Всеохоплююче бажання українців до змін включає в себе
і бажання змінити владу. Докорінно.
У результаті президентських та парламентських виборів відбулися дві хвилі змін
влади - зміна президента України та складу Верховної Ради України.
Але то зміни зовнішні.
Замість однієї особи - Петра Порошенка - главою
держави стала інша особа - Володимир Зеленський. Замість одних персон, які в
попередній каденції виконували обов'язки народних депутатів України, на дві
третини були обрані інші персони.
Але якщо до цих процесів застосовувати термін
«реформи», то треба визнати - це ще тільки можливість реформи влади. Навіть не
її початок, а тільки можливість.
Вона може бути реалізованою і стати дійсністю. А
може так і померти в статусі можливості і залишити нам нові розчарування.
Реформа влади є поняттям складним і багаторівневим.
Подивімося, як починається реформа одного з ключових елементів усіх попередніх
режимів влади - від Леоніда Кравчука до Петра Порошенка - а саме Адміністрації
президента України.
Передісторія:
політичний «штаб» радянського керівництва Україною
Згадаймо новітню історію України. Першим її
всенародно обраним президентом став, як всім нам добре пам'ятається, колишній
секретар Центрального комітету Компартії України Леонід Кравчук.
Яким був його попередній управлінський досвід? Яким
чином була за радянських часів організована система політичного керівництва
Україною?
Леонід Кравчук бачив цю систему у дії, був
вбудованим у неї на різних сходинках керівної кар'єри і, можливо, не
замислювався - наскільки вона є правильною та ефективною.
А система була такою: першою керівною особою як
СРСР загалом, так і будь-якої республіки, що входила до складу СРСР, був
керівник центрального органу компартії.
На рівні СРСР це був генеральний секретар
центрального комітету компартії СРСР (Генсек ЦК КПРС), на рівні будь-якої
республіки, включно і України (тоді - УРСР) - це був перший секретар (як
обережно, побоюючись КДБ, жартували - персек) Республіканського комітету компартії
(в Україні - персек компартії України, КПУ).
І московський генсек, і київський персек очолювали
політбюро центрального комітету компартії - кожен своє. Генсек ЦК КПРС очолював
політбюро ЦК КПРС, київський персек - політбюро ЦК компартії України.
Політбюро - це були, образно кажучи, вершки. Їх
збирали з того керівного «молока», яке і називалося центральним комітетом
компартії.
Так ось цей центральний комітет і виконував функції
головного політичного штабу.
Кожен працівник цього «штабу», тобто, кожен кадровий
працівник ЦК - будь-то інструктор чи інспектор, не кажучи вже про завсектором
чи заввідділом - був настільки наділений повноваженнями карати і милувати, що
їх, як вогню, боялися всі керівники місцевих керівних та управлінських ланок.
Коли в будь-яку область приїздив навіть простий
інструктор чи інспектор ЦК КПУ, то усі, без винятку, посадовці, включно з
найвищим керівництвом даної області - а це були перший секретар обласного
комітету КПУ та голова облвиконкому - стояли і ходили перед ним навшпиньки.
Завсектором чи заввідділом з Києва зустрічали, як
небожителів, секретаря ЦК КПУ - як напівбога, а вже першого секретаря ЦК
КПУ - як вершителя долі.
Страх перед ними у місцевого керівництва був таким
сильним, виконавська дисципліна була так глибоко вкоріненою в свідомість та
підсвідомість будь-якого керівника чи управлінця, що будь-який порух брів чи
губ високопосадовців з ЦК сприймався як наказ до негайного виконання, а вже їх
прямі розпорядження не тільки не оспорювалися чи навіть не обговорювалися, а просто
автоматично і миттєво ставали стимулятором до дії.
Є такий історичний приклад.
