо-жовтою суперобкладинкою» і яку того ж року пустили на макулатуру (вдалось врятувати хіба що декілька примірників), а сам автор не лише за свою творчість, але й за зв’язки з В’ячеславом Чорноволом, з котрим познайомився на будівництві Київської ГЕС у 1964 році, поетом Василем Стусом та іншими молодими шістдесятниками змушений був «автостопом» податись у відпустку вздовж Дніпра по пам’ятних місцях України, пов’язаних з історією козацтва; з безцінними документами і книжками, які вдалось чудом врятувати з пожежі в столичній бібліотеці, зокрема, з творами професора Володимира Шухевича, дідуся головного командира УПА Романа Шухевича.

Ризикуючи спізнитись на поїзд, я все ж зайшов до зали, де відбувалась зустріч з О. Дробахою. І не пошкодував, бо відкрив для себе не лише споріднену душу, але й спорідненість творчого тематичного діапазону, спрямованого на пошук і аналіз західноєвропейського й американського досвіду цивілізованого державотворення в умовах демократії, свободи і захисту прав людини. Щоб нас, українців, знову не затягли в колоніальне рабство російських агресорів і шовіністів, мусимо віднаходити і зміцнювати ті історичні «ниточки», які пов’язували і тепер пов’язують нас з цивілізованим світом, в контексті якого ми розвивались як центральноєвропейська, шанована в цілім світі держава з гордим найменням Русь-Україна.

Відзначаючи творчий доробок О. Дробахи, зокрема, такі його книжки, як уже згадувана «Папороть», «Твердиня весни» (1983), «Вишгород серця» (1987), «Українська весна» (2000), та «Чар-цвіт руки» (2008), модератор заходу В. Таранюк особливу увагу приділив двом його найновішим творам мандрівної прози «Українські таємниці Франції» (2012) та «Нотатки про новий світ» (2018), жартома порівнявши їх із «Путишествием из Петербурга в Москву» Салтикова-Щедріна. Хоча географічно і суб’єктно – це діаметрально протилежні напрями, але жанрово дещо подібні, хоча можна було б порівняти з мандрівною прозою француза де Кустіна чи грека-богослова Алепського. Це було би ближче за духом й об’єктивністю висвітлення авторського бачення. В «Нотатках…» В. Таранюк виокремив такі аспекти: «Ціна свободи – вічна пильність». Це – вислів Томаса Джефферсона, третього президента Американської республіки (1800-1809), філософа і мудрого політика. Другий аспект – дослідження українсько-американських зв’язків. Висвітленню життєвої і державотворчої діяльності Джефферсона О. Дробаха приділив у своїй книжці головну увагу, бо досліджує і пропагує діяльність великого американського державного діяча і мислителя впродовж майже всієї своєї багатогранної творчості. Недарма його публікацію про одного з отців-засновників американської нації Т. Джефферсона ще в 1993 році офіційно відзначив у листі до О. Дробахи посол США в Україні Роман Попадюк. Подякувавши авторові за те, що показав українському читачеві визначну роль Томаса Джефферсона у формуванні американської нації й американської державності, Р. Попадюк наголосив, що «Ідея Томаса Джефферсона про природне право людини на життя, свободу і прагнення до щастя вже третє сторіччя надихає нас. Паралель з Україною… якнайкраще відповідає духові часу і показує, що ідеали Томаса Джефферсона живуть і перемагають».

Слід зазначити, що «паралелі» О. Дробахи відзначаються мудрою аналітикою, і їх слід вивчати і брати до уваги нашим теперішнім політикам, насамперед, «новим обличчям», яким український народ виписав великий кредит довіри. Приміром, на думку Джефферсона, республіканські нації – ті, де громадяни керуються переконаннями, а не примусом, насиллям, бо там, де людська ініціатива розкута, сірість і посередність ніколи не переможуть відвагу й винахідливість. При абсолютистських формах правління – все навпаки. А ось який висновок робить О. Дробаха: «Батькам» американської нації все-таки було легше творити суспільство свободи, бо вони мали справу з власниками. Нам же треба творити і власників, бо, виявляється, немає свободи без священної приватної власності. Якраз тому сумна доля всіх комун з різних віків і материків. Бо там цей закон ігнорувався. Гуртове – чортове. Між «ми» і «я» мусить бути компроміс, як і між державою і «я».

