Від 1960-го до 1980-го років працював на різних посадах у видавничому об’єднанні «Пролог» у Нью-Йорку, був його секретарем та заступником голови (1973-1980). Протягом 1983-1989 рр. був керівником (начредом) Української служби Радіо Свобода в Мюнхені. Друкувався в журналах «Сучасність», «Український самостійник», щоденнику «Свобода». Від 1989 року викладав міжнародні відносини і міжнародне публічне право в УВУ. Читав лекції в Інституті міжнародних відносин у Києві, Львівському державному університеті ім. І. Франка. Протягом 1954-1958 років обіймав посаду голови Екзекутиви Закордонних Частин ОУН – ОУН за кордоном (ОУНз). У 1973-1981 роках був членом Президії Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та заступником голови Середовища УГВР у 1981-1995 роках. Був автором книг «На новому етапі» (1965), «За сучасну концепцію української революції» (1970), «Динаміка визвольної боротьби» (1973), «Між двома революціями» (1974), «Край, еміграція і міжнародні за куліси» (1982), «На перехідному етапі» (1990), підручника «Основи міжнародних відносин» (2001) та інших. Всього написав і видав 14 книг.

Понад два десятки років тому, 18 жовтня 1998 року, Анатоль Камінський писав у листі до мене: «…Ваш задум написати роботу про ОУН вартий праці. Думаю, що не буде труднощів зі зібранням матеріалів, тим більше, що у вас уже, напевно, дещо призбиралось. Ну а щодо трактування самої тематики, то доведеться вам трохи «походити по розпечених каменях», але тим не варто перейматись…». На початку 2000-го року, 10 січня, він зауважував: «…Дуже радий, що ви вирішили зайнятись ґрунтовно вивченням проблематики ОУН, УПА, УГВР – цієї такої важливої матерії нашої найновішої історії. І тим більше, що робите це не лише з наукових мотивів, а й з вашого особистого духовно-ментального покликання і пов’язання з цією добою визвольної боротьби. То ж, щасти вам! Для цього маєте всі кваліфікації».

І далі, вже 25 червня 2000-го, продовжував у своєму наступному листі: «…Це дуже добре, що ви візьметесь за опрацювання окремих персонажів воюючої України, бо тут дійсно вакуум, його треба якомога скоріше заповнити, адже час не стоїть на місці. Бажаю вам успіхів і особисто готовий завжди вам допомогти у цій важливій справі. Думаю, що вам потрібно, насамперед, зібрати максимально дані від ще живих провідних учасників визвольної боротьби – про них самих і їхніх співучасників, маю на увазі, наприклад, д-ра Прокопа, З. Марцюка, Ірину Козак (вона з молодших, але знала особисто Р. Шухевича, О. Гасина), В. Кука й інших та їхніх рідних…». Далі у мене було чимало різних розмов та плідне листування з шановним українським професором з-за океану. Ось далі гортаю його записки. Він у різний час, зокрема, писав: «Шановний Олександре Івановичу! Щира подяка вам від моїх колег і від мене за вашу велику роботу про ОУН за кордоном. Вам належиться за неї особлива подяка. Ви завдали собі немало роботи, і ваша праця є вагомим внеском в історію ОУН і цілого націоналістичного руху… Головне – поширити книжку в Україні, починаючи з книгарень, бібліотек, важливіших часописів… – 20.09.2003 р.».

