За багаторічний стаж активного споживача медійної інформації привчив себе ощадно тратити емоції та дивини, але ця новина таки зачепила за живе і сокровенне. Посеред тихого розімлілого літа раптом громом з ясного неба: «В Суботові знайшли могилу Богдана Хмельницького!»

Хтось із тверезіших медійників ощадно розбавляв цю епохальну новину словами «ймовірно», «схоже», «очевидно», хтось гадав на гіпотезах могила це чи саркофаг, зате чималенько скочили охляп на скажену уяву та й пустилися чвалом: уже і в Богданову могилу залізли, і останки бачили – хіба що тільки (свят-свят-свят)... інтерв’ю з ним не взяли.

Хоча дехто голос його таки почув.

Але про це згодом.

А тимчасом про здивування.

Бо ж таки сильно вразився. Навіть потилицю чухав. Та що там – відчув себе, наче за оголений дріт під 220-ма вольтами хапнув.

«Як же ж так?! – подумав, а може навіть і крикнув у цю мить: – Як же так?! Така новина, а я довідуюся з Інтернету! Іллінська церква славного Суботова – це ж Національний історико-культурний заповідник «Чигирин»! У мене ж там славні друзі-приятелі, з якими багато літ спілкуюся – ледь не через день на другий… Як же ж так?!.

І хапаю мобільник, і набираю знайомий номер одного з керманичів заповідника, і чуючи його бадьоре «Алло», навіть забуваю привітатися, а одразу випалюю оте: «Як же ж так?! Невже знайшли?! Може, прокоментуєш для нашого видання?»

– І коментувати нічого не буду. А от на конференцію, яку з цього приводу скликають у Києві, гукаю. Там усе й почуєш. Нашу думку теж.

* * *

О, це була не просто конференція, а Всеукраїнська науково-практична конференція «Усипальниця гетьмана Богдана Хмельницького: історія, міфи, сучасний стан»! І не десь, а в самій святе-святих вітчизняної історичної науки – в Інституті історії НАН України. Та й не з простими посполитими, а з експрезидентом України Віктором Ющенком, академіком Валерієм Смолієм у головах, із двома достойними владиками у чині митрополитів, з добірним товариством діячів різних наук на чолі зі знаним дослідником Козаччини доктором історії Тарасом Чухлібом. І, звісно ж, зі значно скромнішою, але достоту поважною громадою музейних працівників. Сидів на чільному місці і тоді ще народний депутат України Павло Костенко, творець і голова фонду «Великий Льох». Саме ця громадська організація енергійно ініціювала й очолила новітні пошуки поховання Богдана Хмельницького.

Значущість цього раптового розряду, що має назву чи то «унікального історичного шансу», а чи «з місця в кар’єр», намагався донести до умів і сердець присутніх Віктор Ющенко. Припечатавши, що «ми в багатьох вимірах квазінація», що у нас «нема пам’яті, але є львівська пам’ять, галицька, кримська, донбаська, …київська академічна», що «нашу пам’ять пишуть десь, і потім повчають», по-патерському закликав присутніх: «Ніхто не дає гарантію, що ми там достеменно знайдемо поховання Богдана Хмельницького. Але, друзі, наша місія полягає в іншому. Якщо в нас є шанс і ми його не використаємо, нас обов’язково колись запитають, чому ми цього не зробили. Ми можемо це зробити. Це – не гарантія успіху, але святий обов’язок, який треба виконати».

Після отих словесних «навіювань успіху» я, чесно кажучи, відчув гіркий присмак досади: виходить, інформаційна лава про «надзвичайну знахідку» – звичайнісінька теча мильних бульок?

Тоді до чого таке представницьке науково-практичне зібрання? Хто сколотив інформаційний «шурум-бурум» довкола того, чого нема? Отак, шпигаючи себе запитаннями без відповіді, мимоволі повернув собі інтерес до події: закортіло довідатися – звідки ж її ноги ростуть.

