Незабаром закінчаться шкільні канікули. Кожен із нас
колись пройшов цей шлях: школа - парта - вчитель. Але в кожного - різний досвід
і різні спогади. Часто наш успіх у житті, професії і навіть в особистому житті
залежить від того, наскільки хорошим був учитель у школі.
Про роль учителя в житті сучасних дітей, якою може бути українська школа сьогодні,
чому освіта в Україні сьогодні - це «так собі бізнес», ми поговорили із
засновницею та головою ГО «Освіторія», головою журі й організатором премії
Global Teacher Prize Ukraine, фундаторкою та ідейною натхненницею
Новопечерської школи, а віднедавна - першою українкою в рейтингу
жінок-підприємців, які сприяють реалізації глобальних цілей ООН, Зоєю Литвин.
Розмову почали, власне, з обговорення премії WE
Emprower Challenge:
- Я не дуже вірю в премії. Хоча сама організовую
Global Teacher Prize, ніколи не подавалась на конкурси. Навіть коли мені
зателефонували з ООН і сказали, що до нас потрапила ваша кандидатура як
номінантки жінок-підприємців, які допомагають в досягненні глобальних цілей
ООН, подайтеся, будь ласка. Я відкрила анкету, побачила, що роботи на чотири
години (усміхається), і подумала спочатку, що, можливо, це мені не треба. Там
були складні глибинно-філософські питання від «нащо воно вам треба і ваша місія?»
до «частка в статутному капіталі, підтверджена бухгалтерськими балансами вашої
компанії». Згодом мені надійшло вітання, що я потрапила до списку 150
фіналісток регіону, потім - у топ-25 вже всесвітніх фіналісток, але я все одно
не очікувала. І коли вже була на відпочинку, то отримала листа, що я - одна з
п'яти переможниць. Це - приємно!
- Тобто, вас хтось номінував на
цю відзнаку?
- Це - відкритий конкурс, і подаватися може
будь-хто, хто відповідає критеріям. Звичайно, вони самі ще дивляться, кого номінувати,
хто підходить.
Я так розумію, мене номінували. Я не знаю, хто
саме. Думаю, це пов'язано з тим, що проєкти нашої команди вже в Україні
отримали винагороду за глобальним договором ООН.
- Ви матимете виступ у Нью-Йорку
на Глобальній асамблеї ООН. Уже знаєте, про що говоритимете?
- Ні. Лише вчора мені прислали квитки і бронювання
в готелі, цього тижня будемо говорити про програму. Я знаю, що для фіналісток
цієї нагороди готують дуже цікаві зустрічі. Я дивилася, як це відбувалося
минулого року. Були зустрічі з успішними жінками, президентками, підприємцями,
дипломатами...
- Ви - перша жінка з України,
яку було номіновано в цій категорії в ООН. Це, все-таки, й майданчик для
просування України в такий потрібний і складний для нас час. Ви вже думали, як скористаєтеся
цією премією в майбутньому?
- Системно наразі не знаю, але, звичайно, сама
премія для мене особисто - це можливість навчання і популяризації не лише тих
проєктів, які ми з командою робимо, а й, загалом, української системи освіти, і
тих змін, які в ній відбуваються. Насправді в ООН і партнерських організаціях
ООН є цікаві ініціативи, які можна було б привести в Україну. Або ж цікаві
спікери й експерти, яких можна було б запросити. Наразі я вивчаю цю тему,
допитуюся в організаторів, з ким матимемо зустріч, хто є делегатами з'їзду,
готуємо «план атаки».
З іншого боку, я людина, яка ніколи не номінувалася
- і цього року в мене неочікувано «Жінка України в середній освіті». Для мене
це - шматочок натхнення. Я вірю, що мотивація - це щось внутрішнє, і
насамперед, надихають ті проєкти, які ти робиш і те, як реагують на них діти і
суспільство. А коли є така винагорода - це додатковий ковток натхнення і
мотивація не лише для мене.
- У вас номінація в категорії
підтримки досягнення глобальної цілі ООН - якісної освіти, подолання нерівності
шляхом освіти.
- Не зовсім. Глобальних цілей ООН всього 14. Це ті
цілі, які ООН, як організація, хоче досягнути. Як вони пояснювали мою перемогу
- своїми проєктами я прагну реалізувати три цілі - якісна освіта, запобігання
соціальної нерівності (у мене це відбувається через освіту) та партнерство
задля сталого розвитку.