Збірник праць проф. Анатоля Камінського

«Ворвік, 10.04.2009. – Шановний Олександре Івановичу! Повертаючись до нашої останньої розмови, вирішив вам написати цього листа стосовно ваших контактів з О. Тягнибоком, точніше, подати короткі коментарі до деяких питань, про які йшлося. Роблю це тому, бо вважаю, що ви маєте всі дані, аби вплинути на те, в якому напрямі піде «Свобода», якщо йдеться про напрацювання того, що в загальному має назву ідеологічної програмової матерії. Коли пишу про ідеологічні напрями чи просто шляхи, якими може піти «Свобода», то головним чином бачу дві можливості: або вона долучиться до європейського демократичного націоналізму ХІХ – початку ХХ ст. – Мацціні, Гердер, Руссо, Блюнчлі, частинно – Фіхте, або піде в керунку того, що Морґентау називає «універсалістичним націоналізмом» (фашизм і нацизм); до речі, у тому що вони, наприклад, перестали називати себе «українськими націонал-соціалістами», відхилили «змодифіковану свастику», тощо, бачу відворот від цих небезпечних тенденцій. Але це далеко не все. Потрібна здорова, сучасна ідеологічна база, якої не заступить т. зв. орженізм з його емблемами і символами, радикалізм, самі гасла і т. п. Зрештою, це, радше, чисто «методологічно-організаційні» методи, а не ідеологічний політикум. Як виглядає, програмові тенденції в «Свободі» йдуть по лінії заперечення демократії, а здоровий конструктивний націоналізм не є її запереченням. Навпаки. Адже навіть такі крайні праві націоналісти, як французькі Ле Пен, чи австрійські покійного Гайдера, не відхиляють…»

Як ґрунтовний і сумлінний дослідник та видатний український політичний діяч Анатоль Григорович Камінський завжди тримав руку на пульсі українських та світових подій. Він зазначав, що «…зараз слід осмислювати і пам’ятати про те, що теперішнє значення і роль України в сучасному конфлікті визначається двома основними чинниками чи факторами. Перший з них, це – геополітичне розташування України, точніше, її сусідство з Росією. Це є константа, яку не можна змінити. Ані ми, ні росіяни не переберуться зі своїх земель на Місяць чи Марс. Другий фактор – це Путін як «природний агресор» і виразник традиційного російського імперіалізму, «одержимий» місією повернення України у нову російську імперію. Цей другий фактор не є константою. Можна змінити людину, може змінитись політика людини, теж примусово і т. д. Одним словом, можна шукати і знаходити різні методи і засоби як розв’язати проблему самого агресора і тим самим усунути сам конфлікт і пертурбацію та як забезпечити мир на майбутнє. Вже тепер дискутуються різні схеми і плани щодо майбутнього міжнародного укладу. В тому є також голоси про майбутню евентуальну нейтральність, позаблоковість, фінляндизацію і т. п. схеми для України. Цікаво, що навіть Збігнєв Бжезінскі згадав нещодавно про можливість фінляндизації України. Очевидно, що до тих схем ми не зараховуємо «проекцію» Кремля, яка «пропонує» позаблоковість, федералізацію і російську мову як другу державну, та яка є нічим іншим, як погано закамуфльованим планом повного поневолення українського народу і ліквідації нашої державності».

Обкладинка книги О. Панченка про ОУН за кордоном

Основні думки, спостереження та висновки проф. А. Камінського поміщені в його багатьох книгах, як також упорядкованій мною понад 10 років тому Збірці його дописів та статей «На шляху до національної держави. Еволюція і революція. Самооборона і наступ. Процес і потенціал», де широкому загалу українських читачів подано не лише аналіз поодиноких чинників української визвольної політики, а насамперед йшлося про елементи, що складають цілісну визвольну концепцію, як, наприклад, про роль та співвідношення еволюційних та революційних форм боротьби, конечності національної свідомості й власної філософії національного буття, детально розглядалися можливості підпільних і легальних форм боротьби в умовах тоталітарного режиму, напрацьовано підоснову, стратегію і тактику українського визвольного руху в 1960-1980-х роках із прицілом на недалеку й майбутню перспективу. Під сучасну пору в цій площині цікавими й актуальними є досліди й напрацювання Анатоля Камінського у зрізі перестановки українського політичного думання з оборонного на більш наступально-активне стосовно тоталітарних прагнень одвічних українських супротивників. Прикметним у писаннях А. Камінського є й те, що в основу своєї концепції він поклав і науково обґрунтував тезу не насильницької, а мирної революції й завжди твердо стояв на позиції поєднання й синтезу революційних і еволюційних методів на кожному етапі боротьби. Політична наука, переконаний сьогодні А. Камінський, вчить, що в кожній ситуації треба застосовувати різноманітні методи, тобто такі, які саме диктує кожна окрема ситуація. Ніколи не можна діяти за одним і тим же рецептом в усіх обставинах і в кожному часі. Але допоки не буде, крім національної еліти, національно й державно свідомих народних мас, – годі думати про успіх визвольного здвигу. А в ситуації щодо України слід додати ще й процес протверезіння з русифікаторського чаду, про що завжди і повсякчас наголошує він у своїх писаннях.

