rss
10/14/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#362

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Російська опозиція без батьківщини й прапора

У будь-якій авторитарній і, тим більше, диктаторській країні зручна нагода розпочати нарешті щось серйозне і змусити владу якщо не піти, то погодитися на суттєві поступки, трапляється не часто. Так влаштовано історичні процеси. Й утворення, відоме нам як Російська Федерація, не є винятком.

Цього місяця люди там знову почали виходити на вулиці, одначе, як і кілька років тому, під час подій на Болотній площі, влітку 2019-го так звана опозиція знову змарнувала свій шанс і свідомо спустила все на гальмах.

Пояснення стандартне: «Не склалася революційна ситуація». Натомість, факти свідчать протилежне і, взагалі, вони не на користь тих людей, котрі ніби як і революціонери, проте справжньої Революції ретельно уникають.

Почалося все з того, що на виборах до Московської міської думи спершу зареєстрували, а потім з порушенням усіх юридичних норм зняли з допуску десятки незалежних кандидатів. Серед них є і чинні муніципальні депутати. А щоб усе це виглядало більш переконливим, найбільш впливових людей ще й заарештували.

На чесні умови проведення виборів у російській столиці, певно, ніхто особливо й не розраховував. Включно з недопущеними до них відомими (Олексієм Навальним, Любов’ю Соболь, Іллею Яшиним, Дмитром Гудковим та іншими) чи менш відомим політиками. Але привід для самореклами видався чудовий. Та й для сякого-такого протесту теж.

Скільки прийде людей, ніхто наперед не знав. Ні влада, ні її ніби як супротивники.

Й чого наперед точно не чекали, так це готовності молоді виходити знову і знову, не збавляючи обертів. А то була саме молодь, що народилася, виросла, а часом вже й своїх дітей має і все за абсолютної влади однієї й тієї самої малоприємної особи, котра нікуди не йде з царського престолу, а навпаки, якщо її звідти не прибрати, то правитиме ними ще стільки ж.

9 серпня 1999 року президент Росії Борис Єльцин відправив у відставку уряд, а виконувачем обов’язків прем’єра призначив директора ФСБ Володимира Путіна. Виходить – рівно 20 років тому.

На перший погляд стандартна протестна акція, а таких може бути й по кілька на рік, з геть не загальнодержавного приводу, бо ж це хоч і вистава під назвою «Вибори», але у Москві, а не по цілій країні, викликала неабияку лють путінських силовиків. Показником є кількість затриманих у першу суботу, 27 липня. За офіційними даними, їх було понад 1 300 людей, за неофіційними ж, на яких наполягає група Мальцева, цю цифру слід помножити на 3, а то й на 4, оскільки в таких випадках у райвідділках не всіх обліковують, а зайняті були камери всіх московських районних управлінь, так що запакованих в автозаки того дня розвозили і по Підмосков’ю.

Отже, силовики зреагували максимально жорстко. Так як не реагували з часів Болотної, тому що таку кількість відтоді ще ніколи не брали під варту.

Надзвичайними були й обсяги стягнутих до Москви правоохоронців у формі спецпризначенців. Складалося враження, що режим Путіна ледь не до війни готується. До війни зі своїм народом.

Зовні це, справді, було схоже на військові маневри. Проводилися вони за всіма канонами воєнної науки.

За даними політологів Валерія Солов’я та Олександра Морозова, секретарем Ради безпеки РФ, генералом армії Миколою Патрушевим було створено та очолено оперативний штаб «із протидії кольоровій революції», до якого ввійшли генеральний прокурор Юрій Чайка, голова Слідчого комітету Олександр Бастрикін, директор ФСБ Олександр Бортников, міністр внутрішніх справ Олександр Колольцев та командувач Росгвардії Віктор Золотов. Тобто, практично всі провідні фігуранти фільмів з розслідуваннями недержавного «Фонду боротьби з корупцією» (ФБК) Навального. Золотов, як відомо, особисто викликав Навального на дуель, вивівши його таким чином на рівень політика федерального рівня.

