29 серпня 2019 року ввійде в новітню історію України тим, що цього дня президент України Володимир Зеленський актуалізував свій політичний ресурс і отримав конституційний інструментарій для здійснення своєї влади в повному обсязі.

Обсяг цей називається – необмежена влада.

Від обрання
до 29 серпня

Після обрання главою держави на Володимира Зеленського посипалися численні запитання, докори щодо його нібито недостатньо активної діяльності.

За даними моніторингу аналітичного порталу «Слово і Діло», за 100 днів на посаді президента Володимир Зеленський виконав 8 обіцянок і провалив – 9, тоді як його попередник Петро Порошенко виконав 7 і провалив 5.

Разом з тим, інформує портал, до сотого дня президентства Зеленський наобіцяв більше, ніж Порошенко: всього за період передвиборчої кампанії та перші дні президентства він дав 180 обіцянок. Натомість, п’ятий президент за такий самий період взяв на себе 76 публічних зобов’язань.

100 днів президентства В. Зеленського минули 27 серпня 2019 року.

І за ці два дні, включно до 29-го серпня, він наслухався про свою президентську діяльність (багато хто вважав її фактичною бездіяльністю) більше, ніж може витримати нервова система окремо взятої особи.

Однак, В. Зеленський витримав. І сказав про себе так (у вільному викладенні): найбільш сувору оцінку своїм ста дням дав я сам собі. Адже донині я нагадував автомобіль, що їде на першій швидкості з вимкненими фарами.

Але тепер я включаю п’яту швидкість.

Сказав він таке після того, коли на засіданні Верховної Ради України 29 серпня 2019 року отримав отой самий політичний ресурс, про який йшлося на початку даної статті.

Донині у нього була тільки політична воля робити зміни.

Не було достатньої можливості.

Адже Верховна Рада України попереднього, 8-го скликання, яка цим літом доживала як чинний парламент України останні тижні, робила майже все, щоб заблокувати його президентську діяльність.

Не підтримувала його законопроекти та ініціативи. Не давала згоди на звільнення високопосадовців, навіть тих, які належать до сфери підпорядкування президентові і які самі хотіли піти з посади.

Йдеться, наприклад, про міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, голову Служби безпеки України Василя Грицака тощо.

Це виглядало як дрібна помста В. Зеленському за те, що глава держави розпустив Верховну Раду України 8-го скликання вже в перші хвилини свого президентства – під час проголошення інавгураційної промови.

Він лише скористався своїми конституційними обов’язками і вчинив за буквою закону. Однак, нардепи на чолі з тодішнім головою ВРУ Андрієм Парубієм, що називається, закусивши губу, навмисне ставили палиці в колеса отого самого «автомобіля», щоб він таки їхав тільки на першій швидкості.

І тим самим давали можливість собі, своїм соратникам по опозиції новій владі, осипати В. Зеленського докорами щодо бездіяльності. Таким чином намагаючись в ці останні тижні максимально набрати собі рейтингові бали популярності серед громадськості.

Та громадськість бачила ці потуги і, безперечно, давала їм свою оцінку.

Зала ВРУ заповнена вщерть: такого давно не бачили

Далеко не таку, на яку сподівалися представники й очільники старого політичного класу, що на очах відходив від влади.

Старий і новий політичні класи

Питання, яке ще не раз актуалізується і буде активно обговорюватися політикумом і громадськістю – це питання якості політичного класу.

І того, якого виборці відсунули, а певною мірою і відсторонили від влади.

І того, якого вони до влади привели.

Правда, ті, що нині прийшли до влади в результаті парламентських виборів, звання політичного класу ще повинні заслужити. Чимало з них є тільки, перепрошую, фаховою «сировиною» для подальшого перетворення в парламентарів та політичних діячів.

Бо це є, дійсно, фах, професія, причому, складна, якою ще потрібно оволодіти.

Я не вкладаю в це нічого образливого. Просто констатую.

Бо як ще, приміром, назвати людину, яка склала присягу народного депутата України, отримала значок і посвідчення, голосувала за обрання прем’єр-міністром Олексія Гончарука, але одразу ж після цього в кулуарах Верховної Ради України не змогла назвати журналістці ім’я глави уряду України, за якого вона тільки що натиснула кнопку.