Після появи у 2009 році іншої, впорядкованої мною та з моєю передмовою, книги Анатоля Камінського під наголовком ««Пролог» у холодній війні проти Москви. Продовження визвольної боротьби з-за кордону» 26 листопада 2009 року в своєму дописі «Феномен «Прологу» в холодній війні», поміщеному в Івано-Франківському часопису «Галичина» член Національної спілки журналістів України Василь Юрійович Томків, який натепер замешкав англійському місті Болтон, зокрема, зазначав, що «…Коли ж затихла зброя визвольної боротьби 1940-1950 років, хоч якою болючою була нова дійсність, у певної частини української еміграції, що об’єдналася навколо структур УГВР на чужині та реформованих у бік демократизму та плюралізму ЗЧ ОУН, які пізніше сформувались в ОУН за кордоном, залишилася непохитна орієнтація на власні сили народу, як також на нові потенції відродження української нації в різних виявах її змагань за самостійне життя.

Як стверджує у своїй передмові д-р Олександр Панченко, глибоке почуття обов’язку підтримувати гуманні та національні ідеї на Батьківщині було й залишилося політичним фундаментом цих сил. У «Зверненні воюючої України» до еміграції 1949 року сказано: «Народ бо в праві вимагати, щоб українська еміграція ні в чому не відставала від боротьби на Землях», і далі у цьому ж зверненні поставлено вимогу «толерантності і витривалості» та «об’єднання всіх людей, які прагнуть волі, незалежно від расової, національної і релігійної приналежності, незалежно від їхніх політичних переконань»…

Це був час, коли під егідою ЗП УГВР як формально-правної репрезентації українського народу, заходами її очільників – віце-президента отця д-ра Івана Гриньоха, члена Президії УГВР д-ра Мирослава Прокопа та за активної участи генерального секретаря закордонних справ Миколи Лебедя започаткувало свою діяльність дослідно-видавниче товариство «Пролог» у Нью-Йорку. Окрім згаданих діячів, формальними засновниками корпорації були Омелян Антонович, Юрій Лопатинський і Богдан Чайківський. За цим стояли ще й інші провідні діячі ЗП УГВР і Референтури зовнішніх зв’язків (РЗЗ) та представництва проводу ОУН в Україні – Дарія Ребет, Василь Охримович, що їх у липні 1944 року Президія УГВР та провід ОУН на рідних землях відрядили за кордон із завданням інформувати західний світ про визвольну боротьбу українського народу на Рідних землях і старатися здобути для України моральну, політичну та матеріальну допомогу.

До речі, перші заходи в нав’язуванні контактів із західними альянтами, головно, з американцями, які схвалили керівники ЗП УГВР, відбувалися ще перед закінченням війни і в деяких випадках закінчилися трагічно. Наприклад, один з емісарів УГВР Роман Мирович, що прямував зі Львова з листами до урядів Британії, Італії та Папської курії, де були відомості про політичні завдання ОУН та висловлені побажання щодо встановлення двосторонніх відносин, потрапив до рук тітовських партизанів, які його після допитів розстріляли. Серед різних спроб у цій ділянці – важливі зустрічі членів Закордонного Представництва УГВР о. І. Гриньоха, М. Прокопа з представниками американської влади – відбулися влітку 1945 року в Цвікау і Ерфурті.

