rss
10/21/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#362

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наука \ Освіта \ Зоя Литвин: «Школа – це дуже суперечливий «бізнес»

Незабаром закінчаться шкільні канікули. Кожен із нас колись пройшов цей шлях: школа - парта - вчитель. Але в кожного - різний досвід і різні спогади. Часто наш успіх у житті, професії і навіть в особистому житті залежить від того, наскільки хорошим був учитель у школі.

Про роль учителя в житті сучасних дітей,  якою може бути українська школа сьогодні, чому освіта в Україні сьогодні - це «так собі бізнес», ми поговорили із засновницею та головою ГО «Освіторія», головою журі й організатором премії Global Teacher Prize Ukraine, фундаторкою та ідейною натхненницею Новопечерської школи, а віднедавна - першою українкою в рейтингу жінок-підприємців, які сприяють реалізації глобальних цілей ООН, Зоєю Литвин.

 

Розмову почали, власне, з обговорення премії WE Emprower Challenge:

- Я не дуже вірю в премії. Хоча сама організовую Global Teacher Prize, ніколи не подавалась на конкурси. Навіть коли мені зателефонували з ООН і сказали, що до нас потрапила ваша кандидатура як номінантки жінок-підприємців, які допомагають в досягненні глобальних цілей ООН, подайтеся, будь ласка. Я відкрила анкету, побачила, що роботи на чотири години (усміхається), і подумала спочатку, що, можливо, це мені не треба. Там були складні глибинно-філософські питання від «нащо воно вам треба і ваша місія?» до «частка в статутному капіталі, підтверджена бухгалтерськими балансами вашої компанії». Згодом мені надійшло вітання, що я потрапила до списку 150 фіналісток регіону, потім - у топ-25 вже всесвітніх фіналісток, але я все одно не очікувала. І коли вже була на відпочинку, то отримала листа, що я - одна з п'яти переможниць. Це - приємно!

- Тобто, вас хтось номінував на цю відзнаку?

- Це - відкритий конкурс, і подаватися може будь-хто, хто відповідає критеріям. Звичайно, вони самі ще дивляться, кого номінувати, хто підходить.

Я так розумію, мене номінували. Я не знаю, хто саме. Думаю, це пов'язано з тим, що проєкти нашої команди вже в Україні отримали винагороду за глобальним договором ООН.

- Ви матимете виступ у Нью-Йорку на Глобальній асамблеї ООН. Уже знаєте, про що говоритимете?

- Ні. Лише вчора мені прислали квитки і бронювання в готелі, цього тижня будемо говорити про програму. Я знаю, що для фіналісток цієї нагороди готують дуже цікаві зустрічі. Я дивилася, як це відбувалося минулого року. Були зустрічі з успішними жінками, президентками, підприємцями, дипломатами...

- Ви - перша жінка з України, яку було номіновано в цій категорії в ООН. Це, все-таки, й майданчик для просування України в такий потрібний і складний для нас час. Ви вже думали, як скористаєтеся цією премією в майбутньому?

- Системно наразі не знаю, але, звичайно, сама премія для мене особисто - це можливість навчання і популяризації не лише тих проєктів, які ми з командою робимо, а й, загалом, української системи освіти, і тих змін, які в ній відбуваються. Насправді в ООН і партнерських організаціях ООН є цікаві ініціативи, які можна було б привести в Україну. Або ж цікаві спікери й експерти, яких можна було б запросити. Наразі я вивчаю цю тему, допитуюся в організаторів, з ким матимемо зустріч, хто є делегатами з'їзду, готуємо «план атаки».

З іншого боку, я людина, яка ніколи не номінувалася - і цього року в мене неочікувано «Жінка України в середній освіті». Для мене це - шматочок натхнення. Я вірю, що мотивація - це щось внутрішнє, і насамперед, надихають ті проєкти, які ти робиш і те, як реагують на них діти і суспільство. А коли є така винагорода - це додатковий ковток натхнення і мотивація не лише для мене.

- У вас номінація в категорії підтримки досягнення глобальної цілі ООН - якісної освіти, подолання нерівності шляхом освіти.