Сталін, проїжджаючи вулицею Москви, висловив
невдоволення якимось сухим деревом, що потрапило йому на очі. Наступного дня
він зі здивуванням побачив, що всі дерева (здається, це були тополі) на цій
вулиці (чи бульварі) були вирубані під корінь. Коли він з обуренням запитав,
хто дав наказ вирубати дерева, йому відповіли, що це був наказ тодішнього
партійного керівника Москви Микити Хрущова, якому донесли про невдоволення Сталіна
сухим деревом. На що Сталін спересердя сплюнув і сердито сказав: «Застав дурня
молитися. Так він і лоба розіб'є».
М. Хрущов, звичайно, не був зразком мислителя. Від
нього марно було очікувати вдумливості чи навіть елементарного бажання
проаналізувати, вивчити проблему.
Думка, воля, наказ, навіть репліка вищого
керівництва - а тим більше, «вождя» - ось що спонукало компартійних керівників
до шалених темпів виконання, навіть такого, яке очевидно для всіх є абсурдним.
Але ж таку систему сліпого і негайного виконання
будь-якої волі чи забаганки вищого керівництва роками втокмачував підлеглим - і
то великою кров'ю - сам Сталін.
Ось і пожинав плоди цієї системи «чєво ізволітє» -
і як і всі наступні керівники СРСР і республік, включно й УРСР.
Якщо ж в якусь область приїздили з перевірками
посланці ЦК КПРС із Москви - то пієтет місцевого керівництва до гостей зростав
у рази, а страх перед ними переростав ледь не у тваринний.
Справедливості заради зазначу, що і тоді були
скрізь, зокрема, і в Україні, мислячі самостійні керівники, що не поспішали
брати «під дашок» і до виконання будь-яку керівну дурню, що могла прозвучати з
цеківських вуст.
Але то були, скоріше, винятки.
Ось в такій системі зростав Леонід Кравчук з
молодості і включно до краху СРСР і КПРС.
Ось такий політичний «штаб» у вигляді ЦК - як
київського, так і московського - він бачив, сприймав і підкорявся йому.
Чи міг він включно до 1991 року помислити про те.
щоб з якогось питання заперечити тодішньому першому секретареві ЦК компартії
України Володимирові Щербицькому? Та що там Щербицький! Навіть будь-якому
простому інструкторові ЦК КПРС із Москви він не посмів би сказати слово
поперек.
А був же він тоді не пересічним компартійним
функціонером, а секретарем ЦК компартії України, депутатом Верховної Ради
України.
І, все ж таки, не смів, як не сміли ніхто з його
колег - навіть високопоставлених.
А тепер усвідомимо: саме з таким досвідом Леонід
Кравчук стає президентом Незалежної України, в якій вже нема ні підпорядкування
Москві, ні компартії, ні її ЦК.
Але ж, як то кажуть, святе місце порожнім не буває.
Нехай читачі не сприймають буквально слово «святе» стосовно ЦК.
Це я про політичний штаб керування країною як
такий, взагалі.
І новообраний глава держави починає у 1991 році,
одразу після обрання, розбудовувати політичний штаб керівництва Незалежною
Україною.
Адміністрація
президента: її народження
Досвідчений політичний функціонер Леонід Кравчук
добре розумів роль апарату керівництва та управління і довго з його створенням
не тягнув. Тому його Указ про створення Адміністрації президента України (АПУ)
мав порядковий номер 6 і датований 13 грудня 1991 (указ № 6/1991).
Згідно з цим указом, АПУ була створена для
забезпечення здійснення повноважень глави держави Україна.
Якщо порівняти роль ЦК компартії України (КПУ) і
роль АПУ, то роль ЦК була значно ширшою. Вона не тільки обслуговувала
діяльність персека ЦК КПУ, але й здійснювала контроль за абсолютно всіма
сферами життя суспільства, економіки та держави, та, до того ж, мала розпорядчі
функції.
А створена президентом Л. Кравчуком АПУ своїми
основними завданнями мала організаційне, правове, консультативне, інформаційне,
експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності президента України.