Найбільше «працювати» на свіжому повітрі довелося саме підлеглим Золотова. Звідси, вочевидь, й та показна жорстокість під час затримань (били до крові – незважаючи на стать і вік), й та чимала кількість звезених до відділків поліції.

Три літні суботи московського протесту – 27 липня, 3 та 10 серпня – фактично стали першим «бойовим хрещенням» путінських гвардійців. Для запобігання сценаріям «кольорових революцій» їх, власне, і створювали. Аби ловити, гамселити, калічити, вибивати в прямому значенні того слова будь-яке бажання виходити на «неузгоджені» акції.

Люті їм вистачає. Це – не межа. Політичний режим, який не шкодує нікого, воюючи з озброєними сусідами назовні, з легкістю чинитиме розправу над беззбройними громадянами в себе вдома. Ми ще побачимо й не таку жорстокість, позаяк процеси в Російській Федерації один-в-один повторюють останні роки напередодні горбачовської Перебудови, коли Радянський Союз агонізував в руках старечої комуністичної геронтократії.

Зверніть увагу на вік згаданих вище антипротестних штабістів: Путіну – 68, Патрушеву – 68, Чайці – 68, Бортникову – 67, Бастрикіну – 65, Золотову – 65, Колокольцеву – 57.

Хтось заперечить: «Дональд Трамп лише в 69 став президентом». Правильно, однак політичний устрій та економічна система у федеративних Сполучених Штатах значно менше залежать від волі однієї окремо взятої людини, ніж у федеративній Росії, де партії, якщо й існують, то ні на що не здатні, де ніколи не мали уявлення про чесний, незалежний суд, і де поняття «федерації» не наповнене суттю.

Ось цю вікову особливість підкреслила одна з учасниць вуличних народних гулянь. А то були гуляння, оскільки зупинитися на одному місці і нормально мітингувати росгвардійці нікому не давали, тож натовп розділився на кілька частин, які водили «хороводи» навколо Кремля. Тверська площа – Луб’янська площа – Пушкінська площа – Трубна площа.

Зверніть увагу на короткий, але вкрай вичерпний монолог цієї сміливої юнки, з яким вона виступила на включенні в прямому ефірі телеканалу Current Time TV (Прага, Чехія):

«Президенте – ти абсолютно старий та дурний.

Я тебе зневажаю.

Ти – дуже кримінальна людина.

Ти сформував кримінальну систему в Росії. Я з нею не згодна, я хочу іншого уряду, абсолютно іншого. Я хочу обирати, я хочу цей вибір мати, я його не маю.

Ви – узурпатори! Я – проти вас, і я не боюся абсолютно.

Ти, Путін, злодій!».

Такі, як вона, абсолютно не боялися Путіна і 27 липня, і наступної суботи, 3 серпня, змусивши адміністрацію Москви вже на третю поспіль суботу протестів, 10 серпня, призначити «узгоджений» мітинг на проспекті Сахарова, де інколи дозволяють ліберальну «тусівку».

А далі – нічого. Все зупинилися.

Навальний звернувся до широкого загалу, наголосивши, що такі протести зараз не на часі.

Юрист за фахом – він є не меншим легістом, ніж Путін. Іншим, але теж легістом. Законником. І в того, і в цього все має бути «законним» з формальної точки зору. Вони слабко відчувають людей, а то й не відчувають взагалі, й орієнтуються на параграфи та абзаци, підганяючи під них свою хіть, а не на те, як все має бути насправді, не на справедливість, оберігати яку і повинне право.

А з формальної точки зору, нині в РФ не обирають президента чи Держдуму, тож «розкручувати» всенародний протест професійна опозиція не вважає за потрібне.

Тієї суботи, котра мала шанси стати четвертою поспіль серією «Москва vs Росгвардія», 17 серпня, на вулиці сказали не виходити. Усю активність, сумарний статистичний потенціал якої один з російських націоналістів, політемігрант Іван Білецький оцінив у 100 тисяч людей, було переведено в суто не заборонені законом поодинокі пікети – коли один протестувальник стоїть на місці й тримає плакатик з безневинним текстом, а потім передає його далі наступному учасникові естафети. Ось така гра. І про себе заявили, і влада каже: «Дивіться, у нас є демократія».