Вимушений констатувати: не проголосувала (бо це акт усвідомлений), а просто за вказівкою натиснула кнопку «за». І безпомічно трясла бородою, намагаючись відчепитися від питань настирливої журналістки, яка, відчувши, що намацала слабке місце, мертвою хваткою бульдога вчепилася в бідолаху і терзала питанням: «Так, все-таки, яке прізвище прем’єр-міністра України, за якого ви щойно проголосували?»

А він, бідака, все намагався «відбояритися» від неї загальними фразами.

Ось таких «кнопкодавів» у чинній Верховній Раді України ще чимало.

Проте, є сподівання, що більшість із них зможуть використати можливість парламентського вишколу і з часом зможуть стати політиками.

Ну а меншість відпаде. Як от безболісно відпали деякі нардепи попереднього скликання: наприклад, козак Гаврилюк та подібні йому люди, що випадково, на хвилі популярності Майдану, були включені в партійні виборчі списки низки політичних партій, чи виграли мажоритарку і формально стали нардепами.

Нардепами стали, але політиками – поки що не змогли.

Хоча більшість із них є людьми з непересічними людськими рисами. Однак, хоробра чи патріотично налаштована особистість – це є добрим для політика, проте недостатнім.

Початок роботи ВРУ ІХ скликання

На своє перше засідання прийшли майже всі депутати. Парламентська зала була заповненою вщерть. От би так і надалі!

Попередньо робочі групи з підготовки першого засідання новообраної ВРУ ІХ скликання опрацювали практично всі питання. І вийшли на урочисте засідання з відкриття роботи першої сесії ВРУ ІХ скликання з готовими пропозиціями. Депутатському корпусу в його більшості – будемо відвертими – була відведена роль «одобрямсу».

Адже більшість цю складали нардепи від партії В. Зеленського «Слуга народу». Сумнівів, що вони своїм голосуванням підтримають абсолютно всі пропозиції президії, не було ні в кого.

А меншість, яку складали найбільш досвідчені політики цього депутатського корпусу, була приречена тільки на вербальну активність.

Тобто, говорити вони могли – заперечувати, протестувати, пропонувати – але з розумінням того, що домінуюча маса нардепів не згодиться з жодним їхнім словом, якщо цього не дозволять милостиво та ж президія ВРУ та президент В. Зеленський – в окремих випадках особисто.

Як от, наприклад, у випадку, коли соратник Петра Порошенка Артур Герасимов, що в попередньому скликанні був главою фракції Блоку П. Порошенка, а нині є простим нардепом, в перший же день роботи новообраної ВРУ намагався донести до президії, що вона в окремому випадку порушує регламент ВРУ, і кричав від безсилля, намагаючись докричатися до тих, котрі його наглухо ігнорували. І що, докричався? Докричався. Але не до того результату, якого прагнув.

У відповідь на свої крики він отримав від президента В. Зеленського, котрий якраз перебував у залі, крик у відповідь, причому, російською: «Чего вы всё время орётё?»

Усім об’єктивним спостерігачам було ясно, чому галасує А. Герасимов.

Він намагався не допустити голосування за законопроект щодо скасування депутатської недоторканості, яке було вкрай невигідним і навіть небезпечним для його патрона – Петра Порошенка, котрого залучають до більш, ніж десяти кримінальних справ – поки що як свідка.

Проте, нюанс полягає у тому, що А. Герасимов міг бути правим – з точки зору ретельного дотримання процедури. Це покаже подальша позиція Конституційного суду України, до якого надішлють проголосований законопроект.

А те, що цей законопроект було проголосовано в першому читанні, незважаючи на незгоду і протести опозиції, зокрема, порошенківської фракції, сподіваюсь, читачі не сумніваються.

Парадокс полягає у тому, що в чинному складі ВРУ найбільш кваліфіковані та досвідчені політики перебувають у меншості і не мають жодного шансу вплинути на результати голосування.

А голосують – причому, не тільки простою більшістю у 226 голосів, але й конституційною у більш, ніж 300 голосів – найменш кваліфіковані та досвідчені нардепи.

Кому це вигідно? Як це позначиться на якості прийнятих рішень і проголосованих законопроектів? Будемо сподіватися, що не фатально.

Хто є мозковим
центром?

З огляду на те, що практично вся керівна група тієї хвилі нових політиків, що нині прийшла до влади, є недостатньо досвідченою і професійною в політичному сенсі і ще не втаємничена в усі тонкощі державного управління, виникає закономірне питання: а хто ті люди, котрі висувають ініціативи, пропозиції, включно і кадрові, які пропонують ідеї і формулюють позиції, які озвучують лідери, починаючи з президента В. Зеленського?