Авторитет, потужність і результативність діяльності української діаспори в Америці яскраво проглядаються в епопеї встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові неподалік від монумента першому президентові Америки Джорджу Вашингтону в столиці США. Олександр Дробаха, проїхавши понад 4500 кілометрів по всій Америці в машині свого зятя і внука, які проживають у США, відчув себе зобов’язаним якомога ширше відкрити своїм землякам в Україні визначальні деталі цієї історичної події, на жаль, маловідомої навіть у незалежній нашій державі. Отже, не зайвим буде коротенько оповісти почуте на презентації і прочитане в книжці О. Дробахи.

Довідавшись ще в 1960-му році, що президент США Дуайт Ейзенхауер підписав ухвалу про спорудження пам’ятника Тарасові Шевченкові, московські верховоди, діючи за принципом «догнати і перегнати Америку…», вирішують випередити американців, і в Москві спорудити щось подібне: не так з пошани до українського генія і пророка, як з хижацького остраху за колонізовану Україну. Фактично Америка зривала лицемірну маску з Москви, а Олександр Дробаха у своїй книжці ще й підсилив цю дію: «1959 року Хрущов кладе квіти у Каневі до пам’ятника Кобзаря і підписує документ про вбивство Степана Бандери – одного з найпослідовніших виконавців «Заповіту» Тараса Шевченка». Американці оголосили дату відкриття пам’ятника – 27.06.1964 року. Росіяни тримали свою затію у секреті і випередили американців на один тиждень. Але якщо в Москві акція була нечисленною, то на подію у Вашингтоні з’їхались українці з усієї Америки і навіть делегації з усього Вільного світу. Перед 100-тисячною громадою з великою промовою виступив президент США Дуайт Ейзенхауер, квінтесенцію промови якого подає автор у своїй книжці: «Моєю великою надією є те, що наш величезний стотисячний похід – від монумента Вашингтону до підніжжя пам’ятника Тарасові Шевченкові запалить тут новий світовий рух у серцях, умах… безперервний рух, присвячений незалежності та волі всіх народів, усіх поневолених націй у всьому світі». Слід зазначити, що до спорудження пам’ятника Тарасові Шевченкові (скульптор Леонід Молодожанин) причетні й інші президенти США: Гаррі Трумен виконував обов’язки почесного голови Комітету зі спорудження; Джон Кеннеді сприяв реалізації пам’ятника; Ліндон Джонсон написав спеціальне послання з цієї нагоди… Джордж Буш цитує Поета у ВР України, Білл Клінтон закликає: «Борітеся – поборете!», а в Олександра Дробахи наприкінці цього розділу книжки «блискає» думка: в Україні досі немає жодного видання перекладів творів Томаса Джефферсона…

А в мене (М. С.) «блиснула» хвиля вдячності автору О. Дробасі за те, що згадав і про таких визначних українців Америки, як фізик-атомник Юрій Кістяківський, один з багаторічних керівників Національного космічного агентства (NASA) Михайло Яримович, підприємець і фундатор Українського інституту Америки Володимир Джус, командувач військово-морськими силами США адмірал Джеремі (Ярема) Бурда, ескадрилья «Літаючі козаки», яка воювала у В’єтнамі, гуманітарії-професори Юрій Шевельов, Омелян Пріцак, зрештою, підприємець, мільйонер, майор американської армії, який загинув на війні у Донецькому Кряжі Маркіян (Марко) Паславський, похований на Аскольдовій могилі в Києві та ін. До цього славного списку додаймо Юрія Кондратюка (Шагрея), розрахунками якого користувались американські астронавти при здійсненні польоту на Місяць, Петра Яцика, який приїхав до Америки з трьома доларами в кишені, але завдяки сумлінній талановитій праці став мільйонером і започаткував в Україні проект розвитку української мови; не забуваймо і про Героя України астронавта Володимира Каденюка, який здійснив космічний політ з американськими астронавтами.

Мільйони українців вивезено на сибірську каторгу на рабські роботи і тільки одиниці скалічених або з’яничарених повернулись до рідного краю. То в який бік нам рухатись – на Схід чи, все таки, на Захід?