Отже, завдання ці є значно вужчими і стосуються,
згідно з указом, тільки забезпечення діяльності президента України. Тобто, це
була за первинним задумом патронатна служба, тільки численна. Патроном її був
президент України. І тільки він.
Знову ж таки, порівняємо: будь-який секретар ЦК
КПУ, тим більше, член політбюро, мав право віддавати прямий наказ будь-якому
працівникові ЦК КПУ, і той зобов'язаний був його виконати. Главі АПУ
України міг віддати наказ тільки особисто президент України. Працівнику АПУ
України - глава АПУ, керівники АПУ нижчих рангів.
Отож, колишній цеківець Л. Кравчук не хотів
будувати старий ЦК під новою вивіскою. Тому звузив повноваження АПУ.
Але були в тій радянській системі всевладності ЦК і
винятки та особливі персони, які мали певну особисту автономію та
недоторканість від самодурства цеківських керівників.
Згадую випадок брежнєвських часів.
Новопризначений секретар ЦК КПУ Соколов, який після
його переведення з Харкова до Києва і підвищення в посаді ніяк не міг собі ціни
скласти і спілкувався зі всіма надзвичайно зневажливо, якось викликав до себе
директора інституту та президента Академії наук (АН) України Бориса Патона.
Той прибув вчасно, але йому було сказано почекати.
Чекання затягнулося. Б. Патона все не запрошували до кабінету.
Тоді Борис Євгенович, який був надзвичайно чемною і
спокійною людиною, попросив у секретарки дозволу зателефонувати. Вона милостиво
дозволила, і Патон по секретному захищеному ВЧ-зв'язку набрав прямий
московський номер одного з тодішніх секретарів ЦК КПРС, котрий курував оборонну
промисловість. Він сказав: «Це - Патон. Мене викликав секретар ЦК КПУ Соколов.
І уже цілу годину я сиджу в його приймальні. А ви знаєте, скільки коштує година
мого часу для держави і оборонки?». І повісив слухавку.
Миттєво з Москви прозвучав дзвінок В. Щербицькому.
І ще більш миттєво Соколов був відправлений у відпустку. А поки доїхав, уже
перестав бути секретарем ЦК і, взагалі, був виведеним звідусіль.
Не врахував чванливий чинуша, що Б. Патон та його
інститут забезпечують своїми розробками з електрозварювання всю
оборонно-космічну галузь СРСР і керівництво СРСР, у зв'язку з його корисністю,
сприймає Патона як важливу фігуру, а Соколова, незважаючи на його секретарство
в ЦК КПУ, як пішака.
Не можу ручатися, наскільки ця розповідь є
правдивою, а настільки напівлегендарною. Але далі легенда містить розповідь, що
розчавлений Соколов напився до безтями і помер.
А сторічний Б. Патон і досі продовжує очолювати
свій інститут та АН України.
Важливим є тут не стільки документальний фактаж,
стільки принцип.
Така ось АПУ зі самого початку була спроектована і
задумана як орган, що підкорявся тільки особисто президентові України, але не
повинен бути своєрідним «ЦК» незалежної
України - тобто не повинен мати командних розпорядчих функцій.
Хоча і сам президент Л. Кравчук, і апарат
новоствореної АПУ не змогли знайти нічого кращого, як розміститися у будівлі
колишнього ЦК КПУ № 11 по вулиці Банковій у столиці.
Президент Л. Кравчук розташувався у колишньому
кабінеті персека ЦК КПУ В. Щербицького, секретар АПУ Микола Хоменко, його
заступники - у кабінетах колишніх секретарів ЦК.
Ця колишня будівля ЦК КПУ на той час - як і досі -
була найкращим чином пристосована, щоб бути будівлею № 1 нової влади. Як з
точки зору організації безпеки, спецзв'язку, так і з точки зору наявності
необхідної кількості кабінетів з приймальнями, залів, підвалів, бомбосховищ і
т. п.