Але знакові гості конференції напускали ще більшого туману. Перебрав слово владика Іоан. Митрополит Черкаський і Чигиринський ПЦУ повідав науковому товариству, що церква будується на мощах, що «божественні чудеса супроводжують всякий народ, який прагне знати правду і на правді будувати свою історію». І що «не випадково» об’єднана помісна Православна церква на чолі з Блаженнійшим митрополитом Епіфанієм «взяла духовний патронат над пошуками Великого гетьмана України». Бо для цього є надзвичайно поважні, державної ваги підстави, ба навіть… священні одкровення. «Тому що в 2014 році відбулося явлення Богдана Хмельницького, – врочисто повідав владика, обвівши поглядом залу. – Одній людині, українцю з Львівщини, який має досить високу посаду і певний науковий рівень. І батько цієї людини, який у Києві обіймає високу посаду, пришов до Патріарха Філарета. Його зустрів тодішній керуючий справами Патріархії. Скерували його до мене як керуючого Черкаською єпархією. І він розповів ознаки явлення Богдана Хмельницького. Для науковців це – містика. А для релігійних діячів це нормально. Це явлення Богдана Хмельницького відбулося неодноразово. І той чоловік засвідчив такі його слова: «Допоки не зміниться влада, допоки до влади не прийдуть ті, котрі не будуть красти, – ніхто не відкриє моє поховання».

Відверто кажучи, був прикро здивований, що в цей момент жодна жива душа не кинулася із зали до виходу, гарячково набираючи на мобільному телефоні текст повідомлення. Що того дня жодне українське інформагентство, жодна телевізія не передали цієї вірусної новини.

Провівши чин «інформаційного чудотворення», владика Іоан поспішив заспокоїти частину надміру екзальтованих чи в міру недовірливих професорів-академіків, що «кожен може сприймати ті слова, як хоче, вони не спонукають вас ні до яких конкретних дій – ви повинні опиратися суто на наукові висновки, дати». А ми, запевнив, продовжимо молитися. «Щоб було місце конкретне, куди можна було б прийти і бути йому вдячним за ті основи, які він заклав для нинішніх перемог».

Після такого значущого архіпастирського благословення двох поважних мужів духу – світського і церковного – нестерпно закортіло почути правдиву науку. Тому терпляче очікував доповіді Ксенії Бондар, кандидатки геологічних наук і старшої наукової співробітниці Національного Шевченкового університету, – про результати отих сенсаційних геофізичних досліджень усипальниці Богдана Хмельницького в Іллінській церкві Суботова, що так збурили уяву колег-журналістів.

Пані Бондар продемонструвала фотографії пошуків, які вона та її колеги вели у самому храмі.

«За результатами обробки даних георадарного зондування отримали чітке тривимірне зображення аномалії в центральній частині церкви. Її геометрія і розміри (довжина 3 м, ширина 1,3 м) відповідають об’єкту, схожому на склеп», – розповідає дослідниця. І таких «аномалій» – схожих на повітряні прошарки – прилади виявили кілька, на різних глибинах. Втім, георадари однозначно не «прочитали» жодну з них. Є щось і під символічним надгробком Богдана Хмельницького, але тут і радар не допоміг – треба відсувати плиту, щоб ухопив хоч якісь контури цього «щось». Отака суцільна аномалія, з гаданням. У звіті до кожної умовної знахідки дослідники так і вказали, дипломатично: може бути поховання, «хоча не виключена й інша інтерпретація».

Що ж робити?