- Не зовсім. Глобальних цілей ООН всього 14. Це ті цілі, які ООН, як організація, хоче досягнути. Як вони пояснювали мою перемогу - своїми проєктами я прагну реалізувати три цілі - якісна освіта, запобігання соціальної нерівності (у мене це відбувається через освіту) та партнерство задля сталого розвитку.

Наприклад, проєкт «Новопечерська школа» є зразком якісної освіти, завдяки якому вдалося реформувати українську систему освіти. Не лише нашим 500 дітям гарно в Новопечерську. Цим досвідом ми поділилися з Міністерством, тільки-но створили новий навчальний план, визначили експертів робочої групи, навчаємо вчителів, і так рухається реформа Нової української школи (НУШ).

Друга ціль - подолання нерівності через доступ до якісної освіти - кілька речей вони відзначили: стипендіальна програма Новопечерської школи, наша програма з дитячими будинками, коли ми даємо дітям не одяг, апельсинки і мандаринки, а першу професію і доступ до якісної освіти. Так само, це I-learning, яка допомагає дітям, у яких немає коштів на репетиторів, підготуватися до ЗНО.

На жаль, навіть не всі діти отримують у школах підготовку, щоб скласти ЗНО. Найкращі діти з найкращими балами - це, як правило, діти, які працюють додатково з репетиторами. У нас ця платформа безкоштовна, і нею користуються багато дітей на території України та за кордоном. Навіть діти наших заробітчан, також Крим та зона ООС, звідки абітурієнти також готуються до вступу у нас. Це - безкоштовно, інтерактивно, весело. Третє - це партнерство заради сталого розвитку. Я обожнюю працювати в освіті, мені здається, тут неможливо вигоріти, тебе надихає все, ти відчуваєш, що твої справи потрібні. Тобто, куди не постукаєш, завжди відкриють. На наші проєкти у нас знайшлися партнери - коли ми зрозуміли, що ми охопили 12 дитячих будинків і фінансового ресурсу не вистачає зростати далі.

Новопечерська школа - це бізнес, прибуток від якого інвестується в інші проєкти «Освіторії».

Всі наші благодійні проєкти зі сиротинцями ми утримуємо за рахунок оперативного прибутку Новопечерської школи. Наразі у нас 24 гуртки, з них - 14 інтернатів, які ми підтримуємо разом з нашими партнерами. Наше завдання - створити для дітей навчальний план, знайти викладача, обладнати майстерню. Партнери разом з командою приїздять, сплачують зарплату викладачеві, інвестують в обладнання майстерні, матеріали для дітей. Діти навчаються бути кулінарами-кондитерами, отримують професії, які їм цікаві.

Це для мене правильна формула благодійності, коли ми не робимо людині тимчасово краще, а робимо кращою саму людину. Чи, як кажуть у Біблії, дати не рибу, а вудку, і навчити нею користуватися. Це надихає нас і партнерів. Їх дуже багато, наприклад, International Women Club (клуб жінок-дипломатів), які підтримують наші проєкти, українські компанії з легкої промисловості, всі свої. Для компанії - це можливість надихати свою команду, бо це об'єднує людей. Коли ми не просто виробляємо класний одяг чи не просто продаємо побутову техніку, а й робимо добру справу.

- Скільки років проєкту «Новопечерська школа»?

- Цього року вже п'ять. А програмі - «Перша професія» (найдавніший наш проєкт) - вісім.

- Чи розуміли ви, створюючи Новопечерську школу, що це буде не комерційна історія?

- Все ж починається з бізнес-моделі. Школа - це дуже суперечливий бізнес. Якщо розглядати фінанси, то у вас завжди буде 20 варіантів, куди інвестувати кошти й отримати більший і швидший прибуток, ніж інвестувати ці кошти в школу. Тобто, школа - це поки що бізнес, який окупається значно довше, ніж будь-що інше. Період окупності у нас 12-14 років, а інвестори шукають на 4-6 років. Те, що більше, ніж вісім років, уже нікого не цікавить.

- Причина цього - недостатній платоспроможний попит в Україні?

- Дуже багато шкіл працюють «по-сірому». Виплачують викладачам платню в конвертику, що не наша історія. Це - зовсім інший рівень витрат. Багато країн пішли вперед в освітній системі не через державу, а систему приватних шкіл. Наприклад, Туреччина зробила пільги для бізнесу, який інвестує в приватні школи, чи дарує землю державним школам, чи бере під крило на утримання державну школу. В Туреччині великий відсоток приватних шкіл, і це стимулює держава.