Наприклад, проєкт «Новопечерська школа» є зразком
якісної освіти, завдяки якому вдалося реформувати українську систему освіти. Не
лише нашим 500 дітям гарно в Новопечерську. Цим досвідом ми поділилися з
Міністерством, тільки-но створили новий навчальний план, визначили експертів
робочої групи, навчаємо вчителів, і так рухається реформа Нової української
школи (НУШ).
Друга ціль - подолання нерівності через доступ до
якісної освіти - кілька речей вони відзначили: стипендіальна програма
Новопечерської школи, наша програма з дитячими будинками, коли ми даємо дітям
не одяг, апельсинки і мандаринки, а першу професію і доступ до якісної освіти.
Так само, це I-learning, яка допомагає дітям, у яких немає коштів на
репетиторів, підготуватися до ЗНО.
На жаль, навіть не всі діти отримують у школах
підготовку, щоб скласти ЗНО. Найкращі діти з найкращими балами - це, як
правило, діти, які працюють додатково з репетиторами. У нас ця платформа
безкоштовна, і нею користуються багато дітей на території України та за
кордоном. Навіть діти наших заробітчан, також Крим та зона ООС, звідки
абітурієнти також готуються до вступу у нас. Це - безкоштовно, інтерактивно,
весело. Третє - це партнерство заради сталого розвитку. Я обожнюю працювати в
освіті, мені здається, тут неможливо вигоріти, тебе надихає все, ти відчуваєш,
що твої справи потрібні. Тобто, куди не постукаєш, завжди відкриють. На наші
проєкти у нас знайшлися партнери - коли ми зрозуміли, що ми охопили 12 дитячих
будинків і фінансового ресурсу не вистачає зростати далі.
Новопечерська школа - це бізнес, прибуток від якого
інвестується в інші проєкти «Освіторії».
Всі наші благодійні проєкти зі сиротинцями ми
утримуємо за рахунок оперативного прибутку Новопечерської школи. Наразі у нас
24 гуртки, з них - 14 інтернатів, які ми підтримуємо разом з нашими партнерами.
Наше завдання - створити для дітей навчальний план, знайти викладача, обладнати
майстерню. Партнери разом з командою приїздять, сплачують зарплату викладачеві,
інвестують в обладнання майстерні, матеріали для дітей. Діти навчаються бути
кулінарами-кондитерами, отримують професії, які їм цікаві.
Це для мене правильна формула благодійності, коли ми не робимо людині тимчасово
краще, а робимо кращою саму людину. Чи, як кажуть у Біблії, дати не рибу, а
вудку, і навчити нею користуватися. Це надихає нас і партнерів. Їх дуже багато,
наприклад, International Women Club (клуб жінок-дипломатів), які підтримують
наші проєкти, українські компанії з легкої промисловості, всі свої. Для
компанії - це можливість надихати свою команду, бо це об'єднує людей. Коли ми
не просто виробляємо класний одяг чи не просто продаємо побутову техніку, а й
робимо добру справу.
- Скільки років проєкту «Новопечерська
школа»?
- Цього року вже п'ять. А програмі - «Перша
професія» (найдавніший наш проєкт) - вісім.
- Чи розуміли ви, створюючи
Новопечерську школу, що це буде не комерційна історія?
- Все ж починається з бізнес-моделі. Школа - це
дуже суперечливий бізнес. Якщо розглядати фінанси, то у вас завжди буде 20
варіантів, куди інвестувати кошти й отримати більший і швидший прибуток, ніж
інвестувати ці кошти в школу. Тобто, школа - це поки що бізнес, який окупається
значно довше, ніж будь-що інше. Період окупності у нас 12-14 років, а інвестори
шукають на 4-6 років. Те, що більше, ніж вісім років, уже нікого не цікавить.
- Причина цього - недостатній
платоспроможний попит в Україні?
- Дуже багато шкіл працюють «по-сірому». Виплачують
викладачам платню в конвертику, що не наша історія. Це - зовсім інший рівень
витрат. Багато країн пішли вперед в освітній системі не через державу, а
систему приватних шкіл. Наприклад, Туреччина зробила пільги для бізнесу,
який інвестує в приватні школи, чи дарує землю державним школам, чи бере під
крило на утримання державну школу. В Туреччині великий відсоток приватних шкіл,
і це стимулює держава.