«Бурити отвори!» – діловито запевняє Лариса Виногородська, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту археології НАНУ. Себто, зробити вузенькі 10-15-міліметрові отвори й опустити туди відеокамеру. Пані Лариса проводила розкопки, щоправда, не у самій церкві – їй цього не дозволили, а неподалік, на замчищі. Каже, вдалося знайти кілька підземних ходів. Що воно за лази: елементи фортечних комунікацій, знаки капітальних перебудов храму, сліди підкопу чи звичайнісінькі селянські льохи, якими аж ряхтять тутешні притясминські пагорби, – археологиня, напевно, відповісти не може. Та й навіть побіжна хроніка всіх відомих офіційних археологічних розкопок в самому храмі і довкола, яку навела пані Виногородська, в деталях могла б розгорнутися в опасистий том, де знайшлося б місце оповідям про істинні науковій набутки, і «білянауковій» фантазії, і навіть, зову ж таки, далекій од науки містиці.

Свіжі рецидиви останньої, яку ще можна назвати чортівнею, явно проявилися вже за новітньої історії, у 90-і: саме тоді академічний Інститут археології з його фондами перебрався з Видубицького монастиря у новозбудоване приміщення на Оболонь. І дивним чином, під час переїзду безслідно зникла частина зібрань знахідок та звітних наукових матеріалів археологічних розкопок Іллінського храму, зокрема, всі результати археологічної експедиції 1974 та 1977 років.

А заяви з царини чистої фантазії? Та хоч би й твердження про те, що перші розкопи у родовій церкві начебто розпочав син спочилого Богдана – Юрій Хмельницький. І то в оригінальний спосіб: мовляв, збив гарматним пострілом церковну баню, бо вважав, що саме там батько сховав гроші. «Ця напівлегенда свідчить про те, що навіть гетьманич не знав, де сховані гроші і намагався їх знайти руйнуванням церкви», – простенько, але зі смаком підсумувала пані Виногородська. Вийшло, як писав колись історик Михайло Максимович у відгуку на дослідження свого славетного колеги про Богдана Хмельницького: «Скороспешно, верхоглядно, эффектно для малосведующей толпы и неудовлетворительно для солидного читателя». Мусив це «невдобство» згладжувати сам модератор конференції доктор історії Тарас Чухліб: «Юрій Хмельницький ніколи не міг вистрілити з гармати по хресту. Тому що він був такий віруючий – усім віруючим віруючий».

Втім, це – один-єдиний момент, коли пан Чухліб не погодився з пані Виноградською. Її ж заклик невідкладно починати бурильні роботи в храмі історик гаряче схвалює. Пояснює: дякуючи підтримці фонду «Великий Льох» працював у фонді Краківського музею Чарторийських та в Biblioteka Jagiellonska. І лише потвердився в переконанні: свідченню Чернігівського літопису XVIII ст., яке описує долю поховання Хмельницького, стверджуючи, що 1664 року Стефан Чарнецький на чолі польного війська захопив і спалив Суботів, а тіло Богдана Хмельницького і його сина Тимоша «казав із гробів у ринки викинути на попелисько», – так от цьому свідченню, схоже, не варто йняти віри. За словами дослідника, такі документи творилися «щонайменше, за пів сторіччя по тому. Зате у відомих хроніках сучасників цих подій, зокрема, у літописі Самовидця, жодних згадок про це немає».

Далі процитую основні тези доповіді Тараса Чухліба – цікавої маловідомими чи й геть не відомими історичними джерелами й деталями.

«... Безпосередньо у війську Стефана Чарнецького служив ротмістром Ян Тушинський, який залишив щоденник. Восени 1663 року він з полком вступив на українські землі. Записує, що був під Лисянкою, Каневом. Читаємо в щоденнику: «Рік 1664. Король пішов до Польщі, а ми на той бік Дніпра з паном Чарнецьким. Ціле літо військо здобувало міста України: Ставище, Лисянку та інші». Уявімо: якби Стефан Чарнецький і справді викинув труни Богдана і Тимоша Хмельницьких, – ця величезна знакова подія знайшла би свою згадку у цьому щоденнику. Богдан Хмельницький був «злим генієм» Польщі, бо фактично розвалив Річ Посполиту».

