rss
11/12/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#363

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Перед Героями схилімо голови…

Чотирнадцять героїв – саме стільки втратила Україна в липні 2019-го. Вони загинули, захищаючи кордони України від російських військ. Саме завдяки їм, українським воїнам, Україна розвивається – всупереч намірам окупанта – щодня виборює своє право жити як незалежна демократична країна.

Пам’ятаймо про їхній подвиг. Вічна шана Вам, Воїни.

Сергій Майборода

Сергій Григорович Майборода народився 2 грудня 1971 року, в Слов’янську. Мешкав у селищі міського типу Билбасівка, Слов’янського району, Донецької області.

Закінчивши 8 класів Билбасівської загальноосвітньої школи, він вступив до Слов’янського технікуму, в якому отримав фах «автослюсар», після чого був призваний на строкову службу, яку проходив у 23-й ракетній дивізії у місті Канськ (Красноярський край, РФ). Після демобілізації працював на Слов’янському заводі «АІС» спочатку за фахом, а згодом – водієм.

Це була надзвичайно сильна духом людина, яка жила тільки своєю родиною, все робила задля щастя близьких та їхнього добробуту. Сергій Григорович завжди намагався підтримати своїх дітей, часто їздив на заробітки, щоб допомогти своїй доньці придбати власний будинок. Він мріяв, щоби їхнє життя було щасливим, допомагав у навчанні, повністю віддаючи всі свої сили для збереження гармонії у своїй сім’ї.

Він дуже захоплювався технікою, цікавився новинками та вивчав принципи роботи різних механізмів, а також щиро вірив у Бога. Захоплення технікою допомагало йому бути на «ти» з усіма видами автівок, а віра – бути на «ти» зі самим собою, адже у Біблії він знайшов відповіді на багато запитань. Тримаючи Бога у серці, він охоче ділився ним зі всіма бажаючими, допомагав знайти свій шлях очищення та рівноваги навіть тим, хто відбув покарання у в’язниці. Також полюбляв займатися боксом та легкою атлетикою.

На початку 2017 року добровільно пішов до військкомату та був призваний за контрактом до лав Збройних сил України, де перебував до самого кінця.

Старший матрос, старший водій батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 1 липня близько 10:50 на ділянці фронту під селом Водяне, Волноваського району, Донецької області. У санітарний автомобіль, який прямував на евакуацію пораненого і водієм якого був Сергій Майборода, влучила протитанкова керована ракета найманців РФ. Сергій загинув одразу, важкі поранення отримала сержант морської піхоти військовий медик Ірина Шевченко, яка згодом померла.

Про цього доброго чоловіка та чудового воїна дуже мало було написано. Звістка про його загибель промайнула швидкою ластівкою та зникла серед купи інших, не таких уже й важливих новин. Не у цьому полягає справедливість. Не це має бути приводом для гордості. Він також заслужив на нашу з вами пам’ять як людина, яка за наше життя заплатила сповна. Треба було бути медиком – він був медиком, треба було бути пастором – він був ним, без жодних вагань виконуючи складну та важку роботу, щоб допомогти людям.

Наразі його родина вирішує питання з наданням йому звання Героя України (посмертно) та встановленням відповідного пам’ятника.

Поховали Сергія Григоровича 4 липня у Билбасівці. У нього залишилися сестра, брат, дружина та двоє дітей (син професійно займається футболом, є представником футбольного клубу «Зоря», який раніше базувався у Луганську, зараз – у Запоріжжі).

Title 

Едуард Лобода

Едуард Віталійович Лобода (позивний «Фугас») народився 2 січня 1994 року, у селі Підопригори, Лебединського району, Сумської області.

2012 року закінчив 11 класів Павленківського НВК, після чого вступив до Сумського державного педагогічного університету на історичний факультет, де провчився 2 курси. З 2014 до 2016 років навчався у Лебединському вищому професійному училищі лісового господарства, в якому отримав фах «автослюсар-водій категорії «С», кранівник».

Едуард дуже захоплювався військовою тематикою, розкопками, зброєю, саперною справою, макетуванням військової техніки, малюванням, грою на гітарі. Часто проводив розкопки з металошукачем, знаходив патрони та шоломи, які здавав потім до Лебединського краєзнавчого музею. Працював на приватному підприємстві «Надь» водієм-кранівником, також був водієм підприємстві «Суми Софтранс». Періодично перебував у зоні АТО за власний рахунок, а коли працював та отримував заробіток, часто передавав кошти або потрібні речі побратимам на передову.

До Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор» «Фугас» приєднався 2016 року. Після навчань у Новогродівці, Донецької області, він спочатку потрапив до мінометного підрозділу. Але Едуард рвався на передову, тому за власним бажанням у серпні 2016 року його було переведено до 2-ї окремої тактичної групи імені капітана Воловика, де він прослужив до травня 2017 року. Брав участь у бойових зіткненнях у районах Мар’їнки та Авдіївки. З травня 2017 до жовтня 2018 рр. Едуард Віталійович служив у тактичній групі «Сапсан», з якою воював біля Мар’їнки, Пісків та на шахті Бутівка.