Цікаво, коли ми вивчали досвід Туреччини, один
мудрий турок (місцевий медіамагнат), котрий інвестував у мережу прекрасних
шкіл, сказав: «У нас, у Туреччині, прийнято інвестувати в школи, і це - важлива
відзнака, в Україні прийнято інвестувати у свою футбольну команду, я цього
феномену не розумію».
В Україні, якщо дитина йде в приватну школу, гроші,
які були виділені в бюджетній системі, зникають. За кордоном, як правило, якщо
дитина йде в приватну школу, гроші, які держава сплачувала за її навчання,
йдуть за нею. Це сприяє розвитку приватних шкіл.
- Скільки коштує державі
підготовка одного учня і, відповідно, у вас, у Новопечерській школі?
- Собівартість такого навчання ми прораховували
минулого року. Якщо порахувати, у нас,
включаючи форму, триразове харчування, поїздки, планшет, який видається дитині,
підручники, які ми закуповуємо, вся амортизація обладнання школи - приблизно 9
тис. дол. на рік. Дуже дорого.
Для держави - 15 тисяч гривень на рік у місті, і
45000 гривень - у селі.
- А ціна, яку оплачують батьки?
- Весь повний пакет - 10850, якщо йдеться про учня
від п'ятого класу і старшого. Якщо ж початкова школа - 12600. Прибуток невеличкий,
але при цьому він інвестується в інші добрі справи.
Цікаво, коли ми стартували з Новопечерською школою,
то в Україні приватні навчальні заклади мали пільгу на прибуток. Попрацювали
пів року, стартував новий податковий кодекс, який цю пільгу скасував. Це ще на
три роки зсунуло термін окупності нашого проєкту.
В бізнесі є поняття імпакт-інвестування, мені
здається, що школа наразі - це імпакт-інвестування. Тобто, заробити на школі не
можна, але ти можеш інвестувати в школу, і твої гроші точно збережуться. Вони
не зменшаться, просто твій прибуток буде в інших речах. Я кажу, що наш прибуток
буде в тому, ким будуть наші випускники через п'ять років, яке суспільство вони
творитимуть. Все дуже прагматично.
- Компанія, яка інвестувала
кошти, це бізнес вашого чоловіка?
- Не повністю. В цьому бізнесі близько 5
акціонерів, і чоловік - один із них. Має бути готовність акціонерів. Не
витягати інвестовані величезні кошти в школи, а дозволяти далі скеровувати ці
кошти на розвиток освіти в державі загалом.
- Скільки на першому етапі було
інвестовано?
- Якщо обраховувати землю і будівництво, і
піонерський шлях, який ми проходили - десь близько 20 млн доларів. Частина з
них - кредитні.
- Навіщо вам це було?
- Усі девелоперські компанії, які мають будувати
школу, платять хабар куди треба, і ніколи цю школу не будують. Тому що це -
дорого. Але хтось же має показувати приклад і розмикати це коло. Насправді
після нашого кейсу будівництва Новопечерської школи на ринку з'явилося багато
послідовників.
Я можу назвати 5-6 девелоперів, які замість того,
щоб платити хабара і вигнати на цьому місці ще одну висотку, зрозуміли, що
треба будувати школу. Десь вони зрозуміли, а десь їх запитували потенційні
клієнти: чому ми маємо купувати квартири у вас, якщо за ту ж вартість можемо купити
житло в Липках, де школа є?
Щороку я консультую близько трьох компаній, які
вирішили будувати школи.
У мене є естонський приятель-філософ, я його
називаю своїм наставником та вчителем - Юло Вооглайд. Він був одним із тих
парламентарів, які допомагали Естонії вийти з Радянського Союзу, пережити і
знайти свій шлях. Так от, вони з дружиною - засновники школи «Колегія Старого
Таллінна». Сам він - філософ і спеціаліст з реформації цілих систем. Він мені
колись сказав, що систему можна змінювати двома способами: створювати «пілоти»,
прецеденти нової кращої системи. Другий - нарощувати кількість агентів змін.
Власне, все, що я роблю - це і «пілоти», й агенти змін у світі.