Контакт із контррозвідувальним відділом СіАйЕй (СіА) нав’язав також і автор книги «Пролог» А. Камінський. «Нашим завданням було, – пише він, – інформувати американські чинники про визвольну боротьбу в Україні та тодішнє становище в СРСР. Водночас, зверталось увагу на небезпеку для Заходу совєцького агресивного імперіалізму та конечність протидіяти дальшим експансивним планам Москви»…

І тут треба наголосити, що цей курс американської політики супроти Москви став дуже важливим для українських політичних чинників навколо «Прологу». Адже стало можливим творити цінності, спрямовані на допомогу народові, цінності, які можуть стимулювати, доповнювати і навіть заступати те, що неможливо робити на материку. Промоутери «Прологу» вважали, що до складу кожного народу входять також люди, котрі свого часу емігрували, чи діаспора, яка у випадку поневоленого (як тоді – українського) народу мала більше значення і завдання, ніж еміграція незалежного державного народу. Тому було необхідним духовне і практичне пов’язання еміграції з народом та її активне ставлення до визвольної боротьби народу на рідних землях. Хоча, все-таки, роль еміграції завжди є допоміжною, бо вирішальна позиція завжди залишається за материком.

Анатоль Камінський та Мирослав Прокоп, Саут-Баунд Брук, Нью-Джерсі, США

Слід зазначити, що нью-йоркська корпорація «Пролог» активно діяла саме в час, коли в Україні були спроби творити напівлегальні об’єднання або просто осередки політичних чи культурних груп, як, наприклад, «Українська робітничо-селянська спілка», «Український національний комітет», Український національний фронт та інші не тільки в Україні, а й у місцях ув’язнення – Сибіру, на Колимі, Крайній Півночі, в Казахстані. Отож, стало очевидним, що для керівників «Прологу» визріла необхідна потреба всілякої підтримки паростків національного відродження, допомога представникам дисидентського руху, постачання їм необхідної літератури, матеріально-технічних засобів, контактів. Ця допомога надходила безперервно і в різні часи давала про себе знати в різних формах. Насамперед, це сотні публікацій, брошур, передруків Самвидаву, а далі – відомості у формі листів, які різними способами надсилалися в Україну. Монтовано радіопрограму «Вільна Україна», яку американці запускали з острова Кіпр або з кораблів у Чорному морі. Ризикуючи навіть життям, наші агенти різними способами передавали відомості, книги, брошури, листи, допомогу родинам репресованих і тим, хто боровся за культурні, економічні й політичні свободи в УРСР. Політична допомога була виконанням доручень з Батьківщини, а одержувана від американських державних чинників матеріальна допомога посилювала можливості ЗП УГВР і «Прологу» ті доручення поширювати і розбудовувати свою діяльність. При цьому, що найважніше, ця допомога ні в чому не порушувала незалежності українських партнерів, отож, вони могли проводити і проводили свою роботу згідно з Платформою УГВР, що була схвалена в липні 1944 року. В ній було сказано: «УГВР твориться на принципі повної політичної незалежності своїх прагнень від впливів сторонніх сил і чинників». Тут слід підкреслити, що за час своєї понад 30-річної діяльності творці «Прологу» зуміли залучити до різних завдань десятки еміграційних істориків, письменників, творців мистецтва, політологів, представників різних ділянок науки і знання не лише в США, а й в усіх інших країнах проживання українства. Їхня співпраця в різних аспектах, а зокрема, допомога, була корисною в протистоянні з Держдепартаментом та різними владними й академічними колами, налаштованими проросійськи, які заради уникнення збройного конфлікту були готові йти на компроміс з Москвою на базі її державних інтересів та «увіковічення» повоєнного статусу кво і т. д…

Автор книги про «Пролог» – цього незвичайно феноменального явища українського визвольного руху в 1950-1980 роках – Анатоль Камінський був не лише впливовим, а й найактивнішим і відповідальним працівником «Прологу». З цієї книги дослідники і читачі вперше матимуть змогу ознайомитися з минулою психологічною війною, одним з основних компонентів якої був «Пролог», що незмінно стояв і твердо діяв на засадах свободи й незалежности усіх поневолених народів. Це великою мірою прискорило розпад СРСР та його сателітної системи в Європі…».