Адже подекуди ці ідеї є важливими, такими, що зачіпають ключові сфери політичного та економічного життя країни, й отак просто, з наскоку, кавалерійською атакою їх не вирішити і навіть не усвідомити.

Тим не менше, це відбувається?

То чи можемо ми припустити, що всю стратегію змін, які починають озвучуватися і початково реалізуватися, формулюють ті, що перебувають на політичній арені України під яскравими софітами уваги політикуму та громадськості?

Що авторами внутрішньої та зовнішньої політики, яка починає набувати більш чітких контурів, є Володимир Зеленський, Дмитро Разумков, Андрій Богдан, Олексій Гончарук, Сергій Шефір, Іван Баканов і деякі інші діячі «ближнього кола» президента?

Якщо перерахувати їхні професії до початку виборчої компанії, то виходить, що країною нині керують і вирішальне слово мають колишні актор, політолог, адвокат, економіст, бізнесмен, керівник акторської студії тощо.

І всі ці люди до виборів мали вельми обмежений масштаб діяльності. Жоден із них не керував складним, вагомим, масштабним – національного рівня – політичним, економічним, соціальним проектом.

Нам кажуть: якраз це добре. Але життя показує інше.

Звичайно, в учителя може бути більш свіжий погляд на освітній процес, ніж у міністра освіти. Але чи є це достатньою підставою призначати його отим самим міністром, чи, бодай, керівником міського (обласного) управління освіти? Чи, може, нехай покаже себе на посаді (хоча б для початку) директора школи?

Проте, в політиці все вирішують виборці. Саме вони своїм голосуванням організовують собі або революційні зміни, що радикально покращать ситуацію в країні і життя народу, або ж катастрофічний провал внаслідок масової некомпетентності нової влади.

Я сподіваюсь на оптимістичний сценарій подій.

 

P. S. До речі, про наявність тіньового мозкового центру нової влади – наприклад, у вигляді олігарха Ігоря Коломойського, котрого опоненти В. Зеленського називають його ляльководом, – мені особисто вірити не хочеться. І поки що я в це не вірю.

Хоча досвід каже: не вір, але такої можливості не виключай. Хоча б теоретично.

Час покаже. Дуже хочу вірити в здатність нової влади самим аналізувати ключові проблеми країни і виробляти ефективні рішення для їх подолання.

Структуризація ВРУ
ІХ скликання: керівництво ВРУ

Першим організаційним кроком новообраного складу Верховної Ради України будь-якого скликання є структуризація. Таке ж завдання постало і перед чинним складом ВРУ ІХ скликання. І воно було вирішене в перший же день – 29 серпня.

Дві кандидатури в президію ВРУ були відомі й очікувані, а от третя кандидатура виявилася, у підсумку, дещо несподіваною.

Головою Верховної Ради України обрано політичного речника Володимира Зеленського, голову партії «Слуга народу» тридцяти­п’яти­річного Дмитра Разумкова.

Мені доводилося пересікатися з Дмитром Разумковим в ефірах, і я мав про нього позитивне враження як про виваженого політолога, котрий уникав різких виразів і радикальних висновків, що притаманні маргінальним особам.

Керівництво ВРУ (зліва направо) Р. Стефанчук, Д. Разумков, О. Кондратюк

Дмитро все життя працював як політолог в різних місцях, зокрема, в структурах, наближених до Партії регіонів. З досвіду знаю, що часто подібна робота буває офіційно не оформленою.

Отож, як неперевірене передбачення можу напівжартома припустити, що в трудовій книжці Дмитра Разумкова може бути тільки один запис, і він звучить так: «Голова Верховної Ради України».

Парадокс? Прикольно? Непоганий старт для кар’єри?

Що ж, такою є ймовірна реальність роботи в політичних структурах України експертів, політологів, політтехнологів тощо – без запису у трудовій книжці і з зарплатнею у конвертах. Не факт, що так було у Дмитра до нинішнього року.

Але у багатьох колег це було саме так.

Д. Разумков має ґрунтовну освіту – закінчив Київський інститут міжнародних відносин за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини» та Національний університет державної податкової служби за спеціальністю «Правознавство».