Але усі наступні за Леонідом Кравчуком президенти
України, навпаки, були прихильниками іншої концепції АПУ і намагалися виходити
далеко за її статутні скромні функції, які були закладені при створенні цієї
інституції.
Адміністрація
президента: її еволюція
Розвиток цієї важливої інституції був пов'язаним з
двома факторами. Першим фактором була особа президента. Другим - персона
очільника АПУ.
Перший всенародно обраний президент України Леонід
Кравчук усіма силами намагався позбутися репутації колишнього, як тоді казали,
партократа, цеківського функціонера, утискувача ідей незалежності, демократії,
громадянських свобод.
Тому його правління за стилем було ліберальним -
цим він намагався віддалитися від шеренги минулих авторитарних компартійних
керівників України з їх безапеляційно командним стилем керівництва.
І першим очільником АПУ він призначив такого собі
компартійного функціонера середньої ланки Миколу Хоменка. Причому, той був
призначений 13 грудня 1991 року на підставі розпорядження № 1/1991. Що
підтверджує, що Л. Кравчук надавав великої ваги призначенню свого
головного апаратника.
Цей чоловік міг бути сам по собі цікавим чи не
дуже, але як очільник АПУ він не залишив по собі практично ніякої пам'яті.
Принаймні, він не робив жодних спроб вийти за рамки своїх повноважень і АПУ
тримав у рамках патронатної служби.
Не намагаючись стати якимось впливовим політиком,
він у пам'яті залишився, перепрошую, ніяким. Не хочу нікого образити, але це
так.
Зовсім інший етап еволюції АПУ розпочався за
керівництва другого президента України Леоніда Кучми.
По перше, 21 липня1994 указом президента Л. Кучми
назва очільника АПУ була змінена. Замість терміну «секретар АПУ» з'явився
термін «Глава АПУ», причому, слово глава писалося з великої літери.
Погодьтеся, хтось дуже не хотів іменуватися
секретарем, навіть такої поважної інстанції, як АПУ. А ось термін «глава»
звучав значно вагоміше.
І я здогадуюсь, хто саме був ініціатором цього
перейменування. Напевно, це був той, кого і було призначено отим самим главою
АПУ.
Ім'я його дуже знайоме нашим читачам - Дмитро
Табачник.
Взагалі, історія його призначення вельми
красномовна. І для характеристики президента Л. Кучми, і для характеристики Д.
Табачника.
Я тоді працював у громадсько-політичному відділі Кабінету
міністрів України, і нашими коридорами ця історія гуляла в такому ось вигляді.
Було відомо, що ключовими особами виборчого штабу
Леоніда Кучми, які значною мірою у 1994 році забезпечили його переможну ходу, є
Валерій Пустовойтенко, Олександр Волков і Дмитро Табачник.
Ексміський голова тодішнього Дніпропетровська і
чинний у ту пору нардеп Валерій Пустовойтенко був так званим орговиком -
забезпечував організаційну координацію виборчої кампанії Л. Кучми. До того ж,
говорили про тісні особисті зв'язки його з Л. Кучмою, навіть про їхню дружбу.
О. Волков допомагав грошима і телебаченням.
Д. Табачник вважався ідеологом кампанії.
Тож коли Валерія Пустовойтенка було запрошено до
президента Л. Кучми, всі розуміли і говорили про одне - його призначать
очільником АПУ. А кого ж іще, як не орговика, котрий мав досвід мера такого
потужного міста, як Дніпро, організував виборчу кампанію Л. Кучми та ще й
дружив з новообраним президентом.
Але коли В. Пустовойтенко сидів у приймальні
президента в очікуванні запрошення зайти, туди бочком прошмигнув Дмитро
Табачник, якого за його молодість усі називали Діма.
І через декілька хвилин вийшов звідти з аркушем
паперу, який з награно зніченим виглядом показав присутнім.