Я вже зазначав раніше, що Анатоль Камінський – надзвичайно колоритна й чи не найбільш велична й знакова постать в українській політології нашого часу, незважаючи на деяку прагматичність його доробку. Він – не романтик революції. Він – не пророк. Але його деякі передбачення, ба більше – пророцтва, мають тверде наукове підґрунтя, без чого не обійтись жодній національній революції, яким би шляхом вона не йшла. Йдучи за Камінським, можна безперечно стверджувати, що праця над відродження нашої нації, затруєної брутальною та повальною русифікацією, вимагає від українського суспільства поєднувати свій патріотичний ідеалізм із прагматизмом і реалізмом, з визначенням межі і різниці між ідеологією і політикою, між тактикою і стратегією на шляху здобуття національної держави.

Книга А. Камінського про продовження визвольної боротьби з-за кордону

Я писав в одній із своїх попередніх праць про визвольну концепцію Анатоля Камінського: «Неодноразово доводилося чути, що час справжніх мислителів та борців минув ще у ХІХ сторіччі, а ХХ та ХХІ ст. на цьому героїчному фоні здаються убогими. Подібні твердження є тенденційними і несправедливими по суті, якщо тільки не вимагати чогось неможливого і надзвичайного». Приклад з українською визвольною концепцією, життєвим шляхом і громадсько-політичною діяльністю Анатоля Григоровича Камінського, якому 17 травня 2019 року минуло 94 років від дня народження, а за 11 днів він покинув цей світ, як на мене, вкотре спростовує попередню тезу. «…Не треба сумніватись, зазначав у одній зі своїх статей Анатоль Григорович Камінський, що «пертурбаційний шлях» Путіна теж закінчиться його загибеллю, як це сталося з багатьма іншими природними агресорами… Сьогодні майже весь західний світ об’єднався проти путінської агресії в Україні, даючи моральну, політичну, дипломатичну, економічну і, надіймося, в скорому часі й мілітарну підтримку. Але тут виникає очевидне запитання: що є остаточною метою західної політики супроти Путіна і російського імперіалізму і чи маємо сьогодні сучасних Клемансо й Черчиллів, готових, як мовиться, цілеспрямовано боротися до кінця, щоб усунути Путіна і будь-яку російську імперіалістичну загрозу взагалі… Мирний план Заходу щодо розв’язання російсько-українського конфлікту, який спровокував і посилює Путін, виключає (принаймні, дотепер) його примусове усунення, яким завершує звичайно пертурбатор у схемі обох американських міжнародників. Тут маємо, однак, не лише мирні засоби і заходи тиску, але й мирну мету, а дехто навіть уже тепер турбується про те, щоб уможливити Путіну «зберегти обличчя», якщо його вдасться переконати чи примусити лише мирним тиском. Щоправда, дехто вважає і розраховує на те, що й мирними засобами можна осягнути те саме, для чого, звичайно, треба силових методів, як, наприклад, усунення пертурбатора від влади. А зараз все це вовтузиться у парадоксальній ситуації – Путін проводить гібридну війну і рівночасно перетворив частину української території на полігон для випробування своєї сучасної зброї; Україна борониться, чим може, і висуває свій мирний план і щодня за нього платить людськими і матеріальними втратами, а Захід послідовно продовжує апелювати до Путіна, щоби він змінився й змінив свою агресивну політику. Якщо ж йдеться про мирний план України, точніше, української влади, а ще точніше – самого Порошенка, то він вповні вписується у мирний план Заходу і є гарантом дотеперішньої підтримки з боку західних партнерів. Підтримки, яка для України є конечною навіть в тих обмежених дотеперішніх формах і вимірах унаслідок ситуації, до якої її довів режим Януковича…».

…Можна ще багато писати й говорити про мого шановного Вчителя й духовного натхненника професора Анатоля Камінського. Він беззаперечно на це заслуговує, бо здобув повагу й пошану в нашого народу своєю щоденною працею й послідовною боротьбою за право українців на вільне життя у незалежній національній державі.

Уже минуло понад 40 днів, як разом з Анатолем Григоровичем Камінським, головою Політради ОУН за кордоном, одним з керівників Середовища УГВР, видатним правником, науковцем і, зрештою, з українським підпільником та розвідником, відійшла ціла епоха визвольної боротьби нашої нації за демократичні цінності, соборність і незалежність.