Цікаво, коли ми вивчали досвід Туреччини, один мудрий турок (місцевий медіамагнат), котрий інвестував у мережу прекрасних шкіл, сказав: «У нас, у Туреччині, прийнято інвестувати в школи, і це - важлива відзнака, в Україні прийнято інвестувати у свою футбольну команду, я цього феномену не розумію».

В Україні, якщо дитина йде в приватну школу, гроші, які були виділені в бюджетній системі, зникають. За кордоном, як правило, якщо дитина йде в приватну школу, гроші, які держава сплачувала за її навчання, йдуть за нею. Це сприяє розвитку приватних шкіл.

- Скільки коштує державі підготовка одного учня і, відповідно, у вас, у Новопечерській школі?

- Собівартість такого навчання ми прораховували минулого року. Якщо  порахувати, у нас, включаючи форму, триразове харчування, поїздки, планшет, який видається дитині, підручники, які ми закуповуємо, вся амортизація обладнання школи - приблизно 9 тис. дол. на рік. Дуже дорого.

Для держави - 15 тисяч гривень на рік у місті, і 45000 гривень - у селі.

- А ціна, яку оплачують батьки?

- Весь повний пакет - 10850, якщо йдеться про учня від п'ятого класу і старшого. Якщо ж початкова школа - 12600. Прибуток невеличкий, але при цьому він інвестується в інші добрі справи.

Цікаво, коли ми стартували з Новопечерською школою, то в Україні приватні навчальні заклади мали пільгу на прибуток. Попрацювали пів року, стартував новий податковий кодекс, який цю пільгу скасував. Це ще на три роки зсунуло термін окупності нашого проєкту.

В бізнесі є поняття імпакт-інвестування, мені здається, що школа наразі - це імпакт-інвестування. Тобто, заробити на школі не можна, але ти можеш інвестувати в школу, і твої гроші точно збережуться. Вони не зменшаться, просто твій прибуток буде в інших речах. Я кажу, що наш прибуток буде в тому, ким будуть наші випускники через п'ять років, яке суспільство вони творитимуть. Все дуже прагматично.

- Компанія, яка інвестувала кошти, це бізнес вашого чоловіка?

- Не повністю. В цьому бізнесі близько 5 акціонерів, і чоловік - один із них. Має бути готовність акціонерів. Не витягати інвестовані величезні кошти в школи, а дозволяти далі скеровувати ці кошти на розвиток освіти в державі загалом.

- Скільки на першому етапі було інвестовано?

- Якщо обраховувати землю і будівництво, і піонерський шлях, який ми проходили - десь близько 20 млн доларів. Частина з них - кредитні.

- Навіщо вам це було?

- Усі девелоперські компанії, які мають будувати школу, платять хабар куди треба, і ніколи цю школу не будують. Тому що це - дорого. Але хтось же має показувати приклад і розмикати це коло. Насправді після нашого кейсу будівництва Новопечерської школи на ринку з'явилося багато послідовників.

Я можу назвати 5-6 девелоперів, які замість того, щоб платити хабара і вигнати на цьому місці ще одну висотку, зрозуміли, що треба будувати школу. Десь вони зрозуміли, а десь їх запитували потенційні клієнти: чому ми маємо купувати квартири у вас, якщо за ту ж вартість можемо купити житло в Липках, де школа є?

Щороку я консультую близько трьох компаній, які вирішили будувати школи.

У мене є естонський приятель-філософ, я його називаю своїм наставником та вчителем - Юло Вооглайд. Він був одним із тих парламентарів, які допомагали Естонії вийти з Радянського Союзу, пережити і знайти свій шлях. Так от, вони з дружиною - засновники школи «Колегія Старого Таллінна». Сам він - філософ і спеціаліст з реформації цілих систем. Він мені колись сказав, що систему можна змінювати двома способами: створювати «пілоти», прецеденти нової кращої системи. Другий - нарощувати кількість агентів змін. Власне, все, що я роблю - це і «пілоти», й агенти змін у світі.