Про багато випадків з життя цього справжнього воїна вже написано у соцмережах та ЗМІ. І про те, як він під час обстрілу наших позицій зі 152-мм артилерії сам залишився на спостережному посту в той час, коли снаряди вщент руйнували будинки поруч, залишився, не маючи змоги дізнатися, що з побратимами, які залягли неподалік та теж не могли підійти до нього, щоб дізнатися, чи він живий. І про те, як він з товаришем пішов взимку ставити розтяжки у білому маскувальному одязі на ділянки, де могла пройти ворожа ДРГ, і вдвох вони провалилися під кригу, вилізли мокрі на холодне зимове повітря, але продовжували виконувати завдання та не повернулися до своїх, допоки не виконали. І про те, як він обожнював зброю, особливо автоматичний станковий гранатомет, як він міг стріляти з будь-чого, як робив хитрі розтяжки, адже захоплення мінно-саперною справою нікуди не зникло. І про те, якою він був людиною: відчайдушно сміливою, надзвичайно хороброю та, водночас, доброю та життєрадісною. І про те, що коли він уже сам був на порозі смерті після підриву, знаходив у собі сили запитати, чи все добре з хлопцями, які були з ним, чи всі живі та неушкоджені.

«Фугас», незважаючи на свій молодий вік, мав великий бойовий та життєвий досвід з огляду на те, в яких умовах проходила його молодість. Він був справжньою легендою серед побратимів, людиною, яка завжди йшла попереду під час виходу на бойові завдання та позаду – під час повернення. Він був справжнім Воїном, з ним було безпечно. І це – не просто слова.

26 жовтня 2018 року Едуард прибув до свого нового підрозділу, підписавши контракт зі Збройними силами України.

Старший солдат, оператор-радіотелефоніст 2-го розвідувального взводу розвідувальної роти 24-ї окремої механізованої бригади.

3 липня о 12:20 в районі міста Мар’їнка, Донецької області, підірвався на міні, прикривши собою групу та взявши весь основний удар на себе. Поранення були настільки важкими, що шансів не залишилось. Едуард Віталійович зміг протриматися лише до наступної доби, 4 липня, коли його серце зупинилося у лікарні міста Курахове.

Похований 6 липня на центральному кладовищі рідного села біля двох воїнів АТО, котрі загинули раніше.

У нього залишились батьки та двоє братів.

 Title

Олег Жуков

Олег Анатолійович Жуков народився 4 травня 1977 року, в місті Краматорськ, Донецької області.

2003 року закінчив Донбаську державну машинобудівну академію за спеціальністю «обробка металів тиском», де отримав фах «інженер-технолог». Працював на Старокраматорському машинобудівному заводі слюсарем, інженером-конструктором, маркетологом, начальником виробничо-диспетчерського відділку та старшим майстром виробничої дільниці станкових робіт.

Призваний за контрактом Краматорським МВК 26 грудня 2018 року.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го відділення 1-го взводу 2-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 4 липня в районі хутора Вільний, Попаснянського району, Луганської області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 8 липня у Краматорську.

У нього залишилися мати та брат.

Title 

Антон Фака

Антон Олександрович Фака народився 8 вересня 1997 року, в селищі міського типу Березанка, Миколаївської області.

Хлопець закінчив 11 класів Березанської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Надбузького професійного аграрного ліцею, в якому отримав фах «слюсар з ремонту автомобілів, водій автотранспортних засобів категорії С».

Він виріс у звичайній родині, яка мешкала у маленькій хатинці, завжди був відповідальним та доброзичливим, ніколи не боявся жодної роботи, сумлінно виконуючи свої обов’язки на господарстві. Дуже захоплювався футболом, відчайдушно вболіваючи за ФК «Чорноморець». Сам постійно грав за команду рідного села, а згодом, уже перебуваючи в армії, – за бригадну футбольну команду в «Лізі АТО».

У серпні 2016 року підписав зі ЗСУ контракт, за прикладом свого старшого брата, який свого часу служив у морській піхоті в Криму та вийшов на материкову частину України у 2014 році, не зрадивши присяги.

Молодший сержант, військовослужбовець взводу безпілотних літальних апаратів 406-ї окремої артилерійської бригади Військово-Морських сил України.

Загинув 10 липня близько 15:00 у районі населеного пункту Гранітне, Волноваського району, Донецької області, після смертельних поранень, які отримав під час обстрілу з протитанкового ракетного комплексу військового автомобіля КрАЗ, у кузові якого він перебував.

Похований 13 липня у Березанці.

У нього залишилися батьки та брат.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net.ua/resonance/3140617/polegl_gero_lipnya2019)

Відійшов у засвіти «Вічний Сучасник», очільник ОУН за кордоном Анатоль Камінський

Загинув, рятуючи командира

Час Героїв#2019-43 (10/23/2019)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com