Це був Указ президента України про призначення
главою АПУ Табачника Дмитра Володимировича. Внизу стояв знайомий присутнім
підпис Л. Кучми.
Усі оніміли. А «Діма» зітхнув, знизав плечима -
мовляв, при чому тут я? Це ж воля президента! Скромно потупивши очі, він
сказав: «Вибачте, я поспішаю. Багато роботи». І нечутно випарувався з
приймальні, залишивши вкрай здивованих присутніх.
| |
Євген Марчук із дружиною -
головною редакторкою газети «День» Ларисою Івшиною | |
Я через роки запитував у Пустовойтенка - чи правда
це? Але Валерій Павлович відповів: «Та я не хочу про це говорити...».
Так і залишилося для мене загадкою - чи так усе
було?
Зате жодної загадки не становила діяльність
новопризначеного глави АПУ. За лічені дні «Діма» дав усім зрозуміти, що він -
не хлопчик, і дуже швидко все прибрав до рук.
Настільки швидко, що через деякий час з'явився
жарт: «Леонід Кучма працює президентом в Адміністрації Табачника».
Намагання Д. Табачника стати людиною № 2 у владній
ієрархії України було таким жагучим, що він дозволяв собі навіть
прем'єр-міністрові відмовляти від свого імені, коли той звертався до президента
Л. Кучми з якимось серйозним проєктом чи пропозицією.
Пам'ятаю, в якому шоку я був, коли зі свіжою поштою
на мій стіл лягла відмова Д. Табачника прем'єр-міністрові Євгенові Марчуку у
відповідь на клопотання того про створення чи то нового міністерства, чи чогось
іншого масштабного.
Клопотання глава уряду України Є. Марчук скеровував
президентові Л. Кучмі, а відповідь отримав від глави АПУ Д. Табачника, в
якій безцеремонний «Діма» повідомляв прем'єру, що не вважає його пропозицію
вчасною і доречною - мовляв, не на часі це, шановний пане Євгене. Настільки не вважає
доречною, що не доповів президентові про пропозицію прем'єра, а на свій розсуд
відмовив тому.
Я показав цього листа колегам по
громадсько-політичному відділу, і ми довго крутили головами - мовляв, що це
діється, де це бачили, щоб головний канцелярист країни - а саме такою, за
задумом, була функція глави АПУ - насмілився так нахабно відмовляти главі уряду
України.
Це був поворотний час у розвиткові АПУ. Д. Табачник
сконцентрував стільки влади в своїх руках, що без усіляких зайвих сумнівів
керував усім і усіма - навіть певним чином і президентом.
На цьому він і «спікся». Підвела самовпевненість.
Вороги Д. Табачника не дрімали і терпляче чекали
свого часу. І час цей настав морозного вечора 10 грудня 1996 року.
Як подейкують, тісним колом сиділи декілька
високопосадовців з так званого «ближнього кола» з президентом Кучмою і мирно
випивали. Але розмову вміло скерували в бік спогадів про військову службу та
військові звання.
І розчулений Леонід Данилович теж згадав про своє і
між іншим уточнив, що його військове звання капітан. «Як капітан?» - театрально
вигукнув один із присутніх. «Ви президент і лише капітан? Та це - неподобство.
Он Діма уже полковник, а Ви все в капітанах ходите...».
На свою біду «Діма» напередодні домовився з
міністерством оборони, і ті догідливо присвоїли цьому суто невійськовому
апаратнику високе звання полковника.
«Як полковник? - зірвався на ноги Данилович (саме
так називали президента наближені). - Ах він такий-сякий, туди твою...» - і
Данилович видав свою знамениту матюгальну тираду.
«Та гнати його до біса за таке нахабство!» -
«Правильно, Даниловичу, давно пора, Діма вже знахабнів без меж», - піддакнули
присутні.
«Треба буде Указ підготувати, завтра дам команду»,
- рішуче заявив Данилович.