Школа - це шлях. Після всіх дозволів, які ми отримали, щоб не будувати типову школу за нормами 1974 року, а створити новий проєкт і погодити його, іншим девелопрам легше отримувати дозволи на їхні школи. У них з'явилося більше бажання, і їм стало менш страшно. Вони стали агентами змін, які розуміють, що будувати школу - це вигідно.

Я завжди кажу іншим девелопрам, що питання не лише в іміджі компанії, а в тому, що буде легше продавати свої квадратні метри, якщо у вас є ще й соціальна інфраструктура. Але, звичайно, це довго. Так само іншим школам, коли вже є досвід Новопечерської, - працює метод проєктів, інтегровані курси, - легше приїхати, повчитися і повезти до себе в місто. Агенти змін - це вчителі, з якими ми працюємо.

- Як ви починали? Хто складав начальну програму? Ви ж не мали до цього педагогічної освіти (хоча вже маєте)?

- Коли я зацікавилася проєктом школи, то зрозуміла, що треба йти вчитися на педагогіку. Ця освіта мені була корисна. Я здобувала її в Україні, в університеті Бориса Грінченка (Муніципальний педагогічний університет). Там була лідерська програма саме для управлінців у сфері освіти. Корисним був не лише навчальний план, а перебування серед реальних педагогів, голів управління освіти. На той час я, взагалі, працювала в маркетингу. Насправді школою я займалася потрошку, я знала, що у компанії була ідея збудувати школу. Я, як маркетолог, вирішила дослідити ринок. Прийшло розуміння, що сучасних хороших шкіл в Україні декілька. Наприклад, американська, французька, німецька школи. Але навіть якщо українська дитина туди потрапляє, за 12 років вона виросте німецькою дитиною. А сучасної української школи не було. Були лише радянські і певні непогані авторські школи, але за рахунок них ти не зміниш систему освіти. Авторська школа живе і працює доти, допоки там сидить унікальний педагог - автор. І це не система, а все-таки світогляд того ж автора.

Ми вирішили, що потрібно робити школу як систему, і щоб вона була місцем щастя для дітей, які будуть навчатися там. Вона одразу була прецедентом для реформи освіти в країні загалом.

Я зрозуміла, що за 40 років недофінансування цієї сфери немає у нас експертів, які можуть творити сучасну програму. «Зірочки» не йдуть у педагогіку, а якщо йдуть, то їх швидко вимиває на рівні 2-3 курсу.

Крім того, в університетах вивчають те, що дуже застаріло давно. Ми зрозуміли, що треба партнеритися з іншою успішною освітньою системою.

Успішними шкільними системами у світі вважаються - Фінляндія, Японія, Канада, часто згадується Корея, Сінгапур. Останні 2-3 роки - Естонія. Фіни - територіально до нас близько, але ментально зовсім інші, японці - тим більше.

Канадійська ж система освіти абсолютно підходить для емігрантів з азійських країн, італійців, для української діаспори, яка там перебуває. Окрім того, Канада дуже тепло ставиться до України, тому вирішили партнеритися з Канадою.

В перший рік роботи до вимог українського плану ми адаптували методи, як подавати український план, але канадійськими методами.

Сучасна школа - це не про ті знання, які треба напхати дітям, а вона про те, як ти викладаєш. Це і методи, атмосфера викладання, навички, які в дітях розвиваються. Для цього потрібні правильні методи, а радянські вже не працюють. Вони були дуже класними 60 років тому, але не зараз.

- Де шукали вчителів після того, коли розробили методику?

- Перший рік ми на неї дивилися, другий рік - адаптували її, і тільки після цього до нас завітали представники Міністерства освіти України і сказали, що хочуть робити Нову українську школу. І хотіли робити це на прикладі нашої школи. Щоб ми ділились досвідом, експертами, вчили педагогів. Два роки ми над цим працювали.

Ми працювали з канадськими експертами. Наших - ми ростили. Команда педагогів - це був наш найбільший челендж. Якщо весь ринок не розвинений, і всі педагоги, навіть найкращі, вивчали те, що застаріло дуже давно, практично неможливо знайти готового фахівця під нашу програму. На початку ми відбирали команду, в якій було в 1,5-2 рази більше людей, ніж нам насправді було треба. Ми їх навчали, і в процесі навчання, як би ми добре не відібрали людей до того (а в нас було 23 критерії), виявилося, що хтось є успішним педагогом, готовим навчатися далі, але те, що ми хочемо розвивати, він не потягне. Тобто, зупинився в своєму навчанні. Таким чином, у нас відпала десь третина тих, кого ми набрали, і залишилися ті, хто пройшов усі фільтри. Були такі, хто в процесі роботи зрозумів, що йому складно.