Коли Дмитрові виповнилося 16 років, рівно через три тижні помер його батько Олександр Разумков – колишній перший помічник президента України Леоніда Кучми. І Дмитро, який перші 14 років жив у містечку, де й народився, у Бердичеві, на Житомирщині (напевно у бабусі), залишився жити з матір’ю – вже у Києві.

Мати Дмитра теж помітна особистість – народна артистка України, актриса Київського національного театру російської драми ім. Лесі Українки Наталя Кудря.

Власне, Дмитро пережив травму певної втрати батька ще раніше, коли той пішов зі сім’ї і вирішив жити у цивільному шлюбі з відомою журналісткою Юлією Мостовою, з якою народив другого сина – Гліба.

До речі, несприйняття цього батьківського кроку Дмитром проглядається, думаю, в тому, що, як кажуть, він ніколи не бачив свого брата по батькові, Гліба, й не спілкувався з ним.

Спокійна вдача і виваженість новообраного голови ВРУ видна неозброєним оком. Інколи він видається навіть трохи флегматичним, особливо як для свого молодого віку. Для роботи в такому киплячому котлі, як український парламент, це саме те, що потрібно.

І вже перебіг перших засідань ВРУ підтверджує, що Дмитро Разумков починає освоюватися на новому робочому місці.

Тут він уже розмовляє українською мовою, якою, згідно зі законодавством, проводить засідання.

Досі він принципово говорив виключно російською, аргументуючи це так: мовляв, я один з тих російськомовних українців, котрі категорично проти того, щоб сюди приходив Путін і його «Русскій мір» нас захищати.

Але тепер все стає на свої місця, і Дмитро, як і низка інших російськомовних політиків нової хвилі, опановують українську.

Одні поступово, інші, як і Дмитро, легко, бо вільно нею володіють. Просто раніше активно нею не спілкувалися.

Першим заступником голови ВРУ було обрано уродженця Тернополя сорокатрьохрічного доктора юридичних наук Руслана Стефанчука.

Він – професор, член-кореспон­дент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України. Має досвід адвоката, був помічником нардепа Анатолія Матвієнка, віце-прем’єра Степана Кубіва, викладав у тернопільському виші та Академії прокуратури.

Зі слів В. Зеленського, вважається ідеологом партії «Слуга народу» (просуває ідеї лібертаріанства) та експертом з реформування державних правових інститутів і законопроектної роботи. Автор понад 500 наукових та навчально-методичних праць. У деяких попередніх прогнозах Р. Стефанчук також називався претендентом на посаду голови ВРУ. Але, у підсумку, поступився Д. Разумкову.

Дещо надмірно повний, якщо не товстий, бородатий, з не дуже чіткою вимовою Руслан Стефанчук поступається Дмитрові Разумкову не тільки в посаді, але й в презентабельності.

Хоча в знаннях, думаю, ні.

Отож, цей дует керівників ВРУ має бути достатньо професійним і сильним.

Третім членом президії ВРУ є заступниця голови Верховної Ради України Олена Кондратюк.

Її кандидатуру то висувала, то відкликала партія «Батьківщина». У підсумку, Олена Кондратюк це крісло таки посіла.

Ця уроджениця Тернополя (за іншими даними – Львова) закінчила Львівський національний університет ім. Івана Франка, є кандидатом історичних наук і нардепом чотирьох скликань від «Батьківщини» з великим досвідом парламентської діяльності.

Отож, своїм колегам-теоретикам по президії ВРУ пані Олена може дати поради з практичного парламентаризму.

Таким чином керівництво ВРУ ІХ скликання можна оцінити як фахове і перспективне – таке, що поєднує теоретичні знання і практичний досвід. До нього жодним чином не можна застосувати ті деякі образливі нападки, які звучать від опонентів – що, мовляв, до влади прийшли невігласи.

(Це якщо О. Кондратюк відсіла від колег на ціле крісло не демонстративно, а випадково).