Познайомившись ближче з творчістю Олександра Дробахи, я прийшов до висновку, що його світоглядний і творчий світ можна порівняти з графічними роботами художника Миколи Стратілата, котрий відтворив у графіці зруйновані комуністичним окупаційним режимом храми і церкви, возвеличив красу і духовну сутність України, проклав мистецькі мости до цивілізаційних надбань Вільного світу і творчість якого влучно охарактеризував Дмитро Степовик у передмові «Храм – оберігач духовності» до альбому графіки митця: «А Микола Стратілат особливо тонко відчуває зміну цих двох епох – нового десятиріччя, дефіцитом на цьому переломі є дефіцит духовності в людях. Усе матеріальне дає людині тільки порівняну і скороминучу радість. Переживе коротке задоволення – знову настає туга, знову бентежить серце тривога… Чому? За чим? Тому і за тим, що нема повноти духовного життя. Забуто Бога, людина відділена проваллям від свого Творця, релігія здається забавою, церква – клубом для диваків, молитва – порожньою балачкою, покаяння – долею невдах. Стратілат усвідомив драму сучасної людини у зрілому віці…». Але звідки почерпнув художник Стратілат автентичні види зруйнованих комуно-большевицькими окупантами і втрачених шедеврів української архітектури, зокрема, церков і храмів, пам’ять про які відроджує у своїх книжках і Олександр Дробаха? «Втрачені архітектурні пам’ятки Києва»! – так називається книга Тита Геврика, головного архітектора Філадельфійського університету, надрукована ще в 90-і роки минулого сторіччя.

Про архітектора Т. Геврика і його книгу О. Дробаха згадує в контексті одного з центрів друкарства у Філадельфії (штат Пенсільванія), де друкував свої поетичні збірки український поет-емігрант Євген Маланюк, де доживав і надрукував свої мемуари про Україну 1918-1919 рр. заборонений у радянські часи і маловідомий тепер Петро Дяченко, командир Кінного полку Чорних запорожців, найбоєздатнішої частини армії УНР; помер у 1963 році, похований на цвинтарі Баудн-Брук (штат Нью-Джерсі), де також поховані поет Є. Маланюк, ідеолог українського націоналізму Дм. Донцов та багато інших українських достойників.

На обкладинці книжечки-бібліографічного покажчика «Насупроти всім вітрам: подорож творчими шляхами Олександра Івановича Дробахи» (до 25-річчя Незалежності України, Вишгород, 2016) в червоно-чорних кольорах зображено Тризуб-Вогонь, який перепалює всі кайдани! Це – проект із фрагменту пам’ятника Небесній Сотні. Так любовно вшанували працівники Вишгородської райдержадміністрації і центральної районної бібліотеки свого земляка, почесного громадянина міста Вишгород Олександра Дробаху. Окрім біографічного нарису про творчість і звитяжну долю патріота України, в покажчику вміщено ще чотири розділи, в яких налічується 463 позиції, зібрані за період з 1959 до 2016 років і розміщені за хронологією видань. Таку велетенську працю вдячні вишгородці втілили в життя з розумінням значимості і дієвості творчого доробку Олександра Дробахи.

Такою ж теплотою і повагою до автора був пронизаний виступ на презентації голови НСПУ, однодумця і сусіда на вулиці Дніпровській Михайла Сидоржевського, який відзивається про О. Дробаху як про людину енциклопедичних знань, питомого дослідника – постійно в русі, в роботі. Вони часто бігають разом вздовж Київського моря, спілкуються, сперечаються, бо дошукують істину, а вона неоднозначна… І мені (М. С.) була надана честь виступити на цій презентації. Знаходжу паралелі між «Нотатками…» О. Дробахи і моїми книжками «Лебедині ключі» і «Смак Свободи», наголошую на необхідності повсюдно зміцнювати дух Майдану і Свободи; тієї Свободи, якій височіє пам’ятник у Нью-Йорку; читаю мій вірш «До Березова», присвячений учителеві української нації Іванові Франкові і щиро дякую за щасливу можливість бути знайомим з Вишгородським характерником Олександром Дробахою, адже козацькі характерники володіли здібностями створювати портали для переміщення у паралельні світи, а квантова психологія вчить, що свідомість людей є універсальною, вона може все: концентрація штучно зомбованої, деградованої і зневіреної суспільної свідомості веде народ до провалля, до рабства і колоніальної залежності, тоді як концентрація віри в Бога, в добро і справедливість, тобто, свобідна свідомість витворює нову реальність – бажану, омріяну, здобуту.