- Як плануєте масштабувати успіх Новопечерської школи?

- Вже два місяці минуло відтоді, коли ми прийняли рішення відкривати другу Новопечерську школу. Точніше, розділити її на дві частини. У тій будівлі, в якій працюємо зараз, залишаємо середню і старшу школи. А окремо будуємо будівлю такого ж розміру - початкову школу, де будуть навчатися діти віком від 4 років до 5 класу. Це - цікаво, тому що, попрацювавши, ми розуміємо, де ми недопрацювали. Наприклад, чим молодша дитина, тим більше їй потрібен простір класу. У нас, в Україні, діє норма - 2,4 метра на дитину, але цього достатньо лише, якщо дитина сидить за партою. В молодшому віці, коли діти мають бути активними учасниками процесу, бігати від групи до групи, розподіляти між собою завдання, працювати над проєктом, щось презентувати - цього мало. Коли є навчальні центри всередині класу, клас має бути інакший.

- Ви сказали, що братимете дітей з 4 років. Але в Україні - це ще система дошкільної освіти.

- Так, в Україні ми навчаємо дітей зі шести років. Тоді як в усіх освітніх успішних супердержавах починають навчання з чотирьох років. Це - дуже важливий етап розвитку мозку, і його важливо не пропустити. Звичайно, це не той формат, коли ці діти в чотири роки сідають за парти. Великою проблемою є те, що батьки хочуть розвивати дітей, але не знають як. Дуже часто можна це побачити, коли дитину приводять в школу і думають, що вона готова. У неї є репетитор із шахів, математики і навіть китайської, але дитину не це розвиває в 4-5 років, її розвиває гра з іншими дітьми, вмикання фантазії, і тільки це закладає нейронні зв'язки, формує структуру мозку.

- І коли стартує ваша початкова Новопечерська школа?

- Ми плануємо, що у вересні 2021 року.

- Плануєте йти в регіони?

- Це залежить від готовності регіонів та девелоперів там. Насправді у мене ще є мрія, яку б хотілося здійснити. Чому Новопечерська школа коштує скільки, стільки вона коштує? Тому що там є басейн, канадійська команда управлінців, які приїхали сюди, і я не можу їм платити менше, ніж вони отримували б у Канаді, Британії чи Америці. Це стосується тих іноземців, які викладають мови. Є ще багато різних дорогих речей.

Але зараз я би хотіла створити мережу більш дешевих шкіл, які за моделлю навчання Новопечерської, але без басейну та іноземної команди викладачів. До мене періодично звертають девелопери зі Львова, Харкова, Дніпропетровська. Хотілося б це зробити.

- Ви сказали, що вчите вчителів. Це - програма з Новою українською школою чи інше?

- Знаєте, коли підкорив одну вершину, тобі відкривається далі горизонт. Коли збудували школу, то зрозуміли, що найбільша проблема в цій системі з навчанням учителів. Ми відкрили тренінговий центр, де ми безкоштовно навчаємо вчителів, ділимося знаннями і методами, які нам вдалося пропрацювати в Новопечерській школі.

- Бажаючих більше, ніж ви можете собі дозволити?

- Значно! Ми відкриваємо анонс нового курсу, у нас за дві години закривається вже набір. Проєкт із Міністерством освіти це був онлайн-курс, тому що реформи можна прописати, але якщо вчителі не знають, що вони мають змінити, додати в своїй діяльності жодна реформа не стартує. МОН України звернулося до нас з тим, щоб наші експерти розробили онлайн-курс для викладачів всієї України. Всі вчителі першокласників, які набирали на той рік перший клас, мали в обов'язковому порядку пройти цей онлайн-курс. Наразі він найпопулярніший у Східній Європі. Його пройшли вже 190 тисяч людей.

- У Новопечерській школі вже є три випуски. Чи моніторите ви успіхи ваших випускників? Де зараз вчаться ці діти, вони залишаються в країні чи виїжджають за кордон, відкривають свій бізнес?