«...У першій біографії Чарнецького, написаній Краєвським, немає жодних згадок про завоювання Суботова і викинення трун Богдана і Тимоша Хмельницьких. Немає таких згадок і в ґрунтовній, на 600 сторінок, біографії Чарнецького авторства професора Адама Керстена, виданій у наші часи».

«... Листи Стефана Чарнецького. В одному з них 23 серпня 1664 року він доповідає з табору з-під Ставища польським комісарам, що знищив 100 тисяч русинів на Правобережній Україні. Але жодної згадки про прах Богдана Хмельницького. Можливо, не хотів цим хизуватися».

«Листи Павла Тетері, зятя Богдана Хмельницького. Тетеря листувався з королем і Чарнецьким. Листи, які я опрацював, а їх дуже багато, теж не мають жодної згадки про цю подію».

«...А ось інструкція Війська Запорозького, написана 30 листопада для Варшавського сейму: 75 пунктів. В одному з них йдеться по статки «пані гетьманової» Олени Хмельницької. В іншому описується все, що робив воєвода руський Стефан Чарнецький на Правобережжі України. Якби така неординарна подія й справді сталася, про неї обов’язково згадали б у цій петиції до Сейму».

Після такої низки доводів Тарас Чухліб цілком прогнозовано виснує: «Ця легендарна подія не має під собою документальної бази» і «Ми ще не знаємо, звідки ця міфологізація бере початки».

Про версію таємного перепоховання козаками свого гетьмана десь поза храмом і навіть поза родовою садибою не йшлося: очевидно, вона не вельми наснажує наше дослідництво. Та й достоту авторитетний і правдивий знавець українського Середньовіччя санкт-петербурзька історикиня Тетяна Таїрова-Яковлєва у своєму новітньому нарисі про Богдана Хмельницького теж благодушно називає її, сю версію, «красивою легендою», яку «наразі не можуть ні заперечити, ні підтвердити археологи», але в яку «дуже хочеться вірити».

То що, братове, як казав колись один радянський вождь «цілі ясні, завдання визначено – до роботи, товариші!»? Але от досада: на цьому страсному шляху несподівано виросли... доскіпливі музейники, працівники Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», у державному віддані якого перебуває суботівська заповідна отчина Богдана Хмельницького з Іллінською цервою включно. Не те, щоб вони стали проти істориків-археологів глухою стіною. Навпаки, музейні працівники шанують-вітають на своїх заповідних теренах і істориків, і археологів, і геологів з геофізиками. От тільки отак, з наскоку бурити в церкві, підкопувати її фундаменти категорично не згодні.

«Не треба забувати: Іллінська церква – не лише усипальниця Богдана Хмельницького, а й пам’ятка архітектури національного значення, – пояснює Світлана Павлова, заступниця генерального директора заповідника з наукової роботи. – В Центральній Україні якщо таких пам’яток знайдеться 2-3, то й добре. Так, поховання Богдана Хмельницького знайти треба. Це – теж наш національний символ. Але проблема існує в іншому: як зберегти те, що вже маємо. Зберегти, а не зруйнувати одне заради іншого. Сьогодні йшлося про неруйнівні методи. Ми із задоволенням їх сприймаємо. Ми радо приймали науковців, які досліджували своїми методами територію, ми не чинили жодних перешкод. Але ми просимо про одне: знайдемо шляхи вирішення. Ми говорили про порожнини, але ніхто не звернув на це належної уваги. Церква довший період була цвинтарною, частина його є й досі, тому ґрунти тут порушено. До того ж, храм перебудовувався: в ХІХ сторіччі о. Романом Орловським було прибудовано перехід від церкви до дзвіниці. Були й якісь утворення в пагорбі, у схилі, на якому стоїть церква. Об’єктивності заради – це не тільки погреби. А, до того ж, численні археологічні дослідження у самій церкві: 1953-54-х, 1970-го, 1971-го, 1972-го, 1973-го... Це все зрушувало ґрунт і під храмом, і довкола нього. Хтось звертав увагу на геологічні звіти? В 70-х роках минулого сторіччя, коли за проектом архітектора Сергія Кілесса проводили перший етап реставрації храму, такі дослідження зроблено, вони є. За новітньої історії, принаймні, тричі в храмі працювали бригади реставраторів: 1995-го, 2005-2006-го та 2008 років. Чому? Бо церква не така стабільна, як здається.