Школа - це шлях. Після всіх дозволів, які ми
отримали, щоб не будувати типову школу за нормами 1974 року, а створити новий
проєкт і погодити його, іншим девелопрам легше отримувати дозволи на їхні
школи. У них з'явилося більше бажання, і їм стало менш страшно. Вони стали
агентами змін, які розуміють, що будувати школу - це вигідно.
Я завжди кажу іншим девелопрам, що питання не лише
в іміджі компанії, а в тому, що буде легше продавати свої квадратні метри, якщо
у вас є ще й соціальна інфраструктура. Але, звичайно, це довго. Так само іншим
школам, коли вже є досвід Новопечерської, - працює метод проєктів, інтегровані
курси, - легше приїхати, повчитися і повезти до себе в місто. Агенти змін - це
вчителі, з якими ми працюємо.
- Як ви починали? Хто складав
начальну програму? Ви ж не мали до цього педагогічної освіти (хоча вже маєте)?
- Коли я зацікавилася проєктом школи, то зрозуміла,
що треба йти вчитися на педагогіку. Ця освіта мені була корисна. Я здобувала її
в Україні, в університеті Бориса Грінченка (Муніципальний педагогічний
університет). Там була лідерська програма саме для управлінців у сфері освіти.
Корисним був не лише навчальний план, а перебування серед реальних педагогів,
голів управління освіти. На той час я, взагалі, працювала в маркетингу.
Насправді школою я займалася потрошку, я знала, що у компанії була ідея
збудувати школу. Я, як маркетолог, вирішила дослідити ринок. Прийшло розуміння,
що сучасних хороших шкіл в Україні декілька. Наприклад, американська,
французька, німецька школи. Але навіть якщо українська дитина туди потрапляє,
за 12 років вона виросте німецькою дитиною. А сучасної української школи не
було. Були лише радянські і певні непогані авторські школи, але за рахунок них
ти не зміниш систему освіти. Авторська школа живе і працює доти, допоки там
сидить унікальний педагог - автор. І це не система, а все-таки світогляд того ж
автора.
Ми вирішили, що потрібно робити школу як систему, і
щоб вона була місцем щастя для дітей, які будуть навчатися там. Вона одразу
була прецедентом для реформи освіти в країні загалом.
Я зрозуміла, що за 40 років недофінансування цієї
сфери немає у нас експертів, які можуть творити сучасну програму. «Зірочки» не
йдуть у педагогіку, а якщо йдуть, то їх швидко вимиває на рівні 2-3 курсу.
Крім того, в університетах вивчають те, що дуже
застаріло давно. Ми зрозуміли, що треба партнеритися з іншою успішною освітньою
системою.
Успішними шкільними системами у світі вважаються -
Фінляндія, Японія, Канада, часто згадується Корея, Сінгапур. Останні 2-3 роки -
Естонія. Фіни - територіально до нас близько, але ментально зовсім інші, японці
- тим більше.
Канадійська ж система освіти абсолютно підходить
для емігрантів з азійських країн, італійців, для української діаспори, яка там
перебуває. Окрім того, Канада дуже тепло ставиться до України, тому вирішили
партнеритися з Канадою.
В перший рік роботи до вимог українського плану ми
адаптували методи, як подавати український план, але канадійськими методами.
Сучасна школа - це не про ті знання, які треба
напхати дітям, а вона про те, як ти викладаєш. Це і методи, атмосфера
викладання, навички, які в дітях розвиваються. Для цього потрібні правильні
методи, а радянські вже не працюють. Вони були дуже класними 60 років тому, але
не зараз.
- Де шукали вчителів після того,
коли розробили методику?
- Перший рік ми на неї дивилися, другий рік -
адаптували її, і тільки після цього до нас завітали представники Міністерства
освіти України і сказали, що хочуть робити Нову українську школу. І хотіли
робити це на прикладі нашої школи. Щоб ми ділились досвідом, експертами, вчили
педагогів. Два роки ми над цим працювали.
Ми працювали з канадськими експертами. Наших - ми ростили. Команда
педагогів - це був наш найбільший челендж. Якщо весь ринок не розвинений, і всі
педагоги, навіть найкращі, вивчали те, що застаріло дуже давно, практично
неможливо знайти готового фахівця під нашу програму. На початку ми відбирали
команду, в якій було в 1,5-2 рази більше людей, ніж нам насправді було треба.