Структуризація ВРУ
ІХ скликання: депутатські фракції і групи

Інформаційне управління Апарату Верховної Ради України за результатами першої половини першого дня засідання повідомило: «Головуючий на першому засіданні Верховної Ради України IX скликання Дмитро Разумков оголосив під стенограму, що, згідно з протоколами зборів представників політичних сил, обраних до парламенту, у Верховній Раді IX скликання сформовано і зареєстровано такі фракції та групи:

– фракція політичної партії «Слуга народу» (до складу фракції увійшли 254 народні депутати, головою фракції обрано народного депутата Давида Арахамію, першим заступником голови фракції обрано народного депутата Олександра Корнієнка);

– фракція політичної партії «Опозиційна платформа – За життя» (до складу фракції увійшло 44 народні депутати, співголовами фракції обрано народних депутатів Юрія Бойка і Вадима Рабіновича);

– фракція політичної партії Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» (до складу фракції увійшли 25 народних депутатів, головою фракції обрано народного депутата Юлію Тимошенко, заступником голови фракції обрано народного депутата Сергія Соболєва);

– фракція політичної партії «Європейська Солідарність» (до складу фракції увійшли 27 народних депутатів, співголовами фракції обрано народних депутатів Артура Герасимова та Ірину Геращенко);

– фракція політичної партії «Голос» (до складу фракції увійшли 17 народних депутатів, головою фракції обрано народного депутата Сергія Рахманіна, заступником голови фракції обрано народного депутата Ярослава Железняка);

– група народних депутатів «За майбутнє» (до складу групи увійшли 23 народні депутати, співголовами групи обрано народних депутатів Віктора Бондаря і Тараса Батенка).

Д. Разумков повідомив: «Відповідно до статті 83 Конституції України, депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входять більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, має право коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України».

Він також оголосив, що зареєстрована депутатська фракція партії «Слуга народу» налічує 254 народні депутати, що становить більшість народних депутатів від кількісного складу Верховної Ради України і, відповідно до Конституції України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України».

Отже, маємо у складі ВРУ ІХ скликання п’ять фракцій і одну депутатську групу.

Що тут найбільш кидається у вічі?

По-перше, те, що очікуваної коаліції депутатських фракцій не було створено.

Раніше обговорювалися перспективи утворити коаліцію з фракцією С. Вакарчука «Голос» і, можливо, з партією Юлії Тимошенко ВО «Батьківщина».

Це разом із групою мажоритарників одразу дало б можливість В. Зеленському отримати сталу конституційну більшість у ВРУ.

Однак, з різних причин не склалося. Фракція «Слуга народу» станом на сьогодні має гарантовані голоси для прийняття звичайних рішень стосовно будь-якого законопроекту, крім тих, що вимагають внесення поправок до Конституції України.

А 300 голосів, які потрібні для внесення змін до Конституції України, вона добиратиме щоразу за окремими домовленостями з іншими фракціями та позафракційними нардепами.

Таблиця 1. Комітети Верховної Ради України IX скликання

Назва комітету	Кількісний склад
Комітет з питань аграрної та земельної політики	31
Комітет з питань антикорупційної політики	18
Комітет з питань бюджету	34
Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики	17
Комітет з питань екологічної політики та природокористування	15
Комітет з питань економічного розвитку	16
Комітет з питань енергетики та житлово-комунальних послуг	20
Комітет з питань здоров'я нації, медичної допомоги та медичного страхування	15
Комітет з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва	12
Комітет з питань інтеграції України з Європейським Союзом	9
Комітет з питань молоді і спорту	8
Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки	17
Комітет з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування	28
Комітет з питань освіти, науки та інновацій	12
Комітет з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополь, національних меншин і міжнаціональних відносин	15
Комітет з питань правової політики	23
Комітет з питань правоохоронної діяльності	25
Комітет з питань регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України	11
Комітет з питань свободи слова	5
Комітет з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів	9
Комітет з питань транспорту та інфраструктури	23
Комітет з питань фінансів, податкової та митної політики	32
Комітет з питань цифрової трансформації	8

 

Структуризація ВРУ
ІХ скликання: комітети

Після фракцій, які є політичними утвореннями, настала черга комітетів ВРУ.

Це є ті робочі органи, через які проходять усі законопроекти перед тим, як потрапити на розгляд до парламентської зали.

Здавна відомо, що є комітети, які вважаються серед нардепів «смачними», впливовими, і туди намагаються потрапити якнайбільше претендентів.

А є комітети менш престижні, до яких йдуть неохоче. Хоча в кожному комітеті ВРУ є свої можливості. Іноді такі, які недосвідчені нардепи спочатку не оцінюють.

Пригадую, що один нардеп-мажоритарник, чиєю виборчою кампанією я керував, при виборі комітетів дуже хотів потрапити до бюджетного, бо сподівався через нього вибити на свій виборчий округ якнайбільше фінансування.