Наші пам’ятки державні, а ми повинні їх охороняти, зберігати, вивчати та популяризувати. Тому свої дії маємо узгоджувати з пам’яткоохоронним законодавством, з державними установами, найперше, з органом управління цим майном – Мінкультури. Коли до нас звернулися з проханням дозволити буріння у храмі, ми відреагували так, як мала б відреагувати державна установа. Ми вимагали експертної оцінки: дайте висновок, як себе поведе пам’ятка під час і після такої роботи. Ми ж не фахівці в ґрунтах чи будівельних конструкціях. І звернулися до різноманітних установ – архітектурних, пам’яткоохоронних – із проханням дати нам рекомендації, висновки. Ми не праві?»

«Я розумію колег, які бояться, що прийдуть археологи, зроблять розкопки, покинуть і підуть, а потім що робити на цьому румовищі? – перебирає слово Ігор Ліховий, заступник директора Шевченківського національного заповідника «Тарасова гора». – Очевидно, має бути державна програма дослідження цих пам’яток. Ми не можемо говорити про їхнє збереження без дослідження – це однозначно! Тому дослідження проводити треба, але так, щоб не зруйнувати цю пам’ятку, не довести її до загрозливого стану». І застеріг: «Щоб не було так: прийшли, розібрали, дисертацію захистили, опублікували, прославилися, розвезли це все по музеях (в кращому випадку)... І все. А могили немає».

І ще знаний музейник та й ексміністр культури звернув увагу на «делікатну справу»: наскільки допустимі з точки зору етики і моралі «наші втручання у це поховання». «Світ сьогодні звичний робити шоу з усього, з усього отримувати дивіденди, зокрема, й політичні. Мусимо виробити механізми захисту: такі дослідження мають, насамперед, бути моральними».

Підтримав музейних працівників і Анатолій Морозов, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького: «Потрібна повноцінна «дорожня карта», де було б чітко прописано все, узгоджено кожен крок зі спеціалістами: геологами, будівельниками, архітекторами. Здавалося б, невинне буріння – 10-15-тиміліметрове – щоб дістатися цих «аномалій». Але в храмі зроблено електропідігрів, а схеми його немає. Ймовірність того, що цю систему пошкодять, дуже велика. А враховуючи те, що тривалий час там був склад хімікатів і сирість уже не раз призводила до руйнувань, небезпека для храму цілком реальна. Вже не кажу про те, що в церкві справді унікальний позолочений іконостас. Нарешті, якщо зважати, що ще 2 десятиріччя тому це була руїна, а легенди про колосальні Богданові скарби передавалися віками, – можна собі уявити, скільки разів тут копалося і перекопувалося».

Аргументи своїх візаві група організаторів конференції сприймала по-всякому. Шанований модератор повторював як мантру, що такі виступи переводять загальну розмову «у площину дискусій» – і це прекрасно. Аргументацію свого колеги про електропідігрів підняли на тихі, але дружні кпини, і навіть святий отець ненадовго втратив благовійність на своєму пастирському обличчі, скривився в іронічній посмішці: мовляв: що той навіть недешевий підігрів проти імовірної знахідки? Суєта суєт. Заклик створити «дорожню карту» позначили репліками про зволікання та «палиці в колесах». А на побоювання про те, яким реально може залишитися храм після пошукових робіт, Тарас Чухліб заспокоїв: «Ми – не перші й не останні. В Україні є дюрбе першого хана Кримського ханства Хаджи Ґірея. Цей мавзолей – невеличка мечеть. За допомогою України і турецьких науковців, турецького фінансування її було відбудовано, якщо не помиляюся, до 2010 року. Перед тим там було проведено безліч археологічних досліджень за допомогою новітніх технологій. А ця пам’ятка була у ще гіршому стані, ніж нині Іллінська церква».