Ми їх навчали, і в процесі навчання, як би ми добре не відібрали людей до того
(а в нас було 23 критерії), виявилося, що хтось є успішним педагогом, готовим
навчатися далі, але те, що ми хочемо розвивати, він не потягне. Тобто,
зупинився в своєму навчанні. Таким чином, у нас відпала десь третина тих, кого
ми набрали, і залишилися ті, хто пройшов усі фільтри. Були такі, хто в процесі
роботи зрозумів, що йому складно.
- Як плануєте масштабувати успіх
Новопечерської школи?
- Вже два місяці минуло відтоді, коли ми прийняли
рішення відкривати другу Новопечерську школу. Точніше, розділити її на дві
частини. У тій будівлі, в якій працюємо зараз, залишаємо середню і старшу
школи. А окремо будуємо будівлю такого ж розміру - початкову школу, де будуть
навчатися діти віком від 4 років до 5 класу. Це - цікаво, тому що,
попрацювавши, ми розуміємо, де ми недопрацювали. Наприклад, чим молодша дитина,
тим більше їй потрібен простір класу. У нас, в Україні, діє норма - 2,4 метра на дитину, але
цього достатньо лише, якщо дитина сидить за партою. В молодшому віці, коли діти
мають бути активними учасниками процесу, бігати від групи до групи, розподіляти
між собою завдання, працювати над проєктом, щось презентувати - цього мало.
Коли є навчальні центри всередині класу, клас має бути інакший.
- Ви сказали, що братимете дітей
з 4 років. Але в Україні - це ще система дошкільної освіти.
- Так, в Україні ми навчаємо дітей зі шести років.
Тоді як в усіх освітніх успішних супердержавах починають навчання з чотирьох
років. Це - дуже важливий етап розвитку мозку, і його важливо не пропустити.
Звичайно, це не той формат, коли ці діти в чотири роки сідають за парти.
Великою проблемою є те, що батьки хочуть розвивати дітей, але не знають як.
Дуже часто можна це побачити, коли дитину приводять в школу і думають, що вона
готова. У неї є репетитор із шахів, математики і навіть китайської, але дитину
не це розвиває в 4-5 років, її розвиває гра з іншими дітьми, вмикання фантазії,
і тільки це закладає нейронні зв'язки, формує структуру мозку.
- І коли стартує ваша початкова
Новопечерська школа?
- Ми плануємо, що у вересні 2021 року.
- Плануєте йти в регіони?
- Це залежить від готовності регіонів та
девелоперів там. Насправді у мене ще є мрія, яку б хотілося здійснити. Чому
Новопечерська школа коштує скільки, стільки вона коштує? Тому що там є басейн,
канадійська команда управлінців, які приїхали сюди, і я не можу їм платити
менше, ніж вони отримували б у Канаді, Британії чи Америці. Це стосується тих
іноземців, які викладають мови. Є ще багато різних дорогих речей.
Але зараз я би хотіла створити мережу більш дешевих
шкіл, які за моделлю навчання Новопечерської, але без басейну та іноземної
команди викладачів. До мене періодично звертають девелопери зі Львова, Харкова,
Дніпропетровська. Хотілося б це зробити.
- Ви сказали, що вчите вчителів.
Це - програма з Новою українською школою чи інше?
- Знаєте, коли підкорив одну вершину, тобі
відкривається далі горизонт. Коли збудували школу, то зрозуміли, що найбільша
проблема в цій системі з навчанням учителів. Ми відкрили тренінговий центр, де
ми безкоштовно навчаємо вчителів, ділимося знаннями і методами, які нам вдалося
пропрацювати в Новопечерській школі.
- Бажаючих більше, ніж ви можете
собі дозволити?
- Значно! Ми відкриваємо анонс нового курсу, у нас
за дві години закривається вже набір. Проєкт із Міністерством освіти це був
онлайн-курс, тому що реформи можна прописати, але якщо вчителі не знають, що вони
мають змінити, додати в своїй діяльності жодна реформа не стартує. МОН України
звернулося до нас з тим, щоб наші експерти розробили онлайн-курс для викладачів
всієї України. Всі вчителі першокласників, які набирали на той рік перший клас,
мали в обов'язковому порядку пройти цей онлайн-курс. Наразі він найпопулярніший
у Східній Європі. Його пройшли вже 190 тисяч людей.