- Нам хотілося зробити сучасну українську школу для того, щоб наші діти лишалися тут навчатися, працювати і творили краще суспільство. Я засумувала, коли побачила, що 40% наших випускників все ж таки вибирають закордонні ВНЗ. Але вони приїздять до нас, у нас є день народження школи. Вони пам'ятають своїх викладачів і наставників. Буває, що з літака дехто біжить у школу, а не додому. Я зрозуміла з часом, що це нормально після розмови з однією випускницею. Вона навчалася в Богомольця, їй цікаве оперування дітей, коли вони ще в утробі матері. Тому що деякі речі, наприклад, ваду серця, іноді простіше прооперувати на цьому етапі. Провчившись рік, вона зрозуміла, що в нашому університеті не всього навчають, або ж навчають, що вже застаріло. І в Європі так не оперують. Вона прийняла рішення, і на другому курсі перевелась навчатися до Німеччини на бюджет.

Після цього я себе відпустила, зрозуміла, що я не можу їх обмежувати. Наразі, якщо інтерес наших випускників - це управлінські дисципліни, то 60% залишаються вчитися в Україні. Якщо ж це дисципліни, де у нас немає справді якісної освіти, вони їдуть за кордон, і це - нормально.

- А серед стипендіатів?

- Теж певна кореляція. У нас є діти, які на контракті навчалися, отримують стипендії за кордоном. У нас правило, що ми стипендію даємо не лише за досягнення в навчанні, творчі чи соціальні здобутки, але тільки, коли родина справді не може платити. У нас достатньо велика кількість учнів, де дитина б спокійно могла б мати стипендію, але батьки мають змогу платити, бо розуміють, чому б не сплатити за добру справу і за платню викладача. У нас є хлопець-контрактник, але він отримав стипендію в Лос-Анджелесі на кінорежисуру. Він був дуже творчим і мав чим похизуватися під час навчання.

Також був хлопчик-стипендіат із нашого першого випуску. Цікаво, що за нього билися між собою Стенфорд, Массачусетський технологічний інститут і Ізраїльський техніон. Вони йому вже й лабораторію пропонували, і наставника, який отримав Нобелівську премію. Зараз він у Техніоні навчається, але планує повертатися до України.

У нас за стипендіатів сплачують меценати, цей хлопець був здібний у хімії, біології. Його навчання сплачувала фармацевтична компанія «Біофарма», він там і стажувався.

Кожен наш учень стажується. Це - наше завдання, як школи, допомогти їм зрозуміти своє професійне покликання.

Під час стажування він зрозумів перспективи. На випуску з Антоном був інший хлопець, теж обдарований, він не подався на жодну стипендію, а пішов навчатися до нас у Києво-Могилянську академію. Коли я його запитала, чому він не поїхав за кордон, він сказав: коли ми в 5 класі вивчали біологію, вчитель пояснював, що кожна клітинка чи найдрібніший живий організм тяжіє до більш сприятливого середовища - мігрує, де тепліше, приємніше, я подумав, що я не якась клітинка, я - людина, і, як людина, я можу змінювати середовище навколо себе, і робити сприятливим, а не просто мігрувати.

В освіті працювати надихає. За час навчання ми дуже хочемо закласти в них українську ідею, щоб вони мали українське серце, працюємо над бажанням повертатися сюди, і свій успіх інвестувати в наше суспільство. Я думаю, це так і буде.

- Які знання потрібні сьогодні молодим людям для того, щоб бути конкурентними в глобальному світі?

- Будь-які знання ви можете знайти в телефоні, звернутися до батьків, лектора, який підкаже. Нещодавно моя приятелька влаштувалася в Нью-Йорку в журнал дизайнером, зробивши тестову роботу, перед тим подивившись на YouTube, як це робити. Справа не в знаннях, а в навичках.