Але досвідчені підлеглі, знаючи про слабину свого
шефа - піддаватися на вмовляння - уже не упустили ініціативу з рук: «А чого
чекати завтра? Ось текст Указу. Залишається тільки підмахнути».
| |
| В. Литвин - глава АПУ 22.11.1999 - травень 2002 р. |
Розпалений Данилович вихопив з рук догідливого
соратника лист, розмашисто його «підмахнув». І дуже швидко цю новину з
неприхованим злорадством передавали по всіх телеканалах, глузливо супроводжуючи
її популярною піснею Алли Пугачової: «Ах який був мужчина - настоящий
полковник!».
Наступниками Д. Табачника, які керували - кожен
свій термін - АПУ за часів президентства Л. Кучми було четверо.
Майже два роки керував АПУ Євген Кушнарьов,
пізніше, за часів В. Януковича, вбитий на полюванні. Є. Кушнарьов був
більш обачним, ніж його несамовитий попередник, але владу з рук АПУ теж не
упускав.
Рік керував АПУ колишній очільник Черкащини Микола
Білоблоцький. Якось я запитав його: «Миколо Петровичу, чого вас ніде не видно і
не чути? Ви ж - глава АПУ?».
На що битий і тертий М. Білоблоцький посміхнувся і
сказав: «А ви подивіться, що стається з тими, хто вилазить на перший план не по
чину?».
При ньому АПУ була майже непомітною.
Два з половиною року керував АПУ Володимир Литвин. Він, з одного боку,
віддано служив президентові Л. Кучмі - настільки, що той називав його Володею,
присвоїв йому звання Героя України і довірив очолити пропрезидентський блок «За
єдину Україну», який єхидно тут же прозвали «За ЄдУ».
З іншого боку, багато говорили про, нібито, активну роль і причетність
В. Литвина до справи вбитого Г. Гонгадзе через певні амурні конфлікти.
Не буду заглиблюватися в тему, яку сам Литвин активно відхиляє, а суд (поки
що?) не брав до розгляду. В даному випадку Литвин цікавить нас як глава АПУ, і
можемо сказати, що на цій посаді він був не ініціатором, як Д. Табачник, не був
безбарвним, як Білоблоцький, а був виконавцем волі президента Л. Кучми -
можливо - зі своїми спробами маніпуляції.
Тому й був кинутий ним на парламентський «фронт», де став нардепом, очільником
фракції «За ЄдУ» і був обраним головою Верховної Ради України.
| |
В. Медведчук - глава АПУ 12.07.2002 - 21.01. 2005 з тим, хто його найбільше підтримує | |
Але нова хвиля концентрації влади в руках АПУ та його глави досягла
наприкінці другої каденції Л. Кучми, коли два з половиною року АПУ очолював
Віктор Медведчук.
Той умів і хотів командувати не менше від Д. Табачника, але був більш
жорстким і досвідченим. Тому за часів В. Медведчука команди АПУ виконувалися
негайно, а з главою АПУ змушені були рахуватися і прем'єри, і глави областей, і
міністри і навіть голова ВРУ В. Литвин, котрий був попередником в АПУ, тому
відчував себе найбільш незалежним від В. Медведчука, хоча й вважав за
краще не сваритися з ним.
Уже тоді В. Медведчук почав посилювати свої позиції підкресленою близькістю
до президента РФ В. Путіна, що продовжується, правда, без особливого успіху, і
зараз.
Президент Віктор Ющенко, котрий прийшов на хвилі тотальної критики
Л. Кучми і його системи влади, у січні 2005 року хотів переробити все,
тому і перетворив АПУ в Секретаріат президента України (СПУ). А його очільника
перейменував з «глави» в «Державного секретаря України».
Але якщо державним секретарем, скажімо, в США є
фактично міністр закордонних справ, то в структурі режиму В. Ющенка цю красиву
назву віддали головному секретареві країни, а саме очільнику колишньої АПУ і
тодішньої СПУ.