- У Новопечерській школі вже є
три випуски. Чи моніторите ви успіхи ваших випускників? Де зараз вчаться ці
діти, вони залишаються в країні чи виїжджають за кордон, відкривають свій
бізнес?
- Нам хотілося зробити сучасну українську школу для
того, щоб наші діти лишалися тут навчатися, працювати і творили краще
суспільство. Я засумувала, коли побачила, що 40% наших випускників все ж таки
вибирають закордонні ВНЗ. Але вони приїздять до нас, у нас є день народження
школи. Вони пам'ятають своїх викладачів і наставників. Буває, що з літака дехто
біжить у школу, а не додому. Я зрозуміла з часом, що це нормально після розмови
з однією випускницею. Вона навчалася в Богомольця, їй цікаве оперування дітей,
коли вони ще в утробі матері. Тому що деякі речі, наприклад, ваду серця, іноді
простіше прооперувати на цьому етапі. Провчившись рік, вона зрозуміла, що в
нашому університеті не всього навчають, або ж навчають, що вже застаріло. І в
Європі так не оперують. Вона прийняла рішення, і на другому курсі перевелась
навчатися до Німеччини на бюджет.
Після цього я себе відпустила, зрозуміла, що я не
можу їх обмежувати. Наразі, якщо інтерес наших випускників - це управлінські
дисципліни, то 60% залишаються вчитися в Україні. Якщо ж це дисципліни, де у
нас немає справді якісної освіти, вони їдуть за кордон, і це - нормально.
- А серед стипендіатів?
- Теж певна кореляція. У нас є діти, які на
контракті навчалися, отримують стипендії за кордоном. У нас правило, що ми
стипендію даємо не лише за досягнення в навчанні, творчі чи соціальні здобутки,
але тільки, коли родина справді не може платити. У нас достатньо велика
кількість учнів, де дитина б спокійно могла б мати стипендію, але батьки мають
змогу платити, бо розуміють, чому б не сплатити за добру справу і за платню
викладача. У нас є хлопець-контрактник, але він отримав стипендію в
Лос-Анджелесі на кінорежисуру. Він був дуже творчим і мав чим похизуватися під
час навчання.
Також був хлопчик-стипендіат із нашого першого
випуску. Цікаво, що за нього билися між собою Стенфорд, Массачусетський
технологічний інститут і Ізраїльський техніон. Вони йому вже й лабораторію
пропонували, і наставника, який отримав Нобелівську премію. Зараз він у
Техніоні навчається, але планує повертатися до України.
У нас за стипендіатів сплачують меценати, цей
хлопець був здібний у хімії, біології. Його навчання сплачувала фармацевтична
компанія «Біофарма», він там і стажувався.
Кожен наш учень стажується. Це - наше завдання, як
школи, допомогти їм зрозуміти своє професійне покликання.
Під час стажування він зрозумів перспективи. На
випуску з Антоном був інший хлопець, теж обдарований, він не подався на жодну
стипендію, а пішов навчатися до нас у Києво-Могилянську академію. Коли я його
запитала, чому він не поїхав за кордон, він сказав: коли ми в 5 класі вивчали
біологію, вчитель пояснював, що кожна клітинка чи найдрібніший живий організм
тяжіє до більш сприятливого середовища - мігрує, де тепліше, приємніше, я
подумав, що я не якась клітинка, я - людина, і, як людина, я можу змінювати
середовище навколо себе, і робити сприятливим, а не просто мігрувати.
В освіті працювати надихає. За час навчання ми дуже
хочемо закласти в них українську ідею, щоб вони мали українське серце, працюємо
над бажанням повертатися сюди, і свій успіх інвестувати в наше суспільство. Я
думаю, це так і буде.
- Які знання потрібні сьогодні
молодим людям для того, щоб бути конкурентними в глобальному світі?
- Будь-які знання ви можете знайти в телефоні,
звернутися до батьків, лектора, який підкаже. Нещодавно моя приятелька
влаштувалася в Нью-Йорку в журнал дизайнером, зробивши тестову роботу, перед
тим подивившись на YouTube, як це робити. Справа не в знаннях, а в навичках.