А слід було довести стан справ до абсурду, щосуботи збільшуючи кількість затриманих – так щоб їх було просто нікуди подіти, щоб їх розміщати прямо на Червоній та Луб’янській площах, огороджуючи ці фільтраційні табори колючим дротом по периметру та змушуючи незгодних днювати й ночувати просто на асфальті, попід відкритим небом. Це було б найкращим свідченням сутності путінщини. Значно кращим, ніж жорстоке хапання всіх підряд на вулицях та площах.

Все одно ж усіх не засуджують. 99% затриманих вносять до бази даних «екстремістів» і відпускають.

Тим і відрізняється Україна від Росії, тому що коли у нас «Беркут» по-звірячому розігнав кийками Студентський Майдан, через що один хлопчина потім кілька місяців пролежав у комі, вийшла вся країна. А не тільки Київ. Ні, усі. Вийшли і не верталися назад, допоки не позбавили повноважень Януковича й Партію регіонів.

А Росія не вийшла. Готова була виходити найдемократичніша, наймолодша частина Москви і вести за собою решту, однак їй наказали «Тихше, сядь та не рипайся» і, на жаль, цього разу вона послухалася. А Київ свого часу не слухав, й Україна не слухала. Не слухала геть в усьому тих, хто брав на себе керівництво від імені народу восени та взимку 2013-2014 років. Інколи навіть діяла всупереч їхнім вказівкам і домовленостям з тогочасним президентом і його адміністрацією.

Події на Грушевського розпочав «Автомайдан». Всупереч позиції таких відомих постатей, як Арсеній Яценюк, що приходив туди й умовляв люд не повертатися до сцени на Майдан Незалежності, чи таких тоді ще не надто знаних, як Надія Савченко, яка була то по один, то по інший бік барикад й теж намагалася спантеличити повсталих.

Вирішальний ультиматум Януковичу оголосили «Правий сектор» і частина сотень «Самооборони», від імені яких виступили Дмитро Ярош та Володимир Парасюк, а не ті, хто місяцями ходив на вулицю, Банкову, 11 на перемовини й закликав обмежитися суто танцями з ліхтариками. І в тих самих вирішальних боях 18-21 лютого, як ми знаємо, не загинув жоден депутат чи міністр. В них полягли ті, хто діяв на власний розсуд і був уповноважений Богом, Україною та Її Величністю Історією.

Інакше Янукович у нас би й досі був президентом. З «компромісним» прем’єром, «багатовекторним» зовнішньополітичним курсом та ідеологічно розмаїтою, але мало на що спроможною Верховною Радою.

Соромляться прапора

100%-а залежність від тих, хто проголосив себе «лідерами опозиції», – це не єдина серйозна проблема росіян, готових виходити на вулиці проти Путіна. Вони не відчувають потребу ідентифікувати себе якнайширшим використанням свого прапора.

Справа в тому, що за таке в сучасній РФ теж карають. Прапор, певна річ, не усне чи письмове гасло, за яке встановлено однозначну адміністративну відповідальність, що за «статтею Ільдара Дадіна» з третього разу автоматично передбачає відповідальність кримінальну, проте за нього теж карають.

Вільно бігати містом із триколором можна було лише навесні 2014 року в Сімферополі, Донецьку чи Луганську. Зараз там подібне також не вітається. А на материковій Росії суворо заборонено. Маленького сувенірного прапорця, який не привертатиме зайвої уваги, ще можна тримати в руках. А великий стяг – категорично НІ. Вилучать як «речовий доказ», а з прапороносцем проведуть «профілактичну бесіду» за зачиненими дверима.

«Росіянином» у Росії можна бути лише одній людини, Володимирові Путіну. Як і «патріотом».

Монополія на використання державної і національної символіки належить владі. Та й то – її там «розбавляють» різною радянщиною – георгіївськими стрічками, червоними знаменами, портретами Сталіна.