До речі, абревіатура СПУ використовувалася всіма неохоче, бо буквально
співпадала з уже відомою абревіатурою Спілки письменників України.
Першим Державним секретарем України було призначено колишнього
комсомольського функціонера, популярного політика Олександра Зінченка.
Дуже яскравим моментом його секретарства була
прес-конференція, під час котрої він звинуватив так званих «любих друзів»,
тобто, ближнє коло В. Ющенка у корупції, тиску на бізнес, протискуванні
власних інтересів та інших гріхах. Найбільше дісталося тодішньому секретареві
Ради нацбезпеки і оборони України Петрові Порошенку.
Я був на цій прес-конференції і добре пам'ятаю, як
вкрай схвильований Петро Порошенко витирав великі краплини поту, що градом
котилися з його чола, і гарячково відхиляв усі звинувачення О. Зінченка. Але
журналісти мовчали. Практично усі вони тоді повірили Зінченкові і не вірили
Порошенкові.
О. Зінченко пропрацював на посаді 8 місяців і був звільнений Ющенком.
Згодом тяжко захворів онкологією і помер. На прощанні з ним в залі КМДА низки
колишніх соратників помічено не було.
Один день - з 6 до 7 вересня 2005 року - ці обов'язки виконував Іван
Васюник. Він також був наближеним до В. Ющенка, але не першого ешелону. Проте,
дякуючи цьому дивному указу Ющенка і зигзагу фортуни ввійшов у новітню історію
України під іменем другого Державного секретаря України.
Рік протримався на цій посаді Олег Рибачук, причому, його за цей рік
призначали тричі - віддаючи данину формальним моментам і вимогам діловодства.
На цьому історія Державного секретаріату України загинула. А жаль.
Адже, за задумкою, Держсекретар України мав координувати діяльність всіх
держсекретарів міністерств і відомств - посади яких також ввели при Ющенкові.
За тією задумкою, міністр ставав політичною фігурою і його можна було
звільняти. Але держсекретаря міністерства чи відомства - як і Державного
секретаря України - не можна було чіпати 5 років, як і його апарат. Вважалося,
що це допоможе стабілізувати корпус державних службовців України, забезпечити
наступність в справах, кадрах та інформації.
Може, хтось подумав, що Держсекретар України тим самим стає тіньовим
прем'єр-міністром?
І все це було перекреслено. Після цього кожен новий міністр міг міняти
службовців свого апарату хоч десятками чи сотнями - і заводити в апарат «своїх»
- чи в партійному, чи в бізнесовому, чи в особистому сенсах.
І приходили невігласи державної служби, котрі не знали, що було вчора, як
вирішувалися ті чи інші типові питання, котрі вкотре придумували «велосипед» і
тикалися сліпими цуценятами в ті проблеми, які звільнений, але «чужий»
попередник-держслужбовець клацав, мов горішки.
Це було до останнього, але цього року набуло характеру стихійного лиха.
Але повернімось до історії.
Менше, ніж місяць пропрацював Олег Рибачук на посаді Держсекретаря України,
як ця посада знову була перейменована. Відтоді - з 22 вересня 2005 року -
колишній Держсекретар України став офіційно іменуватися главою СПУ.
| |
| Андрій Богдан – керівник Адміністрації президента України-Офісу президента України – запрошує… |
Що й казати - море креативу і фантазії! Чим же глава СПУ часів Ющенка мав
відрізнятися від глави АПУ часів Кучми? А нічим, крім того, що його, на відміну
від Держсекретаря України, можна було звільнити, коли завгодно.
І звільнили. Не тільки Олега Рибачука, котрий вже працював на новій за
назвою посаді і протримався на ній рік, а й тим, хто прийшов на його місце.
Віктор Балога пробув главою СПУ Ющенка два з половиною року - з
15 вересня2006 р. до 19 травня 2009 року, Віра Іванівна Ульянченко і того
менше - з 19 травня 2009 до 24 лютого2010 р.