Є поняття навичок ХХІ сторіччя, яке теж було ініційоване в ООН провідними
футурологами, роботодавцями. Це ті навички, які школа має розвивати в учнях,
щоб вони були успішними завтра. Знання туди не входять. Потрібно бути гнучким,
командним, адаптивним, вміти навчатися новому і забувати старе, мислити
креативно, критично і швидко навчатися. А як можна навчити, коли діти сидять і
45 хвилин слухають вчителя?! В сучасній школі роль учителя - ознайомити з
темою, дати цікавий проєкт, а далі діти мають навчатися. Вони самі мають
здобувати знання, відсівати, шліфувати знання, аналізувати інформацію. Також
вміти між собою комунікувати і домовлятися, поділити роботу. Тобто, від
отриманих знань вміти відштовхуватися, щоб створювати щось нове.
- Яким чином ви готуєте дітей у
Новопечерській школі, аби на виході вони мали те, що ви сказали, - українське
серце? За якою програмою викладається історія?
- Українське серце не можна виховати окремою
дисципліною. Хоча курс історії і літератури важливий для цього.
Курс історії у нас трішки перероблений, доданий
певними темами, і у нас є свої ноу-хау, як ми його подаємо.
Наразі в Україні курс літератури - це стражденне
селянське «щось», яке формує в учнях те сприйняття України, якою пишатися не
дуже й хочеться.
Ми працюємо багато, щоб приводити до них
українських підприємців, які так само роблять багато задля українського
суспільства. В них завжди в доступі в бібліотеці найсвіжіші книжки сучасних
українських авторів. Іноді вони теж приходять на зустріч з ними.
Ми святкуємо українські свята, свято Маланки,
наприклад. Я навіть про нього не чула, бо у моїй школі його не було. Наша
директорка з канадійської діаспори, народжена не в Україні, про ці свята знає,
бо люди їх тримають у серці там, у Канаді. Тепер ми класно святкуємо Маланку, і
це теж - частина культурної традиції українців. Після Різдва у нас теж веселі
традиції, які подобаються дітям, наприклад, «водити козу» чи колядувати.
- А про політику розмовляєте зі
своїми учнями?
- Цей рік - рік виборів, і цю тему оминути було складно. Звичайно, ми
розмовляємо на політичні теми, і це потрібно. Дітям важливо вивчати не те, що
подають їм у навчальному плані, їм важливо не відриватися від того, що їх
оточує, і що зараз для них актуально. Гарний учитель завжди має прив'язати це
до свого предмета. Особливо цікаво старшокласникам, та навіть дітям четвертого
класу. Я бачу це на прикладі свого сина.
У старшій школі ми приділяємо питанню політики
значно більше уваги.
В українському навчальному плані поки що немає
певної дисципліни, де можна було б про це говорити.
У мене є дві великі причини пишатися школою за
минулий рік. Перша - це те, що у нас є інклюзивний клас. Ми професійно навчаємо
дітей з особливими потребами, робимо їх частиною всієї школи. Друга - наша
Новопечерська школа отримала право видавати канадійські дипломи разом з
українськими. Для цього канадійці довго сиділи у нас і дивилися, які у нас
навчальні плани. Вони зарахували нам все. Але є дві дисципліни, які діти мають
пройти додатково. Вони не сприйняли нашу фізкультуру. Сказали, це не працює, бо
завдання спорту не бігати нормативи, а навчити дитину любити спорт, знайти вид
спорту, яким вона для себе буде займатися собі в задоволення, полюбити своє
тіло, навчитися дбати про нього.
Ще одне, що нам довелось ввести в курс, це
дисципліна, яка в Радянському Союзі були політекономією, коли з учнями
проговорюєш те, що в країні відбувається актуального, і їхнє ставлення до того.
Поки що немає окремої дисципліни, де це можна зробити, але ми працюємо над
планом такої науки, хочемо його впроваджувати.
Наразі ж виховання свідомого виборця відбувається
під час курсу історії і літератури. У нас у дітей є закріплені за класами
тьютори (виховники), в них є година на тиждень, щоб поговорити про злобу дня,
де вони також обговорюють актуальні новини, і як до них ставитися.
Ще є дебатний клуб. Я вважаю, що він має бути в
кожній українській школі. Потрібно вміти презентувати себе, аргументовано
доводити свою точку зору, відбирати чітко аргументи, факти.
Фото Миколи Тимченка
Автор: Алла Дубровик-Рохова
Джерело: «День»