Домовилися, що я стоятиму під дверима зали, де відбувався розподіл комітетів і він вийде та скаже, що йому пропонують, перш ніж дати згоду.

Через півгодини вийшов і сказав, що йому пропонують 2 варіанти: простим членом бюджетного комітету або ж першим заступником Комітету з регламенту і депутатської етики (куди ніхто, як він висловився, йти не хоче. Видно, відлякувало невпливове слово «етика»).

«А ви, у підсумку, що хочете вибрати?» – перепитав я. – «Звісно, хочу в бюджетний», – відповів він.

«В жодному випадку», – сказав я. Маючи попередній декількарічний досвід роботи у ВРУ, я знав, що може дати та чи інша посада. – «В бюджетному ви будете простим солдатом, а в регламентному – на посаді, що прирівнюється до першого заступника міністра. На столі у вас будуть «сотка» і ВЧ (телефони урядового закритого зв’язку). Через них ви вирішите всі проблеми свого округу, зокрема, і бюджетні, значно більше, ніж з позиції простого члена бюджетного комітету».

Він був молодим, недосвідченим, йому було лише 29 років. Тому і послухав мене. І потім ніколи про це не пожалкував.

Президент В. Зеленський у ВРУ в момент структуризації ВРУ: «досяг я найвищої влади»…

Ця маленька ілюстрація з мого особистого досвіду має допомогти читачам зрозуміти – чому така різниця в чисельності комітетів? Здавалося б, у всіх комітетах має бути однакова кількість нардепів, але на ділі виходить зовсім не так.

Комітети Верховної Ради України IX скликання

Див. таблицю 1.

Станом на сьогодні є 14 народних депутатів, які не входять до складу жодного комітету. Троє з них складають керівництво ВРУ, і це зрозуміло.

Серед 11-ти інших виділяються ексрегіонали В. Новинський, А. Деркач, що вижив міського голову Глухова Мішеля Терещенка, Д. Шенцев (якого підозрювали в причетності до смерті на полюванні губернатора Харківщини Євгена Кушнарьова), відомий «рішала» з Умані Антон Яценко та деякі інші.

Народні депутати IX скликання, що не входять до складу будь-якого комітету:

Гриб Вікторія Олександрівна

Деркач Андрій Леонідович

Іванчук Андрій Володимирович

Кондратюк Олена Костянтинівна

Магера Сергій Васильович

Магомедов Муса Сергоєвич

Новинський Вадим Владиславович

Разумков Дмитро Олександрович

Стефанчук Руслан Олексійович

Требушкін Руслан Валерійович

Шенцев Дмитро Олексійович

Шпенов Дмитро Юрійович

Яковенко Євген Геннадійович

Яценко Антон Володимирович

 

Окремої розмови заслуговує Комітет з питань свободи слова.

Після того, коли цей один із ключових комітетів був чомусь відданий ексрегіоналу і найближчому соратникові В. Медведчука Несторові Шуфричу, зі складу цього комітету масово вийшла низка нардепів, котрі вже раніше згодилися в ньому працювати.

І тепер він виглядає просто комічно – 5 членів комітету, з них – троє керівники, а двоє – члени комітету. (див. Табл.2)

Таблиця 2

Кількісний склад:	5 депутатів, станом на 02 вересня 2019р
Брагар Євгеній Вадимович	заступник голови Комітету
Мотовиловець Андрій Вікторович	Член Комітету
Швець Сергій Федорович	секретар Комітету
Штепа Сергій Сергійович	член Комітету
Шуфрич Нестор Іванович	голова Комітету

 

Ось така дивна ситуація. Це я до того ще, що фракції «Голос» нібито не запропонували очолити жодного комітету. Вакарчуку не запропонували, а Шуфричу запропонували. Парадокс.

А, може, Вакарчук сам відмовився? Стане відомо з часом.

 

Ось таким чином було сформовано необмежений законодавчий політичний ресурс президента України В. Зеленського. І це дає йому можливість приймати майже будь-які закони, навіть ті, які вимагають внесення поправок до Конституції України.

Сподіваюся разом з вами, шановні читачі, що цю можливість В. Зеленський та його фракція використають на благо України та українців.

Найстрашніше, що може бути в такій ситуації – відчути всевладдя як безкарність. Хочеться вірити, що такого не станеться.

Наступного разу проаналізуємо формування виконавчого управлінського ресурсу президента В. Зеленського – уряду України.

 

(Далі буде)