Коли я був молодим, то любив свята. За їхню енергетику,
настрій, відчуття свободи від повсякденності. А ще я любив газети - і взагалі новини.
І добре пам'ятаю, як перед кожним святом - зазвичай - світським,
політичним, або ж якоюсь датою - бажано круглою, ювілейною - диктори радіо і телебачення,
а також тексти газет змагалися у тому, хто більше зуміє прив'язати новину до словоутворення
«Йдучи назустріч...».
Типово це
виглядало так: «Йдучи назустріч 24-му з'їзду партії, шахтарі видобули додатково
сто тонн вугілля». Партія, нагадаю, тоді була у нас одна, ось назустріч їй і йшли
усі - шахтарі, землероби, металурги і т. д. і т. п.
Або: «Йдучи
назустріч Дню знань, шефи пофарбували дві школи в нашому містечку».
На крайній
випадок, коли поблизу у календарі не було свята чи ювілею, можна було прочитати
ось такий словесний виверт: «Йдучи назустріч побажанням читачів, публікуємо продовження
нарису (детективу, доповіді генсека, програми телепередач і т. д. і т. п.). Так
ось і я подумав - через днів 10 у нас наступна річниця Дня Незалежності України.
Не ювілейна. А, все-таки, річниця.
А з чим ідемо
до неї? Питання. І то велике питання.
Тож, вирішив
я, йдучи назустріч двадцять восьмій річниці нашого головного державного свята, прикинути
(не осмислити, ні - лише прикинути в першому наближенні), до чого ми уже прийшли?
Чи дійшли...
І перше,
що спадає на думку - це те, що засобами прямого і непрямого впливу на свідомість
і підсвідомість суспільства була досягнута така температура несприйняття минулої
влади, що виборці вирішили її...
Ось підшукую
слово. Змінити? Ні. Замінити? Ні. Змести? Так, саме змести - широко, майже суцільно.
Зметення
це почалося з того, що в єдиному пориві звалили потужну фігуру того політика, котрий
5 років очолював державу і систему влади. Звалили Петра Порошенка.
Чи закономірно
його звалили? Думаю, так.
Зробив чимало.
Але... Надто багато він думав про себе, надто мало про українців. Надто швидко зростали
його бізнес і прибутки. Надто безсовісно зростали ціни і тарифи для всіх нас. Надто
двозначними для нас були і деякі його досягнення, які він видавав за беззаперечні
свої перемоги. Наприклад, той же безвіз.
Грамотний
суспільствознавець (не кажу уже - державний діяч) розуміє, що відкривати кордони
своєї країни бажано і потрібно тоді, коли в країні створено такі умови, що громадянин
може визирнути з рідної хати (подвір'я, хутора, села, міста) і навіть поїхати подивитися,
як люди живуть. Але, здебільшого, для того, щоб, подивившись на світ, задоволено
сказати: «Що ж, тут цікаво, гарно, але і ми живемо непогано (не гірше, краще...).
І у нас можна
заробити на гідне життя і спокійну старість. Тож можу наступного разу ще кудись
поїхати, але жити і працювати - тільки вдома».
А що ж вийшло?
Відкрили кордони, як шлюзи. От і схлинули разом з водою тисячі (у перспективі -
десятки тисяч) активних, працьовитих, рукастих, головастих, самим нам потрібних. Потрібних, а їх уже нема. Тю-тю! Шукай вітру в
полі. Повернуться одиниці.
Втрата сильного, ефективного сектора нашого трудового потенціалу
поки що є незворотною. Замість них скоро прийдуть китайці, корейці, афганці, інші
нації, які бідують ще гірше, ніж ми, і кому наші умови здадуться непоганими. Так
ось змели з політичної арени більшість старої політичної гвардії. Вилили багато
брудної води, навіть у деяких випадках - помиїв. Справедливо вилили, було за що.
Але ж нікуди
правди подіти - з цією водою ненароком виплеснули і «дитину» - тобто, чимало розумних,
порядних, досвідчених, патріотичних політиків. Вони виявилися за бортом парламенту
в результаті другої хвилі зметення старих політиків.
Ще раз підкреслю:
старих - зовсім не означає поганих. Є там, звичайно, і такі, котрих давно пора було
змести. Але є й такі, котрі були б конче потрібні Україні на цьому перехідному етапі.
І таких чимало. Було жахом спостерігати, як тупо в багатьох округах вибирали слабких
і ніяких тільки тому, що вони від Зе, і залишали за бортом таких, які б законодавчий
орган країни - Раду - зміцнили і прикрасили.
Може, я захитаю
чиїсь надто «зелені» устої, але скажу: без доброї половини тих, кого нині будемо
називати нашими законотворцями, Україна обійшлась би не тільки безболісно, але й
зітхнула б з полегшенням, якби їх не було б у стінах Верховної Ради України.
Та, проте,
вони є. І будуть. Який же вихід? Такий для
початку, який і вибрали: вчити новообраних, починаючи з азів. Як навчали оце недавно
у Трускавці новообраних нардепів.
В цьому є
плюс. Але є і мінус - поверховість. Як сказано в пародійному анекдоті: «У мене є
друг, теж вчений - закінчив курси в Трускавці...».
Йдучи назустріч,
я з острахом думаю, що нас чекає і третя хвиля у вигляді місцевих виборів, яка змете
залишки не тільки місцевих злодюг, але й досвідчених місцевих депутатів, у котрих
є совість і знання, розуміння, як живе і функціонує така складна соціально-економічна
система, як місто.
Від цього
саме мій острах, а не тому, що мені шкода якихось місцевих тертих калачів, досвідчених
«рішал». Тих нехай зметуть.
Отже, погіршення
якості багатьох тих, від кого залежить наше життя - політиків, депутатів, фахівців
різного профілю, особливо ж медиків та вчителів - неодмінно має призвести до того,
що наші мрії про краще життя доведеться відкласти. Хоча переможці нам якраз обіцяли
побудувати Країну Мрій.
Це яку -
ту, в якій нам залишиться тільки мріяти про краще життя, закінчення війни, торжество
гуманних ідеалів, підвищення добробуту, зарплат, пенсій, стипендій, на що так сподіваються
мої студенти - ті з них, котрі ще не прийняли твердого рішення виїхати з України.
Назустріч життю, гідному людини загалом і українців зокрема.
Чи, може, ми усі разом зберемося, зосередимося і спробуємо
таки вибудувати її - Україну як Країну Мрій?