Три суботи великих московських протестів не пройшли під великими прапорами. Прапорці траплялися, але не прапори.

Росіяни досі бояться стати росіянами. Те, що колись можна було за Горбачова і про що ніхто не питав дозволу за Єльцина, нині сприймається з надзвичайним острахом. Як за режиму внутрішньої окупації, оскільки першими і найголовнішими жертвами царизму завжди були і є свої кріпаки, «російські люди», а вже потім – навколишні етноси.

«Без батьківщини й прапора» – є такий вислів у російському фольклорі.

Захищають Імперію, а не будуть Республіку

Страх підняти над собою російський державний прапор, страх бути самими собою, дихати вільно й на повні груди, пов’язаний ще з одним комплексом, притаманним московській та пітерській опозиції. З комплексом втрати Імперії, із загрозою опинитися в складі низки суверенних національних демократичних держав – замість того, щоб якось тримати вкупі фантастичні за своїми розмірами обшири від Балтійського до Японського морів, а тримати їх можна виключно силою і ціною постійних втрат у колоніальних війнах.

«Росію» вони бачать не там, де вона є насправді, себто, в російських областях європейської частини РФ з континентальної точки зору, а всюди, де тільки можна. Там, де росіяни, здебільшого, не живуть і де їх з кожним роком дедалі менше й менше воліють бачити. У Республіці Комі, Татарстані, Башкортостані, Якутії, Бурятії, у Сибіру, на Кубані, на Північному Кавказі, на Далекому Сході та в інших землях завбільшки з повноцінні сучасні країни, ресурси яких викачуються метрополією, а місцеве населення мусить жити в умовах, значно гірших за московські чи пітерські.

Title 
 Дівчина, яка виступила в прямому
ефірі телеканалу Current Time TV (Прага, Чехія)

Імперській владі протистоїть імперська опозиція, що, отримавши бажані посади і привілеї, теж стане імперською владою. Ми вже бачили такого «опозиціонера» Едуарда Лімонова, провідника опальної Націонал-більшовистської партії (НБП). З початком війни на Донбасі нацболи відмовилися критикувати надалі Кремль і в перших лавах пішли вбивати мирне українське населення.

За винятком трьох осіб – Олександра Невзорова, Євгена Понасенкова та В’ячеслава Мальцева (та й то Мальцев почав каятися й вибачатися за свій заклик «Отжать Крым!» лише коли його не пустили до України й почали постійно цим «отжать» припирати «до стінки») – російська позиція не визнає Крим українським.

Навальний каже, що «Крим – це не бутерброд, щоб його взяти й повернути», а Ходорковський заявляв, що Україна має «спочатку зробити російську мову другою державною». І від цих своїх слів, за прикладом того самого Мальцева, вони наразі не відмовляються.

Уявімо, що шановний Олексій Анатолійович Навальний став президентом Росії замість Путіна. Неймовірно, але тим не менше. Крим він, відповідно, не віддає, але кримчани, своєю чергою, скориставшись новою розстановкою сил, вирішують піти від нього самі й на рівні депутатів чи громадських організацій мирно проголошують повернення назад в Україну. Чи здіймають збройне повстання. Ці варіанти можливі.

Знаючи різку вдачу Навального, яку він сам не приховує, а то й хизується нею, його нездатність працювати у великій команді та прислухатися до чужої точки зору, сьогодні видається так, що то буде ще той самодержець. І віддати розпорядження щодо придушення «екстремістів» йому буде не складно. Так само, як «великий демократ» Єльцин воював з Молдовою у Придністров’ї, з Грузією – в Абхазії та з усім чеченським народом – в Ічкерії.

Ходорковський, своєю чергою, любить нагадувати, що він – «офіцер запасу російської армії», що він «складав присягу» і що він не допустить «порушення територіальної цілісності».

Відзначити День Незалежності: дві концепції й одна суперечка

Що ми думаємо про себе і країну в контексті Дня Незалежності України

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com