«Так-таки-так», – сказав би на це епізодичний герой відомої комедії Квітки-Основ’яненка. Та тільки забув пан Тарас уточнити маленьку деталь: розміри турецького фінансування для відновлення цієї святині. А воно чималеньке: за даними всезнаючої вікіпедії – 2,75 мільйона американських доларів. Є нині такі чи й менші гроші для цієї справи в нашому бюджеті? Закладуть їх на наступний рік? Сумніваюся.

То хто ж оплачуватиме цей археологічно-геологічно-історичний «банкет духу»? ГО «Фонд «Великий Льох»? Знову бере сумнів. Його батько-засновник Павло Костенко чесно зізнається: «Що таке ГО «Великий Льох»? Та нема ніякої громадської організації «Великий Льох»! 90 відсотків цієї організації – це науковці: Інститути історії України та археології НАНУ, Національний університет імені Тараса Шевченка, інші експерти, які поставили собі за мету знайти поховання Богдана Хмельницького. Ми створили технічний майданчик, на якому є українська державницька ідея, науковці, нові технічні засоби і меценати. Щоб реалізувати задумане».

Технічний майданчик – і все.

На сайті «Великого льоху» – такі ж великі портрети активу організації, її експертів. Є у тому «портретаріумі» і наші герої: Тарас Чухліб, Лариса Виногородська, Ксенія Бондар, навіть владика Іоан. Всі на одному «технічному майданчику». З того «Льоху», схоже, і пішла по медіях гопки скакати фейкова сенсація: «Знайшли!!!», «Розкопали!!!», «Дісталися!!!»

... Красиві, правильні, розумні слова. Патріотичні наміри. Як у приказці: дівчата шиють, аж співають… Після цього, зазвичай, мати поре, аж плаче. Серед присутніх помітив знайомого. Прізвище його не називатиму, але воно на диво однокореневе з прізвищем очільника «Великого Льоху». Писав колись про його діяння. Теж керманич свого дуже благодійного фонду, навіть генерал якогось там «козацтва». Хвацький чоловічина, майстер гендлю: примудрився скупити селянські садиби ледь не по периметру заповідної Богданової отчини, що входять в охоронну зону заповідника. Скажете, за чинним законодавством це неможливо? А от він зумів. І навіть свого часу виношував ідею продавати «козакам» і «покозаченим» по всіх світах щось на штиб «свідоцтва», «сертифіката» чи «акта» на право володіння часточкою «священної Богданової землі»... Що з того доторгувався, не знаю. Але точно знаю, що тодішній черкаський обласний верховода тодішнього-таки президента Віктора Ющенка розпорядився спорудити державним коштом на шматові земельної власності того «козацького генерала» дебелу козацьку вежу. Ця щедра державна інвестиція приватного бізнесу й досі стрічає відвідувачів суботівської Богданової садиби. Так само німотно, як бовваніє у Чигирині ющенківська недолуга пам’ятка-пустка «Гетьманська резиденція», за багатомільйонну будівельну махльойку довкола якої хтось уже поплатився символічною буцегарнею, зате хтось виріс та роздобрився-розпирожився капітальним губернаторським маєтком.

Було ж тоді так само: шили-співали, «золоті підкови Черкащини» кували, аж газетно-радіо-телевізійно-інтернетні виляски йшли. Поспівали солодко, золоті підкови – собі за пазухи, а самі накрутили вузлів та й швиргонули державі: на, легковіро, рви тепер зубами.

А нині знову гала-драла. З якого ляку такий алярмовий поспіх? Всі ж почули, що навіть сам Богданів дух повідав: спершу красти перестаньте, а тоді мене шукайте!