Є поняття навичок ХХІ сторіччя, яке теж було ініційоване в ООН провідними футурологами, роботодавцями. Це ті навички, які школа має розвивати в учнях, щоб вони були успішними завтра. Знання туди не входять. Потрібно бути гнучким, командним, адаптивним, вміти навчатися новому і забувати старе, мислити креативно, критично і швидко навчатися. А як можна навчити, коли діти сидять і 45 хвилин слухають вчителя?! В сучасній школі роль учителя - ознайомити з темою, дати цікавий проєкт, а далі діти мають навчатися. Вони самі мають здобувати знання, відсівати, шліфувати знання, аналізувати інформацію. Також вміти між собою комунікувати і домовлятися, поділити роботу. Тобто, від отриманих знань вміти відштовхуватися, щоб створювати щось нове.

- Яким чином ви готуєте дітей у Новопечерській школі, аби на виході вони мали те, що ви сказали, - українське серце? За якою програмою викладається історія?

- Українське серце не можна виховати окремою дисципліною. Хоча курс історії і літератури важливий для цього.

Курс історії у нас трішки перероблений, доданий певними темами, і у нас є свої ноу-хау, як ми його подаємо.

Наразі в Україні курс літератури - це стражденне селянське «щось», яке формує в учнях те сприйняття України, якою пишатися не дуже й хочеться.

Ми працюємо багато, щоб приводити до них українських підприємців, які так само роблять багато задля українського суспільства. В них завжди в доступі в бібліотеці найсвіжіші книжки сучасних українських авторів. Іноді вони теж приходять на зустріч з ними.

Ми святкуємо українські свята, свято Маланки, наприклад. Я навіть про нього не чула, бо у моїй школі його не було. Наша директорка з канадійської діаспори, народжена не в Україні, про ці свята знає, бо люди їх тримають у серці там, у Канаді. Тепер ми класно святкуємо Маланку, і це теж - частина культурної традиції українців. Після Різдва у нас теж веселі традиції, які подобаються дітям, наприклад, «водити козу» чи колядувати.

- А про політику розмовляєте зі своїми учнями?

- Цей рік - рік виборів, і цю тему оминути було складно. Звичайно, ми розмовляємо на політичні теми, і це потрібно. Дітям важливо вивчати не те, що подають їм у навчальному плані, їм важливо не відриватися від того, що їх оточує, і що зараз для них актуально. Гарний учитель завжди має прив'язати це до свого предмета. Особливо цікаво старшокласникам, та навіть дітям четвертого класу. Я бачу це на прикладі свого сина.

У старшій школі ми приділяємо питанню політики значно більше уваги.

В українському навчальному плані поки що немає певної дисципліни, де можна було б про це говорити.

У мене є дві великі причини пишатися школою за минулий рік. Перша - це те, що у нас є інклюзивний клас. Ми професійно навчаємо дітей з особливими потребами, робимо їх частиною всієї школи. Друга - наша Новопечерська школа отримала право видавати канадійські дипломи разом з українськими. Для цього канадійці довго сиділи у нас і дивилися, які у нас навчальні плани. Вони зарахували нам все. Але є дві дисципліни, які діти мають пройти додатково. Вони не сприйняли нашу фізкультуру. Сказали, це не працює, бо завдання спорту не бігати нормативи, а навчити дитину любити спорт, знайти вид спорту, яким вона для себе буде займатися собі в задоволення, полюбити своє тіло, навчитися дбати про нього.

Ще одне, що нам довелось ввести в курс, це дисципліна, яка в Радянському Союзі були політекономією, коли з учнями проговорюєш те, що в країні відбувається актуального, і їхнє ставлення до того. Поки що немає окремої дисципліни, де це можна зробити, але ми працюємо над планом такої науки, хочемо його впроваджувати.

Наразі ж виховання свідомого виборця відбувається під час курсу історії і літератури. У нас у дітей є закріплені за класами тьютори (виховники), в них є година на тиждень, щоб поговорити про злобу дня, де вони також обговорюють актуальні новини, і як до них ставитися.

Ще є дебатний клуб. Я вважаю, що він має бути в кожній українській школі. Потрібно вміти презентувати себе, аргументовано доводити свою точку зору, відбирати чітко аргументи, факти.

 

Фото Миколи Тимченка

Автор: Алла Дубровик-Рохова

Джерело: «День»

Ірина Старовойт на першій Благодійній літній вечірці на підтримку Гуманітарного факультету УКУ: «Студенти Artes Liberales готові бути пілотами хаосу»

«Вгору сходами, які ведуть вниз», або Про те, для кого написані правила, за якими живе Америка

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com