На цьому політична епоха Ющенка закінчилася. Спроби
вибудувати політичний штаб влади закінчилися поверненням до минулого. В
стратегічному вимірі - невдачею. Як і майже всі інші реформаторські зусилля
Віктора Андрійовича.
Обраний президентом України Віктор Янукович одразу
пішов шляхом попередників - перейменував Секретаріат президента України (СПУ) в
Адміністрацію президента України (АПУ). Тобто, в цьому сенсі повернувся від
Ющенка до Кучми.
Призначений Януковичем Сергій Льовочкін пропрацював главою АПУ 4 роки -
найдовше від усіх своїх попередників. А 17 січня 2014 року, коли напруга на
Майдані досягла максимум і над Януковичем уже звучав прощальний дзвін,
Льовочкін подав заяву за власним бажанням і акуратно звільнився.
Андрій Клюєв, котрий сів на корабель, що повним ходом тонув, посідав місце
глави АПУ місяць і 2 дні. На тому і завершилася політична епоха Віктора
Януковича, котрому його глави АПУ служили вірно і мовчки.
Не скажу, що віддано, оскільки саме Сергія Льовочкіна підозрюють у змові з
деякими залаштунковими лідерами Майдану, щодо показово звірячого побиття
студентів.
Якщо це правда (що не доведено), що за наказом Льовочкіна керівництво
спецпризначенців кинуло озвірілих вояків проти студентів у переході на Майдані,
то можна припустити, що далекоглядний глава АПУ Януковича Льовочкін зробив
потрібну тоді деяким залаштунковим керівникам Майдану послугу - активізував
протестні настрої, які вже почали затухати.
Та так активізував, що наступного ранку на Майдан і прилеглі вулиці вийшли
майже мільйон розгніваних киян, і ця розпечена хвиля протестів уже не вщухала.
В перехідний період 10 днів виконував обов'язки глави АПУ досвідчений
політтехнолог і науковець, тодішній заступник глави АПУ і чинний директор
Інституту ім. І. Кураса Олег Рафальський. Ця кандидатура була б кваліфікованим
вибором на майбутнє, бо О. Рафальський суміщав у собі досвід і вміння науковця,
практичного політтехнолога і був добре знайомий зі системою роботи АПУ як
заступник її глави.
Але перед виборами президента України Рафальського замінили на
С. Пашинського, якого пропхнув тодішній прем'єр А. Яценюк.
А обраний президентом Петро Порошенко уже не звертав із протоптаного
попередниками шляху. Він призначив главою АПУ свого бізнес-партнера Бориса
Ложкіна, котрий не мав досвіду політичної діяльності, але очолював АПУ понад 2
роки, а потім замінив того на харківського губернатора Ігоря Райніна, який
майже 3 роки очолював АПУ і пішов у відставку 19 травня 2019 - за 2
дні до виборів президента України, програшних для його патрона.
На цьому завершилася 28-річна історія політичного штабу владних режимів
президентів України Л. Кравчука, Л, Кучми, В. Ющенка, В. Януковича,
П. Порошенка, який, попри усі зусилля його реформувати, залишався
пострадянським по суті.
Зазначу, що всі ці роки на чолі АПУ (чи СПУ) жодного разу не був політик
або чиновник з твердою проукраїнською репутацією, з чистою політичною
біографією, з високим моральним порогом прийняття рішень.
Це були люди тієї епохи - зі всіма її плюсами і мінусами, з нестандартними
біографіями, зі складними характерами і непереконливими моральними засадами.
Діти свого часу - по пояс у гріхах, але з жагою щось створити, побудувати.
Щось таке, яке дозволить працювати і на державу, і на власну кишеню.
А ось тепер починається історія політичного
штабу Володимира Зеленського, яка багато що обіцяє, але наразі невідомо, що
дасть...